План та організаційна структура лекції.

Спеціальність

Кількість навчальних годин:2 години

1. Мотивація теми:визначити основні проблеми Української економіки.

2. Цілі лекції:

а) навчальні: зазначити основні проблеми української економіки.

б) виховна: виховувати в учнів почуття патріотизму; виховувати впевненість, у собі, самостійність та відповідальність; виховувати культуру поведінки;

Основні етапи лекції та їх зміст	Тип лекції, методи і засоби активізації студентів, обладнання	Розподіл часу у %
Підготовчий етап Визначення навчальних цілей і мотивація Основний етап План виконання лекційного матеріалу Заключний етап	Комбінована лекція із застосуванням підручника 1. Економічні проблеми 2. Зовнішня політика Закріплення матеріалу за допомогою опитування

4. Матеріали активізації студентів:

5. Матеріали самопідготовки студентів за темою лекції:інтернет ресурс, історія України Бойко О.Д.

Економічне життя в першій половині 90-х

Утвердження політичної незалежності неможливе без створення стабільної, високоефективної національної економіки, зорієнтованої на задоволення повсякденних потреб людей.

Погіршення ж економічного становища в умовах соціально-політичної нестабільності неминуче ставить під загрозу її державність.
Власну життєздатну економічну систему України доводилось створювати на руїнах загальносоюзного економічного комплексу СРСР. З'єднати ці розрізнені «обрубки» колись могутніх союзних відомств, вдихнути в них життя, сформувати на їхній основі комплексну, цілісну й гармонійну національну економіку можливо було за умови вирішення кількох фундаментальних проблем.

По-перше, необхідно було докорінно реформувати економіку на ринкових засадах, роздержавити її, провести приватизацію, сформувати багатоукладну економіку, забезпечити рівноправні умови для розвитку всіх її форм власності - державної, приватної, колективної.
По-друге, слід було розгорнути структурну перебудову промисловості України. І перш за все - подолання її однобічної орієнтації на важку індустрію; ліквідацію затратного характеру виробництва шляхом впровадження ресурсозбереження, новітніх технологій, досягнень науково-технічної революції; всебічну переорієнтацію економіки на задоволення соціальних потреб. Принцип «виробництво заради виробництва», на якому Грунтувалося функціонування радянської економіки, повинен був поступитися місцем принципу «виробництво заради людей».

По-третє, потрібно на ринкових засадах створити ефективну систему економічної кооперації як в Україні, так і з державами близького і далекого зарубіжжя. Ця нова природна система економічної кооперації повинна була компенсувати розрив Штучних, нав'язаних центром економічних зв'язків України з Росією та іншими республіками колишнього СРСР.

Вже з кінця 80-х років основним напрямом розвитку української економіки було визначено її трансформацію в ринкову. В 90-ті роки Україна визначила пріоритетність ринкової системи господарювання. Однак, як показало життя, одного декларування виявилось замало. Ключові позиції в уряді займали представники старої номенклатури, «запрограмовані» на виконання чужих вказівок.

З початку січня 1992 р., коли російський уряд Є. Гайдара скасував державний контроль за ціноутворенням, у державах СНД почалося стрімке зростання цін на всі без винятку товари. Звичайно, цей процес не обминув і Україну. «Прозорі», безмитні кордони, тісні зв'язки двох сусідніх держав робили злет цін в Україні неминучим.

Спробою певної протидії економічній політиці Росії і захисту внутрішнього ринку стало введення з 10 січня 1992 р. купонів багаторазового використання, які повинні були стати прообразом національної валюти. Однак це лише частково стримало обвальний ріст цін, які за короткий час підвищилися в 3-50 разів.

Негативні тенденції посилили прорахунки, допущені у здійсненні реформ. Нічого не було зроблено для формування класу власників, без чого нормальний ринок неможливий. Разом з тим директорський корпус дістав свободу економічної діяльності: контроль держави за ціноутворенням було знято й фактично дозволена вільна торгівля продукцією промислового виробництва. За таких умов підприємства одержували надприбутки навіть при спаді виробництва. Ціни на їхню продукцію зросли в десятки разів, а реальна заробітна плата більшості працюючих стрімко зменшувалася. Про конкуренцію не могло бути і мови, бо для демонополізації нічого не було зроблено. У багатьох директорів заводів і фабрик сформувалося переконання, що вони, залишаючись керівниками державних підприємств, можуть на свій розсуд керувати підприємствами та розпоряджатись виробленою продукцією.
При цьому нормальним явищем вважалося щедре державне дотування, пільгове кредитування таких підприємств. Створилися сприятливі умови для криміналізації економічного життя.

