• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Особливості становлення й розвитку демократії в незалежній Україні.

Ідеї демократичного врядування в українській історії та суспільно-політичній думці.

Демократія: визначення, походження та її генеза в історії політичної думки.

ТА АНТИКОНФЛІКТНИЙ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

ЛЕКЦІЯ 2. ДЕМОКРАТІЯ ЯК ЦИВІЛІЗОВАНИЙ ІНСТИТУТ СВОБОДИ

2. Виникнення та розвиток інституту парламентаризму.

1. Ідея демократії, її загальнолюдська сутність усвідомлюється й реалізується людьми упродовж усього історичного розвитку. Проте жодний з етапів цього руху не може претендувати на завершеність, адже демократія – це процес.

Минуло близько 2,5 тисяч років відтоді, коли демократ Протагор розвинув ідею про громадянську рівність, а Фукідід уперше вжив поняття “демократія”, але проблеми демократії не перестають перебувати в центрі багатьох теоретичних дискусій, ідеологічних доктрин.

Визначення демократії. Демократія – (від грецького demokratia; де demos – народ; а kratos – влада) – форма державного устрою, при якому джерелом влади визначається воля більшості громадян, котрі користуються усією повнотою політичних свобод, що є гарантією здійснення цієї влади.

Походження демократії. Швидкий розвиток товарно-грошових відносин призвів до остаточної перемоги приватної власності в Стародавній Греції. Традиційні владні структури поступово втрачають свою опору. На зміну спадковим царям (базилеям) в грецьких полісах приходять видатні особи, які проводили свою політику за допомогою насильницьких методів. Їх називали тиранами, а введену ними форму правління – тиранією.

Однак, тиранам VII-VI ст. до н.е. не вдалося в кінцевому підсумку вирішити проблеми грецьких полісів і зміцнити свою владу. Це змогли зробити законодавці-реформатори, які заклали основи античної демократії. Першим в цьому ряду був Солон, який в 594 р. до н.е. був обраний першим архонтом – вищою посадовою особою в Афінах з необмеженими повноваженнями. Солон (близько 638-559 рр. до н.е.) – увійшов в історію Стародавньої Греції як великий реформатор, засновник полісної демократії Афін, а також як правитель, що скасував борги і знищив боргове рабство. Він вважав, що життя суспільства мають регулювати право і закони, прийняті за повної суспільної згоди. Його принципи міри, золотої середини, громадянської єдності були вірно визначені ним як основи існування грецького полісу. Саме вони були покладені Солоном в основу реформ, які були сприйняті його співвітчизниками лиш багато років потому. Аристотель зазначав, що саме з реформ Солона розпочалася “демократія”.

Власне демократичний устрій в Афінах вперше був запроваджений Клісфеном 507 р. до н.е. Суть цього устрою полягала в тому, що кожен вільний громадянин Афін отримував рівні права, незалежно від того, ким він був - селянином, торговцем чи аристократом. Клісфен ліквідував привілеї афінської знаті. Уся повнота влади в Афінах втілювалася у рішеннях міських зборів громадян – асамблеї, яка збиралася 10 разів на рік.

Згодом ідеї Солона розвинув і реалізував в практичному житті видатний афінянин Перикл (бл. 500-429 рр. до н.е.), який перебудував і зміцнив демократичний устрій Афін за 32 роки свого перебування при владі, в так званий “вік Перикла” (461-429 рр. до н.е.). Щоб заручитися підтримкою народу Перикл очолив демократичну партію і в 460 р. до н.е. демократи, яких він очолював, прийшли до влади. В 444-429 рр. до н.е. Перикл 15 разів поспіль обирався стратегом Афін – автократом, а Афіни в цей час досягли найвищої могутності. Перикл не був великим реформатором, він лише довершив почате Солоном і Клісфеном. Він домагався того, щоб Афіни стали ідеальною державою, перетворились в квітучу демократію, яка могла б захистити народ від зовнішніх ворогів та охороняла би своїми законами права усіх вільних громадян.

Саме за правління Перикла було введено платню різним категоріям державних службовців: архонтам – по суті, членам уряду; гелеастам – засідателям в суді; війську і флоту. За Перикла почали виплачувати допомогу сиротам і калікам, за рахунок держави виховувались сини загиблих на війні; розгорнулися велетенські будівельні роботи з тим, щоб люди мали можливість заробляти собі на життя. В результаті правління Перикла Афіни досягли своєї найвищої могутності і краси. Але вінцем його діяльності стала афінська демократія – панування повноправних громадян.

Ознаки класичної афінської демократії. Основними характеристиками класичної афінської демократії були:

- рівні права громадян у здійсненні законодавчої (Рада п’ятисот) та судової (трибунали галеастів) влад;

- суверенна влада належала всім громадянам поліса віком старше 20 років;

- поширення суверенної влади на всі сфери діяльності міста-держави;

- різноманітні способи обрання кандидатів на громадські посади (безпосередні вибори, жеребкування, система ротації);

- відсутність пільг, за допомогою котрих обрані на громадянську службу особи – державні діячі, відрізнялись би від звичайних громадян;

- короткочасний мандат усіх посад, що їх вибирали (один рік);

- звітність посадових осіб;

- оплата праці державних функціонерів, обраних на ці посади.

Отже, наріжними каменями системи грецької політичної свідомості були дві фундаментальні цінності: свобода і повага до закону. Управління полісом здійснювалося за добровільної участі громадян, а головним засобом їх співпраці було вільне і вичерпне обговорення політики в усіх її аспектах. Саме тому патріарх грецької політичної думки Платон відстоював притаманну грекам думку, що державне управління має спиратися на переконання та перевиховання, а не на примус. Політична свобода громадян базувалася на їхній повазі до закону, що означало:

- править закон, а не правитель;

- закон заслуговує на повагу громадянина навіть тоді, коли він його карає;

- свобода та верховенство закону ― основа добровільного державного управління.

Уже в Стародавній Греції поняття “демократія” трактувалося Протагором, Фукідідом, Тразимахом по різному, хоча усі античні мислителі розуміли під демократією такий лад, за якого влада перебуває в руках народу. Однак такий загальний підхід уже не задовольняв ні Платона, ні тим більше Аристотеля, бо вони проводили межу між демократією, регульованою законами, й демократією, позбавленою таких законів, де більшість народу зазнає впливу демагогів, що мають необмежену владу.

Платон, а за ним і Аристотель не тільки виділили й назвали три можливі види державного устрою – монархію, аристократію і політію (влада народу в малій державі-полісі, яка здійснюється в загальних інтересах; нині – демократія), а й попередили про можливі форми деградації кожного з цих видів, про відповідно, в тиранію (одноосібне правління узурпатора), олігархію (владу небагатьох), охлократію (владу натовпу).

Найбільш правильною формою держави Аристотель вважав політію, при якій державою управляє більшість в інтересах загального блага. За Аристотелем, демократія, як превалювання бідних у сфері влади має п’ять різновидів. Із усіх форм демократії Аристотель схвалює помірковану цензову демократію Солона, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Звідси й висока оцінка реформ Солона, з якого, на думку Аристотеля починається демократія в Афінах.

