• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ДИСКРЕЦІЙНА ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА

Зв'язок між напругою і напруженістю

Поле переміщає позитивний заряд у бік зменшення потенціалу, а негативний – у бік зростання потенціалу. Напруженість поля завжди спрямована до зменшення потенціалу.

Економічна теорія надала в розпорядження практики дві основні форми функціонування фіскальної політики щодо формування макроекономічної і н соціальної рівноваги, економічного зростання та зайнятості. Це автоматична ти дискреційна фіскальна політика. В обох випадках основні інструмент реалізації цих форм фіскальної політики однакові, а саме: політика витріп політика доходів, податкова система, фіскальна політика.

Автоматичні стабілізатори (недискреційна фіскальна політика) і інструментом обмеженої дії, тому потребує її доповнення дискреційною,які становить сукупність оперативних регулюючих заходів щодо основних інструментів фіскальної політики. В основі такої політики - свідоме планування податків та державних видатків з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю за інфляцією та прискоренням економічного зростання. Для стимулювання виробництва і зайнятості в умовах стагнації економічна теорія пропонує збільшувати державні видатки. Дефіцт ВВП, який виникає в результаті недостатнього сукупного попиту стосовно пропозиції, стримує розвиток економіки. Державні закупки за рахунок бюджетного дефіциту здатні збільшувати сукупний кінцевий попит. Але ця діяльність з боку держави обмежена її фінансовими ресурсами.

У перехідній економіці, коли, держава регулює зміни сукупного попиту і сукупної пропозиції, обсягів збережень, розміри та напрями спрямування Інвестицій, зовнішньоекономічну діяльність, значення дискреційної фіскальної політики зростає. Якщо в умовах ринкової економіки бюджетно-податкове регулювання спрямовується на ефективне функціонування цієї економіки, то и перехідний період на порядок денний висуваються завдання соціально- економічного оновлення суспільства, прогресивних структурних зсувів, формування конкурентоспроможної економіки. Ці напрями визначають основні орієнтири дискреційної фіскальної політики.

Дискреційна фіскальна політик - це фіскальна політика, у рамках якої держава прагне досягти повної зайнятості, економічного росту та зниження інфляції.

Американські вчені Макконнелл, Брю дають таке визначення цього виду фіскальної політики. Дискреційна фіскальна політика - це цілеспрямоване регулювання парламентом податків та державних видатків для впливу на реальний ВВП і зайнятість, контролю за інфляцією та сприяння економічному зростанню. Слово "дискреційна" означає, що зміни у податках та державних видатках залежать від рішення уряду. Слід зазначити, що українські науковці (такі як Савченко А., Пухтаєвич Г.) дотримуються подібного трактування у визначенні цього поняття. Вони вважають, що це свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, яка здійснюється на підставі державних рішень (парламенту і уряду) з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію.

Дискреційна фіскальна політика - це цілеспрямоване регулювання парламентом податків та державних видатків для впливу на реальний ВВП і зайнятість, контролю за інфляцією та сприяння економічному зростанню.

Дискреційною називається дія суб’єкта на власний розсуд. Бажано одночасне досягнення повної зайнятості, економічного росту та контролю за інфляцією, але фактично можливе лише досягнення сполучення цих цілей, у якому, враховуючи обставини, пріоритет буде віддано якісь одній цілі. Тобто суб’єкт регулюючого впливу діє на свій розсуд - дискреційно. Тому, хоча цілі цієї політики визначені і відображені у найменуванні, проблема вибору цілі не перестає існувати.

У ринковій економіці з усталеною циклічністю дискреційна політика змінюється у кожній фазі циклу:

рефляційна (стимулююча) політика під час виходу з кризи (стимулювання економічного росту та зайнятості);

дефляційна (стримувальна) політика під час економічного росту (стримування інфляції та запобігання "перегріву" економіки).

