Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Проблеми демократичного врядування і культури миру в колишніх республіках СРСР.

В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА СНД

ЛЕКЦІЯ 8. ДЕМОКРАТИЧНЕ ВРЯДУВАННЯ І КУЛЬТУРА МИРУ

 

1. Демократичне врядування та культура миру в країнах Центрально-Східної Європи за програмами ЮНЕСКО: здобутки, проблеми та перспективи.

1.Становлення демократичного врядування і формування культури миру в країнах Східної, Центральної та Південно-Східної Європи тісно пов’язані з програмами ЮНЕСКО, які мають за мету сприяти утвердженню демократії і підвищенню культури миру в регіонах, що зазнали впливу тоталітарної ідеології та практики.

Загальновідомо, що ЮНЕСКО, в статуті якої йдеться про демократичні принципи, після закінчення холодної війни намагається сприяти вихованню та освіті в інтересах демократії, поширювати демократичні “технології”, заохочувати вивчення сутності демократії, звертаючи увагу не тільки на безперечний прогрес в цій галузі, а й на труднощі, з якими доводиться стикатися демократії майже всюди у світі.

Внесок ЮНЕСКО у втілення демократичних реформ в країнах Центральної і Південно-Східної Європи обговорювався на кількох щорічних засіданнях її Генеральної конференції. В першій резолюції з цього питання, схваленій ще 1991 року 26-ю сесією Генеральної конференції, генеральному секретареві було запропоновано запровадити багатогалузеву координацію з боку ЮНЕСКО діяльності, спрямованої на підтримку демократичних реформ, насамперед через поліпшення якості освіти, поширення ідей культури миру в суспільстві та зміцнення парламентських форм демократії. З 1992 р. відповідно до багатогалузевої програми ЮНЕСКО з розвитку Центральної та Східної Європи (PROCEED) розпочалася різноаспектна діяльність. Вона має на меті сприяння реформам, що здійснюються в країнах Центральної і Східної Європи для зміцнення демократичних засад врядування, забезпечення прав людини та динамічного розвитку в економічній, суспільній, інформаційній та культурній сферах. Задля реалізації цих завдань ЮНЕСКО організувала низку регіональних просвітницьких конференцій з прав людини, демократії, опублікувала кілька монографій мовами деяких країн Центральної та Східної Європи і створила кафедри ЮНЕСКО з прав людини, демократії і миру у вищих навчальних закладах багатьох країн цього регіону.

Слід зазначити, що з 1995 р. частиною програми ЮНЕСКО з управління суспільними трансформаціями (MOST) став проект “Багатокультурність і посткомунізм: традиції та демократичний процес”. Питання демократичного врядування досліджується також за проектом “ДЕМОС”. 1997 р. у м. Мапуту (Мозамбік) відбулася міжнародна конференція з питань культури миру і належного врядування. Ухвалена конференцією декларація рекомендувала шукати нові підходи в рамках проекту “ДЕМОС”, що дали б змогу африканським країнам запровадити власне демократичне врядування, результати якого вже реалізують країни Латинської Америки та Карибського регіону.

Сьогодні відчувається загальне прагнення до миру. Однак мир не можна зміцнити без зміцнення економіки країн, формування в них сильного громадянського суспільства та ефективного демократичного врядування.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов’язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

- принцип участі народу;

- принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

- принцип відповідальності або підзвітності урядів;

- принцип чинності або ж відповідальності за результати.

Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

- переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

- розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв’язання проблем, пов’язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб’єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізм, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов’язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав’язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже "свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління". Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати всеохопних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються посткомуністичні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.

Демократичне врядування і мир взаємодоповнюють і зміцнюють одне одного. Демократичні інституції можна заснувати тільки тоді, коли для них існує відповідне мирне середовище. Своєю чергою, демократичне врядування відіграє вирішальну роль у формуванні толерантності та взаєморозумінні різних культур, що є необхідною умовою підвищення культури миру.

1989 р. міжнародний конгрес ЮНЕСКО з проблем миру у свідомості людей, що відбувся в Ямусукро (Берег Слонової Кості), ухвалив декларацію, яка закликала до розвитку куль­тури миру, заснованої на загальнолюдських цінностях: поваги до життя особи, свободи, справедливості, солідарності, толе­рантності, прав людини та рівності всіх людей, незалежно від їхньої статі. У відповідь на цей заклик ЮНЕСКО опрацювала програму забезпечення культури миру.

У світлі ідей “Порядку денного заради миру”, проголошено­го генеральним секретарем ООН, виконавчий комітет ЮНЕСКО на своїй 140-й сесії 1992 р. ухвалив рішення про опрацювання і реалізацію відповідної програми дій. У 1994—1995 рр. в Сальвадорі, Мозамбіці та Бурунді були розроблені перші на­ціональні програми з культури миру.

1995 р. на 28-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО бу­ло ухвалено міждисциплінарний проект “До культури миру”, і в грудні того ж року цей проект був схвалений Генеральною Асамблеєю 00Н. 1998 р. вона проголосила 2000-й рік Міжна­родним роком культури миру і доручила ЮНЕСКО координу­вати відповідні заходи, а десятиріччя 2001—2010 рр. було про­голошено Міжнародним десятиріччям культури миру і ненасильства над дітьми в усьому світі.

Щодо поняття “культура миру” виникає кілька запитань. Найперше з них таке: чи здатна людина жити в мирі? Се­вільська Декларація про насильство, ухвалена 1986 р. на зустрічі відомих вчених світу, організованій ЮНЕСКО, відки­нула біологічний песимізм, в основі якого лежить нібито при­таманна людині агресивність, чим часто пояснювались або ви­правдовувались війни. Сучасні дослідження не потверджують тези про нездоланний і невгамовний потяг людини до війни. За нормальних обставин люди звичайно відкидають агресивність і віддають перевагу співпраці.