В 1993 р. до програми економічних реформ було внесено корективи, які мали пропагандистський характер і не були виконані.
Замість задекларованої стабілізації цін реальністю стало їх зростання. Нереалізованою обіцянкою виявилися заяви про послідовне просування до ринкової економіки. У схвалених у грудні 1993 р. Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду йшлося про «поступовість», а не форсування ринкових реформ. Передбачалася глибока структурна перебудова економіки, розширення зв'язків з країнами СНД. На думку уряду.
Його програма мала забезпечити вихід України з кризи у найближчі два-три роки. Обіцяна «поступовість» у проведенні ринкових реформ на практиці означала фактичну відмову від них. Почалося згортання засобів економічної лібералізації й відповідне відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління. Вдалося дещо знизити інфляцію, але досягти цього вдалося шляхом масового зупинення підприємств, відстрочки термінів бюджетних виплат і небувалого зростання заборгованості держави працівникам державно-бюджетної сфери, які по кілька місяців не одержували зарплати.

З початку 1994 р. реформування економіки було практично згорнуте. В цей час пріоритетним стала політична боротьба, і, зокрема вибори Президента України.

У першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився проти відповідного періоду 1993 р. на 36%, обсяг виробництва промислової продукції на 38,4%. За шість місяців 1994 р. темпи спаду виробництва, порівняно з відповідним періодом попереднього року, зросли більш як на третину і були удвічі більшими, ніж у 1991-1993 рр. особливо помітним був спад виробництва в базових галузях промисловості. Лише врожайний 1993 р. та самовіддана праця селян дозволили уникнути масштабного спаду в сільському господарстві.

Рівень інфляції 1993 р. був найвищим у світі. Україна стала лідером серед держав світу за дефіцитом державного бюджету. Пасивні й непослідовні намагання реформувати економіку вкрай негативно позначалися на стані індустрії України, що була однією з найрозвинутіших у колишньому СРСР. Розрив економічних зв'язків при блокуванні формування нових, побудованих на ринкових засадах, ліквідація системи централізованого постачання всієї номенклатури матеріалів, комплектуючих вузлів та деталей залишили підприємства України наодинці зі своїми проблемами, спричинили зупинку і банкрутство багатьох із них.

Негативно позначилася на стані промисловості республіки енергетична криза. Головною її причиною було зменшення на 20-30% поставок енергоносіїв із Росії. Особливо гостро питання енергоносіїв постало у зв'язку з переходом на світові ціни, до яких Україна фінансово була абсолютно не готова. її виробництва були високоенергозатратними і базувались на низькій ціні на енергоносії, що була в СРСР.

Це призвело до кризи в електроенергетиці, де понад дві третини електроенергії вироблялося тепловими станціями.
В нелегкому становищі опинились атомні електростанції. Що виробляли понад 30% електроенергії. Чорнобильська катастрофа та пов'язане з нею негативне ставлення до ядерної енергетики, проблеми постачання ядерного палива з Росії та захоронення радіоактивних відходів надзвичайно ускладнили умови роботи атомних електростанцій.

У скрутному становищі перебував металургійний комплекс України, який об'єднує понад 270 підприємств. Проведена в 1987-1991 рр. багаторазова перебудова управління з суттєвим скороченням прав міністерств призвела до того, що галузь стала фактично некерованою. За 1990-1993 рр. обсяги виробництва знизилися більш як на 30%. В умовах підвищення цін на енергоносії, постійних затримок постачання вугілля деякі підприємства підійшли впритул до неминучої зупинки. Технічний рівень металургії був низьким і залишився на рівні 30-х років і значно відставав від світових показників.

У тяжкому становищі опинилася система Харчопрому, де переважали старі технології. Все це спричинило величезні втрати сільськогосподарської продукції, що становили інколи половину й більше вирощеного, і негативно позначилося на якості товарів.

Тільки у 1994 р. виробництво товарів народного споживання скоротилося більш як на третину, а впродовж першої половини 90-х років - більш як наполовину.