За економічного спаду нерідко доцільне застосування стимулюючої фіскальної політики. Розглянемо рисунок 3.1., на якому за нашим припущенням, різке зниження інвестиційних видатків спричинило переміщення кривої сукупного попиту вліво від АD, до АD2. Можливо, сподівання прибутків від інвестиційних проектів не виправдалися, що призвело до скорочення інвестиційних видатків і зменшення сукупного попиту. Як наслідок знизився реальний ВВП. Це зменшення реального обсягу виробництва супроводжується зростанням безробіття, оскільки для виробництва меншого обсягу продукції потрібно менше робітників. Економіка перебуває у фазі спаду з циклічним безробіттям.

Що повинен вчинити уряд? Він може, на власний розсуд, здійснити один з трьох варіантів фіскальних заходів:

1) збільшити державні видатки;

2) зменшити податки;

3) застосувати певну комбінацію попередніх двох.

Якщо бюджет збалансований, фіскальна політика під час спаду чи депресії призведе до появи бюджетного дефіциту.

Рис. 3.1. Застосування стимулювальної фіскальної політики.

За інших рівних умов, збільшення урядових видатків спричинить переміщення кривої сукупної попиту вправо, наприклад з АD₂ до АD1/ Щоб зрозуміти, чому це відбувається, припустімо, що у відповідь на спад уряд ініціює нові видатки на суму 3 млрд.грн. на системи супутникового зв’язку. Подамо цих 3 млрд.грн. нових державних видатків як відстань по горизонталі між А0₂ та пунктирною спадною лінією праворуч від неї. Крива сукупного попиту переміщується вправо у АОі а сукупний попит зростає більше, ніж на ’і млрд.грн. приросту урядових видатків. Це відбувається завдяки процесу мультиплікації. Крива сукупного попиту переміститься вправо (до АБ₂) іш віддаль у п рази більшу, ніж та, що відповідає трьохмільярдному приростопі урядових видатків.

Уряд може і в інший спосіб - через зниження податків - перемістити криву сукупного попиту вправо, з АD1, до АD1. Припустимо, що керівництво знизило податки з особистих доходів на 4 млрд.грн., що зумовило збільшення на таку саму величину використовуваного доходу. Споживання зросте на 3 млрд. грн., а заощадження збільшиться на 1 млрд.грн. У цьому випадку горизонтальна віддаль між АБ₂ та пунктирною спадною кривою на рисунку 2 відповідає початковому зростанню видатків на споживання на суму 3 млрд.грн. Знову таки кажемо "початкові" видатки на споживання, бо завдяки процесу мультиплікації видатки на споживання збільшуються. Крива сукупного попиту переміститься вправо у n-рази далі, ніж це відповідало б початковому зростанню споживання на 3 млрд.грн., зумовленому зниженням податків. Реальний ВВП зросте, відповідно зросте і зайнятість.

При застосуванні податків, як інструмента фіскальної політики, чітко простежується тенденція до заощаджень частини потенціальних інвестицій.

Таким чином, що збільшити первісне споживання на певну величину, уряд повинен знизити податки на більшу величину.

Тепер розглянемо безпосередній вплив державних закупок на валовий внутрішній продукт. Припустимо, що цей вплив відбувається за умови незміни чистих податків (див.рис.3.2.). На цьому рисунку сукупні витрати спочатку розглядаємо стосовно приватного варіанта (ІР), тобто без того компонента, яким є державні закупки (GР). Перетин лінії приватних сукупних витрат з бісектрисою в точці Т1 визначає рівноважний ВВП. Тепер припустимо, що уряд прийняв рішення збільшити державні закупки. Внаслідок цього сукупні витрати збільшаться, а їхня крива переміститься вгору в положення АР (ІР+GР) і перетне бісектрису в точці Т₂. Це викличе мультиплікативне збільшення реального виробництва. Ми розглядаємо спрощений варіант впливу фіскальної політики на ВВП, в якому ми свідомо абстрагуємося від ефекту витіснення приватних інвестицій (див. Тема 7). В дійсності збільшення ВВП за рахунок державних закупок може викликати зростання відсоткової ставки, внаслідок чого приватні інвестиції будуть скорочуватися, що частково зменшить ефект фіскальної політики. Але і спрощений варіант теж може мати місце, якщо монетарна політика забезпечить стабілізацію відсоткової ставки.