Чи можна говорити про існування якоїсь нормативно-право­вої бази культури миру? Щодо міждержавних стосунків, то тут міжнародне право визнає незаконними агресію та застосування сили. Держави зобов'язані врегульовувати всі міжнародні су­перечки мирними способами таким чином, щоб не ставити під загрозу мир та безпеку в усьому світі. Щодо стосунків між ок­ремими особами та групами людей, то тут також низка доку­ментів про права людини засуджує національну, расову і релігійну ворожнечі та будь-які форми дискримінації, ворожості й насильства. Вони проголошують право на життя, свободу дум­ки, совісті та віросповідання, включаючи право на відмову від військової служби з релігійних та інших особистих переко­нань, свободу слова та вислову думки, свободу мирних зіб­рань, право на утворення об'єднань громадян і право кожного на участь в управлінні своєю країною. На розширення прав культури миру генеральний директор ЮНЕСКО в своїй заяві у січні 1997 р. висунув пропозицію зафіксувати в міжнародних документах право людини на мир.

Як же можна створити та зміцнити культуру миру?

Всеохопну культуру миру можна створити комплексною си­стемою виховання і освіти для всіх груп населення і для всіх рівнів виховання та офіційної і неофіційної освіти. Культури миру можна досягти не тільки через доступ до знань про певні цінності, а й через формування у людей відповідних установок та навичок. Готовність дотримуватися стандартів прав Людини і демократичних засад у повсякденному житті та захищати їх, вироблення норм, моделей та звичок мирної ненасильницької поведінки можна вважати вагомими показниками прогресу, до­сягнутого у створенні культури миру. Хоча освіта й розгля­дається як головний засіб формування культури миру, все-та­ки її не можна створити без участі засобів масової інформації, які істотно впливають на формування думок, установок та цін­ностей, що створюють стереотипи та іміджі, й нерідко визнача­ють ставлення людини до інших осіб, груп, релігій та культур.

Як відомо, політичні та економічні зміни можуть відбувати­ся швидше, ніж культурні, надто ж зміни у способах та моде­лях поведінки осіб, груп та націй, що потребують тривалішого часу і всебічного підходу. А тому культуру миру можна ство­рити тільки тоді, коли всі потенційні партнери — держави, си­стема ООН, міжурядові та неурядові організації, всі інтелек­туали, насамперед освітяни, журналісти та актори, об'єднають в межах громадянського суспільства свої зусилля і створять всесвітні, регіональні та національні об'єднання на підтримку культури миру.

Важливу роль у формуванні та розвитку культури миру мо­же відіграти держава. Дотримання і забезпечення прав люди­ни, демократія і мир потребують належних дій, передовсім з боку держави. Для розвитку культури миру життєво необхід­ним е проведення відповідної соціально-економічної та куль­турної політики. Це надто важливо при прийнятті законодавчих документів й опрацюванні політичних механізмів, а також коли йдеться про сприяння недержавним організаціям та різним суб’єктам громадянського суспільства в їхніх зусиллях на благо культури миру.

Характерною рисою більшості нещодавно утворених незалежних держав є багатонаціональність. Її слід розглядати не тільки як внутрішню проблему інтеграції нації або ж певної відокремленості останньої від інших, а й як можливість побудувати плюралістичне і толерантне суспільство. Безперечно, плюралізм та співіснування культур становлять найвдалішу форму взаємозбагачення народів. Закріплення автономного статусу Криму в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р., є прикладом ефективного підходу до розв’язання таких проблем. Можна також зазначити, що сьогодні депутати українського парламенту представляють дванадцять національностей. Українське законодавство дає національним меншинам можливість активно впливати на формулювання та проведення державної політики в тих галузях, що становлять для них інтерес.

Зрозуміло, що і дотримання прав людини дає широкі можливості для підвищення культури миру.

Реалізація концепції “Створення миру у свідомості людей” вимагає відданості усіх нас боротьбі з нетерпимістю, насильством, вилученням певних груп людей із державного та суспільного життя та маргіналізацією окремих груп з тим, або побудувати міцний мир - а це насамперед безпека особи і всього людства - на регіональному, національному та місцевому рівнях.

Ми вступили в ХХІ сторіччя і бачимо, як в усьому світі неухильно поширюється демократія. Можливо, вона ще не стала політичною реальністю в усіх країнах, але вперше в історії людства майже скрізь її належно визнають і поважають. Проте демократія - поняття дещо мінливе за своїм змістом. Для того, щоб гідно вистояти у цьому світі і гідно відповісти на виклики майбутнього, необхідно постійно звертатися до нього й дискутувати для уточнення його змісту, надто в контексті проблем, що виникають у зв’язку з демократичністю врядування та культурою миру в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі.

Знадобилися трагічний досвід двох світових і незлічених локальних воєн, радикальна зміна політичної конфігурації світу внаслідок закінчення "холодної війни", щоб зрозуміти досить просту річ: людство не має морального права вступати в третє тисячоліття, не протиставивши глобальній формі насильства - війні - таку само глобальну форму толерантності - культуру миру. Інакше кажучи, свавілля богів війни має бути обмежене й утихомирене силами миру. Утихомирене в межах військово-політичних блоків, окремих держав, етносів, серед конкретних людей.

Приступати до розв’язання цього грандіозного завдання доводиться за умов, коли культура насильства аж ніяк не вичерпала своїх антивітальних енергій, коли вона міцно чіпляється за історичні образи і забобони, пестить будь-які підозри. Культура насильства - це культура протиславлення і неприязні. Культура миру - це культура відвертості і справжньої уваги до інакшого, несхожого.

Ми не стверджуватимемо, нібито баланс сил між двома культурами вже склався. Але ми впевнені, що він принципово вирівнюється нашими спільними зусиллями, нашими енергійними і спрямованими діями. завдання це надзвичайно складне, але для будь-якої складної проблеми є алгоритм розв’язання. Якщо говорити гранично просто, ця складна проблема диференціюється на кілька простіших, до яких і треба відшукати відповідні ключі.