У Стародавньому Римі на початку ІІІ ст. до н.е. після завершення боротьби патриціїв і плебеїв (287 р. до н.е.) сформувалась нова соціальна структура общини. Згідно з нею, кожен громадянин, нащадок патриціїв і плебеїв, мав право на земельну ділянку і долю у військовій здобичі. Разом з тим, усі громадяни в рівній мірі були відповідальні перед законом, а навернути громадянина за борги в рабство стало неможливим. Найвищим виборним і законодавчим органом Риму були Народні збори. Незважаючи на те, що республіка в Римі була встановлена в 510 р. до н.е. і у римлян склалася уява, що верховним носієм вищої влади в державі, тобто “імперія” є сам народ, все ж політичний лад Риму носив яскраво виражений олігархічний характер, бо вся влада в ньому належала знаті (нобілітету).

В добу Середньовіччя, яка проходила під знаком боротьбиза зверхність між світською владою монархів і владою Церкви, вперше отримали законодавче закріплення політичні компроміси – Велика Хартія Вольностей (1215 р.) і Магдебурзьке право (з 1188 р.), яке обмежувало сваволю феодалів. І саме в добу пізнього Середньовіччя виник інститут представницької влади – парламент в його національних різновидах.

В Новий час, коли в Західній Європі встановилося панування аристократії та утвердилися незалежність світської влади від духовної, постає лібералізм – політична доктрина, в основі якої – традиції незалежності та свободи особистості і проголошення непорушності приватної власності. Спочатку в Північній Італії, Голландії, згодом – в Англії право власності було оголошене первинним навіть щодо державної організації. Принципи та цінності лібералізму стали теоретичним підґрунтям подальшого розвитку капіталізму в Європі та Північній Америці.

Розвиток лібералізму відбувався в декілька етапів. Зокрема, на першому етапі (кінець XVII – кінець XIX ст.) панівною, крім згаданих вище, залишалась ідея про прийняття обмеженої, парламентської монархії, що зробила правомірною таку назву як аристократичний лібералізм, біля джерел якого стояв англійський лікар, мислитель Джон Локк (1632-1704 рр.). Він передбачив спеціальний конституційний механізм, який не допускав перевищення державою своїх прерогатив над правами особи. Цей механізм полягав у розподілі державної влади на законодавчу, виконавчу і “федеративну”, тобто сферу, що відповідала за міжнародні зносини з іншими державами. Крім того, на перешкоді деспотизму, за Локком, мав стояти принцип законності, згідно з яким “для кожної людини, яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути жодних винятків із законів цього суспільства”. Погляди Локка значною мірою втілились в політичному устрої Англії перших десятиліть після “Славної революції” 1688 р., коли були закріплені основні права і свободи громадян, представницьке правління, релігійна терпимість, недоторканість власності.

Слідом за Д.Локком ідею поділу гілок влади на законодавчу та судову розвинув Шарль Монтеск’є(1689-1755 рр.), який виступав за поділ влад як політичних сил, кожна з яких могла б стати реальною противагою іншим. Ш.Монтеск’є, продовжуючи традицію античної політичної думки, розрізняв три способи правління: республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, якщо в республіці влада належить народові, то це демократія, а коли найвища влада перебуває в руках частини народу – елітарної верхівки, таке правління називається аристократією. Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це не означає поголовної участі усіх в управлінні. Ш.Монтеск’є вважав, що народ повинен доручити здійснення влади своїм обраним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою. “Всі люди рівні в республіканських державах, – писав Ш.Монтеск’є, – вони рівні й у деспотичних державах, у першому випадку тому що вони – все, в другому – тому що вони ніщо… Свобода є право робити все, що дозволено законом”. Тобто для нього свобода й громадянська рівність – основні цінності демократії.

Поряд з аристократичним розвивається й так званий “демократичний” лібералізм, одним із стовпів якого вважається Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.). Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до появи громадянської нерівності. Такий перехід стимулював швидкий, але дуже суперечливий прогрес.

Основою будь-якої законної влади, за Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність. Головне завдання законодавства Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їхню свободу та рівність. При цьому малася на увазі формальна рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо. В той же час Руссо вимагав підпорядкування особистості суспільному благу, а також вважав, що для повернення усіх до ідей рівності достатньо ліквідувати деспотизм та його носіїв. В цьому явно проглядає намагання пов’язати мораль з політикою, а відтак у ідеях Руссо відчувається зародок тоталітарних теорій більш пізнього часу.

Практичне втілення ідей лібералізму.4 липня 1776 р. конгрес США затвердив “Декларацію незалежності, яку написав за його дорученням наймолодший конгресмен, 33-літній Томас Джефферсон. Вперше в історії революційна влада пояснювала світу необхідність застосування насильства для повалення неприйнятого для народу уряду, а також право на створення нового ладу. Декларація стала першим документом, в якому знайшли обґрунтування природні права і принципи демократичного управління, головним з яких оголошувалась політична влада, здійснювала від імені народу і покликана захистити інтереси усіх громадян.

Продовжуючи традицію боротьби за “права людини” проти принципу станових привілеїв, Установчі збори Франції 26 серпня 1789 р. прийняли знамениту “Декларацію прав людини та громадянина” перша стаття якої гласила: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах”. Під правами людини автори Декларації мали на увазі “свободу, власність, безпеку та супротив гнобленню”. Єдиним джерелом влади автори вважали волю народу, яку він виражає через своїх виборних представників, яких він наділяє повноваженнями приймати закони і встановлювати податки. Тим самим автори Декларації вперше у світовій практиці відмовились від права влади, яка вважалась священною і дарованою Богом.

З метою убезпечення свободи і власності людини від свавілля з боку держави, були прийняті дві статті: 7-ма і 17-та, зокрема, 7 стаття скасувала право французьких королів без суду саджати за грати будь-кого із своїх підданих: “Ніхто не може бути звинуваченим, затриманим або ув’язненим інакше, як у випадках, передбачених законом і за дотримання форм, передбачених законом”. “Декларація прав людини і громадянина” заклала основи сучасної європейської держави – правової держави, в якій відносини між громадянами, а також між людиною (особою) і державою регулюються за допомогою законів, а не традицій чи грубої сили.

Отже, якщо для пізньофеодального суспільства характерною була абсолютна влада монарха, то буржуазне суспільство, ґрунтувалось на дуже популярній в XVII-XVIII ст. античній традиції і спадщині “просвітників” (Руссо, Вольтера, Локка та ін.), в основі яких були ідеї народовладдя, республіки. Тоді ж виявилось, що монархічна влада чудово уживається з буржуазією і навіть активно відстоює її інтереси (приклад, імперія Наполеона). Тобто, стало зрозумілим, що політична система індустріального суспільства може бути заснована як на основі монархічного, так і республіканського ладу за умови, що уряд є відповідальним перед обранцями народу.

Тож сьогодні і конституційні монархії (Англія, Японія), і парламентські республіки (Німеччина, Італія), і президентські республіки (США, Франція) є цілком прийнятними формами управління, бо вони грунтуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влад на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, які є незалежними одна від одної. Усі ці форми політичного устрою суспільства були відпрацьовані в Новий час.

Сучасна ліберальна концепція “демократії для всіх” основною метою висуває знищення станових привілеїв, досягнення рівної перед законом і судом, поділ і виборність властей, гарантії прав більшості й меншості, свободу совісті, друку та інші загальнодемократичні права і свободи. Влада й держава розглядаються не як певні монолітні тотальності, а як інституційний механізм, який має забезпечити ефективну участь народу в управлінні та самоврядуванні. На цьому засновані сучасні західні системи з їхніми принципами взаємодії між громадянами, суспільством і державою.