Рис. 3.2. Вплив державних закупок на ВВП

Державне керівництво може поєднувати збільшення видатків і зниження податків для досягнення бажаного початкового зростання споживання та збільшення сукупного попиту і реального ВВП. Комплексне поєднання цих двох інструментів, буде більш ефективним та простішим для застосування.

Стримувальна фіскальна політика має за мету стримати зростання попиту, коли існує інфляція попиту.

У період досягнення сталих темпів зростання економічна теорія пропонує активне використання стримуючих заходів. Саме тому фіскальне регулювання повинне набувати стримуючого характеру. У цьому випадку доцільним видається впровадження концептуальних положень монстаристської моделі державного впливу та переважання форм непрямого оподаткування. Непрямі податки на мікрорівні здатні стимулювати виробництво конкурентоспроможної продукції. На макрорівні забезпечити податкові надходження доцільно за рахунок розширення сфери дії непрямої і звуження сфери дії прямої форм оподаткування.

При політиці стримування уряд може зменшити свої видатки для сповільнення або усунення інфляції попиту, як видно з рисунку З.З., де горизонтальна віддаль між АD₄ і пунктирною лінією відображає зменшення урядових видатків на 3 млрд.грн. Це зменшення видатків перемістить криву сукупного попиту вліво з АD₄ аж у АD₃, внаслідок процесу мультиплікації.

Саме як державне керівництво може використовувати зниження податків для збільшення видатків на споживання, так воно може вдатися і до підвищення податків, щоб зменшити видатки на споживання. Так у нашому прикладі, потрібно підвищити податки на 4 млрд.грн., щоб зменшити споживання на З млрд.грн. Цей додатковий податок зменшить розмір заощаджень на 1 млрд.грн. Так само при здійсненні фіскальної політики можна вдаватись до поєднання усіх інструментів фіскальної політики.

Фіскальна політика завжди полягає у вирішенні питань:

-якими повинні бути податки (за розміром і структурою) та інші примусові платежі, формуючі доходи державного бюджету, щоб і держава могла функціонувати, і економічні агенти відчули дійсний стимулюючий поштовх;

-якими повинні бути видатки держави (за обсягом і структурою), щоб вони виступили додатковими факторами впливу на економічну сферу.

Для дискреційної політики цього замало, оскільки вирішення цих питань є вирішенням питання про інструменти дискреційного впливу, наприклад: зменшуються чи знижуються ставки податків; у якому обсязі і як будуть проводитись державні закупівлі (через біржу, аукціон чи через прямі закупівлі).

Фіскальна політика перехідної економіки, залежно від фази економічного циклу, повинна набувати стимулюючих чи стримуючих рис. Концептуального основою фіскального регулювання повинне стати гнучке поєднання неокейнсіанського та неокласичного підходів, але з чітким урахуванням фази економічного циклу та рівня економіки. Так, у періоди довгострокового спаду економічної активності доцільним є здійснення стимулюючої фіскальної політики, що базується на кейнсіанській моделі антициклічного регулювання та використанні прямого прогресивного оподаткування як провідної ведучої форми стабілізаційного регулювання. Реалізувати регулюючу функцію і стимулювати ділову активність на мікрорівні доцільно за рахунок податку на прибуток і прибуткового податку з громадян, податку на відсоткові доходи, а також шляхом оптимізації механізму податкових пільг. Здійснення фіскальної функції на макрорівні здатне забезпечити пряме оподаткування майна, природних ресурсів у поєднанні з непрямими податками (акцизи, ПДВ, митні тарифи).

