МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Нова економічна політика (неп) в Українській СРР.Криза політики «воєнного комунізму». Голод 1921‒1922 років в Україні. Збройна боротьба в Україні в 1919‒1921 рр. Утвердження Радянської влади. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). У жовтні 1918 р. почався процес розпаду Австро-Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, - українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася. 18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх західноукраїнських політичних партій і церковних ієрархів, на якому був створений представничий орган влади - Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія була повною несподіванкою для поляків, проте дуже скоро вони опам'яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над усією Галичиною. У цей час румунські війська зайняли велику частину Буковини, а Закарпаття продовжувало залишатися під контролем Угорщини. 10 листопада було проголошено створення західно-української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Нова республіка займала територію близько 70 тис. кв. км., 71 % її населення складали українці, 14 % - поляки, 13 % - євреї. Поляки, що продовжували вважати Галичину невід'ємною складовою частиною Польщі, активно протидіяли. У Львові загони Польської організації військової (ПОВ) на чолі з Ю. Пілсудським вже в ніч з 3 на 4 листопада почали бойові дії проти українців. Запеклі бої велися за головні стратегічні пункти міста - поштамт, вокзал, сейм, цитадель, арсенал. 11 листопада 1918 р. регулярні польські війська оволоділи Перемишлем, що зрештою визначило долю Львова. 21 листопада українські частини залишили Львів, уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіслава. До кінця 1918 року польські війська зайняли 10 з 59 повітів ЗУНР і продовжували наступ. Розуміючи, що сили дуже нерівні, й поодинці вистояти не вдасться, уряд ЗУНР направив свою делегацію до Східної України для переговорів про взаємодопомогу. Спочатку переговори велися з гетьманом, а потім - із Директорією. 22 січня 1919 р. в Києві відбулося підписання "Акту злуки" між УНР і ЗУНР, який декларував об'єднання двох українських держав. У цих умовах на перший план висувалося завдання формування озброєних сил ЗУНР, здатних протистояти польській агресії. Уряд приступив до створення Української Галицької армії (УГА), яка до весни 1919 р. вже налічувала до 100 тис. бійців, проте, тільки 40 тис. з них мали необхідну військову підготовку. У свою чергу поляки, заручившись підтримкою Антанти, перш за все Франції, що прагнула створити сильну Польщу як противагу Німеччині^ на сході, добилися відправки до Польщі 60-тисячної армії генерала И. Геллера, сформованої на території Франції з польських військовополонених і добре оснащеної французами. Перевага польських сил стала переважаючою. 16 липня 1919 р. Галицька армія була вимушена перейти прикордонну річку Збруч і вступити на територію УНР. Об'єднана українська армія налічувала 80 тис. чоловік, причому з них 50 тис. складали галичани. Проте незабаром виявилися серйозні суперечності в політичних орієнтирах урядів УНР і ЗУНР. Петрушевич був націлений на боротьбу з Польщею і більшовиками і готовий до союзу з білогвардійцями генерала Денікіна, які влітку 1919 р. вели активний наступ на Україні, витісняючи звідси Червону армію. С. Петлюра схилявся до переговорів з більшовицьким урядом Леніна для спільної боротьби із білою армією Денікіна, а також був готовий до співпраці з поляками для відстоювання незалежності УНР. Утворення Української Радянської Республіки. Проголошення Української СРР. Запровадження політики «воєнного комунізму» У 1919—1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні. З закінченням Громадянської війни - на кін. 1920 - поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної з одного боку воєнними діями, що велися майже безперервно сім років, з іншого політикою „воєнного комунізму", яка паралізувала основи економіки і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства. Між тим, сільське господарство - основна на той час галузь економіки країни перебувала в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. У відповідь на політику, що не відповідала інтересам середніх та заможних господарів, значна частина селянства зовсім припинила виробництво. Виник дефіцит продуктів харчування. Водночас із загостренням цього дефіциту великі райони Південної України (перш за все - Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії), Поволжжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921 - 1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, у січні 1922 р. - 20%, а в травні - вже 48%, тобто не менше 10 млн. чол. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства. Становище ускладнювалося тим, що перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими для влади, аніж розпорошені селяни. Крім того, поволзьким селянам і біженцям з Поволжжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України (цю блокаду було знято лише в 1922 р.) Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дозволило використовувати хлібні ресурси виключно для голодуючих РРФСР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження з компанії допомоги голодуючим від таких іноземних благодійних організацій, як Американська адміністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РРФСР було зменшено з 57 до 27 млн. пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загальнофедерального продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови першочергового забезпечення голодуючих РРФСР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій. Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету відкинуло її. Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що в 1921-1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. У той же час до РРФСР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн. пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Як наслідок, голод у південних губерніях України протримався аж до сер. 1923 р. Ще однією причиною трагедії 1921-1923 рр. частина істориків вважає дії центральної влади, яка фактично вперше опробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, що охопив українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чоловік. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові розправитись із селянським повстанським рухом, вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні експедиції. Отже, причинами голоду 1921-1923 рр., який за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5-2 млн. жертв, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, викликаний посухою 1921 р.; 3) політика „воєнного комунізму", насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, промислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні. В цілому, події, пов'язані з голодом 1921-1923 рр., стали одним з тих явищ, які спричинили крах воєнно-комуністичних ілюзій і спонукали владу до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку. На початку 20-х років народне господарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України з 1914-го по 1921 p., загинуло щонайменше 1,5 млн чоловік. її промисловість, сільське господарство були вщент зруйновані. 1921 р. Виробляло ся всього 5% довоєнної кількості металу, 4% - продукції машинобудування, збір зерна скоротився більш як у 5 разів порівняно з 1913 роком. Занепадові економіки сприяла й політика "воєнного комунізму", яку провадила радянська влада. Продрозкладка з її насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників у промисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу, ігнорування значення товарних відносин поглиблювали економічний занепад, призводили до зубожіння і голоду селян, робітників, усіх громадян, викликали масове невдоволення - повсюдні страйки робітників, заколоти в армії, повстання на селі. Катастрофічна посуха 1921 p., що охопила Південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, вкрай погіршила ситуацію. Від голоду в 1921-1922 pp. у селах України померло щонайменше 235 тис. чоловік. Він припинився лише 1923 p., коли було зібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно-комуністичних ілюзій, спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку. 1921 р. запроваджується нова економічна політика (неп), яка означала перехід від спроб керувати народним господарством вольовими, директивними методами до регулювання його за допомогою ринкових відносин. Було скасовано продрозкладку і встановлено значно менший за обсягом продподаток. Селянин міг на власний розсуд використовувати ту частину продовольства, котра залишалася після виконання податку. 1923 р. натуральний продподаток було замінено грошовим. Необхідну кількість продуктів держава отримувала не в натуральній формі у селянина, а купувала за гроші на ринку. Почала розвиватися торгівля, відновилися базари, відроджувалися різноманітні форми кооперації. Чимало селян одержали в користування землю і були задоволені своїм становищем. Держава зберегла за собою важку промисловість, шляхи сполучення, фінансово-банківську систему, монополію зовнішньої торгівлі. Водночас половину раніше націоналізованих підприємств було повернуто їхнім власникам або передано в оренду приватним особам. Було децентралізовано управління промисловості: головною ланкою її стали трести - об'єднання підприємств за галузевою, територіальною або змішаною ознаками. Було відновлено товарні біржі та ярмарки. Створювались синдикати - організації, що здійснювали закупівлю сировини, планування торговельних операцій тощо. Була відновлена і розвивалась кооперація - виробнича, збутова, торгова. У 1922-1924 pp. відбулася грошова реформа, в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші - червінці. Це дало поштовх відновленню товарних відносин, створенню сталої грошової основи розвиткові народного господарства. Відбудові й піднесенню економіки на індустріальній основі сприяв план ГОЕЛРО, який передбачав розвиток промисловості на базі новітніх науково-технічних досягнень, насамперед електрики. Ухвалений наприкінці 1920 p., цей план реалізовувався в умовах і з урахуванням нових непівських реалій і дав непогані результати. Характерною його рисою була зорієнтованість на інтенсивні фактори розвитку промисловості. Основні зусилля й засоби передбачалось зосередити не тільки на будівництві нових підприємств, а й на відбудові та реконструкції наявних. Подвоєння до кінця 20-х років обсягу виробництва промислової продукції проти довоєнного рівня планувалося досягти при одночасному збільшенні чисельності робітників лише на 20%, витрачання палива тільки на 40%, а 70% приросту виробництва промислової продукції мало бути одержано за рахунок кращого оснащення машинами, впровадження досягнень науки і техніки, поліпшення організації праці. Україна в цьому плані була включена до Південного економічного району, де передбачалося спорудження низки державних районних теплових електростанцій (ДРЕС), Дніпровської ГЕС, реконструкція багатьох виробництв. На базі використання електроенергії мали постати заводи з виплавки металу, виробництва машин для металургії, транспорту і сільського господарства. Всеукраїнський з'їзд рад (лютий-березень 1921 р.) схвалив цей план і для його реалізації утворив Комісію з електрифікації України (КЕУ). Поєднання різних форм власності, зміцнення фінансів, активна підприємницька діяльність промисловців, власників і орендарів, торговців-оптовиків, комісіонерів, підвищення матеріальної зацікавленості робітників та інженерно-технічних працівників швидко вивели промисловість з економічного хаосу на шлях прогресу. До кінця 20-х с/г виробництво промислової продукції в Україні зросло майже вдвічі порівняно з 1913 p., було відбудовано й реконструйовано чимало велетнів індустрії, зокрема Дніпропетровський металургійний завод, споруджено Штерівську ДРЕС, а 1927 р. розпочалося зведення Дніпрогесу тощо. У 1921 р. в Україні було випущено перший трактор, а з 1924-го у Харкові розпочалося їх серійне виробництво. Таким чином, 20-ті роки стали періодом ефективної індустріалізації народного господарства. У сільському господарстві значно зросло виробництво зерна - до 17 млн тонн у 1926 p., зміцнювалися індивідуальні господарства селян. Саме вони забезпечували продовольством суспільство. На селі вперше за багато років запанували спокій і мирна праця. Цього вдалося досягти без деформацій і суспільних катаклізмів, без величезних матеріальних і людських втрат, які були властиві воєнно-комуністичному штурмові періоду громадянської війни, а потім - у 30-ті роки. Характерно, що природний приріст населення - найбільш узагальнений показник стану суспільства - становив в Україні 1927 р. 22,5 чоловік на 1000 чоловік населення проти відповідно 18,8 чоловік у 1911-1913 pp. Читайте також:
|
||||||||
|