• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Збереження культурного різноманіття, заохочення плюралізму і діалогу між культурами і цивілізаціями в епоху глобалізації.

Розвиток європейської культури в контексті діалогу цивілізацій.

Діалог світових культур та формування культури миру.

ЛЕКЦІЯ 6. ДЕМОКРАТІЯ, СПРАВЕДЛИВІСТЬ І КУЛЬТУРА МИРУ

В КОНТЕКСТІ ДІАЛОГУ СВІТОВИХ КУЛЬТУР

1.Не тільки вчені, але все більше “людей з вулиці” задають питання: “Куди прямує людська цивілізація”? Магічне число 2000 року стимулювало дискусію на цю тему. Виникла вона багато років назад, після того, як дослідники, у тому числі зі знаного “Римського клубу”, звернули увагу на глобальні виклики сучасності, поява яких означала вступ людства в епоху виживання. Не тільки аналітики та письменники-філософи, які дивляться далеко вперед, але вже й міждержавні форуми ООН дійшли висновку: світова спільнота має переглянути стратегію свого розвитку. Щоб вижити усім нам на нашій планеті, необхідно виробити розумне та гуманне ставлення себе самих, оточуючої нас природи, людей іншої культури та віри.

Глобальні загрози, у тому числі екологічна бомба уповільненої дії, зростаюча прірва у розвитку багатих та бідних країн та зростаюча хвиля етнічної нетерпимості й агресивного націоналізму, вимагають від людей планетарного мислення та прояву нової солідарності як відчуття взаємопов’язаного світу, у якому є повага інтересів, гідності та культури один одного. Виходячи з цього, колишній Генеральний директор ЮНЕСКО професор Федеріко Майор, вчений-біолог, філософ та просвітник висунув епохальну концепцію: щоб подолати глобальні виклики сучасності, світове співтовариство повинно замінити культуру війни культурою миру.

Дійсно, переглянувши минуле людства, ми можемо виділити головну рису розвитку людської цивілізації - її основною силою була культура війни. Наші предки передали нам у спадок свою мудрість: хочеш миру, готуйся до війни. Ця сентенція відображала вистражданий досвід життя, в якому війна була природним станом, а мир - скоріше очікуванням війни або ж підготовкою до неї. Звісна річ, і в періоди довготривалих війн люди продовжували жити, любити, будувати та створювати прекрасні витвори мистецтва. І все ж часто саме військова сила диктувала свої закони поведінки людей та держав.

Хочеш миру - готуйся до війни. Здавалось би ця формула, яка прийшла до нас із стародавніх часів, давно зниклих імперій, віджила свій вік? Але якщо замислитись, мало що змінилося в підході до неї, хоча живемо ми в світі, який кардинально змінився. Людська цивілізація з моменту зародження пройшла колосальний шлях духовного та науково-технічного розвитку, але, як підкреслював Карл Дейг, зміни в людській свідомості відбуваються значно повільніше, ніж у науці та техніці. Ось чому над багатьма з нас, як і раніше, тяжіють стереотипи мислення категоріями сили, а значить, і поняттями війни. Навіть поява ядерної зброї не змінила цільових настанов та логіки мислення: перевага заради безпеки, сила заради перемоги тощо.

Приклад антилогіки: не дивлячись на наукові докази того, що застосування ядерної зброї буде означати прихід “ядерної зими” і нокаут цивілізації як переможених, так і переможців, атомна зброя не тільки зберігається, але й удосконалюється. Культура війни пронизує наше соціально-політичне та духовне життя. З моменту народження маленька людська істота починає формуватися в цій небезпечній атмосфері. Іграшки, комікси, мультфільми - більшість із них, копіюють зброю, прославляють військову силу та військову авантюру. Вони виходять на вулиці та площі міст і зустрічають там пам’ятники полководцям та завойовникам, які своєю помпезністю часто затьмарюють пам’ятники світилам науки та культури.

І справа не в тому, що це минуле нам необхідно викреслити з нашої пам’яті. Проблема ця значно серйозніша і корені її значно глибші. “З психологічної точки зору, культура війни - це постійне очікування гіршого кожною людиною”, - зазначав Федеріко Майор. Найгіршою рисою культури війни, що проявляється навіть у мирний час, можна, мабуть, назвати нашу звичку постійно проводити межу між поняттями “ми” і “вони”, тобто між людьми, з якими ми нормально взаємодіємо, і чужинцями. Саме таким чином ми розділяємо світ на ворожі угруповання, серед яких намагаємося виявити чужого (або іншого), яким потрібно знехтувати, на якого слід дивитися звисока або бачити в ньому потенційну загрозу нашому способу життя.

Йдеться про те, що культура війни, яку ми сприймаємо через пам’ять минулого і через наше сьогоднішнє життя, яка несе її відбиток, деформує нашу свідомість, мислення та вчинки. І все ж накопичення навіть негативного досвіду не проходить безслідно. Індустріалізація війни, поява нових глобальних загроз вперше в історії нашої цивілізації створюють реальні об’єктивні умови для просування вперед та сприйняття нової культури - культури миру.

Перетворення Землі на “глобальне село”, усвідомлення людиною глобальних загроз для власного виживання, успіхи освіти та демократії в багатьох регіонах світу сприяють народженню нової свідомості і планетарного мислення. В основі цієї нової свідомості, яка все сильніше торує собі шлях, лежить впевненість у тому, що людство не може “розвиватися далі за інерцією культури війни” хоча б тому, що воно досягло допустимих меж невиробничих витрат на продукцію війни, а також тому, що тільки культура миру може забезпечити вирішення нових глобальних проблем, від яких залежить виживання всього людства. Сьогодні світова спільнота має такі можливості, яких не мали попередні покоління. “Ми одночасно виступаємо і як продукт війни, і як потенційне втілення культури миру”, - підкреслює Федеріко Майор.

Після Другої світової війни людство, яке зазнало значних втрат, дало клятву “Ніколи більше”. Як втілення ідеалів людської спільноти була створена система ООН, а в її межах спеціалізована установа - ЮНЕСКО. Але відродження культури війни упродовж періоду “холодної війни” аж ніяк не сприяло виконанню місії ЮНЕСКО – поширювати світом освіту, науку та культуру. “Холодна війна” привчила нас жити в епіцентрі відчуття наступної світової війни, яка можливо буде останньою, що завершиться не чиєюсь перемогою або миром, а пусткою на Землі. У той же час, це відчуття сприяло виробленню альтернативного мислення, тобто визріванню нової філософії ядерної доби, в основі якої - культура миру.

Не варто забувати, що саме завдяки ООН та її спеціалізованим установам, при всій виправданості зауважень в їх недостатній ефективності, світовій спільноті вдалося зберегти необхідний рівень міжнародного співробітництва та взаєморозуміння і уникнути нової світової війни. Недопущення нової світової війни зберегло інтелектуальний потенціал світової спільноти, який двічі був розстріляний у світових війнах в першій половині століття. А спадкоємність інтелектуального потенціалу, який включає в себе накопичений та осмислений трагічний досвід поколінь, дозволяє сподіватись на прорив у свідомості та поступове подолання загроз і небезпек для загального миру.

Культура миру як філософія і практика. Припинення “холодної війни” і конфронтації по лінії “Схід-Захід”, з одного боку, і поглиблення екологічної кризи та прірви між багатою Північчю та бідним Півднем, з іншого, вперше в історії людства дають йому можливість переглянути філософію та стратегію розвитку світу. Дилема наступна: або людство розпочне скорочувати витрати на виробництво озброєнь та екологічно шкідливих технологій і буде витрачати більше на поновлення екологічного балансу та поступове скорочення розриву у розвитку багатих та бідних країн, або міжнародне співтовариство чекають нові воєнні, екологічні та соціальні потрясіння, що можуть призвести до загибелі цивілізації. Рятівний вихід - у зміні поглядів і практики у підході до вирішення спірних питань на будь-якому рівні, з тим, щоб культуру насилля та війни поступово витіснити культурою діалогу та миру.

Сприяти вирішенню цього завдання може лише конкретна практика людей, впевнених в тому, що кожна людина, громадська організація, держава, виходячи з інтересів сьогодення та майбутніх поколінь, мають право та зобов’язання всіляко пропагувати культуру діалогу та миру, щоб викорінити із свідомості та практики культуру насилля та війни.