Противагою ліберальній демократії слугує концепція “демократії для народу” К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, які наслідуючи й розвиваючи концепцію Платона та Руссо, розглядали природу демократії здебільшого під кутом зору відповіді на питання “хто править?” і були прихильниками концепції “демократії для народу” тобто для трудящих, пригноблених.

Відстоюючи інтереси одного класу, вони водночас вбачали в його диктатурі ту реальну силу, яка в разі ліквідації капіталістичних відносин повинна досягти здійснення загальнолюдського ідеалу – подолання класових відмінностей, соціальної справедливості. Але ж диктатура й демократія як форми правління взаємно виключають одна одну. Досвід СРСР переконує, що буквально в лічені місяці диктатура пролетаріату невблаганною логікою обставин перетворюється на диктатуру правлячої партії, точніше номенклатури (верхівки), яка чим далі, тим менше залежить від будь-якого контролю. Так з’являються Сталін, Мао, Пол Пот та інші. Тобто, говорити про істинну демократію можна лише в тому випадку, коли захищені права й свободи кожної особистості.

Загалом же, вчені поки що не виробили загальноприйнятних уявлень, які б дали змогу сформувати єдине визначення демократії. Для більшості зарубіжних політологів незаперечним фактом є визнання за демократією статусу загальнолюдської цінності.

2. Починаючи з ХІІІ ст. у Європі набуває розмаху прагнення аристократії протиставитись намаганням королівської влади до централізації та зростання абсолютизму. Такими спробами були дії іспанського, англійського, німецького дворянства та верхніх прошарків купецтва й міщанства до поступового обмеження королівської влади.

В Іспанії в період реконкісти (VIII-XV ст.) спостерігалися тенденції як до створення абсолютистської станової монархії, так і посилення впливу представницької влади – кортесів (з ХІІ ст.), де поряд із аристократами значне місце зайняли заможні міщани. Королі змушені були зважати на кортеси у таких питаннях, як визначення податків, наказів, які їм давали тощо. Сам король присягав на вірність законам і фуерос Іспанії (фуерос – пільги-зобов’язання, які король і знать давали містам і сільським общинам).

В Англії барони, дворянство, верхівка вільного селянства та міщани змусили короля Йоганна Безземельного в 1215 р. прийняти Велику Хартію Вольностей. Вона була видана від імені короля й мала 63 статті, серед яких були чотири так звані конституційні статті, які обмежували владу короля. Велика Хартія стала великим компромісом між королем і дворянством, провела законне обмеження королівської влади.

Через півстоліття внаслідок нового компромісу між аристократією та дворянством (разом із селянською верхівкою та міщанами) було утворено перший парламент (1265 р.), що почав регулярно збиратися з 1295 р. Окрім баронів і прелатів туди було запрошено представників від общин – по два рицарі від графства і по двоє міщан від найбільших міст. Перших король запрошував власноручно листами, інших обирали на зборах у графствах та містах. У 1343 р. парламент було поділено на палату лордів та палату общин, у першій членство стало спадковим, до другої – обирали.

Невдовзі парламент отримав право санкціонувати збір найважливіших податків, прийняття законів, а з кінця XIV ст. - право законодавчої ініціативи. Щоправда, закони – статути парламенту – повинні були затверджуватися палатою лордів і королем. Невдовзі англійський парламент став полем жорсткої політичної боротьби між аристократією і королями. Достатньо сказати, що два рази в XIV ст. він скидав королів (Едуарда ІІ і Річарда ІІ).

Трохи інакше розвивався парламентаризм у Франції, де він виник теж у ХІІІ ст., але як вища судова установа. Відокремлений з королівської ради як судова палата (за Людовика ІХ), парламент складався з Великої палати, декількох слідчих палат та палат прохань. Їх очолили президенти, на чолі цілого парламенту стояв перший президент. З приєднанням провінцій до королівського домену в них теж утворювались провінційні парламенти (перший у Тулузі 1443 р.), які стали вищими судами у провінціях. Всього у Франції налічувалося 13 провінційних парламентів.

У Німеччині імператор Священної Римської імперії в ХІІ ст. скликав рейхстаг – парламент до складу якого входили великі феодали, які називалися імперськими князями. Це були герцоги, пфальцграфи, маркграфи, графи і прелати Церкви, як отримали від імператора інвеституру на свої володіння, користувалися правом вищої юрисдикції і регалій і мали право засідати в рейхстазі. На початку XVI ст. до когорти імперських князів входили 7 курфюрстів, 131 прелат церкви та 163 світських аристократи. Окрім них у рейхстазі, починаючи з ХІІІ ст., засідали представники імперських міст (у XV ст. їх уже було понад 80).

Рейхстаг із перших кроків почав наступ на права імператора і йому вдалося їх дещо обмежити. Самі імперські міста домоглися широкого самоврядування та майже повної політичної самостійності в рамках імперії. У східній частині імперії чимало міст завоювало так зване Магдебурзьке право, тобто отримали привілеї, звільнилися від непомірної опіки центральної влади і створили органи місцевого самоврядування. Вперше таке право отримав Магдебург у 1188 р. Згодом воно поширилося на міста східної Німеччини (Дрезден, Галле), а потім – на східну Прусію, Сілезію, Чехію, Угорщину, Польщу, Литву, Білорусію, Україну.

В Україні першими Магдебурзьке право отримали міста Галицько-Волинського князівства: Володимир Волинський у 1324 р., Сянок у 1339 р. і Львів у 1352 р., згодом – Кам’янець (1374 р.), Берестя (1390 р.) і Київ (90-ті рр. XV ст.). Міста, які отримали це право, користувалися широким самоврядуванням, мали податкову і судову незалежність, право власності на землю, пільги на ремесло і торгівлю, були звільнені від феодальних повинностей, за винятком гужової. Також міста встановлювали порядок обрання своєї влади, її функції, основні норми цивільного і карного права. Особливе місце у праві займав суд, що був знаряддям приборкування та утисків городян та примирення ворогуючих соціальних сторін.

Відомо, що слово parliament, починаючи з ХІІІ ст., слугувало родовим позначенням тих станових зібрань, які більш-менш регулярно скликалися монархами в усіх крупних королівствах Європи для обговорення найважливіших політичних і економічних питань. Спочатку вони складались із світських і духовних магнатів, які запрошувались до ради персонально. Але в ХІІІ-XIV ст. у їх складі з’являються і невдовзі займають провідне місце депутати міст, чиї повноваження мали у своїй основі не особисті привілеї, а принцип представництва, той самий принцип, що лежить в основі сучасного парламентаризму.

Приблизно у той самий час визначається коло питань, у рішенні яких участь парламентів визнається обов’язковою – податки та збори, законодавчі новації, успадкування престолу в юридично неясних випадках, зловживання чиновників, тобто складаються основні функції – бюджетна, законодавча, установча та контрольна, які дотепер становлять предмет діяльності парламентів. Водночас запроваджується й принцип процесуальної регламентованості розгляду питань.

Конкретні форми реалізації зазначених принципів і функцій суттєво розрізнялись від країни до країни і від епохи до епохи. Парламентські інститути на століття майже сходили нанівець. Але саме тоді, коли в одних країнах вони, здавалося, переживали агонію, в інших починалося їхнє бурхливе піднесення, яке рано чи пізно ставало надихаючим прикладом для відродження цих інститутів в інших країнах. Таким чином, сьогодні можна і треба говорити про вісім століть парламенту як одного з інститутів європейської моделі державності.