Дві небезпеки, яких слід би уникнути, підстерігають наші теоретичні розвідки і практичні дії. Перша - це перетворення словосполучення "культури миру" на порожню метафору і тривіальний штамп, що циркулюватиме в засобах масової інформації. Тим, хто за професійним покликанням працює з термінами й поняттями, добре відомо, що набагато легше знецінити і позбавити свіжості будь-який концепт, аніж наділити його значеннями, які з часом не втрачаються. Друга небезпека - це небезпека поступового утвердження такого порядку взаємин народів й окремих людей, коли бракує взаємного інтересу до історії і культури, не розповсюджується відповідне знання і не складається ситуація розуміння особливостей устрою і традицій іншої країни. Інакше кажучи, такі взаємини будуть безглуздими. Не в цьому, зрозуміло, полягає наш ідеал, з яким ми звіряємо свої уявлення про бажані форми і зміст контактів між людьми різних національностей та конфесій.

Досягнення поставленої мети - формування культури миру - можна полегшити, якщо в ній розрізняти декілька рівнів або шарів.

По-перше, апелюючи до виняткової значущості будь-якої культури, ми маємо на увазі загальнолюдські цінності, що утверджують непорушність основних прав і свобод особистості. Художня література, високі зразки мистецтва, що представляють гуманістичні ідеали та цінності, мають вільно розповсюджуватися і бути доступними для всіх верств населення.

По-друге, це відносини між країнами і народами, людські стосунки, в основі яких взаємні повага, відвертість, толерантність, що служать зразками для наслідування, а також підлягають засвоєнню в процесі соціалізації тими, хто стане громадянами у ХХІ столітті. Історичних прикладів таких зразків не так уже й багато. Але для них необхідно знайти чільне місце у навчальних посібниках з історії, які здебільшого висвітлюють історію воєн і завоювань, тобто пропагують насамперед історію насильства.

По-третє, доцільно говорити про культуру взаємин соціальних груп і національних спільнот всередині кожної країни, про культуру миру, сказати б, для внутрішніх потреб, що засновується на терпимості, волі до діалогу, виключенні застосування сили. Тільки за цих умов основним результатом функціонування культури миру виявиться зміцнення основ суспільної солідарності, загальнонаціональної згуртованості. Наразі ми зобов’язані пам’ятати, що засадами згуртованості та солідарності соціальних та етнічних груп населення залишається збереження їхньої винятковості, відмінності від інших з одночасним збереженням рівності основних прав і свобод.

По-четверте, це культура відносин між країнами, тобто бажані зразки культури миру, що їх мають втілювати політичні та творчі еліти, щоб забезпечити нейтралізацію успадкованих упереджень, послабити негативний вплив стереотипів масової свідомості.

По-п’яте, це повсякденна культура міжнаціональної взаємодії, яка складається переважно стихійно - під впливом туризму, shop-турів, легальної та нелегальної міграції і втілюється в більш або менш стійкі, але далеко не завжди позитивні образи інших країн і народів у масовій свідомості.

На наш погляд, важливо підкреслити й таку обставину. Культуру миру ми спроможні формувати спрямовано. Але очевидно й інше: у повсякденному житті механізм формування культури насильства все ще сильніші за механізми формування культури миру. Тут - сфера стихійного, неконтрольованого суспільствами і урядами виробництва зразків взаємин представників різних націй і віросповідань.

Негативний особистий досвід, нічим не обмежена доступність найгірших зразків людських взаємин, а їх рясно поставляє масова культура, можуть звести нанівець наші спільні зусилля, спрямовані на формування та прищеплення культури миру. Внаслідок багатьох причин найвразливішою до негативних впливів масової культури є молодь, і через те питання екології душі - одне з найважливіших у розвиткові культури миру.

Висловлюємо декілька міркувань про досвід України у реалізації концепції культури миру. Маю всі підстави стверджувати, що після проголошення незалежності, за досить короткий час ми чимало зробили для подолання стереотипів ворожості, формування психології культури миру, толерантності і взаєморозуміння на різних рівнях суспільного життя та державного управління. За усіх соціально-економічних негараздів перехідного періоду Україні вдається розв’язувати численні внутрішні проблеми, зазвичай, безконфліктно, досягати взаєморозуміння, обмежувати поширення соціальної напруги, національних та міжконфесійних суперечностей.

Україна здійснила і здійснює важливі конкретні заходи щодо збереження миру та практичного втілення в життя концепції культури миру. Наша країна першою добровільно відмовилася від третього за величиною у світі ядерного арсеналу, демонструючи волю до зниження військового потенціалу в Європі. На основі толерантності і взаємної поваги Україна намагається розв’язувати успадковані проблеми міждержавних відносин. У цьому плані показовою є спільна заява президентів України і республіки Польщі від 21 травня 1997 р. “До порозуміння і єднання”.

Не послаблюються відповідні зусилля й у внутрішній політиці. Ще в жовтні 1994 р. у зверненні Президента України до нашого законодавчого органу - Верховної Ради - була проголошена програма збереження громадського миру і стабільності в умовах світоглядного плюралізму, наявності понад 100 національних меншин, багатопартійності. На розвиток цієї програми у листопаді 1998 року Указом президента України на національному та регіональному рівнях створено державний орган – “Національна служба посередництва і примирення”, який має сприяти врегулюванню колективних спорів та конфліктів.

Не залишилися осторонь українські науковці. Зокрема, 1997 року разом із колегами з 8 країн вони трьома мовами - українською, російською та англійською - видали колективну монографію “Демони миру та боги війни”, в якій детально проаналізували наявні сьогодні умови, ресурси і досвід прибічників культури миру та адаптів насильства. Їхні висновки дають підставу для тверезого оптимізму. на порядку денному в Європі стоїть проблема ліквідації грубих, насильницьких форм конфліктів, насамперед воєнних. Проте варто пам’ятати, що форми насильства також еволюціонують, з часом вони стають все витонченішими. Отож, громадськість і уряди повинні культивувати чутливість до цих нових форм. Сама ситуація, що складається у субрегіоні, потребує ретельного аналізу і вироблення точних та ефективних рекомендацій, які давали б змогу громадськості і державним структурам змінювати її на краще, робити її контрольованішою.

2. Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур нових незалежних держав на всьому просторі колишнього СРСР, причому спроби створити модель суспільного устрою за західним ліберально-демократичним зразком, як правило (виняток становлять країни Балтії), виявилися неефективними. СНД сьогодні прозоро констатує висловлений ще на рубежі 80-90-х рр. XX ст. британо-німецьким політологом Ральфом Дарендорфом відчай: “Сліди демократії дуже швидко стиралися новими диктатурами, а економічні умови погіршувалися, залишаючись невідрадними на десятиріччя”.

Між тим поява в грудні 1991 р. СНД стала можливою саме завдяки швидкому прогресуванню нових демократичних інституцій та демократичних відносин, що зрештою змусили зійти з політичної арени Радянський Союз як закриту, циліндричну систему. З висоти ж пройденого після розпаду СРСР десятиріччя ми спостерігаємо майже цілком зворотне явище: демократія не в змозі відвоювати належне їй місце у пострадянському просторі (за винятком Балтії) і вкотре стає "пустим словом" - підмінюється модернізованим авторитаризмом, який подекуди навіть відповідає класичним ознакам тоталітаризму.

Визнаний дисидент сучасності польського походження Адам Міхнік зауважив, що “посткомуністичний синдром” базується на ідеологічному вакуумі, економічних труднощах, невпевненості у завтрашньому дні. Саме цей синдром, властивий усім країнам не лише Центрально-Східної Європи, а й пострадянського простору, створив сприятливий грунт для виходу на арену й утвердженню таких авторитарних лідерів, як Олександр Лукашенко, Гейдар Алієв, Сапармурад Ніязов, Нурсултан Назарбаєв та Іслам Карімов. Скоріш схиляються до м’якої форми авторитаризму, аніж ліберальної демократії, політичні режими Владимира Путіна в Росії та Емомалі Рахмонова в Таджикистані.

За формою державного правління в якостіпрезидентських республік політологи класифікують (спираючись на їхню конституційну самоідентифікацію) Азербайджан, Білорусь, Грузію, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан. Якпрезидентсько-парламентські - Вірменію, Казахстан, Киргизію, Російську Федерацію та Україну, і лише Молдова після 5 липня 2000 р. юридично сталапарламентською республікою. Проте в усіх президентсько-парламентських країнах СНД (включно з Молдовою) були спроби, а в окремих випадках і завершені процеси посилення вертикалі виконавчої влади (наприклад, федеральна реформа 2000 р. у Росії, відповідний референдум 16 квітня того ж року в Україні та ін.). Тож республіки СНД (за винятком Молдови) можна поділити на такі, що де-юре є президентськими, і такі, що де-факто дедалі більше стають президентськими.

Так, хоча президент Росії не наділений юридичне повноваженнями глави виконавчої влади, фактично вони значно ширші, ніж у переважної більшості президентів демократичних країн, де за ними закріплено статус глави держави і глави виконавчої влади. Щодо цього відомий російський політолог Петро Волобуєв зауважив: “За формою нам дарована президентська республіка. Фактично ми отримали напівмонархію, а точніше імперське президентство. Викинуто геть фундаментальний принцип поділу влади. Президент зосередив у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і, власне, судової влади, володіючи одноособове монополією на визначення головних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики”.

Ще до свого обрання президентом Росії в березні 2000 р. В.Путін офіційно заявив, що він проти перегляду конституції 1993 р. в напрямку збільшення сфери компетенції Державної Думи, з того часу від дискусії про зміцнення парламентаризму в Росії, яка тривала впродовж багатьох років, не лишилося й сліду.

“Реформатор” Н.Назарбаєв у квітні 1995 р. відмінив заплановані на наступний рік президентські вибори, провівши натомість референдум, який продовжив його президентські повноваження до грудня 2000 р. Але невдовзі Н.Назарбаєв вкотре достроково передумав, і на початку жовтня 1998 р. слухняний парламент країни прийняв поправки до конституції, продовживши термін повноважень глави держави до 7 років та призначивши позачергові президентські вибори на січень 1999 р. Місія ОБСЄ констатувала, що вони були далекі від міжнародних стандартів (зокрема, від участі у виборах був усунений головний опонент діючого президента – екс-прем’єр Акежан Кажегельдін), та, незважаючи ні на що, Н.Назарбаєв отримав 81,7 % голосів виборців і залишився главою держави до 3 грудня 2006 р.

А в червні 2000 р. казахський Маджіліс, ігноруючи заклик ряду політичних партій, прийняв закон “Про першого президента Казахстану”. На кшталт китайського “кормчого” Ден Сяопіна, Н.Назарбаєв отримав право після своєї можливої відставки звертатися до народу, державних органів чи нового президента з важливими питаннями державної ваги, виступати перед парламентарями, на урядових засіданнях, очолювати Асамблею народів Казахстану, входити до складу Ради безпеки, впливати на питання кадрової політики, запровадження надзвичайного і військового стану, а також застосування збройних сил у республіці. Він став недоторканою особою і, за винятком випадків скоєння державної зради, може відмовитися від свідчень у суді.

Як не дивно, але йпобудову ринкової економіки правлячими елітами країн СНД було небезуспішно скермовано у русло ідеї зміцнення особистої влади президента. Це видно на прикладі застосування центральноазійськими державами західної модернізації зі збереженням власної панівної політичної культури. Наприклад, І.Карімов зупинив свій вибір на ринковій авторитарній моделі, схожій на китайську, і реалізує її за принципом – “головний реформатор – держава”, забивши двері від впливів західних ліберальних ідеологій.