Після припинення військово-політичного та ідеологічного протистояння “Схід-Захід” кардинально змінилась ситуація у світі. Змінилась і роль ООН та її спеціалізованих установ, а також роль міжнародних урядових та неурядових організацій в тому, що торкається їх місії у справі збереження та підтримки миру. Сьогодні, більше ніж коли-небудь, необхідні зусилля з побудови структур миру. У відповідності з духом епохи, ЮНЕСКО висунула Програму культури миру, суть якої полягає в тому, щоб допомогти переходу від “культури війни” до “культури миру”, що стала б відповіддю на нові загрози для безпеки світу.

Адже окрім класичного тріо глобальних загроз (накопичення озброєнь, нерівномірний розвиток Півночі та Півдня та “екологічна бомба уповільненої дії”) сьогодні зростає агресивна нетерпимість на національному та релігійному ґрунті, що веде до міжетнічних конфліктів та перетворюється на нову загрозу. Вдумайтесь лише в таку сумну статистику, що міститься у “Порядку денному для світу” Генерального секретаря ООН, прийнятому 31 січня 1992 р. Там йшлося, зокрема й про те, що від часу заснування ООН у 1945 р. понад 100 великих конфліктів у всьому світі забрали 20 мільйонів життів. Відтоді ситуація не стала кращою, понад те, до старих додалися нові конфлікти, в результаті яких щорічно гинуть тисячі людей.

Відомо, що на зміну попередньому розподілу світу на дві протилежні системи прийшла фаза світової нестабільності з низкою міжетнічних та міжрелігійних конфліктів. В одній тільки Європі кількість вбитих у бойових діях за останні 15 років значно перевищила кількість жертв за сорок років “холодної війни”. Акти терору та вандалізму, етнічні чистки та масові переслідування людей за релігійними, расовими та політичними мотивами, що участилися останнім часом, свідчать про зростаючу агресивну нетерпимість.

Причини цього явища багатогранні. Це й застарілі міжетнічні протиріччя, що вийшли назовні після розпаду двоблокової структури конфронтації, як це було в колишній Югославії, на Кавказі та в Центральній Азії. Це й поглиблення прірви між багатими та бідними країнами, що збільшує потік емігрантів з Півдня на Північ, і нагнітає ворожість у відносинах між людьми. Це й поява великої кількості людей, які позбавлені домівок та батьківщини, які “вибиті” зі звичного русла життя.

Ми можемо розходитися в оцінках причин зростаючої хвилі нетерпимості та насилля в світі, дотримуватися протилежних думок щодо винних, але безсумнівним є сам факт зростання зла. В результаті підвищується рівень агресивності в настроях та поведінці різних верств суспільства, у тому числі молоді.

Особливу тривогу на цьому фоні викликає зростання крайнього фундаменталізму, який розпалює міжрелігійну нетерпимість і тим самим дискредитує гуманітарні цінності своєї культури в очах інших культур.

На жаль, багато політиків, як і вся світова система міждержавних відносин в цілому, були непідготовлені до такого розвитку подій і демонструють поки що нездатність до ефективних контрдій. Локальні успіхи тимчасового характеру не повинні вводити в оману.

Причина неефективності відповідних заходів на глобальний виклик агресивної нетерпимості полягає у відсутності стратегії відповідей на виклики сучасності. Розвиток науки і техніки, насамперед, масових комунікацій, випереджає суспільну свідомість.

Уже ціле покоління людства живе у “Глобальному Селі”, підкоряючись новим закономірностям взаємозалежності світу, а суспільна поведінка та дії політиків продовжують орієнтуватися на застарілі моделі та категорії замкнутих суспільств. У “Глобальному Селі”, де всі народи - сусіди, питання людської гідності та страждань торкаються зараз не тільки конкретної особистості або цілого народу, але всіх людей, і співпереживаються, в прямому смислі, усім світом.

У замкнутому суспільстві незгода придушується силою і протест задихається через відсутність гласності. У відкритому та взаємозалежному світі насилля зриме, воно викликає відкритий протест, який часто виражається у відповідному насильстві. В результаті, сила втрачає свою субстанцію, так як силове придушення незгодних робить їх героями-мучениками в очах усіх співчуваючих у світі, а значить, примножує ряди їх послідовників. Таких прикладів вдосталь в будь-якому конфліктному регіоні.

У взаємопов’язаному світі проявляється також нова закономірність: використовуючи свої переваги, неможливо добитися односторонньої вигоди для себе за рахунок іншого, не наносячи збитків самому собі. Світ бачив це на прикладі В’єтнаму та Афганістану, в багатьох інших регіонах. Але історія, як бачимо, мало чому вчить. Тому утвердження культури миру в цих умовах стає справою всіх громадян, урядових та неурядових організацій.

ЮНЕСКО підтримує національні та регіональні програми культури миру. Вони вже працюють в усіх європейських країнах, в державах інших континентів. Програма створення культури миру передбачає координацію дій ЮНЕСКО в галузі освіти, культури, комунікацій, соціальних наук, молодіжних та жіночих програм.

Важливий вклад в утвердження культури миру можуть внести діячі та організації, що виступають за розвиток партнерських зв’язків між школами, інститутами, підприємствами різних країн та регіонів шляхом розвитку таких ініціатив, як:

- створення інститутів та кафедр культури діалогу і миру в університетах, вузах та міжнародний обмін студентами;

- проведення виставок, фестивалів на підтримку культури діалогу і миру;

- проведення регіональних і міжнародних форумів та зустрічей “За культуру діалогу і миру” через залучення за допомогою ЮНЕСКО авторитетних діячів і експертів, які могли б сприяти проведенню незалежних екологічних та інших важливих для регіону експертиз;

- сприяння створенню в учбових закладах та в професійних об’єднаннях діячів культури, освіти, науки свого роду “Клубів діалогу”, які могли б об’єднати осіб, зацікавлених в утвердженні культури миру та сприяти виявленню та вихованню майбутніх лідерів на місцевому, регіональному та національному рівні тощо.

Кожний регіон світу має унікальний потенціал духовних та матеріальних цінностей, повне розкриття та використання яких можливо лише завдяки міжнародному співробітництву в дусі ідеалів культури діалогу та миру. Утвердження культури миру, тісним чином, пов’язано з усвідомленням та здійсненням нової культури розвитку та нової солідарності.

Якщо намагатися з усіх ключових понять, що визначають сутність проблем світової спільноти сьогодні та завдань на завтра, вибрати найбільш важливі, то поряд із словом “мир”, буде слово “розвиток”. І між ними існує нерозривний зв’язок. Розвиток необхідний для всіх країн, незалежно від їх рівня та рівня життя. Різниця лише в пріоритетах для кожної країни. Якщо в менш розвинутих країнах мова йде про ліквідацію неписемності, бідності та хвороб, то в країнах із високим і дуже високим рівнем життя мова йде про удосконалення соціальної сфери. При цьому вони намагаються досягти більшої соціальної справедливості не тільки для своїх співгромадян, але й відносно менш розвинутих країн.

Нова солідарність в епоху глобальної взаємозалежності світу означає і нову культуру розвитку. Чим більший дисбаланс у розвитку країн, тим більш хистка безпека усього світу. І саме це найгостріше відчуває молодь. Їй ближче дух єдиної планети, яка не знає кордонів.

У документі Генерального директора ЮНЕСКО, який було представлено на Всесвітній зустрічі на найвищому рівні за соціальний розвиток, що відбулася 6-12 березня 1995 року в Копенгагені (Данія), підкреслювалось: “Розвиток і мир нероздільно пов’язані. Відставання в розвитку, бідність та соціальна нерівність - джерела конфліктів. Процес побудови світу в постконфліктних ситуаціях, так само як і в ситуаціях, де дії з попередження конфліктів можуть допомогти уникнути майбутнього конфлікту, включають в себе довгострокові дії, які, насправді, є поєднанням дій у напрямку розвитку та миру”.

