Репресивний характер сталінського тоталітарного режиму в радянській Україні.

Голодомор 1932‒1933 років в Україні та його соціально-демографічні наслідки.

Радянська влада ніколи не приховувала, що головний її фронт - це класова боротьба. Причому в 30-х роках, відповідно до оцінок Й. Сталіна, вона в СРСР загострилася, набуваючи іноді національного забарвлення. Щоб розібратися у специфіці саме "українського" аспекту класової й національної боротьби в Радянському Союзі, треба проаналізувати особливості українського менталітету на початку XX ст., зіставити його з менталітетом російської нації.

Напередодні Першої світової війни росіяни й українці здебільшого були селянами. У 1913 р. на території сучасної Російської Федерації в сільській місцевості жило 83% населення, на українських землях - 81%. Але попри це існували істотні відмінності у способах життя російського й українського селянства, на які не раз вказують вітчизняні й зарубіжні (зокрема російські) дослідники. У 49 губерніях європейської Росії (без України, Польщі, Кавказу, Кубані та Війська Донського) напередодні Першої світової із 225 мільйонів десятин землі 130,5 мільйона були надільною (общинною) землею, 22 мільйони - подвірною (одноосібною). Решта (72,5 мільйона десятин) перебувала у приватній власності поміщиків, купців, фабрикантів та куркулів.

Переважна більшість населення власне Росії (понад 75%) входила до сільських громад (общин)1, права яких стосовно селянина були практично необмежені. У російських селян переважали общинно-соціалістичні погляди на землю й організацію праці. Вони майже одностайно відхилили реформу П. Столипіна і вимагали скасування закону від 9 листопада 1906 р., який дозволяв вихід з общини і продаж надільної землі. Вважали, що цей закон призведе до обезземелювання більшості населення і земля потрапить до рук купців, буржуазії та куркулів. " Права на земельну приватну власність не має бути", - писали селяни Костромської губернії до Другої Державної думи. Погляди більшості російського селянства базувалися на принципах архаїчного общинного комунізму, про що чудово знали як есери, так і більшовики.

Інакша картина була в Україні. На початку XX ст. близько 85% селян Правобережжя і майже 70% селян Лівобережжя вели одноосібне господарство. Саме в Україні аграрна реформа Столипіна, спрямована на руйнацію сільської общини, мала найбільший успіх.

Українських селян від російських відрізняло ставлення до приватної власності на свою землю.

Коли більшовики захопили владу, відразу зрозуміли, що без вирішення селянського питання довго панувати не зможуть. Селян умовно поділили натри категорії: бідняків, середняків і куркулів. Бідняки стали природними союзниками та опорою радянської влади в селі. Щодо середняків визначеності не було: якщо вони ставилися до влади лояльно, їх вважали "своїми", якщо ні - переводили в куркулі. Останніх одразу назвали "найлютішими ворогами трудового народу" і почали поголовно знищувати як клас.

Першого страшного удару в цьому напрямі радянська влада завдала по козацтву. Й. Сталін на VII з'їзді РКП(б) у 1919 р. назвав козацтво "одвічним знаряддям російського імперіалізму", й невдовзі після цього було ухвалено директиву про розкозачування. Один із лідерів партії більшовиків Л. Троцький, пояснюючи рядовим комуністам цю тактику, писав: "Козаки - єдина частина російської нації, здатна до самоорганізації. З цієї причини вони повинні бути знищені поголовно (виділено автором). Це свого роду зоологічне середовище, не більше того. Очисне полум'я має пройти по всьому Дону й на всіх нагнати страх і майже релігійний жах. Нехай останні їх рештки, наче євангельські свині, буде скинуто в Чорне море".

Завдання знешкодити козацтво радянська влада успішно виконала на початку 20-х років. Цей своєрідний субетнос (понад 6 мільйонів осіб) перестав існувати.

У 30-х роках настала черга куркулів. До революції під визначення "куркуль" (рос. "кулак") підпадав заможний селянин, який отримав статок шляхом нещадного експлуатування односельців і тримав весь "мир" (сільську общину) "в кулаці". Більшовики уточнили формулювання. В. Ленін до прикмет куркуля додав участь у торгівлі. Пізніше, наприкінці 20-х років приписали ще й небажання "добровільно" вступати до колгоспу. Так будь-якого селянина, який мав "садок вишневий коло хати", корову і, боронь Боже, коня, продавав раз на місяць два десятки яєць та глечик сметани на найближчому базарі й не хотів записуватися до колгоспу, оголошували ворогом трудового народу і куркулем.

За суттю знищення та ліквідація заможного селянства мали не етнічний, а класовий характер. Інша річ, що у російських селах таких куркулів знаходили одиниці, тоді як в українських їх була більшість. Не маючи ні коней, ні корів і володіючи общинною землею, російські селяни практично без опору записувалися до колгоспів. Общину почали називати колективним господарством, присвоювати їй "почесне" найменування (наприклад, "Прапор Жовтня" чи "Заповіт Сталіна"). Радянську владу переважна більшість російських селян сприйняла як свою, ментально і класово близьку.