Протягом останнього десятиріччя в республіці створено нові галузі промисловості - нафтохімічну, автомобільну та переробну, активно розроблено власні родовища нафти й газу, що дало змогу досягти енергетичної незалежності. Багато хто вважає, що в 1996-1997 рр. центр ділової та політичної активності провідних країн світу в Центральній Азії перемістився з Казахстану в Узбекистан. Водночас пересічний узбецький громадянин закритий від багатьох інформаційних ресурсів, зокрема, Інтернету, адже монопольним провайдером є національна мережа передачі даних. І.Карімов обіцяв, що країна піде до демократії власним, поетапним шляхом: спершу буде реформовано судову систему влади, згодом нація отримає свободу друку. Та загалом він залишився вірним азійській специфіці й 26 березня 1995 р. провів референдум, який продовжив його президентські повноваження до січня 2000 р.

Крокуванню авторитаризмові не заважаєпрозахідна орієнтація в Азербайджані чи Узбекистані, проте вона не означає прагнення запозичати західні цінності відкритого громадянського суспільства. Так, наприклад, для авторитарного режиму в Азербайджані співпраця з Заходом є природним шляхом виходу з-під політичної та економічної опіки Москви, зміцнення економічної незалежності шляхом посилення кланово-олігархічної влади І.Алієва. Зі всіх країн СНД лише Туркменістан є абсолютно незалежним типом авторитарної держави, який, з огляду на свої сировинні ресурси, наважується диктувати вигідні для себе умови політичної та економічної співпраці як країнам Заходу, так і Росії.

Таким чином, за винятком Молдови, Вірменії та України у решти країн, формально об’єднаних під дахом СНД, шляхом референдуму чи переобрання глави держави зміцненоінститут президента, а в Туркменістані наприкінці 1999 р. Халк Маслахали (Народна Рада) навіть урочисто проголосила С.Ніязова пожиттєвим президентом, хоча в лютому 2001 р. той і відмовився від такої честі, “обмежившись” 10-літнім терміном до власного 70-річчя (але через рік парламентарям вдалося таки “умовити” Туркменбаші). В усіх республіках СНД спостерігається порушення принципу “стримування та противаг”, зменшення ваги вищого законодавчого органу. Щоправда, в країнах з ісламською орієнтацією, які раніше входили до Радянського Союзу, в посткомуністичний період навіть не робилося спроб встановлення парламентарних політичних систем.

У східнослов’янських і закавказьких державах ситуація дещо інша: парламентські інститути, що звалися за часів СРСР Верховними Радами, десятиріччя тому взяли істотну участь у падінні комунізму й спробі побудови нової демократії. Але жодній із країн цих регіонів не вдалося хоча б частково виправдати ті великі надії, що покладалися на них на початку 90-х рр. XX ст. Перебудова економіки і суспільства зупинилася на півдорозі, ніде не вдалося просунути економічні реформи до такої міри, щоб економічне зростання динамічно тривало б само по собі. Ліберальна ринкова економіка й парламентарна демократія дедалі більше сприймалися як імпорт із Заходу, непридатний для побудови кращого майбутнього на пострадянських теренах.

Виступаючи в Алмати на І Міжнародному самміті “Євразія-2000”, Н.Назарбаєв безапеляційно заявив: “Ми не будемо бігати, задерши штани, за США у пошуках демократії. Я пані Олбрайт при особистій зустрічі говорив: ...Рівнятися з Америкою з її багатовіковою історією, де старше покоління пам'ятає, що американцям азійського походження заборонялося скаржитися куди-небудь, що жінки отримували набагато менше коштів від мужчин, де в 1970 р. (вірніше, у 1968 р. – Авт.) за виступи проти расової дискримінації вбили Мартіна Лютера Кінга, ми не будемо... Ніякої критики політики, котра проводиться, жодного втручання у внутрішні справи під приводом демократії брати до уваги ми не будемо. Ми готові йти у бік демократії без штучних потрясінь”.

Між правлячими елітами і народом поступово встановилася згода в тому, що політичні партії й парламенти - інструменти, неспроможні вивести Росію й Україну, Грузію й Азербайджан із загрозливого стану, а також для започаткування, зрештою, справжніх реформ. Значного поширення набули очікування того, що виконавча влада, в особі наділеного великими повноваженнями президента, нарешті відновить порядок і поліпшить життя людей. На думку наукового директора Федерального Інституту східних та міжнародних наукових досліджень доктора Герхарда Сімона, “ця ситуація дещо нагадує Німеччину 20-х років. Тоді люди також були розчаровані демократією та парламентаризмом, багато хто вважав рейхстаг занадто дорогою, цілком зайвою говорильнею; свої надії вони покладали на те, що обраний народом фюрер нарешті облаштує країну і відкриє для людей нові перспективи”.

Тому не дивно, що протягом 1995-1996 рр. О.Лукашенку шляхом організації двох референдумів вдалося здійснити справжній конституційний переворот у Білорусі: продовжити свої повноваження до 2001 р., позбавити влади двопалатний парламент, до того ж сформований з відданих президенту депутатів, ліквідувати районні ради народних депутатів у містах, поставити в повну залежність від себе судову владу (за листопадовою конституцією 1996 р. президент призначає половину членів Конституційного суду з головою включно, голову і суддів Верховного суду, генерального прокурора, голову Комітету державного контролю), тобто практично повністю скасувати розподіл гілок влади.

Білоруський президент з ностальгією згадує систему державного врядування вСРСР,шкодує про її зруйнування і мріє відновити найістотніші елементи: адміністративну піраміду з суворою ієрархічною підпорядкованістю, кадрову політику, ставлення до права, роль спецслужб тощо. У рамках такого розуміння державного устрою цілком логічною виглядала його апологетика гітлерівського режиму. 23 листопада 1995 р. Білоруське радіо оприлюднило інтерв’ю О.Лукашенка газеті “Гандельсблат”, у котрому говорилося, що “свого часу Німеччина піднялася з руїн завдяки дуже жорсткій владі. І не тільки все погане було пов'язане в Німеччині з відомим Адольфом Гітлером... Адже німецький порядок формувався протягом століть... Це те, що відповідає нашому розумінню президентської республіки й ролі в ній президента”.