Нова культура розвитку передбачає також гуманітарну допомогу тим, хто її потребує, сприяє викоріненню неписьменності, розвитку науки і культури нерозвинутих країн. Нова культура розвитку - це гуманне ставлення до природи, як до складової частини людства, а не просто як до довкілля.

Нова культура розвитку актуальна й для високорозвинутих країн. Вона вимагає від них перегляду застарілих концепцій суспільства споживання, виробленню нової філософії та стратегії розвитку. Те, що німецький фізик і філософ Карл-Фрідріх фон Вайцзеккер назвав філософією “демократичного аскетизму”, тобто добровільною відмовою від надлишків.

Нова солідарність в епоху глобальної взаємозалежності світу передбачає поєднання культури миру і нової культури розвитку, забезпечення їх реального взаємозв’язку за допомогою показових проектів упередження конфліктів, через соціальний розвиток і діалог культур. Окрім того, нинішня епоха диктує необхідність планетарного мислення і нової солідарності.

Мислити планетарно - це значить сприймати себе не тільки як індивіда і як громадянина тієї чи іншої країни, а як жителя нашої планети і як члена взаємопов’язаної людської спільноти. Саме про це мріяв великий французький письменник, філософ, пілот Антуан де Сент-Екзюпері, коли писав про “планету людей”: “Бути людиною - це відчувати, що ти за все несеш відповідальність. Згоряти від почуття сорому за бідність, хоча вона існує не з твоєї вини. Гордитися перемогою, яку отримали твої товариші. І знати, що, закладаючи камінь, допомагаєш будувати світ”.

Солідарність - це не побажання, не моральний постулат, це конкретна реальність нової епохи. Людство повинно сприймати нову солідарність і як відчуття, і як віру, і як манеру поведінки, якщо ми хочемо будувати безпечний, справедливий і гуманний світ. Філософію нової солідарності повинні нести світу нові просвітники і моралісти, діячі політики, культури, науки, які можуть піднятися над ідеями нетерпимості і побачити береги нової, більш гармонічної цивілізації. Саме в цьому - важлива інтелектуальна та моральна місія ЮНЕСКО.

Але для цього необхідно, щоб філософію нової солідарності сприйняла молодь. Розвивати культуру солідарності - це значить виховувати почуття громадянської та індивідуальної відповідальності за долю інших людей та країн, за зміцнення нового духу взаємодопомоги та співробітництва, щоб там, де це залежить від нас, було менше егоїзму, страждань та несправедливості, нетерпимості та насилля.

Нова солідарність переростає кордони моральної категорії. Вона стає фактором забезпечення стабільності світу та скорочення прірви між Північчю та Півднем. Якщо ми відчуваємо себе жителями однієї планети, то ми зацікавлені в тому, щоб не допустити глобальних соціальних потрясінь. Це значить, що ми не можемо ігнорувати того, що:

- прибуток на душу населення в одних країнах в 250 разів перевищує прибуток в інших;

- 6 % населення планети споживають більше 1/3 її продуктів, у той час, коли кожний восьмий житель Землі страждає від недоїдання;

- щоденно від нестачі питної води помирають 25 тис. чол. тощо.

Більшість країн, що століттями були колоніями не можуть подолати свою відсталість через низку об’єктивних та суб’єктивних причин. Нова стратегія міжнародного співробітництва повинна передбачати підвищення частки відрахувань багатих країн бідним. Так буде не тільки справедливо й морально, але й рацілнально. Така благодійність піде на користь не тільки найменш забезпеченим, але й тим, хто допомагає. Знижується розрив у рівні розвитку - зменшується рівень обурення несправедливістю.

Світова етика, на думку професора Ганса Клонга, в епоху переходу до культури миру формує новий моральний принцип, принцип розумного альтруїзму. У століття зростаючої взаємозалежності світу необхідно сприяти благу інших, так як устремління до вигоди для себе за рахунок інших, кінець кінцем, наносить збитки собі самому.

Будучи реалістами, ми розуміємо, що альтруїсти та ідеалісти ще довго не зможуть стати правлячими партіями більшості, занадто сильною є в людях психологія власної вигоди. Завдання інтелектуального співтовариства полягає в тому, щоб через виховання, освіту, науку і культуру, з допомогою засобів масової інформації просувати концепцію розумного альтруїзму.

Проблема сьогоднішнього світу – не допустити нової світової війни. Економічна, сировинна, екологічна, релігійна, інші кризи та конфлікти, очевидно, в майбутньому неминучі. Але їх гострота та наслідки уже сьогодні залежать від завбачливості і моральності нинішніх поколінь, передовсім їх політичних, економічних та інтелектуальних еліт.

Історія нашої цивілізації пронизана духом війни. Однак були в історії й тривалі періоди мирного співробітництва. Саме завдяки цьому нагромадженому досвіду плідної взаємодії людей, існують об’єктивні можливості для просування людства шляхом культури миру. Поступово культура миру має витіснити із життя світової спільноти культуру війни.

Унікальна роль діячів культури полягає в тому, щоб передбачити можливість небезпеки, запобігти або пом’якшити її й просувати будівництво миру. Саме діячі культури, спираючись на знання і моральність, можуть впливати на формування нового мислення та нової солідарності, солідарності співчуття та співучасті.

Діалог культури був і залишається одним з головних факторів розвитку людської цивілізації, який забезпечував їх взаємовпливи та взаємозбагачення. Це підтверджується історією розвитку та поширення практично усіх культур. Чи це відносини між слов’янами та татаро-монголами, арабами та європейцями, європейцями та китайцями, іспанцями, португальцями й аборигенами Центральної та Південної Америки. Саме становлення латиноамериканської цивілізації є красномовним доказом діалогу культур в дії, коли зустріч різних культур, не зважаючи та всупереч їх різноманітності та протиборству, але й завдяки їх співробітництву, привела до народження нового унікального феномену, який збагатив людство.

Діалог культур - це процес в основі своїй суперечливий, оскільки в ньому одночасно існує інтерес та відторгнення, сприйняття та несприйняття. Крім того, діалог культур відбувається в умовах взаємодії та змагання двох складових людського прогресу: його раціо та його духу.

Раціоналістичне і духовне сприйняття та пояснення миру в кожній із культур на різних етапах історичного розвитку кардинально відрізняється. При всіх особливостях різних культур можливо, однак, підкреслити притаманні кожній з них дві тенденції розвитку - зростання відчуженості між людьми в міру раціоналістичної освіти та тяжіння до відновлення єдності людини з природою, Богом та людьми.

Саме такої позиції дотримувався, зокрема, єпископ Трірський Йозеф Шпиталь на зустрічі “Моральне переозброєння” в Гірському домі в Ко (Швейцарія) в липні 1996 року: “Саме діалог, як між людьми, так і між культурами дозволяє наводити мости, упереджувати відчуженість та спільними зусиллями шукати шлях до істини”.

Про це ж говорила на міжнародному форумі “За солідарність проти нетерпимості, за діалог культур” у липні 1995 р. професор Оксфордського університету Дана Зохар. На її переконання, діалог - це умова наближення до істини, спосіб виховання тих, хто бере в ньому участь. Під час діалогу відбувається реальний обмін елементами істини між тими, хто її прагне, хто намагається її досягти. Діалог людей збагачує і дискусію, і тих, хто її веде, діалог культур відкриває дорогу до істинно загальнолюдської культури.

“Неможливо сказати, - підкреслювала Дана Зохар, - що природа лише “терпить” відмінності, вона потребує їх. Саме діалог - взаємопроникнення, мутація, генетичне змішування - між відмінностями створює можливість для нового росту. Саме природа може служити нам моделлю для необхідного діалогу між культурами. У той час, як дебати засновані на знанні, діалог слугує пошуку та спільному виявленню істини. Тоді коли дискусія складається із відповідей - протиставлення моєї відповіді вашій, діалог вчить задавати питання. Дискусія приносить перемогу або поразку, діалог вчить тому, як ділити єдині для всіх досягнення. Діалог вчить нас тому, як сьогодні формувати нові питання. Саме цього потребують всі народи світу”.