Дискреційна фіскальна політика у країні з перехідною економікою має певні особливості. Неможливо віддати пріоритет якійсь одній цілі: низький рівень особистого доходу і життя, структурні зміни у виробництві та брак інвестицій не дають змоги виділити одну з цілей. Саме це і є випадок, коли обирається цільова функція, у якій всі цілі мають однакову "ступінь пріоритетності". Визначення можливостей у досягненні цільової функції інструментами дискреційної фіскальної політики перехідного періоду досить складна справа, оскільки період перебудови суспільних відносин робить високою мірою ризикованим передбаченням майбутнього. У цьому сенсі задля вибору ефективних інструментів дискреційної фіскальної політики необхідно врахувати процеси самоорганізації економічної системи, щоб через вплив на них було можливим використати всі ресурси суспільства для його розвитку. Тобто, через інструменти фіскального впливу необхідно використати повною мірою економічну свободу суб’єктів господарювання задля стимулювання самовизначення елементами економічної системи доцільності тих чи інших видів діяльності та необхідних для них ресурсів. Якщо даний підхід (синергетичний) буде реалізовано у фіскальній політиці, то досить необтяжні для державного бюджету видатки будуть більш ефективними, ніж прямі інвестиції держави та значне скорочення податків. Прикладом може бути підтримка малого та середнього бізнесу через державні програми розвитку.

1. НЕДИСКРЕЦІЙНА (АВТОМАТИЧНА) ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА ТА ВМОНТОВАНІ СТАБІЛІЗАТОРИ.

Основними елементами автоматичної фіскальної політики, коли зміни відбуваються у системі урядових закупок та чистих податків, виступають автоматичні стабілізатори, які дозволяють без додаткового втручання держави, шляхом попередньо визначених і закладених у законодавчо-нормативні акти правил і норм реагувати на порушення рівноваги, сприяючи її відновленню.

Відповідні зміни рівнів державних видатків та податків відбуваються автоматично. Практика свідчить про те, Що чисті податки можуть змінюватись і автоматично, тобто без спеціальних державних рішень. Це пояснюється тим, що переважна більшість податків залежить від доходу і тому змінюється пропорційно до зміни ВВП, навіть при стабільних податкових ставках і рівнях трансфертів.

До податків, які залежать від доходу відносяться прибутковий податок з громадян, транспортний податок та ін. Чутливість податків до ВВП залежить від системи оподаткування. При прогресивній системі рівень податкових ставок зростає за певною шкалою в залежності від зростання доходу. Тому при зростанні ВВП податки збільшуються швидше, ніж доход. За пропорційною системою рівень податкових ставок є стабільним для всіх рівнів доходу. Тому податки змінюються пропорційно зміні доходу. Певні трансферти теж залежать від динаміки ВВП. Так, виплати по безробіттю скорочуються під час зростання виробництва і збільшуються під час його падіння. В Україні існують такі види забезпечення безробітних:

-допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;

-допомога по частковому безробіттю;

-матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;

-матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні;

-допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яки перебувала на його утриманні.

Застраховані особи, визнані у встановленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижні» та сплачували страхові внески, мають право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу. Особи, які працювали менше зазначеного терміну, мають право на допомогу по безробіттю без урахування страхового стажу. Допомога по безробіттю виплачується з 8 дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості. Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років.

Слід зазначити, що в Україні існують і форми стимулювання зайняття підприємницькою діяльністю через використання трансфертних платежів. Так, допомога по безробіттю може виплачуватися одноразово для організації підприємницької діяльності безробітними, які не можуть бути працевлаштовані у зв’язку з відсутністю на ринку праці підходящої роботи;

Чисті податки, які автоматично, тобто без державних рішень, змінюються в залежності від зміни ВВП, називаються автоматичними чистими податками.

Автоматична залежність чистих податків від ВВП є важливим фактором стабілізації економіки. Стабілізаційна функція чистих податків пояснюється тим, що вони представляють собою вилучення з економіки, тобто втрату її купівельної спроможності. Якщо вони збільшуються, то ВВП зменшується і навпаки. Це означає, що з точки зору економічної стабільності бажано збільшувати величину таких вилучень у періоди, коли економіка прямує до інфляції, і навпаки, зменшувати її величину в періоди, коли намітилася тенденція до скорочення виробництва. Оскільки динаміка автоматичних податків відповідає цим вимогам, вони отримали назву вмонтованих стабілізаторів.