Формально за умов авторитарного президентського правління й надалі існуєполітична опозиція: діють опозиційні політичні партії, засоби масової інформації, періодично відбуваються страйки та демонстрації. Насправді ж опозиція слабка, бо в неї майже немає можливості змінити чинного президента. Очолюваний Євгеном Примаковим і Юрієм Лужковим великий опозиційний рух “Отечество - Вся Россия”, котрий у 1999 р. вже готувався взяти владу в Російській Федерації, на початку наступного року безслідно зник з політичної арени. Рух ліберально-демократичних кіл “Союз правих сил”, очолюваний Сергієм Кирієнком і Анатолієм Чубайсом, також руйнується, мов картковий будиночок. Завжди опозиційне “Яблоко” Григорія Явлинського маргіналізовано.

Таким чином, у Росії не вдалося створити жодної стабільної політичної партії поруч із КПРФ і проти неї, що могла б виступати як самостійна сила в парламенті. Складається враження, що з грудня 1999 р. в Росії існує лише один-єдиний напрямок політичного розвитку: всі намагаються якомога швидше приєднатися до нової партії влади й продемонструвати свою лояльність до нового президента. При цьому не має значення, чи ця лояльність щира, чи опортуністична. Але ж парламентаризм може існувати лише там, де еліти переконані в тому, що необхідно відкрито погоджувати суперечливі інтереси й розв'язувати конфлікти, і він приречений там, де еліти переконані, ніби вищим набутком є “єдність”.

У Білорусі ж постійно тривають судовіполітичні розправи над представниками опозиції, зовні ледь прикриті гаслом боротьби з корупцією в адміністративній машині. За “хабарництво” на лаві підсудних опинилися колишній прем’єр-міністр (1994-1996 рр.) Михайло Чигир, колишній міністр сільського господарства Василь Леонов та двічі Герой соціалістичної праці Василь Старовойтов, які наважилися виступити проти існуючого режиму. У вимушеній еміграції знаходяться колишній лідер Білоруського народного фронту Зенон Позняк та екс-голова парламенту Семен Шарецький, а ряд високопосадових осіб просто зникли. Серед них - колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко, голова Центрвиборчкому Володимир Гончар.

Білорусь залишилася єдиною пострадянською країною, де КДБ зберіг свою стару назву, а його голова Мацкевич через місяць після референдуму 24 листопада 1996 р. поставив перед своїми підлеглими завдання не допустити спроби політичної опозиції реанімувати свої структури й дестабілізувати ситуацію в країні. Не випадково тоді ж О.Лукашенко, виступаючи на колегії КДБ констатував: “Співробітники спецслужб є ядром білоруського суспільства”. Ліберальна Росія, державницькі зв’язки Білорусі з котрою оформлені договорами від 2 квітня 1996 р., 2 квітня 1997 р. і 8 грудня 1999 р., лише одного разу проявила достатню силу волі й указала О.Лукашенкові “на ви”. Це стосувалося ув’язненого журналіста Павла Шеремета, котрий нині працює на ГРТ, тоді на парканах Мінська навіть з’явилися надписи: “Шеремета в президенти!”.

Намагаються не відставати від “старших братів” і середньоазійські лідери. Коли в липні 1992 р, 75 депутатів узбецького парламенту від опозиційних партій “Бірлік” та “ЕРК” (“Свобода”) висунули вимогу відставки президента І.Карімова, ті були заборонені, а партійним лідерам влада дала можливість емігрувати. Утікати з Ташкента у Москву та Вашингтон довелося й “узбецькому Джефферсону” Бабуру Малікову, котрий чимало доклався до розроблення проекту конституції республіки. Невдовзі в Узбекистані був збудований перший на пострадянському просторі табір для політичних в’язнів на 600 осіб.

Навіть звеличений свого часунезалежними західними експертами керівник “острову демократії” у Центральній Азії – колишній киргизький президент А.Акаєв незадовго до виборів 2000 р. не втримався від проведення силами спецназу операції арешту головного конкурента - колишнього міністра внутрішніх справ Фелікса Кулова в інституті кардіології, де той знаходився на лікуванні. Коли ж у відповідь на це в Бішкеку та районних центрах вибухнули акції протесту й відбулися масові демонстрації, в дію вступила міліція. Інформагентства повідомляли, що заарештованих стільки, що правоохоронні органи Киргизії не в змозі розмістити їх у себе і етапують у Казахстан.

Алеполітична стабільність у рамках СНД є скоріш позірною, причому найменш стабільними залишаються політичні режими у закавказьких та центрально-азійських країнах, головним чином через домінанту позасистемної опозиції над системною. Так, 27 жовтня 1999 р. у вірменському парламенті був здійснений небачений у новітній історії терористичний акт: від куль терористів загинули прем’єр республіки Вазген Саркісян, спікер парламенту, колишній перший секретар ЦК компартії Карен Демірчян та ще шестеро відомих політиків країни. Неодноразово вчинялися терористичні замахи на екс-президента Грузії Е.Шеварднадзе.

16 лютого 1999 р. узбецький президент Іслам Карімов ледь не став жертвою теракту поблизу будівлі Кабміну в Ташкенті, тоді ж Ісламська опозиція Узбекистану, фізично усунувши президента, готувалася увійти у Ферганську долину з таджицького кордону та за підтримки місцевого “ісламського підпілля” й успіху всієї операції планувала проголосити Узбекистан ісламською республікою. 5 серпня 2000 р. загони Ісламського руху Узбекистану в черговий раз прорвалися на територію країни з таджицького кордону. Восени 1999 р. радикальні ісламістські групи бойовиків прорвалися з території Таджикистану в Киргизію, котра змушена була звернутися за військовою допомогою до Росії.