Протягом перших шести століть (XIII-XVIII) своєї історії парламенти існували лише як зібрання зі складною побудовою. Вони включали в себе дві, три, рідше чотири палати. Це, з одного боку, відповідало становому принципу їхнього формування, з іншого – відображало ідею взаємного стримування і контролю центрів та інститутів влади: станів і корони, аристократії і демократії. Остання обставина була теоретично осмислена ще у середині XVIII ст. в працях Шарля Монтеск’є та Ієремії Бентама.

Перший однопалатний парламент з’явився на світ як породження Великої французької революції в 1791 р. і пішов у небуття разом із якобінською диктатурою. Історія парламентів у більшості великих європейських країн у новий та новітній час – це історія двопалатних зібрань з короткими інтервалами однопалатності у періоди революцій і диктатур. До початку ХХ ст. всі європейські країни, за винятком Люксембургу, Болгарії та Греції, прийшли з двопалатними парламентами. Поступово склалося розуміння ролі другої палати як чинника, покликаного надавати суспільному розвиткові “впорядкованого характеру”, протистояти сваволі у законодавчому процесі.

У 2000 р. в Європі 2-палатні парламенти діяли в 19 країнах із загальним населенням понад 600 млн. чол. Серед них – усі великі держави континенту, крім України. Це – Росія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Іспанія, Польща, Югославія, Румунія. Двопалатні парламенти мають як країни з федеративним устроєм (Росія, Німеччина, Австрія), так і унітарні держави (Франція, Польща, Румунія, Італія, Чехія та інші).

Однопалатні парламенти сьогодні діють у 15 країнах, зокрема в Греції, Португалії, Угорщині, Данії, Швеції, Україні тощо.

3. В українській історії реалізація ідея демократичного врядування розпочинає свій відлік з доби козаччини. Адже саме військово-політичну організацію українського козацтва історики кваліфікують як козацьку християнську республіку. Зокрема, Володимир Антонович (1830-1908 рр.) – батько української археології писав, що провідним принципом українського народу є демократизм, віче, а найяскравішим втіленням цих принципів була козаччина – Запорозька Січ.

Аналізуючи причини поразки І.Мазепи у боротьбі за українську незалежність В.Антонович пише і про те, що він (Мазепа) “цілком не зважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силувався привабити до себе старшину” він думав “зорганізувати Україну на зразок сусідніх держав, а там скрізь … він бачив монарха й аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їй усякі привілеї, аби утримати її при собі”.

Однією з перших європейських демократичних конституцій, зазвичай, вважаються “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, укладені 5 квітня 1710 р. між гетьманом П.Орликом та Військом Запорозьким (народом України). В ній встановлювалась форма представницького політичного правління в особі загальної Ради, до складу якої входили генеральна старшина, полковники та представники від кожного полку. За Конституцією Гетьман України та його наступники мали б радитися з ними “про цілісність батьківщини, про її загальне добро й про всі публічні справи”. До роботи Ради мали також залучатися посли Запорозького Низового війська. Тобто, було окреслено контури такого собі козацького парламенту, що регулярно засідав (на Різдво, Воскресіння та Покрову) і мав законодавчу владу.

Видатний український мислитель Григорій Сковорода (1722-1794 рр.) у своїй етико-гуманістичній концепції спеціально не окреслював свого суспільного ідеалу, в той же час він вважав, що такі проблеми, як рівність і свобода є проблемами природної відповідності. За Г.Сковородою, ідеальним мав би бути суспільний лад, який би спирався на компроміс. Шлях до цього ідеалу має пролягати не стільки через всебічний розвиток особи, скільки через самообмеження, самовідмову, аскетизм.

Відомий історик Микола Костомаров (1817-1885 рр.) – один з ідеологів “Кирило-Мефодіївського товариства” вважав, що основою слов’янської федерації народів мав стати республіканський устрій, де влада буде виборною, змінною і підзвітною народним зборам. Водночас, М.Костомаров визначав хиби демократичного устрою, бо, навіть, демократія, вважав він, не дає гарантій перед свавіллям влади “багатьох царьків”.

Ідеалом Михайла Драгоманова (1841-1895 рр.) стало поєднання національних та соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну. Бо істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав він. У своїх працях “Старі хартії вольностей” та “Лібералізм і земство в Росії” Драгоманов висвітлив ідеї свободи та проаналізував доктрину лібералізму. Він вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Розподіл влади та парламентаризм були необхідними і важливими ознаками народної влади, яка мала першість перед політичною владою, зазначав М.Драгоманов. До переліку демократичних прав він включав право виборності, відкрите ведення державних справ, урахування інтересів меншості.

Перу М.Драгоманова належить також праця “Вольний Союз – Вільна Спілка” (1885), один з перших конституційних проектів, суттю якого були:

- політична свобода суспільства й особи, що мала реалізуватися через народне представництво в центрі;

- самоврядування на місцях;

- права і свободи особи.

Проголосивши свободу як головну мету, М.Драгоманов пропагував демократично організовану систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів, котрі її населяють, та інтересам кожної людини. М.Драгоманов послідовно стверджував принцип демократизму не стільки поділом влади й парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, системі виборності й місцевого самоврядування.

Іван Франко (1856-1916 рр.) критикував лібералізм за формалізм у дотриманні права, не захоплювався він і марксистським баченням демократії. У статті “Що таке поступ?”, критикуючи марксистську концепцію народної держави, він стверджував, що влада такої держави “налягала б страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка… Народна держава стала би величезною народною тюрмою”

В’ячеслав Липинський (1882-1931 рр.) у доктрині, викладеній в книзі “Листи до братів-хліборобів” виступає прихильником ідеї спадкової монархії в особі гетьмана. Парламентаризм за однопалатної системи із загальним виборчим правом, в тлумаченні В. Липинського, є формою правління буржуазної демократії чужої за духом та інтересами соціальної спільти хліборобів в аграрній країні. В. Липинський виходив із твердження, що жодна нація не починала і не могла почати свого існування з демократії. Виділивши три типи політичної влади, з яких він виводив стільки ж типів політичних режимів: демократичний, охлократичний та класократичний (аристократичний), В. Липинський зазначав, що демократичні нації можуть існувати лише на основі попереднього правління власних класократичних чи охлократичних аристократій.

Оскільки в національно-державницькому напрямку української політичної думки ХХ ст. основою став націоналізм, який започаткував Микола Міхновський, а розвинув і абсолютизував Дмитро Донцов (1883-1873 рр.), розвиток традицій демократичного врядування в українській суспільно-політичній думці переживає певний занепад. Те ж саме стосується й тоталітарного СРСР, де не могло бути жодних легальних течій незалежної політичної думки, а всі опозиційні політичні ідеї зливалися в одне русло дисидентської публіцистики, що з’являється в Україні у 60-х роках.

З-поміж учених української діаспори почесне місце в розвитку ідеї демократизму в українській суспільно-політичній думці належить відомому історикові й політологові Івану Лисяку-Рудницькому. У працях “Між історією і політикою”, “Нариси з історії нової України” та інших творах учений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної української держави на засадах плюралістичної демократії і верховенства закону.

4. Після так званого “соціалістичного експерименту” в Україні важко і непослідовно йдуть процеси розбудови держави на демократичних засадах, формування демократичної свідомості суспільства та особистості. В цьому – одна з головних ознак становлення демократії в Україні.

Історія засвідчує, що демократичні рухи можуть породжувати диктатуру або сприяти їй, тому найглибшою помилкою частини демократичних сил України є те, що вони розуміють власне демократію як найвищу мету соціального та національного відродження. Це означає, що оволодіння владою може стати головним орієнтиром демократичного процесу. В результаті матимемо владу для влади, що підмінятиме всі інші цінності.