Істинний діалог плідний, якщо він передбачає справжній інтерес однієї (людини, або групи людей) до іншої (інших). Діалог можливий і як результат взаємного бажання його учасників розпочати обмін поглядами заради досягнення домовленостей, коли кожен керується при цьому власними інтересами. Такий діалог, як зустріч розумних егоїстів, також можливий, і навіть можливе досягнення певної домовленості. Але, врешті-решт, домовленості подібного плану приречені на невдачу. Вони просто не дадуть результату, так як діалог без урахування інтересів один одного, як рівних партнерів, безплідний.

Це, в свою чергу, доводить, що неможливе виключно раціональне сприйняття світу, що не має духовного початку, тобто віри в добро, справедливість і гідність, як загальнолюдські цінності, на які мають рівні права всі учасники діалогу.

Таким чином, справжній діалог, що має інтерес та значення для його учасників - це діалог рівних партнерів, зацікавлених в досягненні домовленості, яка влаштовує всіх учасників. Саме таким шляхом відбувався та відбувається процес формування людської цивілізації: через взаємне проникнення та вплив культур різних народів і епох.

2. Як приклад можна навести формування європейської культури, яка протягом багатьох віків є досить стійким явищем як у самій Європі, так і на інших континентах. Це при тому, що в самій європейській культурі продовжується процес взаємного впливу її складових національних культур, європейська культура, як цивілізація, мала і буде мати величезний вплив на інші цивілізації світової спільноти.

На цій основі Європа побудувала свою цивілізацію, яка характеризується духовністю, гуманізмом, раціональністю та демократією. Європа - це не тільки географічне поняття, але й культурне. В різних кінцях світу говорять про “європейську освіту”, “європейське мистецтво”, “європейську літературу”, “європейську культуру”.

Центрами розвитку європейської культур були міста і вже в ХІІІ столітті тут виникають значні осередки духовного життя - університети. Після заснування університету в Болоньї (ХІ ст.) університети відкриваються в Західній, Центральній та Східній Європі: у Валенсії (1209 р.), Оксфорді (1214 р.), Парижі (1215 р.), Будапешті (1383 р.), Кракові (1347 р.), Неаполі і Падуї (1383 р.), Упсалі (1477 р.), Кембріджі, Празі, Гейдельберзі та в інших містах.

Велику роль у розвитку європейської культури відіграв розвиток національних мов. Вони розвивались насамперед у країнах із сильною централізованою владою: англійська, французька та іспанська мови стали інструментами національної культури. Інакше було з німецькою мовою. Священна Римська імперія німецької нації, що була розколота на окремі державні утворення (за Вестфальським мирним договором 1648 року - на 355 самостійних держав), довгий час не мала єдиної національної мови з єдиною літературною вимовою та правописом. Німецьку мову, що була б доступна для розуміння всім громадянам, можна було почути лише на сцені театру. Звідси і термін, що тоді виник – “бюнендейч”, тобто “сценічна німецька”.

Важливим кроком на шляху розвитку європейської культури були переклади, кількість яких постійно зростала. Так, праця Б.Спінози “Tractatus Theologico Politicus” (1670 р.) вже через декілька років після опублікування була перекладена англійською та французькою мовами.

Велику роль у розвитку європейської культури відіграла та обставина, що книги могли перевозитися із одного міста до іншого без будь-яких перепон. Цей факт - свідчення на користь відкритого суспільства. В епоху середньовіччя взагалі не існувало проблем для мандрівок із однієї країни в іншу. Відомі мислителі часто переїзжали з одного монастиря або університету в інший, з однієї країни до іншої.

Наприклад, Джон Скот (1266 - 1308 рр.), шотландський теолог і філософ, викладав спочатку в Оксфорді, потім в Парижі, а помер у Кельні. Гуманісти епохи Ренесансу жили як космополіти. Нідерландець Еразм Роттердамський тривалий час жив у Франції, Англії та в швейцарському Базелі. E ХVІІ ст. філософи мали універсальну міжнародну освіту і почувалися в будь-якій країні Європи як вдома.

Поступово європейська культура склалася як загальна культура знаменитих філософів, вчених-природознавців, літераторів та музикантів, які незалежно від їх національного походження, розглядалися як великі європейці.

Античний період був часом першого розквіту європейської культури. Другий період розквіту європейської культури асоціюється з іменами Сервантеса, Шекспіра, Монтеня, Галілея, Мольєра, Бекона, Декарта, Спінози, Лейбніца та їх сучасників. Уже в ті часи освічений європеєць повинен був знати ці імена. Сьогодні ці імена ми відносимо до надбання світової культури.

Період Ренесансу займає особливе місце в європейській культурі. Він характеризується насамперед гуманістичним світоглядом. Антична культурна спадщина начебто відкривається заново, а через її відродження відбувається утвердження гуманізму, визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток та розкриття її здібностей. Період Ренесансу сформував нову основу європейської культури. Такі імена, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті тощо стають з цього часу складовою частиною європейської культури. Вони є “обличчям” Європи.

ХVІІ століття характерне для Європи розквітом природничих наук, ХVІІІ століття увійшло в її історію, як століття Просвітництва, характерною рисою якого був раціоналізм. Європейська культура розквітала в містах, які перетворюють в цей період в центри перетинання різних культур усього континенту: Париж, Флоренція, Амстердам, Мадрид, Відень та інші.

Своєрідною рисою європейської культури, її філософії був, зокрема, діалог між розумом та вірою. І якщо спочатку робився наголос на синтезі віри та розуму, про що йшлося, наприклад, у вченні Тома Аквінського (1228 - 1274 рр.), то в період Ренесансу вириваються назовні існуючі протиріччя між християнськими, іудейськими, грецькими та римськими культурними субстанціями.

В 1517 році в Німеччині розпочинається Реформація, яка потім поширилась усією Європою, набуваючи своєрідних рис в різних країнах. Розпочинається боротьба конфесій, що приводить до релігійних війн між європейськими державами. Саме після Реформації в християнстві стає помітним релігійний плюралізм.

Інший важливий феномен європейської культури: вона виникла та розвивалась через постійний діалог культур. При цьому можна говорити про те, що діалог культур відбувається у двох вимірах. У часовому вимірі діалог культур розвивається вглиб віків. Це означає, що європейська культура збагачується завдяки знанням, традиціям, духовним та культурним цінностям попередніх поколінь.

З іншого боку, можна говорити про діалог культур в просторовому значенні, про діалог культур, між культурами різних країн. Цей процес також суперечливий. З одного боку європейська культура об’єднує нації, з іншого їй притаманні риси націоналізму, у силі впливу якого були періоди підйому та спаду. І від цього також залежала духовна та культурна атмосфера на континенті.

Якщо проаналізувати розвиток європейської філософії, культури та літератури, можна підкреслити їх характерні особливості в різних країнах. Так, англосаксонська філософія має емпіричні традиції, французька - раціоналістичні, німецька - скоріше ідеалістичні. При цьому, звичайно, можна помітити сильні протилежні течії в кожній країні. Таким чином, в процесі взаємовпливів формувалась європейська культура.

Саме діалог культур, завдяки якому виникла європейська культура, сприяв культурному та духовному об’єднанню Європи, попри всі політичні, релігійні та ідеологічні суперечності, зіткнення та війни. Всупереч думці тих, хто вважає Європою лише її захід, неможливо уявити європейську культуру без таких імен, як Пушкін та Шевченко, Чехов та Гоголь, Толстой та Достоєвський, Чайковський та Менделєєв, які також, як і Шекспір, Вольтер, Сервантес, Руссо, Бальзак, Гете, Гейне, Моцарт, Ньютон, Коперник, складають її невід’ємну частину. Взаємний вплив Західної Європи на Східну, так як і Східної на Західну Європу, сприяв збагаченню загальної європейської культури.

Таким чином, європейська культура - це основа європейської цивілізації. А європейська цивілізація збагатила всесвітню цивілізацію через європейську культуру. Головна складова частина європейської культури, власне її стрижень - це гуманізм. Гуманісти епохи Ренесансу сприйняли, як свою власну, ідею грецького філософа Протагора “людина - мірило усіх речей”.