Незважаючи на те, що автоматичні чисті податки виконують стабілізаційну функцію без спеціальних державних рішень, їх ефективність в кінцевому підсумку теж залежить від держави. Але роль держави полягає в тому, що вона вмонтовує, тобто впроваджує в економіку певну систему податків та трансфертних платежів. При внесенні змін у цю систему стабілізаційна ефективність буде змінюватися. Отже, недискреційна (автоматична) фіскальна політика - це така політика, яка встановлюючи певну систему податків та трансфертів, забезпечує їм можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці автоматично.

Недискреційна (автоматична) фіскальна політика - це така політика, яка встановлюючи певну систему податків та трансфертів, забезпечує їм можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці автоматично.

Рисунок 3.4. допоможе зрозуміти, як податкова система створює вмонтовану стабільність. Державні видатки є фіксованими і вважаються не залежними від рівня ВВП. Податки змінюються зі зміною ВВП. Залежність між податковими надходженнями і ВВП відображена висхідною лінією Т.

Економічне значення залежності між податковими надходженнями і ВВП стає очевидним при врахуванні двох таких моментів:

- податки зменшують видатки і сукупний попит;

- з точки зору стабільності бажано зменшувати видатки, коли економіка йде до інфляції, і збільшувати видатки у період спаду.

Коли у фазі піднесення ВВП збільшується, податкові надходження автоматично зростають і, оскільки вони зменшують видатки, то стримують економічне піднесення. Інакше кажучи, якщо економіка переміщується до більшого ВВП, податкові надходження автоматично зростають, зумовлюють зміни у бюджеті у напрямку від дефіциту до надлишку та зменшують загальну суму видатків.

І навпаки, коли ВВП зменшується у фазі спаду, податкові надходження автоматично зменшуються, що збільшує видатки та пом’якшує спад. Зі зниженням ВВП податкові надходження зменшуються, і бюджет змінюється у напрямі від надлишку до дефіциту. На рисунку 3.4. низький рівень ВВП, автоматично спричинятиме стимулюючий бюджетний дефіцит; високий і, мабуть, інфляційний рівень ВВП₃ автоматично індукуватиме стримуючий бюджетний надлишок.

З графіка видно, що масштаб автоматичних бюджетних дефіцитів або надлишків, а, отже, і вмонтована стабільність, залежить від відповідності змін у податках змінам ВВП. Якщо податкові надходження різко змінюються зі змінами ВВП, нахил лінії Т на графіку буде крутим і вертикальна віддаль між Т і С - дефіцити або надлишки - значною. І навпаки, якщо податкові надходження мало змінюються при змінах ВВП, нахил буде пологим, а вмонтована стабільність - незначною.

Крутизна лінії Т на рисунку 3.4. залежить від чинної податкової системи. Якщо вона прогресивна - лінія Т буде крутішою, ніж у випадку пропорційної податкової системи (пряма Ті - прогресивна податкова система). За пропорційної податкової системи середня податкова ставка не змінюється при зростанні ВВП. Податкові надходження зростатимуть із збільшенням ВВП за прогресивної та пропорційної податкової систем, і можуть збільшуватися, зменшуватися або не змінюватися взагалі зі зростанням ВВП за регресивної системи. Слід чітко усвідомлювати, що чим прогресивніша податкова система, тим вища вмонтована стабільність економіки.

Вмонтована стабільність дозволяє зменшувати глибину коливань ділової активності. Проте вмонтовані стабілізатори можуть лише послабити, але не скоригувати, серйозні зміни рівноважного ВВП. Для коригування інфляції або економічного спаду нерідко потрібна дискреційна фіскальна політика, тобто зміни у податкових ставках та видатках.

Тема 4. ДЕРЖАВНІ ВИТРАТИ ТА ТРАНСФЕРТНІ ПЛАТЕЖІ

1. Соціально-економічний зміст державних витрат.

2. Класифікація державних витрат.

3. Роль державних витрат у регулюванні економіки.

4. Державні закупки та їх економічна ефективність. Трансфертні платежі.