У країнах бідних зі слаборозвиненою економікою демократичні експерименти, як правило, закінчуються утвердженням диктатури. Так було в африканських країнах на рубежі 1970-80-х рр., де паростки демократії поступилися місцем мілітаризмові, а свобода – диктатові племінних інтересів, так було 1973 р. в Чилі. Тому нині, коли більшість населення України також опинилася на межі бідності, вкрай необхідно знайти шляхи збереження демократичного вибору й засоби протистояння диктатурі. Становище ускладнюється тим, що історія України не дуже багата демократичними традиціями, зокрема в ній не було ні тривалого розвитку елементів особистих свобод, ні правової держави, а тому існує небезпека деспотизму.

Головна передумова руху до демократичної держави – розширення економічної свободи, що передбачає зміни не тільки інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей. Також люди повинні погодитись жити за демократичними принципами самостійно, з усією повнотою відповідальності, без постійної опіки влади. Крім того, необхідною умовою динамічного розвитку демократичних процесів має стати політична дисципліна народу й достатня політична культура.

Як переконує досвід Заходу, рух до демократії можливий тільки шляхом обмеження влади, рушій цього обмеження – середній клас, який формується в результаті фундаментальних соціально-політичних та економічних перетворень. Заборони й надмірні податки – не сприяють його формуванню.

Неодмінною передумовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не даючи йому розвиватися.

Українське суспільство перебуває на посттоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів і відкритий для дальших демократичних нововведень, тому донині існує реальна небезпека повернення до тоталітаризму.

ЛЕКЦІЯ 3. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ВІЙНИ ТА МИРУ.

ІСТОРИЧНА ГЕНЕЗА І СУЧАСНІСТЬ

1. Розвиток уявлень про війну та мир у Стародавньому світі та в епоху Середньовіччя.

2. Концепція “вічного” миру та її ідеологи.

3. Війна як продовження політики іншими засобами.

4. Підтримання міжнародного миру і безпеки: теоретичні засади та концепції.

5. Культура війни як феномен людської цивілізації.

1. У античних філософів ідея миру розглядалась лише як проблема взаємостосунків між грецькими містами-державами. Вони закликали до припинення міжусобних війн. У той же час найбільших почестей, за концепцією ідеальної держави Платона, мав удостоїтися той, хто відзначився у війні із зовнішніми ворогами.

Таку ж позицію висловив Аристотель, бо стародавні греки бачили в іноземцях лише ворогів, яких потрібно було завоювати, захопити їх в рабство, а не вбити, і отримати від них гарну здобич.

Адже рабство для мислителів Стародавньої Греції було природним, навіть прогресивним явищем. Військовополонені були основним джерелом поповнення рабів. Тому давні греки підтримували зовнішню політику, направлену на захоплення нових територій і нових рабів.

Війна була основним джерелом рабської сили, без неї не могло існувати рабовласницьке господарство. Геракліт, наприклад, вважав, що “війна є батьком і матір’ю всього; одним вона визначила бути богами, іншим – людьми; одних вона перетворила на рабів, інших – на вільних”. Аристотель, в свою чергу, писав: “Якби ткацькі верстати самі ткали, а плектри самі грали на кіфарі, тоді й зодчі не потребували б працівників, а панам не потрібні були б раби”.

Аналогічним було відношення до рабства, а відтак і до війни у Стародавньому Римі, адже римляни називали варварським усе, що не було римським і говорили: “Для варварів кайдани або смерть”. Навіть заклик Цицерона: “Нехай зброя поступиться місцем тозі”, тобто нехай вирішує не військова сила, а цивільна влада, не був почутий.

Позиція Християнської церкви у питанні війни і миру неоднозначна. З одного боку, заповідь “Не убий!” і, відповідно, найтяжчий гріх – позбавити людину життя. Були приклади, коли Церква припиняла міжусобні війни, що, зокрема, характерно для історії Київської Русі. Так, Володимир Мономах умовляв князів не проливати християнської крові у великий піст.

З іншого боку – церква освячувала чисельні завойовницькі війни, хрестові походи проти “невірних” і т.д.

І все ж саме християнство було ініціатором встановлення так званого Миру Божого (Pax Treuga Dei) – тобто, днів, коли припинялися усобиці. Це були дні, пов’язані з міфічними подіями з життя Ісуса, з найважливішими релігійними святами; військові дії також припинялися у дні, призначені церквою для роздумів і молитов в період “святвечора” і посту.

Порушення Божого миру каралось штрафами, найсерйознішими з-поміж яких були: конфіскація майна, відлучення від церкви і, навіть, тілесні покарання. Під охорону Миру Божого підпадали в першу чергу церкви, монастирі, подорожні, жінки і … предмети, необхідні для землеробства.

І все ж критика війни в той час обмежувалася етичними уявленнями християнського віровчення, а ідеалом загальному миру вважався мир серед християнських народів Європи.

В епоху пізнього Середньовіччя можна спостерігати повернення до античних традицій поділу війн на справедливі та несправедливі (автором цієї концепції вважають Цицерона). В епоху безперервних війн Гуго Гроцій (1583-1645), услід за Цицероном, розподілив війни на справедливі і несправедливі, вважаючи, що оскільки уникнути їх неможливо, то треба ввести в певні норми збройні конфлікти. Під час війни, вважав він, діють лише природні права. Якщо ж до природних прав віднести передусім право на життя, людську гідність і право на власність, то захист їх під час війни теж ставав природним правом людини.

Вчення про справедливі війни. Прослідкуємо історичний розвиток основних теоретичних викладок учення про справедливу війну. Найглибші корені вчення про справедливу війну можна віднайти в класичній єврейській, грецькій та римській практиці і в роздумах стосовно досвіду ведення війни. Наприкінці класичної епохи в римському праві і в узвичаєній практиці було розвинуто поняття про справедливі причини війни, про владні повноваження, необхідні для ведення війни, та про необхідність зіставлення можливих втрат і позитивних результатів, яких можна досягти за допомогою зброї (принцип пропорційності).

Християнські теоретики, такі як Св. Амвросій Міланський і Св. Августин, просто включили ці ідеї у свої власні роздуми про війну, додавши до них давньоєврейську ідею війни, керованої Богом (священної війни), і внісши деякі зміни, пов’язані з поняттям християнської caritas (любові). І Амвросій, і Августин доводили, що під час війни слід захищати безневинних, але ні вони, ні римське право свого часу не виробили чіткого поняття про статус мирного населення під час війни.

На обмеження щодо застосування збройних сил стосовно мирного населення здебільшого не звертали уваги аж до доби встановлення Божого миру та Божого перемир’я, коли воєнні дії припинялися під час церковних свят (X-XI ст.). Як і в класичну епоху, ці перші середньовічні спроби обмеження воєнних дій не містили в собі систематизованих ідей щодо правильного застосування зброї. Розвиток у напрямку послідовної розробки вчення почався з праці Граціана “Декрет” (“Decretum”, бл. 1148 р.), яка є основною збіркою з канонічного права, де різні уривки з християнського вчення згруповано за тематикою.