Аналізуючи історичний розвиток європейського гуманізму, можна умовно виділити три епохи: першу епоху гуманізму (ХV-ХVІІІ ст.), коли ідеї гідності та свободи були визначальними для духовного оновлення та морального звеличення людини; другу епоха гуманізму (ХІХ-ХХ ст.) – час, коли ідея науково-технічного прогресу стає філософією необмежених людських можливостей і, нарешті, третю епоху – епоху нового гуманізму, що її кличуть до життя глобальні виклики сучасності, що змінили умови розвитку прогресу в останні десятиліття ХХ століття.

Ці виклики вимагають оновлення попередніх гуманістичних уявлень. Новий гуманізм має визначити пріоритети поведінки та дій людини, її ставлення до самої себе, природи і людському роду, виробити нові критерії розумного суспільного розвитку.

Попередні основні поняття гуманізму зберігають свою цінність, але ми повинні уяснити, що ми живемо в світі, який кардинально змінився. В Європі технічний прогрес знищує довкілля та ускладнює, по суті, життя самої людини. Новий гуманізм означає насамперед нову відповідальність відносно самої людини, природи і нашої планети.

Основні поняття гуманізму “Свобода. Рівність. Братерство”, як і раніше, залишаються в силі, але в епоху нового гуманізму вони вимагають нової дефініції: Свобода через культуру демократії, Рівність через культуру толерантності, Братство через культуру солідарності.

Новий гуманізм означає також Культуру миру, яка повинна замінити культуру війни, яка є “рідною” для багатьох людей, що живуть згідно формули, яка була поширена в Стародавньому Римі: “людина людині вовк”. У 1983 році вийшла в світ книга “Нове мислення в ядерну добу”, в якій зазначалося: “щоб вижити, потрібно діяти не один проти одного, а один із одним”. Так також можна сформулювати суть нового гуманізму та нової солідарності.

Одним з носіїв нового гуманізму є молодь, яка оволодіває знаннями різних мов та різних культур, яка через діалог культур приходить до розуміння основних цінностей людства, які пройшли випробування часом. Кожнен з нас може привести свої приклади діалогу культур. Ось лише два з них, що увійшли в історію людської цивілізації.

Поема “Шахнаме” великого мислителя і поета Абулькасима Фірдоусі написана тисячу років тому. Ідеї справедливості і гуманізму, якими пронизана поема, мали великий вплив не тільки на культуру всіх народів, що розмовляють на фарсі, але й на інші країни Сходу та Заходу. Тож коли в грудні 1990 року в Тегерані святкувався тисячолітній ювілей поеми, на форум прибули 450 вчених з багатьох країн світу. Між тим, ще у ХІХ столітті цю літературну пам’ятку було перекладено прозою або білим віршем французькою, англійською, німецькою та італійською мовами.

Справжній літературний подвиг здійснив поет Абулькасим Лахуті та його вірний соратник в поезії та в житті Цецилія Банц-Лахуті, які переклали поему “Шахнаме” російською мовою, зберігши поетичну форму - розмір та римування оригіналу. Переклад твору вони розпочали в 1943 році в розпал Другої світової війни. Перший том вийшов друком в 1957 році, в день, коли помер Абулькасим Лахуті. Після його смерті всю подальшу роботу над перекладом здійснювала його дружина Цецилія Бану-Лахуті. Вона і завершила цей переклад, випустивши в 1989 р. останній шостий том. Більше 40 років працювала Цецилія Бану-Лахуті над поетичним перекладом “Шахнаме”, який перетворився на справу всього її життя. Можна без перебільшення сказати, що поема, яка зберегла протягом тисячі років свою притягальну силу для багатьох народів є безсумнівним прикладом діалогу культур, в якому заслуга та слава перекладачів твору невід’ємна від надбання його автора.

Іншим прикладом діалогу культур є переклад російською та англійською мовами поеми Шота Руставелі “Витязь в тигровій шкурі”. Відомий грузинський поет - академік Іраклій Абашидзе, у своїй передмові до цієї великої поеми наводить слова російського поета Костянтина Бальмонта, перу якого належить перший повний переклад цього твору: “Як Гомер - це Еллада, Данте - Італія, Шекспір - Англія, Кальдерон і Сервантес - Іспанія, Руставелі - це Грузія… Народ, якщо він великий, створить пісню і виносить у лоні свого великого світового поета. Таким поетом, якого до цього часу не знали росіяни, був обранець Грузії Шота Руставелі, який дав у ХІІ столітті своїй батьківщині прапор та клич – “Вепхисткаосані” – “Той, що носить тигрову шкіру”. Це найкраща поема любові, яка була колись створена в Європі, веселка любові, вогненний міст, який поєднав небо та землю”.

Щоб із таким захопленням писати про творіння представника іншого народу, іншої культури, необхідно було самому закохатися в цей поетичний шедевр і сприйняти красу чужої культури як свою власну. Завдяки перекладу Костянтина Бальмонта ми можемо разом із ним ще раз пережити справжню таємницю та свято діалогу культур, який збагачує світову культуру. Ось як Бальмонт згадує свою першу зустріч із шедевром Руставелі: “Я впервые узнал Руставели в океанском просторе, невдалеке от Канарских островов, на английском корабле, носившем имя красиво-мудрой богини Афины, где я познакомился с Оливером Уордропом, который дал мне прочесть, находившийся при нем в корректурах, английский перевод “Барсовой шкуры”, сделанный с великой любовью его сестрой Мардтори Скотт Уордроп. Прикоснуться к грузинской прозе в просторе океанских зорь, при благом соучастии Солнца, Моря, Звезд, дружбы и любви, и диких вихрей, и свирепой бури, это впечатление, которого забыть нельзя”.

Повинно було пройти майже вісім століть, щоб дві сусідні, але настільки різні культури, якими є грузинська та російська, зустрілись одна з одною, у відкритому океані, далеко від своїх берегів завдяки щасливому випадку та співучасті третьої культури - англійської. Англійська письменниця Мардторі Скотт Уордроп відвідала Грузію в 90-х роках ХІХ століття. Видатний грузинський поет Ілля Чавчавадзе познайомив її з поемою Руставелі. Захоплена цим твором, вона взялась за вивчення грузинської мови, і в 1912 році завдяки її прозаїчному перекладу Англія та англомовний світ пізнав Шота Руставелі. А 1916 р. почав публікуватися поетичний переклад К.Бальмонта, який потім вийшов окремою книгою в Парижі (1933 р.) і в Москві (1936 - 1937 рр.).

Поема Шота Руставелі, як один із зразків діалогу культур, допомагає нам, сучасникам, краще зрозуміти суть цього феномена. Задамо собі питання: чим можна пояснити безсмертя поеми, яка пережила зміну епох та суспільних формацій, та продовжує викликати захват у все нових поколінь в різних країнах, які належать до різних культур? В чому полягає притягальна сила “Витязя в тигровій шкірі” для різних часів і для різних народів? У кожного читача цієї поеми знайдеться, очевидно, своя відповідь на ці питання. Але безсумнівним є одне: уся поема пронизана любов’ю до людини, вірою в силу добра, дружби, вірності, що й наповнює життя будь-якої людини та будь-якої цивілізації змістом. І це ще одне пояснення безсмертя поеми.

Те, що дійшло до нас з глибини віків, дозволяє передбачити, що, присвячуючи свою поему грузинській цариці Тамар, поет Шота Руставелі захоплювався не троном, а жінкою, яка володіла його уявою та почуттями. Чи не тому й геніальні твори, народжені любов’ю, передають своє послання наступним поколінням різних народів? Чи не тому діалог культур, не дивлячись на всі історичні перепони, об’єднує нас в єдину людську цивілізацію?

Адже для діалогу між культурами, так само, як і для діалогу між людьми, потрібна хоча б іскра інтересу та симпатії один до одного. Під час спілкування цей взаємний інтерес може зростати і діалог буде поглиблюватися. Діалог культур стимулює творчий розвиток людства, сприяє об’ємному поліфонічному сприйняттю живого світу та формуванню цілісного погляду на життя. З цього погляду діалог культур може бути чарівним паролем, з допомогою якого людство зможе відкрити двері в нове тисячоліття Культури Миру. Вірогідно, що відбудеться це не скоро і не відразу, адже для цього необхідно докласти багато зусиль, самовідданої діяльності нових просвітників, впевнених місіонерів нової загальнолюдської філософії - культури миру.