1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ ДЕРЖАВНИХ ВИТРАТ

Виконання будь-яких функцій держави потребує прямих витрат фінансових ресурсів. Тому витрати держави - це одна з важливих сторін фінансової діяльності держави, яка безпосередньо пов’язана з її діяльністю по мобілізації коштів у державний та місцеві бюджети і державні цільові фонди.

Концептуальною основою, на основі якої була обґрунтована та теоретизована концепція "фіску" та державних витрат, є поняття суспільного блага. Італійський учений-фінансист Антоніо Де Віті Де Марко в праці "Перші принципи державних фінансів" вирізнив дві характерні ознаки суспільних благ: потреби, котрі обумовлені не ізольованістю людського існування, та потреби, пов’язані з конфліктом інтересів. Перша категорія дуже широка і близька до ринкових благ, - наприклад, ні державну, ні приватну газету не було б сенсу видавати без наявності певної кількості потенційних читачів. Другу категорію благ уособлює потреба обороноздатності країни. Ентоні Даунс у класичній "Економічній теорії демократії" пропонує наступне визначення: "колективне благо - це таке благо, що забезпечує неподільні вигоди; тобто силу самого його існування кожен може скористатися ним незалежно від того, як багато людей також мають вигоду з нього".

Із світу товарів і благ суспільні блага виокремлюються такими загальними для них властивостями:

- вони надаються споживачам, оминаючи конкурентний ринок;

- споживання даних благ носить загальнодоступний спільний характер, створювані ними вигоди неподільні на індивідуальні частини;

- суспільні блага невичерпні в тому розумінні, що задоволення потреби однією людиною практично не зменшує обсягу задоволення тієї ж потреби іншими;

- рішення про постачання суспільних благ приймається за суспільною згодою, оскільки окремий споживач у приватному порядку не спроможний створити попит на них або нав’язати його суспільству;

Американський економіст Гордон Туллок у монографії про суспільні блага дав влучну назву "Приватні потреби суспільними засобами" маючи на увазі, що ринок неспроможний або взагалі, або адекватно реагувати на суспільні потреби в сфері оборони, національної безпеки, освіти, охорони здоров’я, захисту довкілля, підтримки незаможних верств населення та ін. Тому держава бере на себе ці важливі для життєдіяльності суспільства функції, фінансуючи їх за рахунок населення і господарства.

Так чи інакше, суспільні блага є продуктом діяльності держави, а не ринку. У той же час на них поширюються характеристики і деякі закономірності товарного ринку.

У працях на тему державних витрат західні автори розвивають думку, що за законами ринку благо дістається лише тому, хто здатний оплатити його зи фактичною ціною реалізації. Куплене приватне благо компенсує його виробникові затрати виробництва та додає прибуток, задовольняє потребу споживача і стає недоступним для інших споживачів. Іншими словами, вигоди приватного блага платні та конкурентні в споживанні. Навпаки, споживання суспільних благ через механізм державних витрат не носить взаємовиключного конкурентного характеру. Тут вигоди неможливо розділити між багатьма споживачами таким чином, щоб кожен із них міг оплатити свою частину.

З дарової доступності благ, що фінансуються державою і можливості споживати їх практично необмежено, постає проблема неплатника або так званого "безбілетного пасажира". Ця проблема виникає щоразу, коли люди намагаються користуватися вигодами суспільних благ, уникаючи власного податкового внеску на фінансування цих витрат. Принципова можливість неплатежу за споживання відрізняє економіку державного сектора по забезпеченню суспільних благ від ринкової економіки. У цих простих міркуваннях закладена та глибока істина, що коли блага загальнодоступні, - припиняють діяти звичайні економічні стимули, і ніхто не візьметься їх добровільно оплачувати, а користуючись ними намагатиметься перекласти витрати на інших