Практично в усіх республіках СНД систематично трапляються випадкипорушення свободи преси з боку органів центральної та регіональної влади. У 1998 р. комітет захисту журналістів США до списку 10-ти керівників держав, які вважаються найбільшими ворогами преси (протягом тривалого часу його кістяк становили Ф.Кастро, С.Мілошевич і Цзян Цземінь), зачислив О.Лукашенка, в 1999 р. його у списку замінив тодішній президент України Л.Кучма, у 2000 р. - Н.Назарбаєв, у 2001 р. - В.Путін і знову Л.Кучма. Але слід зазначити, що, приміром, Н.Назарбаєв об’єктивно не був ворогом преси на пострадянському просторі, президент Казахстану потрапив до “чорного списку” за фактичну “приватизацію” ним ринку преси у себе вдома. Водночас туркменбаші С.Ніязов взагалі вважається засновником усіх періодичних видань країни.

Зате історія стосунків О.Лукашенка із ЗМІ особливо багата промовистими прикладами, він вдавався до їхньої цензури, припинив мовлення низки радіостанцій. Широко відомі факти виходу газет “Советская Беларусь”, “Звезда”, “Республика” у 1995 р. з білими плямами замість доповіді народного депутата С.Антончика про корупцію в команді президента. На його розпорядження у праві користуватися послугами підконтрольної адміністрації президента, найбільшої в республіці поліграфічної бази “Белорусский дом прессы” було відмовлено незалежним газетам “Имя”, “Свобода”, “Фемида”, “Белорусская деловая газета”, “Белорусская газета”, “Народная воля”. Ці та інші опозиційні видання друкувалися та друкуються за кордонами Білорусі, але у них періодично виникають митні складнощі з увезенням у Білорусь, проблеми з розповсюдженням уроздріб і з передплатою.

Чи можна стверджувати про торжествоправої ідеї над ідеєю лівою у пострадянському просторі? Певною мірою, так. Саме права ідея - відродження втрачених національних традицій, відтворення національної ідентичності, повернення до традиційних релігій тощо - значною мірою цементує етнічні нації СНД (за винятком Білорусі). Так, І.Карімов на початку своєї президентської кар’єри визначив для себе три надзавдання: підняти ослаблену національну свідомість узбеків не зводячи ісламу до рангу державної релігії; зберегти цілісною країну, не даючи змоги сусідам піднімати питання перегляду спірних кордонів; відродити історичні ідеали та створити історичну пам’ять.

Є всі підстави стверджувати, що узбецький президент їх небезуспішно вирішує. Узбецька історія - у підручниках, в граніті та бронзі - поповнилася іменем великого середньовічного завойовника і погромника Золотої Орди, творця тюркської континентальної імперії зі столицею у Самарканді (рідному місті І.Карімова) Тимура. Його кінний монумент замінив у Ташкенті пам’ятник К.Марксу, а І.Карімов неодноразово наголошував, що він у повсякденній політичній діяльності звертається до мудрості великого Тимура: заволодівши розумом людей, можна наказувати їм. Історія Бухарського емірату стала базовою для висвітлення минулого сучасної узбецької державності.

Проте слід розрізняти праву ідею як набір національних символів, і праву ідею, котру використовує державний (президентський) апарат у боротьбі з правою та лівою альтернативами. Протягом останніх років чітко окреслилася стійка тенденція використовувати ліву ідею в ролі рятівного колеса для потопаючого правого черевика “сучасного Левіафану”. Таким чином права ідея отримує своєрідну субсидію від тієї таки лівизни на утвердження в загальнодержавному статусі, що скидається на підсвідомий союз “меча і орала”.

Справа полягає в тому, що комуністична ідея в посттоталітарному просторі не спромоглася на реванш (за винятком результатів лютневих парламентських виборів 2001 і 2005 рр., у Молдові) і доводить свою утопічність у свідомості нових поколінь. Але в цілому ряді країн СНД (Росія, Вірменія, Казахстан, Узбекистан) авторитарна президентська влада вміло користується “політичною імпотенцією” комуністичних лідерів, підтримуючи в масовій свідомості уявлення про начебто загрозу“червоного реваншу”. Така тактика дозволяє владі паралельно чинити утиски правої та лівоцентристської опозиції, залишаючи їй роль аутсайдера. У результаті на президентських виборах (в один чи два тури) діючий президент “бореться” з лідером республіканської компартії і... здобуває переконливу перемогу під полегшене зітхання номенклатури.

Вперше цей варіант був розіграний на президентських виборах 1996 р. в Росії, коли Б.Єльцин за потужної фінансової підтримки олігархів лише в другому турі здобув підтримку 53,8 % виборців, а через 5 років В.Путін без особливих зусиль уже в першому турі спромігся майже на той самий електоральний урожай (52,6 %). Аналогічну Геннадію Зюганову місію в Україні у жовтні-листопаді 1999 р. зіграв Петро Симоненко. Так само 30 березня 1998 р. “сильний” прем'єр-міністр Вірменії, герой Карабаху Роберт Кочарян переміг у другому турі президентських виборів колишнього першого секретаря компартії К.Демірчяна (59,3 % - 40,5 % голосів). Е.Шеварднадзе на виборах-2000 здолав свого конкурента - також колишнього першого секретаря ЦК компартії Грузії Джумбера Патіашвілі - ще в першому турі з набагато переконливішим рахунком: 82 % - 17 %. Тотожні показники були й на січневих 1999 р. президентських виборах у Казахстані - 81,08 % голосів у Н.Назарбаєва і 12,08 % у лідера Компартії С.Абільдіна, та січневих 2000 р. перегонах в Узбекистані - 91,9 % в І.Карімова і 4,17 % у лідера Народно-демократичної (колишньої комуністичної) партії Абдулхафіза Джалалова. Причому “суперник” І.Карімова признався згодом, що сам голосував за діючого президента.