3. Діалог культур у сучасну добу розгортається на фоні формування глобальних структур економічних, політичних та соціальних відносин, що перетинають кордони цивілізацій. Відомі західні дослідники П. Уорслей, Р. Робертсон характеризують глобалізацію як “ряд процесів, що складають єдиний світ”, як стан “єдиного людського суспільства, яке взагалі ніколи не існувало”.

Які з процесів можна назвати глобальними? Почати варто з політичної картини світу: минуле ХХ століття продемонструвало могутність наднаціональних військово-політичних блоків (ОВД та НАТО), можливості коаліцій правлячих груп (“Велика сімка”), континентальних та регіональних об’єднань (ЄС, Ліга арабських держав, Організація африканської єдності, Організація Ісламська Конференція тощо), всесвітніх міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, МВФ, МБРР, ОПЕК тощо). Наприкінці століття визначилась тенденція до формування “всесвітнього уряду”: деякі міжнародні організації почали виконувати важливі економічні та політичні інтеграційні функції (ЄС, Європарламент, Інтерпол, МЕРКОСУР тощо).

Макроцивілізаційна система, що склалася на початку ХХ століття, відразу ж продемонструвала свою хибність і нестабільність. Розколотий на конкуруючі блоки ворогуючих держав Захід виснажував себе і весь підпорядкований йому світ у війнах (двох світових та локальних), а східні суспільства змогли висунути йому альтернативу у вигляді тоталітарного соціалізму радянсько-китайського зразка, який перед тим як розколотися на два ворогуючих угруповання (СРСР – КНР) посприяв багатьом народам світу звільнитися від безпосереднього колоніального панування західних держав. Урешті-решт біполярний світ із середини століття почав трансформуватися у поліцентричну структуру сьогодення.

Процеси, що відбуваються в світі, завжди породжували потребу пояснити їх закономірності науковцями.Так, у 50-60 роках ХХ століття виникла теорія модернізації, як відображення прогресивних змін, що відбулися в світі після закінчення Другої світової війни. Успіхи західноєвропейських країн, розпад колоніального світу та поява нових демократичних країн викликали оптимізм. Під модернізацією стали розуміти глибокі зміни практично у всіх сферах життя суспільства, заснованих на індустріалізації, урбанізації, підвищенні рівня освіченості, лібералізації та трансформації політичної системи в напрямку демократизації життя. Для країн третього світу була запропонована перевірена часом модель західного типу модернізації.

Поглиблення у наш час розшарування країн світу на процвітаючі та периферійні покликало до життя цілу низку глобалізаційних теорій. За ними, є група безнадійно відсталих держав (запериферійних, як наприклад, більшість країн Африки), які взагалі не розглядаються в рамках глобальної економіки, а згадуються лише в контексті періодичних внутрішніх міжетнічних конфліктів. Проміжний стан займають країни напівпериферійної зони, але їх роль в економічному, політичному та науково-технологічному розвитку постійно знижується, і вони все більше зливаються з периферійними. Спостерігається формування регіональних об’єднань, сфера дії яких корелюється з відповідними цивілізаціями. Відбувається подальше посилення лідера – США, які очолюють групу країн океанічної цивілізації: Австралію, Нову Зеландію, Канаду, Велику Британію та Ірландію. Країни континентальної Західної Європи відіграють роль напівпериферії англосаксонської (океанічної) цивілізації. Посилення впливу США відбувається не тільки явно, але й побічно, а саме: це проявляється в агресивному просуванні так званого “західного способу життя” на всі країни світу. Глобалізація має характер американоцентричності (Рах Americana). Такий тип уніполярного розвитку отримав назву “вестернізації”, а глобалізація в такому випадку - це розширена версія вестернізації.

Прихильниками такого трактування глобалізації виступають представники західної наукової школи: С. Амін, Б. Бузан, З. Бжезинський, Л. Бентон, А. Гіршман, А. Л. Страус та інші. Згідно з моделлю Страуса, в центрі світоустрою знаходяться США, які оточені кільцем країн Європи, та Японія, що, фактично, відіграє роль напівпериферійної уніполярної системи, на периферії знаходяться інші країни.

Якщо таку модель взяти за основу світоустрою, то експорт західних цінностей – ідей свободи, демократії, прав людини, індивідуалізму, рівності, лібералізму тощо є позитивною тенденцією міжнародних відносин. Переконані “західники” схильні ототожнювати глобалізацію з вестернізацією, підкреслюючи цивілізаційну місію західного світу. Але всі країни, котрі стали сліпо копіювати західну модель модернізації, зазнали краху, і модернізація вилилась у дестабілізацію політичної системи, в соціальні і національні конфлікти, в бюрократизацію структур влади, створення авторитарних режимів і зруйнування випробуваних часом традиційних інститутів функціонування суспільства.

Як приклад успішної модернізації звичайно приводиться Японія, що розробила власну модель модернізації, інтегровану в національні традиції. Тобто, на сьогоднішній день ми маємо по суті лише один зразок вдалого оволодіння традиційно-східною культурою західними надбаннями – Японію, а також деяких її сусідів, що пішли тим самим шляхом. Цей успіх був досягнутий не через відмову від свого заради західного, не через адаптацію свого західним, а завдяки свідомому й вибірковому використанню тих західних досягнень, які могли бути поєднані з владними культурно-соціальними здобутками. У східнослов’янсько-пострадянському світі зробити це було неможливо, оскільки протягом ХХ століття своє, традиційне, було винищене або докорінно викривлене, а те, що нав’язувалося згори, виявилося неефективним і розвалилося само собою.

Успішно процес модернізації відбувався і в тих країнах, які, як і Японія, спирались на власні традиції та використали принцип послідовності змін, авторитарну владу в політичній сфері та поступову лібералізацію в економічній сфері. До цих країн насамперед варто віднести Китай, Тайвань, Південну Корею.

Однак більшість вчених справедливо заперечують проти ототожнення етноцентризму з глобалізмом. Вони вбачають у вестернізації “культурний імперіалізм” західного світу, який веде не до глобалізації культур, а до “нового варварства” та “безкультур’я”. Як підкреслює С.Хамелінк, “через культурну синхронізацію, що не має історичних прецедентів, вражаюча різноманітність світових культурних систем значно зменшується”.

Головною проблемою для культурологів є інтерпретація культурного багатоманіття світу як органічної функціональної особливості процесу глобалізації. В цьому напрямку йдуть інтенсивні наукові пошуки, і заслуговують на увагу, на наш погляд, концепції У.Ганнерса та Ш.Айзенштадта. У. Ганнерс розробив теорію глобальної ойкуменияк регіону постійної культурної взаємодії, обміну інформацією та перекладу феноменів однієї культури на мову іншої. Глобальна “ойкумена”, на думку автора, постійно розширюється, зберігаючи складну асиметричну структуру “множинного конгломерата з різними спеціалізованими та регіональними центрами”, які еволюціонізують у різних напрямках. Ганнерс виділяє декілька таких сучасних центрів: у сфері корпоративної культури – Японію, в галузі науки, технологій і масової культури – США, у виробництві делікатесів, модного одягу – Францію, серед регіональних центрів – Ватікан (у католицькому світі), Мекку (в ісламському світі), Єгипет (в арабському світі), Мексику (в Латинській Америці).

На думку Ганнерса, процес глобалізації може розвиватися за чотирма основними напрямками. Найбільш оптимальним був би сценарій “визрівання”, або глобалізація без вестернізації. В глобальній “ойкумені” здійснюється рівноправний діалог та обмін інформацією між великими культурними метрополіями і багаточисельними периферійними культурами. При цьому метрополії виступають у ролі стимуляторів, що оживляють розвиток периферії та сприяють збагаченню місцевих культурних цінностей. У свою чергу периферійні культури активно інтерпретують привнесені ідеї, суттєво модифікують культурний потік і тим самим впливають на культуру метрополії. Так у діалозі культур, вважає науковець, відбувається процес їхньої “гібридизації”. В глобальній “ойкумені” усі культури – це складні синтетичні утворення, в яких глибинні ритми локальної спадковості переплітаються з транснаціональними мотивами.