Розвиваючи тему війни, два наступних покоління каноністів (декретисти і декреталісти) та такі теологи, як Петро Паризькийі Фома Аквінський, спиралися на підвалини, закладені Граціаном. Приблизно в цей само час світські теоретики відновили традиції римського права, а в середовищі аристократів сформувався культ лицарства, який вносив свої обмеження у застосування збройних сил. До початку Столітньої війни (1337-1453 рр.) усі ці різні напрями розвитку уявлень про справедливі війни були узгоджені й об’єднані в широкий культурний консенсус щодо правомірності війни й обмежень у її веденні.

У XVI-XVII ст. ряд теоретиків, зокрема, Віторіа, Суарес, Джентіле та Гроцій привнесли зміни в тогочасне вчення про справедливу війну і, з огляду на це, заклали теоретичні засади сучасного міжнародного права. Тоді ж на збірку правил військової дисципліни, що накладаються ззовні перетворився лицарський кодекс. У XVIII столітті до цих правил долучилося стратегічне прагнення до встановлення класичної ери обмеженої війни. Підсумував усі ці напрацювання у XVIII столітті Ваттель у своїй праці з проблем міжнародного права, в якій він відображає і думки своїх попередників, зокрема таких як мислитель-теоретик Гроцій, і тогочасну практику ведення обмеженої війни.

У ХІХ-ХХ століттях позитивне міжнародне право використало успадковані традиції і дещо видозмінило їх. Так, на початку XX століття “моралістами” було відроджене вчення про справедливу війну, а в період Першої світової війни розпочалися історичні дослідження, що стосувалися даної проблематики.

Ядерна ера, що настала наприкінці Другої світової війни, актуалізувала звичну суперечку про норми моралі і застосування сили: богослови (Джон Кортні Мюррей і Пол Ремсі), а також філософи (Елізабет Анскомб та інші), почали відкрито використовувати критерії справедливої війни як знаряддя морального аналізу. Те ж саме робили і політологи Майкл Вальцер та Вільям В. О’Браєн, історики (див. Johnson, “Ideology, reason and the limitation of just war” і “Just war tradition”; Russel), а також вчені, в працях яких увага зосереджується на застосуванні критеріїв справедливої війни до сучасних конфліктів (див. Childress; Johnson, “Can modern war be just?”).

Вчення про справедливу війну помітно змінювалося, пристосовуючись до потреб конкретного часу і місця та до змінного характеру війни. Навіть сьогодні воно не є єдиною теорією або доктриною, тому його розуміють як сукупність ідей, що містить у собі багато доктрин і теорій, довготривала актуальність і доречність яких є результатом постійних суперечок довкола визначення точного значення і змісту різноманітних критеріїв справедливої війни. Наприклад, Дж. Ф. Чайльдресс відносить до цих критеріїв обов’язки “prima facie” (першорядні), маючи на увазі моральність застосування сили і підкреслюючи їх роль як засадничих положень для типових моральних міркувань західного світу з приводу війни.

У своїй класичній формі, розробленій на схилі середньовічної доби, вчення про справедливу війну розвивалось у двох основних напрямках, які зазвичай позначають латинськими термінами jus ad bellum (право на війну) та jus in bello (право у війні); вони відповідно стосуються питань про те, чи є застосування сили виправданим у даному конкретному випадку та як слід обмежувати виправдане застосування сили. Окреслимо кожен із цих напрямів в світлі різноманітних критеріїв.

Право на війну (jus ad bellum) у вченні про справедливу війну включає в себе вимоги щодо наявності справедливої причини, законної влади, яка виступає ініціатором застосування сили, справедливих намірів у сторони (сторін), які застосовують таку силу з огляду на те, що застосування сили має бути пропорційним потребі в ній (тобто це не повинно завдавати більше шкоди, ніж приносити користі), це має бути останній аргумент і до нього можна вдаватися, лише маючи на меті встановлення миру і, маючи реальну надію на успіх.

У Середні віки визнавали три типи “справедливої причини” щодо війни:

1) повернути щось, що було несправедливо загарбано;

2) покарати зло;

3) захистити себе від запланованого або здійснюваного нападу.

Усі ці ідеї зустрічаються в римській думці та в практиці ведення воєн у пізню класичну добу. В той час як у міжнародному праві XX століття основним виправданням для застосування сили є самозахист від збройного нападу, що вже розпочався.

Відрізнялося у різні історичні епохи і трактування таких понять як “належна законна влада” і “справедливі наміри”. Так, “належна законна влада” для римлян означала найвищу публічну владу; в епоху пізнього Середньовіччя нею була найвища знать, яка підкорялася тільки монарху; в сучасний період “належна законна влада” пов’язується з поняттям compertence de querre, яке надається главі держави. “Справедливі наміри” - це виключно моральна категорія. За словами Св. Августина, який її започаткував, вона виключає “бажання завдати шкоду, жорстокість помсти, невблаганну і безжальну ворожнечу, лють повстання, жадобу панування і тому подібне”.

Такими є трактування найбільш спірних основних понять учення про справедливу війну jus ad bellum; усі інші поняття продиктовані, по суті, здоровим глуздом і залишалися значною мірою незмінними протягом усієї історії. Можна вказати на два винятки із цих загальних спостережень. По-перше, як зазначалося вище, міжнародне право посилило критерій застосування “останнього доводу”, наголосивши на необхідності проведення переговорів із залученням третьої сторони, як на більш бажаному, з морального погляду, способі врегулювання міжнародних конфліктів. По-друге, руйнівна сила ядерної зброї для більшості людей означає, що в будь-якій ядерній війні критерій пропорційності буде порушено. Ця друга позиція відома під різними назвами – як “ядерний пацифізм”, “пацифізм сучасної війни” або “пацифізм справедливої війни”. На відміну від справжнього пацифізму це просто часткове судження про моральність такого типу сучасної війни з огляду на а вчення про справедливу війну.

Право у війні (“jus in bello”) визначається двома основними ідеями:

1) принципом пропорційності засобів, який вимагає уникати застосування силових засобів, що призводять до безпідставних або зумовлених іншими причинами не необхідних руйнувань;

2) принципом диференціації, або імунітету цивільного населення, відповідно до якого цивільне населення має бути захищеним, наскільки це можливо, від руйнівної сили війни і в будь-якому разі повинно мати захист від цілеспрямованого й умисного завдання шкоди.

У класичний період у рамках концепції jus in bello було розроблено дуже мало обмежень щодо ведення війни. Як зазначав Гроцій, основне обмеження in bello в античний період було таке: замість того, щоб убивати представників підкореного народу (як з числа цивільного населення, так і з числа військових), переможець має перетворити їх на рабів. У будь-якому разі до початку індустріальної доби принцип пропорційності засобів завжди зумовлювався нестачею придатних для воєнних цілей ресурсів.

У сучасний період загальну ідею принципу “пропорційності засобів” відбиває поняття “економії сил”. Однак іноді й у часи Середньовіччя, а подеколи й пізніше робилися спроби оголосити поза законом певні види зброї як винятково непропорційні. Такі спроби є важливою рисою міжнародного права XX століття та моральних роздумів щодо обмежень у веденні війни.

Стосовно ж розуміння принципу “імунітету цивільного населення”, то в Середні віки цивільне населення визначали за двома критеріями: 1) які суспільні функції воно виконує і 2) чи спроможне воно носити зброю. Священнослужителів, пілігримів, городян і селян, що працювали на землі, вважали цивільним населенням з огляду на перший критерій; жінок, дітей, людей похилого віку та немічних ― з огляду на другий. Усі вони могли втратити свій захищений статус, якщо брали в руки зброю.