Цілком інакша ситуація спостерігалася в українських селах. Там переважна більшість селян були одноосібниками, жили заможніше, ніж росіяни. Вони багато чого втратили б, вступивши до колгоспів. Радянська влада з її патологічним прагненням усе забрати, усуспільнити і "справедливо" поділити була чужа українському селянському менталітету. Через те під розкуркулення в українських селах потрапили щонайменше половина селян. Процес розкуркулення і "розпорошення" тривав в Україні й у повоєнні роки - вже на території Західної України. Там селянство ще більше не сприйняло радянську владу. Однак у Галичині і на Волині на класові репресії наклалися етнічні: майже офіційно всіх "західняків" було оголошено "бандерівцями"і найлютішими ворогами радянської влади. Механізм придушення опору був той самий - табори, в'язниці, заслання і виселення. Ось тільки розстрілів поменшало і голодомор улаштовувати не змогли чи побоялися.

Радянська влада пройшлася, мов каток, практично по всіх верствах населення. Величезних втрат зазнали дворянство, духівництво, творча інтелігенція та й самі партійно-радянські функціонери. Проте це не порівняти з втратами серед селянства, особливо українського. Російська й українська творча інтелігенція створила сотні художніх, публіцистичних і наукових творів про страждання і поневіряння білих офіцерів, дворян, поетів, художників, лікарів за радянської влади. А твори про селян, особливо заможних, можна перелічити по пальцях. Важко пояснити те, то в сучасній незалежній Україні термін "куркуль" й досі є синонімом кровопивці та глитая і має негативний зміст. Це при тому, що внуки і правнуки вбитих, репресованих, покалічених і "розпорошених" куркулів - це більшість сучасних українців, яких не цікавить їхнє корінням і витоки роду.

Державний устрій. Тоталітарно-репресивний режим сформувався в Україні в 30-ті роки шляхом докорінних змін у розвитку політичної системи. Заволодівши апаратом влади, партійне керівництво створило таку державну організацію, яка позбавила більшість населення і основну масу членів партії реальної політичної влади.

Під виглядом диктатури пролетаріату насаджували диктатуру партійно-державного апарату, систему вождізму. Відбулася тотальна бюрократизація політичної системи, зрощення партійного апарату з державними, військовими, господарськими структурами, верхівкою громадських організацій.

Привласнивши право на провадження кадрової політики, партійні органи створювали умови для формування нової кадрової "номенклатури", яка у поєднанні з правоохоронними органами, армією та засобами ідеологічного впливу була головними важелями влади й опору тоталітарної системи.

У середині 30-х років партійне керівництво СРСР дійшло висновку про необхідність внести "демократичні" зміни до загальносоюзної Конституції і відповідно "підрихтувати" конституції союзних республік. Улітку 1936 р. в Україні при Президії ЦВК УСРР створено конституційну комісію, до складу якої ввійшли партійні й державні керівники. Схвалений Президією проект Конституції передали на так зване "всенародне обговорення". А 30 січня 1937 р. нову Конституцію УРСР було затверджено XIV з'їздом рад.

Вона фактично дублювала загальносоюзну Конституцію 1936 р. Численні демократичні положення, особливо ті, що стосувалися прав людини, насправді не діяли. Вони мирно співіснували з репресіями, масовими арештами, розстрілами, ГУЛАГами. За своєю формою Основний закон був досить демократичним, але відірваним від реалій життя.

Другий розділ, присвячений державному устрою країни, зафіксував такі принципи об'єднання республік у Союз, як добровільність, рівноправність, указував на право виходу зі складу СРСР. Насправді це була лише декларація, що мала фіктивний характер. Реально чинними були лише ті статті, які визначали, що кожен громадянин України є одночасно і громадянином Радянського Союзу.

Найвищим органом державної влади в Україні стала Верховна Рала УРСР, яку обирали всенародно на 4 роки. Вона була єдиним законодавчим органом республіки. Отже, радянська влада, врешті-решт, підійшла до фактичного визнання принципу поділу влади, хоча в тексті Конституції цього терміну немає. Верховна Рада обирала Президію як колегіальний, постійно діючий орган.

До повноважень Верховної Ради належало формування уряду - Ради народних комісарів УРСР, який вважали найвищим виконавчим і розпорядчим органом в Україні.

Місцевими органами державної влади в областях, округах, районах, містах і селах були ради депутатів трудящих, що їх обирали на 2 роки.

У Конституції закріплювалися основні права й обов'язки громадян (на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення на старість, на освіту тощо), які до деякої міри було втілено в життя.

Що ж стосується свобод (слова, друку, зборів, маніфестацій та ін.), то вони були просто неможливі за тоталітарного режиму. Недоторканність особи, її житла існувала паралельно з масовими незаконними обшуками, арештами, репресіями.

Конституція відмовилася від виборів, де робітничий клас мав переваги над селянством, а значну частину населення взагалі було позбавлено виборчих прав. Скасовувалися також багатоступеневі вибори і такі, що їх проводили шляхом відкритого голосування.

На відміну від Основного закону 1929 p., який не розглядав питання, пов'язані з організацією та діяльністю судово-прокурорських органів, тут був спеціальний розділ, присвячений суду і прокуратурі.

Чимало уваги Конституція приділяла питанням зміцнення законності, правам обвинуваченого на захист, процесуальним гарантіям особи. Але водночас діяв виключний порядок судочинства у справах про диверсії чи терористичні акти, була сформована й "ефективно" працювала Особлива нарада при НКВС республіки, процвітали відкритий терор і масові репресії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Насильницька колективізація та її наслідки для України.	\|	Радянське підпілля і партизанський рух в Україні у Великій Вітчизняній війні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.