У.Ганнерс попереджає, що можливі й інші сценарії глобалізації -в дусі уніфікуючої світ вестернізації, але всі вони ведуть у глухий кут “культурного імперіалізму”. Сценарій “глобальної гомогенізації” передбачає повне домінування західної культури в світі: всі країни копіюють західний спосіб життя. Сценарій “сутурація – насичення” виступає однією із версій подібної уніфікації. Периферійні культури повільно вбирають у себе культурні зразки Заходу, поступово все більше насичуючись ними, а через декілька поколінь місцеві культурні традиції зникають, поступаючись місцем культурній однорідності.

Можлива й інша версія: сценарій “периферійної корупції”. Він передбачає розпад західної культури в процесі адаптації на периферії. Високоінтелектуальні досягнення Заходу периферійні культури відфільтровують, залишаючи місце лише для інформації найнижчого рівня. Реалізується тенденція “культурного звалища” тобто поширення надлишку продукції низької якості на периферійних ринках. Одночасно відбувається викривлення західних цінностей у процесі адаптації до звичного способу життя. В тоталітарному суспільстві, як відомо, демократичні цінності легко перероджуються: рівність зводиться до кумівства та сімейності, свобода зборів перетворюється на фракціонізм та безперервну кланову боротьбу.

Запропоновані У.Ганнерсом сценарії, досить повно відображають сучасну інтелектуальну полеміку серед культурологів. Ш.Айзенштадт приєднується до сценарію “визрівання цивілізацій”, тобто обирає шлях глобалізації без вестернізації. Вивчаючи історію культурного діалогу стародавніх та сучасних цивілізацій, він дійшов висновку, що процес гібридизації культур шляхом міжцивілізаційних взаємодій дійсно є всеохоплюючим. Сучасні культури кристалізувалися шляхом відбору, а відповідно, трансформації значної кількості традиційних символів, інститутів як національних, так і запозичених у інших цивілізацій. Глобалізація не виключає, а має на увазі розвиток варіативності, оскільки саме в ній міститься потенціал для подальшого розвитку людства.

Якщо ж ми звернемося до концепцій західних політологів та соціологів, то при всій різноманітності проектів глобального світу, які розробляються, можна виділити три основні ідеї глобалізації: західну (ліберально-ринкову), фундаменталістську та гуманітарну. І це не дивно: сьогодні саме ці ідеї і ці цивілізації визначають розвиток діалогу культур.

У той же час в 90-і роки минулого століття все частіше заявляє про себе концепція антиглобалізму. Розвиток глобалізму співпав із кризою модернізму, тому більшість побачили тільки одну версію глобалізму – вестернізацію, і саме на неї перенесли увесь негатив, пов’язаний із кризою модернізму.

Першим виступом антиглобалістів була демонстрація в Мексиці в січні 1994 року, що була спрямована проти угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі.

Світова криза 1997 – 1998 років підтвердила опасіння антиглобалістів, і питання про доцільність процесу глобалізації та його провідника – всесвітньої торгівельної організації (ВТО), постало більш гостро. Демонстрації антиглобалістів розширили свою географію, набирали силу і досягли кульмінації в Генуї, в липні 2001 року, на зустрічі лідерів країн великої вісімки "G – 8" (Велика Британія, Німеччина, Італія, Канада, Росія, США, Франція, Японія).

У русі антиглобалістів прослідковується багато паралелей із рухом луддистів, тому їх ще називають неолуддистами. Процес глобалізації розглядається як нова завуальована форма імперіалізму, що експлуатує не лише робітників, але й країни, що розвиваються, етнічні меншини та природу в цілому. Деструктивна діяльність міжнародних організацій ВТО, МВФ і СБ приводить, на думку антиглобалістів, до поглиблення прірви між багатими та бідними країнами. Капіталістична еліта через міжнародні фінансові організації, ТНК та різні всесвітні організації отримує владу над державами, а координацію своєї діяльності здійснює з допомогою міжнародних конференцій. Американізація призводить до знищення національної самобутності народів, культурних традицій, місцевих економік та державних інститутів у цілому.

Тому діяльність антиглобалістів спрямована на зрив конференцій, зустріч на вищому рівні; бойкот різних ТНК за нанесення шкоди їх майну, анулювання наднаціональних організацій типу ВТО, МВФ, СБ; розробку альтернативних механізмів розвитку світової спільноти.

Діалог культур у минулому розпочинався з подолання етнічного сепаратизму, і сьогодні ця ідея знову стала актуальною у відповідь на “культурний імперіалізм” вестернізації, яку намагаються представити як істинну глобалізацію. З цієї точки зору характерна типологія “зразків світового порядку”, яка була розроблена відомим західним дослідником Р.Робертсоном.

Так, зокрема, антиглобалістський сценарій “Gemtinschaft – 1” – це уявлення світу як мозаїки обмежених, закритих цивілізацій. “Gemtinschaft – 2” – відроджує стародавню ідею Царства Божого на землі, яку сьогодні пропагують римська католицька церква, екуменічні та екологічні рухи. Здійснення цього проекту передбачає загальнопланетарний консенсус з приводу визначальних цінностей та ідей у галузі міжнародної безпеки, міжнародних кордонів, міжнародного права.

Інший антиглобалістський сценарій – “Gesellschaft – 1” – сценарій, за яким новий світопорядок є сукупністю взаємовідкритих суверенних національних держав, між якими здійснюється інтенсивний економічний, політичний та культурний обмін. Р.Робертсон пропонує дві версії: ієрархічну (зберігається ієрархія цивілізацій, де лідери забезпечують гарантію стабільності) та егалітарну (міжнародні партнери – політично рівні учасники в діалозі культур).

“Gesellschaft – 2” – передбачає об’єднання людства на чолі світового уряду при уніфікації національних держав. Марксисти та західні ліберали є прихильниками саме такого проекту глобалізації, не зважаючи на відмінності в ідеології. На високому політичному рівні обговорюється можливість трансформації європейських співтовариств від економічної інтеграції до більш політизованих форм європейського співробітництва.

Тенденцію глобалізації намагаються контролювати найрізноманітніші соціальні сили, які борються за світовий вплив та політичне лідерство. Саме тому багаточисельні проекти глобального світу такі суперечливі. У представників світової гуманістичної свідомості – світової інтелігенції, багаточисельних учасників пацифістських та екологічних рухів – є шанс відстояти свої проекти, але за однієї умови: вони повинні об’єднатися і заявити про себе у великих міжнародних організаціях, де нині панують прозахідні ліберальні ідеї.

Необхідно, врешті, розвінчати антигуманну сутність вестернізації - глобалізації з позицій довготривалої соціокультурної перспективи; очевидно, що здійснення цієї західної “культурологічної” стратегії: негуманної, завойовницько-споживчої тактики “фаустівської культури”, що веде увесь світ в екологічний та моральний глухий кут. Як підкреслює А.Швейцер, “сьогодні історія людства вирішує питання про перевагу гуманного або негуманного світосприйняття. І якщо рішення це буде на користь антигуманності… - людство загине”.

Відбувається процес актуалізації цивілізаційної пам’яті незахідних народів - православних, мусульманських, індо-буддистських, конфуціансько-буддистських. Світ стоїть на порозі небаченого раніше ренесансу незахідних культур. Нині націоналістично орієнтовані представники різних культур, захищаючи свої традиційні цінності, вступають у діалог з іншими цивілізаціями. Без сумніву таке спілкування взаємозбагачує. Так, наприклад, країни АТР – Японія, Китай, Південна Корея – ведуть змістовний діалог із західною цивілізацією, з іншими культурами. Але в тих випадках, коли одна із цивілізацій претендує на виключність і вимагає від інших культур уподібнення, діалогу не відбувається, починається агресивний монолог. Саме такий монолог веде західна цивілізація із вестернізуючими суспільствами. Очевидно, що тенденція культурної глобалізації буде розвиватися в перспективі відкритої, непередбачуваної історії, долаючи перешкоди на своєму шляху. Так, відомий політолог та культуролог С. Хантінгтон у праці “Захід: унікальність, versus універсалізм” підкреслює, що модернізація не обов’язково означає вестернізацію. І якщо модернізацію можна та потрібно використовувати в інших цивілізаціях, то вестернізація – це продукт саме західного суспільства. Експортуючи свої цінності, західна цивілізація руйнує культурне багатоманіття інших цивілізацій, які мають свої ціннісні пріоритети, знищує їх уклад, не враховує етичні та духовні цінності.