За умов відсутності державної підтримки власного товаровиробника ринок заполонили товари іноземного виробництва, переважно низької якості. В результаті через масовий імпорт таких товарів населення України інвестувало економіку інших держав.

Негативні тенденції з'явилися у роботі транспорту. Нестача палива, подорожчання перевезень, труднощі в забезпеченні новою технікою та запчастинами стали головними причинами зменшення обсягів вантажних та пасажирських перевезень. Більш як наполовину скоротилися обсяги робіт авіаторів, моряків, річковиків, на третину - залізничників та автомобілістів.

Глибока соціально-економічна криза, що охопила Україну, особливо гостро відбилася в сільському господарстві.

У Радянському Союзі сільське господарство республіки постійно було соціальним (як джерело дешевої робочої сили) та економічним (внаслідок викачування з нього за безцінь сільськогосподарської продукції) донором промисловості. Сільськогосподарське виробництво забезпечувало населення міст продуктами харчування, а промисловість — сировиною.
Аграрний сектор економіки, якому приділялося мало уваги в соціалістичному суспільстві, ще в гіршому становищі опинився в постсоціалістичні часи. Ігнорувалася незаперечна істина: наскільки ефективно розвиватиметься сільське господарство України, настільки активно воно впливатиме на успішний розвиток нової держави взагалі.

Аграрне виробництво незалежної України базувалось на колгоспно-радгоспній системі господарювання, закладеній ще в ЗО-ті роки. В 90-ті роки значна частка українського керівництва вже розуміла її неефективність та безперспективність. Вже в 1990 р. у прийнятому Земельному кодексі України декларувалась потреба реформи земельних відносин, включаючи приватну власність на землю.

Протягом 1991-1992 рр. Верховна Рада прийняла важливі для подальшого розвитку сільського господарства Закони України «Про селянське (фермерське) господарство», «Про форми власності на землю». Ними відкривався шлях до розвитку на селі форм господарювання, альтернативних консервативній колгоспно-радгоспній системі.

В 1992 р. було здійснено паювання майна колгоспів та їх косметичне перетворення на колективні сільгосппідприємства, селянські спілки, кооперативи, акціонерні товариства. Однак ключове питання щодо паювання землі та можливість формування альтернативних КСП господарств вирішене не було.

Сільське господарство з року в рік знижувало обсяги виробництва.
Під тиском колгосино-радгоспного лобі у Верховній Раді вищі органи влади раз за разом приймали рішення про нові й нові грошові вливання в сільське господарство. До рядового колгоспника, робітника радгоспу ці гроші зазвичай не доходили, осідаючи на рахунках банків, різних посередників. Разом з тим, кожне таке рішення спричиняло новий виток інфляції, від якої страждали всі, у тому числі й сільськогосподарські підприємства. Отримані через кілька місяців кошти за здану продукцію не покривали навіть витрат на закупівлю селянами пального та запасних частин. Більшість господарств перетворилися на безнадійних фінансових боржників, виявились неспроможними придбати необхідні машини, механізми, мінеральні добрива та засоби захисту рослин.
Новим явищем у аграрному секторі було виникнення та поширення селянських (фермерських) господарств. У фермерських господарствах не допускалося великих втрат виробленої сільськогосподарської продукції, що було звичайним явищем у колгоспах та радгоспах. Факти свідчать, що, використовуючи у 1994 р. лише 1,6% площі земельних угідь, фермерські господарства виробляли стільки, скільки виробляла ціла область. Водночас поширеним явищем стало отримання землі для заняття фермерством керівниками господарств та наближеними до них особами. Разом із кращими угіддями вони на вигідних умовах скуповували колгоспну та радгоспну техніку.

Таким чином, реформи у сільському господарстві мали формальний характер і в повному обсязі не реалізовувалися. Це, зокрема, стосувалося найважливішого питання — рівності різних форм власності та підтримки всіх форм господарювання — від кооперативної до фермерської.
Зважаючи на необхідність рішучого реформування та підтримки села, Верховна Рада у жовтні 1994 р. приймає постанову «Про подолання кризового стану в агропромисловому комплексі». Проте конкретного механізму реформування розроблено не було.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вивчення питань пожежної безпеки працівниками.	\|	Роздержавлення.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.