Сучасне поняття цивільного населення визначається в багатьох міжнародно-правових актах, зокрема в низці Женевських конвенцій, однак і в XX столітті цивільне населення аж ніяк не позбавлене страждань воєнних часів.

2. На противагу концепції “справедливої війни” склалася історична традиція, яка пов’язана з концепцією і проектами “вічного і справедливого миру”. Згадки про нього ми можемо знайти ще в стародавні часи, в творах античних філософів та мислителів (Гесіод, Геракліт, Платон, Аристотель) в Стародавньому Римі (Цицерон, римські юристи). Але реальна поява цих ідей та проектів пов’язана з пізнішим періодом.

Спираючись на цінності християнства, на теорії епохи Відродження, мислителі та деякі політики періоду середньовіччя та раннього Нового часу почали висувати проекти “вічного та справедливого миру”, закладаючи тим самим гуманістичну традицію пацифізму.

Народженню ідеї вічного миру, без сумніву, сприяло перетворення війни на все більшу загрозу для народів Європи. Вдосконалення зброї, створення масових армій і військових коаліцій, багаторічні війни змусили мислителів ледь не вперше замислитися над проблемою взаємовідносин між державами і шукати шляхи її нормалізації, тоді ж вперше заговорили й про зв’язок політики і війн. Поступово ідеї про “справедливий та вічний мир”, як антитеза війні та насиллю, увійшли в світову філософську та суспільну думку.

Чисельні проекти XIV- XVIII ст. суттєво відрізнялись один від одного. Одні були навіяні чисто прагматичними цілями деяких політиків залучити велику кількість прихильників; автори інших проектів керувалися гуманістичними ідеями і бажанням установити на землі мир і спокій.

В ході формування “мирної традиції” виявилася ще одна тенденція. Ряд проектів “вічного і справедливого миру” та їх реалізація пов’язувалась з перебудовою суспільства, з проведенням глибоких соціальних та політичних реформ. Тим самим створювалася традиція взаємозв’язку миру та соціальних реформ, що сьогодні допомагає утверджувати культуру миру й ідеї демократії. Не випадково, що сьогодні в ряді країн програма миру означується як програма культури миру та демократії.

У XIV – XV ст. було створено перші конкретні проекти миру та об’єднання європейських держав. Саме вони поклали початок широкому розвитку європейської думки в політичній історії континенту.

Перший з таких проектів належав французькому королівському прокурору П’єру Дюбуа. В 1300 р. з’явилась його робота “Про припинення воєн та суперечок у королівстві Франція”, в якій він закликав припинити міжусобну боротьбу французьких феодалів. До періоду між 1305 і 1307 роками відноситься найбільш відома праця Дюбуа “Про повернення Святої землі”.

Згідно з планом Дюбуа, потрібно було скликати загальний собор, який би складався із духовних осіб та католицьких князів. Головне завдання собору полягало в тому, що його учасники домовились би про припинення війни один проти одного. “У кого є бажання воювати, – говорилось у проекті, – той повинен воювати проти ворогів християнської віри та святих місць господніх на Святій землі, але не проти братів своїх під загрозою тілесної та духовної загибелі”.

Другий проект з’явився через сто років на сході Європі і належав чеському королю Їржі Подєбраду. Він також пропонував створити союз, учасники якого повинні були дати згоду не застосовувати один проти одного зброї і не допускати, щоб інші зробили це від їх імені.

В проекті явно прозвучала думка про бажання і необхідність установити мир в християнській Європі. В цьому контексті необхідно розглядати слова Їржі Подєбрада про “любов і братерство”, про необхідність покінчити з війнами, вбивствами, насиллям тощо.

Новий заклик до миру прозвучав в першій чверті XVI ст. зі сторінок трактату видатного гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського “Жалоба світу”. Мабуть, саме з нього в історії європейської політичної думки отримали поширення ідеї вічного та справедливого миру, почала складатися широка європейська традиція, заснована на впевненості у можливості досягнення справедливого миру.

Еразм Роттердамський розпочинає свій трактат із визначення війни, яке й сьогодні звучить так само виразно, яскраво, актуально і справедливо, як і п’ять століть тому назад. “Війна, – зазначає він, – противага всьому існуючому; війна – першопричина всіх бід та зла; бездонний океан, що поглинає все без розбору. Через війни все квітуче загниває, все здорове гине, все міцне руйнується, все прекрасне та корисне знищується, все солодке стає гірким”.

Малюючи картину воєн та ворожості, Еразм Роттердамський бере приклади переважно із життя європейських держав. “Нація з нацією, місто з містом, цех із цехом, правитель із правителем воюють та приносять один одному збитки. Англійці дивляться на французів як на ворогів, ті ж англійці ворогують із шотландцями; німці настроєні проти французів, іспанці проти тих та інших”.

Увесь пафос твору Еразма спрямований на засудження війни та похвалу миру. Неможливо без хвилювання читати повні пристрасті слова автора про те, що “із великої війна стає величезною... Із однієї виникає їх багато... Із безкровної вона перетворюється в криваву. А саме головне, коли починається ця буря, вона карає не одного чи двох, а всіх людей в рівній мірі”.

У заключній частині свого трактату видатний гуманіст свого часу Еразм Роттердамський писав: “Більша частина народу ненавидить війну і молить про мир. Лише незначна частина людей, підле благополуччя яких залежить від народного горя, бажають війни. Війна породжує війну, а помста породжує помсту...”. Цей твір Еразма Роттердамського заклав основи загально-гуманістичної традиції в підході до питань війни та миру. Застосовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що трактат Еразма Ротердамського є одним із суттєвих моральних факторів, таких важливих у використанні історичних традицій в утвердженні програми культури миру.

Серед авторів європейських проектів XVII століття варто згадати Емеріха Крюсе. В 1623 році в Парижі з’явилася його книга “Новий Кіней, або думки про стан, який дає можливості та засоби для встановлення загального миру і свободи торгівлі у всьому світі. Монархам та суверенним правителям Європи”.

Образ Кінея автор взяв із історії Стародавнього Риму. Кіней був близьким другом та радником епірського царя Пірра, який у боротьбі з римлянами отримав перемогу з такими великими втратами, що вислів “піррова перемога” назавжди увійшов в історію як символ невиправданих жертв.

Кіней радив Пірру проводити політику миру і не розпочинати війну із римлянами, оскільки втрати, яких завдає війна, не виправдовуються навіть перемогою. В умовах XVII століття Е.Крюсе виступає як “новий Кіней”. Головні надії на підтримку європейського миру Крюсе покладав на купців та на розвиток торгівлі, особливо міжнародної.

В заключній частині трактату Крюсе зазначає: “Ми не хочемо ніякого невидимого миру, ніякого миру на три дні, а хочемо тривалого миру на добровільній і рівній основі, миру, який кожному дає те, що йому по праву належить: бюргеру – його привілеї, іноземцю – право гостя, а всьому світу –свободу в торгівлі та спілкуванні”.

Через декілька десятків років після Е. Крюсе чех Ян Амос Коменський написав трактат під назвою “Загальна порада про виправлення людських вад”. На думку автора, три головні причини розділяють людей – різниця в поглядах, ненависть, відкрита несправедливість та гоніння. Як і гуманісти епохи Відродження, Коменський шукає вихід із такого стану в покращанні людських якостей. Він пропонує створити нову філософію, нову релігію і нову політику, засновані на законах загальності, простоти та добропорядності.