Однак ця закономірність не завжди є свідченням торжества перемоги правої ідеї над лівою, швидше боротьба ідей підмінюється боротьбою лідерів зі стандартним набором взаємовиключних ідеологічних платформ. Серед двох негативних образів виборцеві пропонується обрати менш негативний. Таким чином, на СНД-івських просторах спостерігається той прикрий факт, що права ідея стає синонімом ідеї зміцнення особистої влади президента. Фактично комуністичні сили свідомо чи несвідомо сприяють зміцненню інституту президентства, вдовольняючись постійною роллю галасливої, проте безвідповідальної опозиції.

СНД також демонструє напругу боротьби статичних правих, які утримують владну вертикаль, та крайніх правих, що намагаються цю вертикаль зруйнувати, або дестабілізувати (приміром, боротьба президентів Таджикистану та Узбекистану з ісламськими фундаменталістами). Колишній голова грузинського парламенту Зураб Жванія визнавав, що “ми самі достатньо праві, але опозиція наша ще правіша”.

Зовсім інший, альтернативний шлях посткомуністичного розвитку на теренах колишнього СРСР демонструють протягом останнього десятиліттякраїни Балтії, що реалізували своє прагнення до європейської та євроатлантичної інтеграції. В Естонії, Латвії та Литві раз і назавжди обрано західноєвропейську модель суспільно-політичного устрою з розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація.

Верховній Ради прибалтійських республік ще задовго до серпневої 1991 р. спроби державного перевороту в СРСР ініціювали ухвалення цілого комплексу законодавчих актів, спрямованих на ізоляцію від радянської правової й політико-адміністративної системи. Цей процес був започаткований прийняттям 16 листопада 1988 р. Верховною Радою Естонської РСРДекларації про її суверенітет, в якій проголошувався пріоритет законів вищих органів влади та управління Естонської РСР на території всієї республіки.

Естонський приклад надихнув на подібні кроки спершу Литву, а потім і Латвію. Лише в одній Литві до березня 1990 р. було ухвалено більше десяти законів і декларацій, спрямованих на відновлення національної державності. Після впевненої перемоги національно-демократичних сил на парламентських виборах 11 березня 1990 р. Сейм Литви урочисто проголосив незалежність країни, невдовзі те ж саме зробили вищі законодавчі органи Латвії та Естонії. Ані організація союзними структурами економічної блокади прибалтійських республік, ані грубе застосування Кремлем сили у Вільнюсі та Ризі в січні наступного року не стали на перешкоді утвердженню самостійності цих країн.

Надзвичайно важливим чинником незворотності цього процесу стало юридичне оформленняправонаступництва сучасних прибалтійських республік від незалежних держав 20-30-х рр. XX ст. У Латвії взагалі було поновлено дію конституції 1922 р., до котрої з часом, у 1993 р., 1994 р. і 1998 р., вносилися поправки, що, проте, не стосувалися організації державного механізму. Нова ж конституція Естонської Республіки приймалася на референдумі 28 червня 1992 р., що проводився на підставі положень конституції 1938 р.

Усі балтійські держави єпарламентарними республіками з чітким реальним поділом влад. Законодавча влада належить однопалатним парламентам - Державним Зборам Естонії (101 депутат) та Сеймам Латвії (100 депутатів) й Литви (141 депутат), що обираються на 3-4 роки із застосуванням пропорційної системи. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права встановлений відповідно у 18 і 21 рік (у Литві - 25 років). Обраний депутат набуває всіх прав представника народу лише після складання ним присяги на вірність державі, нескладення її або складення умовно означає втрату депутатського мандата. Повноваження парламентарія призупиняються при його призначенні членом уряду чи вступі на яку-небудь іншу державну посаду і поновлюються при його звільненні.

Законопроекти до парламентів можуть вноситися президентом, урядом, комісіями парламенту, групами депутатів, що налічують не менше 5-ти осіб. До того ж правом законодавчої ініціативи наділені громадяни країн Балтії у порядку так званої народної ініціативи, в Литві для цього достатньо підписів 50 тис. виборців, у Латвії - їхньої десятої частини. Особливістю латвійського процесу законотворчості є те, що президент зобов'язаний відкласти опублікування закону на 2 місяці, якщо цього вимагає третина членів Сейму. “Затриманий” таким чином закон має бути винесений на референдум у разі волевиявлення не менше, ніж однієї десятої частини виборців.

Главами прибалтійських держав є президенти, що обираються в Естонії (на 5 років) й Латвії (3 роки) парламентами, а в Литві (5 років) - шляхом загальних і прямих виборів. Не лише законодавче, але й практично в цих країнах забезпечувана змінюваність президентів після не більше, ніж двох термінів повноважень. Показово, що 17 червня 1999 р. латвійський Сейм 52-ма голосами обрав новим главою держави Вайру Віке-Фрейберга, в минулому громадянку Канади, професора психології Монреальського університету, що свого часу залишила свою другу батьківщину й очолила Інститут Латвії.

Країни Балтії в стислі терміни добилися повного виведення зі своєї території російських військ, рішуче поклали край неодноразовим спробам Москви втручатися у свої внутрішні справи під приводом захисту прав російськомовного населення, в односторонньому порядку здійснили демаркацію державних кордонів з Росією і створили високоефективну ринкову економіку. Природно, що вони стали членами Євросоюзу і НАТО.


Читайте також:

  1. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
  2. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  3. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
  4. Аграрні проблеми в працях письменників аграрників.
  5. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
  6. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ
  7. АКТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
  8. Актуальні проблеми біоетики
  9. Актуальні проблеми економічної безпеки України.
  10. Актуальність проблеми професійної етики соціальної роботи
  11. Актуальність проблеми.
  12. Амстердам, Дельфт — осередки культури Нідерландів




Переглядів: 937

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Збереження культурного різноманіття, заохочення плюралізму і діалогу між культурами і цивілізаціями в епоху глобалізації. | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.015 сек.