Одним із парадоксів новітньої політичної історії стало те, що подолання націоналістичного погляду на політичні відносини відбулося не в передових, високорозвинених країнах світу. Ісламський, далекосхідний, індуїстський, православний світ, тобто всі незахідні культури, пережили величезні потрясіння, викликані могутнім, всеохоплюючим опроміненням західної цивілізації. В результаті ці культури одна за іншою змінили свій егоцентричний погляд на світ. На думку А.Тойнбі, успішне перевиховання незахідної більшості людства в той час, коли західні уми, як і раніше, знаходяться в архаїчній трясовині, само по собі не є свідченням гостроти розуму від природи: “народження мудрості – це рятувальний шок”.

Захід покищо уник “рятувального шоку”, західний світ все ще тішиться ілюзією європоцентризму. Ця ілюзія підкріплювалась протягом двох з половиною століть успіхами західної цивілізації, адже з кінця ХVІІ століття політичне значення західних країн невпинно зростало. А з кінця Другої світової війни долі всього людства практично визначались взаємовідносинами між західними державами.

Економічна експансія західного світу має також досить довгу історію. Вона розпочалася на зламі ХV - ХVІ століть і за п’ятсот років Захід поширив свою економічну систему по всьому світові. Сьогодні політична та економічна карти світу значно “вестернізовані”, лише культурна залишається такою, якою вона була в часи Колумба.

Західні політологи, перебільшуючи значення політичної та економічної уніфікації світу, захищають тезу про “єдність цивілізації” та “кінець історії”. Вони проголошують західне суспільство цивілізацією унікальною, що є єдиною та неділимою, цивілізацією, яка після детального періоду боротьби досягла своєї мети – світового панування.

При цьому цілком ігнорується культурний плюралізм сучасного світу. Етапи та періоди історії інших цивілізацій, якщо вони не вписуються в концепцію європоцентризму, опускаються як “напівварварські”. Світ Сходу фактично виключається з історії цивілізацій. Ісламська, індуїстська, далекосхідна культури заперечуються як “туземні” відносно західної. Православ’я вважається або частиною західного християнства, або трактується як “тимчасовий нарост” на тілі західного суспільства. Історія єдиної цивілізації з допомогою нескладних маніпуляцій стає випрямленою в лінію, від примітивного суспільства епохи неоліту до всеохоплюючої сучасної західної цивілізації.

Так у рамках концепції “єдиної цивілізації” виникла оманлива уява про суспільний процес як систему універсальних імпульсів, що автоматично діють у будь-якому культурному середовищі. Завдяки цьому “не стало” проблеми труднощів цивілізаційного вибору: у всіх народів єдиний шлях, усі рухаються до прогресу, до заздалегідь визначеного майбутнього.

Так, західний дослідник В.С.Нейпол стверджував, що західна цивілізація універсальна і її культурні традиції підходять для всіх народів. Ф.Фукуяма пішов ще далі, заявивши, що в ході модернізації всі країни обов’язково сприймуть західні цінності, і це буде означати “кінець історії” або повну перемогу ліберальної демократії в світі. Раніше переможному поширенню західних цінностей заважала радянська комуністична ідеологія, але після її очевидної поразки, на думку автора, ніщо вже не зможе стати на шляху вестернізації світу.

На нашу думку, це є спрощенням тенденцій культурної глобалізації. Адже існують ще релігійні альтернативи, які знаходяться поза межами світських ідеологій. У незахідних культурах релігія є центральною силою, що мотивує вчинки суспільства та мобілізує людей. Такою ж спрощеною виглядає уява про те, що модернізація та економічний розвиток сприяють зміцненню однорідності різних суспільств та породжують загальну сучасну культуру, близьку до західної.

У сучасному світі процеси модернізації не ототожнюються з процесами вестернізації. Саудівська Аравія, Сінгапур, Гонконг, Китай є процвітаючими, модернізованими, але явно не вестернізованими суспільствами. Впевненість Заходу, що в процесі модернізації інші народи стануть такими ж, “як вони”, - це егоцентрична ілюзія західної свідомості.

Своєрідність сучасної ситуації полягає в тому, що світ політично та економічно виграв від розповсюдження західної цивілізації, але традиції збереження культурного багатоманіття переважають як у розвинених країнах європейського регіону, так і у нових культурно-політичних силових центрах інших цивілізацій. Тому рано чи пізно Заходу доведеться відмовитися від культуроцентризму та переорієнтувати свій політичний світогляд.

Чому це неминуче відбудеться? До цього закономірно веде діалог з іншими культурами. Те, що нещодавно вражало, - активний наступ Заходу на всіх напрямках - економічному, політичному, інтелектуальному, військовому, - поступово зупиняється та повертається назад контрзаходами його “незахідних” жертв. Культурна агресія Заходу породила могутній процес девестернізації інших цивілізацій, де відбувається повернення до власних витоків.

Світ заговорив про “реісламізацію” Близького Сходу, “індуїзацію” Індії, про “повернення в Азію” Японії. В ісламській, конфуціанській, японській, буддистській, індуїстській культурах майже не знаходять підтримки основоположні західні ідеї індивідуалізму, свободи, відокремлення церкви від держави, рівності, прав людини, лібералізму. Пропаганда цих ідей викликає ворожу реакцію, бунт проти “імперіалізму прав людини” та приводить до зміцнення споконвічних цінностей рідної культури. Проведене в 90-ті роки ХХ століття західними вченими порівняльне дослідження значення ста ціннісних установок у різних країнах показало, що “цінності, які мають першопочаткове значення на Заході, менш важливі в іншому світі”.

Молоді покоління незахідних країн все частіше підтримують рухи релігійного фундаменталізму, які стають активними уже не тільки в ісламі, але і в західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі. На думку Г. Вайгеля, “десекуляризація світу – одне із домінуючих соціальних явищ ХХ століття”.

Період глобальної індустріальної макроцивілізаційної системи охоплює ще надто малий проміжок часу, якщо ХІХ століття – це час об’єднання людства під егідою Західної буржуазно-індустріальної цивілізації, то ХХ століття – час пошуків форм співіснування в цій макросистемі різних цивілізацій і народів, пошуків, позначених трагедіями двох світових і безлічі локальних воєн, мільйонами жертв фашистських і комуністичних режимів.

Якщо звернутися до розробленої А.Дж.Тойнбі моделі взаємин західної цивілізації з іншими соціокультурними світами, то вона є слушною у багатьох аспектах та вимагає істотної конкретизації через виявлення специфіки трансформацій окремих цивілізацій на тиск і “виклики” Заходу, а також, у разі їх знищення і поглинання ним, форм симбіозу їхніх решток з наносними західними ідеями та інститутами. Аналіз історичних зрушень попередніх епох дає змогу зробити висновок про те, що перш ніж розгорнути справді світову імперіалістичну експансію, Захід спочатку інтегрував навколо себе в політичному, економічному й культурному плані Америку, Російську державу, узбережжя Тропічної Африки, перетворивши їх на свої сировинно-аграрні придатки, зони постачання дешевої робочої сили та ринки збуту своїх товарів. Це призвело до парадокс

Читайте також:

1. Арт-терапiя як технологія збереження психічного здоров'я. Види арт-терапії.
2. Березня 1991 р. — проведення референдуму щодо збереження СРСР.
3. Братства,їх роль в активізації культурного життя 16-17ст.
4. Братства,їх роль в активізації культурного життя 16-17ст.
5. Бухгалтерське оброблення первинних документів та їх збереження
6. В епоху Відродження
7. Виділення в природних комплексах незвичайних, унікальних ділянок і явищ і питання їх збереження.
8. Вимір доходу, збереження інвестицій
9. Відпустка у вигляді заохочення
10. Відпустки без збереження заробітної плати
11. Відпусткою визнається вільний від роботи час протягом вста­новленої законом або угодою сторін кількості днів з виплатою за­робітної плати або без її збереження.
12. Вплив людської діяльності на збереження рослинного і тваринного світу

Переглядів: 1702