Коменський пристрасно закликав до ліквідації воєн та до миру у всьому світі. “Метою людського суспільства є загальний мир та безпека, – заявляв він. – І народне благо повинно бути найвищим законом кожної республіки та королівства... Основну небезпеку представляють війни, так як війни нікому не несуть спасіння, необхідно знищити будь-яку можливість повернутися до ворожнечі та воєн, необхідно заборонити зброю...”

Наприкінці XVII століття з’явився детальний європейський проект, який належав англійському політичному та громадському діячеві Вільяму Пенну, відомому своєю активною участю у квакерському русі та заснуванням англійської колонії в Північній Америці, що була названа на його честь Пенсільванією. В трактаті “Дослідження про сучасне і майбутнє миру в Європі” Пенн продовжив лінію, яка була намічена його попередниками. В його творі розвивались гуманістичні ідеї та уявлення.

Подаючи в трактаті опис кровопролитних воєн в Європі та тих страждань, які несли вони європейським народам, В.Пенн характеризує переваги миру. Для нього ці переваги були пов’язані насамперед з розвитком капіталістичних відносин, із зміцненням позицій третього стану, із зростанням торгівлі та комерції. Проект Пенна, на думку його творця, повинен був принести мир та справедливість. При цьому автор робив особливий акцент на ідеях справедливості як у сфері внутрішніх, так і зовнішніх зносин.

Одним з найбільш відомих у XVIII столітті став проект французького аббата, дипломата і філософа Шарля Ірине де Сен-П’єра. Перший варіант проекту – “Записку про збереження вічного миру в Європі” – Сен-П’єр видав у 1712 році, коли брав участь у міжнародній конференції, яка завершилась підписанням Утрехтського миру, що поклав кінець війні за іспанську спадщину.

Проект Сен-П’єра підсумував та узагальнив попередні плани та відкрив новий етап в історії трактатів про вічний мир. Цей твір отримав широке поширення в багатьох європейських країнах.

Мабуть, ніхто з попередників Сен-П’єра не писав із такою ясністю, визначеністю та впевненістю про необхідність федеративного устрою Європи. В своїй роботі французький мислитель керувався впевненістю, що “ніколи ще розум людський не був зайнятий більш величною, більш прекрасною і корисною задумкою, ніж проект вічного та загального миру між усіма народами Європи”.

Сен-П’єр детально розглядав проблему війни і миру в Європі. Він підкреслював, що “ті приватні угоди, що діяли дотепер, створювали лише незначні та швидкоминучі передишки, а не справжній та тривалий мир. Такий стан справ створює думку, що війна є неминучою, до того ж це відбувається в обстановці, коли європейське цивільне право не установлене та не затверджене”.

Як і деякі його попередники, Сен-П’єр пропонував створити європейську конфедерацію або республіку. Трактат Сен-П’єра був написаний більш, ніж 200 років назад, але звучить він досить сучасно та актуально і в наші дні.

В 1761 році великий французький просвітник Жан-Жак Руссо опублікував проект Сен-П’єра і написав до нього додаток під назвою: “Думки про вічний мир”, що побачив світ у 1782 році вже після смерті автора. Руссо підтримав основну ідею свого попередника про створення конфедерації європейських держав. “Створіть європейську республіку на один день, – підкреслював він, – цього буде достатньо, щоб вона існувала вічно, так як кожний із людей на власному досвіді знайде для себе багато переваг в загальному благові”.

Якщо Сен-П’єр робив головний акцент на тому, що правителі повинні зрозуміти об’єктивну користь і корисність від системи, яка передбачається, то Руссо приходить до інших висновків. Він вважав, що саме в силу свого становища правителі не захочуть відмовитися від війни як інструменту політики.

Серед трактатів XVIII століття особливе місце належить твору великого німецького філософа Імануїла Канта “До питання про вічний мир”, який було написано наприкінці XVIII століття.

У своєму творі автор намагався встановити деякі моральні категорії миру і війни. Якщо у творах його попередників мова йшла лише про моральне засудження війни, про доказ корисності миру, то у праці Канта висувалась імперативна та безсумнівна вимога заборонити війну як інструмент політики. Його погляди мали значний вплив на суспільну думку як в Німеччині, так і в інших європейських країнах.

Ідеї “вічного та справедливого миру” розвивалися не лише на Заході Європи, але й на теренах колишньої Російської імперії. Російські просвітники другої половини XVIII століття Я.П. Козельський, Р.М. Цебріков та інші мріяли про “добропорядне” суспільство, про життя без війн та знищення інших народів. Їхні твори показують, що вони були знайомі з проектами Сен-П’єра та Руссо. Фахівцям з історії Росії XVIII століття відоме ім’я поета та вченого М.Д. Чулкова. Серед його творів є праця під назвою “Проект трактату між європейськими державами для вічного знищення в Європі воєн”.

Яскравим прикладом еколюції російської просвітницької думки може служити трактат В.Ф. Малиновського написаний в 90-х роках XVIII століття і виданий в Петербурзі в 1803 році під назвою “Думки про мир та війну”. За своїм змістом, аргументацією та конкретними пропозиціями праця В.Ф. Малиновського була багато в чому схожа з трактами епохи Просвітництва, які належали західноєвропейським авторам.

Про поширення ідей епохи Просвітництва в Росії на початку XIX століття свідчить і невеликий твір О.С. Пушкіна “Про вічний мир”, датований 1821 роком. Він пронизаний пафосом боротьби з тиранією та деспотизмом. Як і більшість передових мислителів Європи того часу, Пушкін пов’язував проблеми “вічного миру” з боротьбою за свободу, демократію та суспільний прогрес. Писав великий поет і про знищення “постійної армії”, хвилювала його й проблема ролі Росії в житті Європи.

Протягом усього XIX століття продовжувалася гуманістична традиція в розвитку європейської політичної думки, започаткована в проектах видатних діячів європейського Просвітництва. Насамперед, вона відображена в працях французького соціаліста-утопіста Анрі де Сен-Сімона.

Ще в ранній своїй праці “Листи женевського пересічного громадянина до сучасників”, Сен-Сімон пропонує скликати загальноєвропейські збори, названі ним Радою Ньютона, а також ради чотирьох “частин людства” –англійської, французької, німецької, італійської. Він передбачав, що “як тільки будуть проведені вибори до головної ради і до ради окремих частин, війна залишить Європу, щоб ніколи не повернутися до неї”.

Таким чином, концепція культури миру має глибокі історичні традиції та корені. Чисельні проекти “вічного та справедливого миру”, що висувалися в ХІV - XIX століттях, суттєво відрізнялися один від одного. Одні були навіяні чисто прагматичними цілями та намаганням деяких європейських політиків залучити на свій бік більше прихильників своїх ідей; автори інших проектів керувалися гуманістичними ідеями та бажанням встановити мир в Європі.

Але в ході формування “мирної традиції” виявилась ще одна цікава тенденція. Цілий ряд проектів “вічного та справедливого миру” містив в собі тезу про перебудову суспільства, проведення глибоких соціальних та політичних реформ. Так створилася традиція взаємозв’язку миру та соціальних реформ, які допомагають сьогодні утверджувати культуру миру.

3. Карл фон Клаузевіц (1780-1831 рр.) – пруський генерал і теоретик військової справи – у книзі “Про війну” розвинув теорію про війну і про вплив на неї політики. Клаузевіц був вихований під впливом філософії Гегеля, який вважав, що війна – двигун історичного прогресу.

Читайте також:

1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
3. III.Цілі розвитку особистості
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
7. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
8. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
9. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
10. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
11. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
12. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.

Переглядів: 1974