Проголошення незалежності України та розбудова суверенної держави.

Початок розбудови незалежної української держави можна вважати з прийняття 16 липня 1990р. Верховною Радою УРСР „Декларації про державний суверенітет”, яка проголосила невід’ємне право українського народу на самовизначення, верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території.
Історичне значення Декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному відродженню незалежності України.
Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – „Акт проголошення незалежності України” припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави – Україна.
Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.
Кравчук Леонід Макарович (10.01.1934 р)–відомий український політичний діяч, перший Президент України (1991–1994 рр.), Народився у с. Великий Житин Рівненської обл.. В 1953 р. закінчив Рівненський кооперативний технікум, в 1958 р. – економічний факультет Київського держуніверситету і розпочав роботу викладачем Чернівецького фінансового технікуму. З 1960 р. по 1967 рр. – на партійній роботі в Чернівецькому обкомі КП України: консультант-методист Будинку політосвіти, лектор, помічник першого секретаря, зав. відділом пропаганди і агітації обкому партії. В 1967–1970 рр. навчався в аспірантурі Академії суспільних наук у Москві, де захистив кандидатську дисертацію і отримав учений ступінь кандидата економічних наук. З 1970 р. працював в апараті ЦК Компартії України відповідно: зав. сектором перепідготовки кадрів, інспектором, помічником секретаря ЦК КПУ, першим заступником зав. відділу пропаганди і агітації, завідувач цим віділом, з 1988 р. – завідувач ідеологічного відділу ЦК. З жовтня 1989 р. – секретар з ідеології, кандидат у члени політбюро ЦК, з 1990 р. – другий секретар, член політбюро ЦК Компартії України, з кінця липня його ж року – голова Верховної Ради УРСР. На Всеукраїнському референдумі 1 гркдня 1991 р. був обраний першим Президентом України. З 1994 р. – депутат Верховної ради України, з 1998 р. – член керівництва СДПУ(о). Кавалер багатьох орденів і медалей, почесних звань і рейтингів. З 2001 р. – Герой України.
7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація СРСР, який проіснував майже 70 років, стала фактом глобального значення.
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 року принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.
Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х – на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.
Наше з вами сьогодення – це період переходу до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.
Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х – початку 90-х років застали наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але „медовий місяць” незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, який усе своє свідоме життя працював на ідеологічній ниві в Компартії України, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом „соціалістичного господарювання” постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Часто до влади, як у центрі, так і на місцях, приходили далеко не кращі кадри навіть із прогнилої компартійної системи, а ті, хто швидше зумів відмовитись від партійного квитка і „перелицюватися у демократа”. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя і сьогодні.
Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглибленням економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку, міжпартійні чвари і з’ясування стосунків між гілками влади, особливо між Президентом і Верховною Радою.
А тому Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання до цього часу. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку при всезростаючій корумпованості влади усіх рівнів. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80 % народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом), де проводилась така політика, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення.
Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Майже щороку змінювався Прем’єр-міністр і склад Кабінету Міністрів. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної України, яка стала невід’ємною частиною європейського та світового співтовариства. З прийняттям конституції завершилося формування законодавчої , виконавчої і судової влади в Україні. Главою держави є президент, який виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання її Конституції, прав і свобод громадян. Конституція визначає всі основні засади та напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, орієнтири подальшої її розбудови як демократичної, соціальної і правової держави. Остаточно змінено було політичні і соціально-економічені основи нашого суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формування багатопартійності.	\|	Конституційний процес. Прийняття Конституції України.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.