Наприкінці XX століття поняття суспільного блага стало тим концептуальним модулем, навколо якого сформувалась уся теоретична конструкція сучасного наукового уявлення про державний сектор економіки та фіскальну політику. Це пояснюється пізнавально-теоретичною і навіть ідеологічною цінністю концепції суспільного блага. По-перше, як зазначав А.Маршалл, колективні блага суспільного користування - блага, котрі не знаходяться в приватній власності, що дає можливість інтерпретувати національне багатство в широкому розумінні як багатство з суспільної точки зору на відміну від індивідуальної. Сама можливість користування державною власністю та соціальними послугами з боку уряду створює для окремого Індивіду багатство вагоміше від того, котре належить йому особисто. Те багатство, що складається з державних матеріальних цінностей загального користування (інфраструктури), а також самої здатності державної влади пропонувати безпеку, комфорт існування, правосуддя, освіту і т.д., є складовою національного багатства будь-якої країни. За словами Маршалла, організацію вільної, впорядкованої держави також належить для певних цілей вважати важливими елементом національного багатства". (Щоправда, значна частина державних благ створюється за рахунок позик, перетворюючись відповідно в "негативне багатство").

По-друге, концепція суспільного блага є теоретичним контраргументом тим поглядом, котрі, наголошуючи на виключних перевагах ринку дискредитують державу і тим провокують дисгармонію у суспільному ставленні до основ сучасної західної цивілізації - ефективної ринкової економіки і сильної демократично-правової держави. В сфері державного господарювання, продукція якого - суспільні блага, втрачає сенс поділ суспільного виробництва на "виробничу" та "невиробничу" галузі, на "базис" та "надбудову". Будь-які блага і ринково-матеріального, і державно- інституційного походження однаково слугують задоволенню людських потреб і інтересів. Сама ідея суспільного блага спростовує ті постулати англійської класичної політекономії, в адресу яких спрямовує свій вислів Фрідріх Ліст "Хто доглядає свиней, той нібито займається продуктивною працею; той же хто виховує людей займається працею непродуктивною". "Невиробничі" видатки на освіту, правопорядок, національну безпеку та ін., тотожні, згідно з постулатами класичної політекономії, знищенню цінностей, у світлі теорії суспільних благ носять виробничий характер у тому розумінні, що витрачання бюджетних коштів здійснюється в кінцевому підсумку на користь країні, задля зростання валового національного продукту. Оперуючи поняттям суспільного блага, неокласична теорія по суті суперечить класичній.

По-третє, якщо з боку громадян суспільне благо виражає їх потреби, а з боку держави - її можливості надавання унікальних благ суспільству, то рутинна сама по собі функція уряду збирати, розподіляти, витрачати гроші перетворилась в акт вищого суспільного значення. Ідея суспільного блага поступово викристалізувалась в соціальну установку, котра інтелектуально й етично впроваджує претензії фіску як фінансового аналогу благотворної діяльності держави.

Реалізовані через систему державних видатків суспільні блага урівноважують фіскальні тяготи, ліквідовуючи тим самим дискусії про державу та її фінанси як про джерело людських нещасть.

Тепер перейдемо до безпосередньої характеристики змісту державних видатків. Державні витрати - це складова частина фінансових відносин, яка полягає у безперервному цільовому використанні державних грошових ресурсів, що накопичуються у:

- державному бюджеті,

- державних бюджетних та позабюджетних фондах,

- власних фондах державних підприємств, установ та організацій з метою виконання загальнодержавних функцій, фінансування державної та комунальної соціальної і культурної сфер, державних цільових програм, а також фінансування розширення виробництва окремих державних та комунальних підприємств, установ, організацій у відповідності з чинним законодавством держави.

Державні витрати — це складова частина фінансових відносин, яка полягає у безперервному цільовому використанні державних грошових ресурсів.

Таким чином, державні видатки складаються з:

1) прямих видатків держави, що здійснюються через систему бюджетів, бюджетних та позабюджетних централізованих державних фондів;

2) видатків державних та комунальних підприємств, організацій та установ.

Основне місце серед Державних витрат належить видаткам з державного бюджету. За Конституцією України (ст.95), будь-які видатки держави на потреби всього суспільства, їхній розмір і цільове призначення визначаються законом "Про державний бюджет".

Державні видатки здійснюються шляхом фінансування. Фінансування державних видатків - це плановий, цільовий, безповоротний й безвідплатний підпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконання загальнодержавних функцій (оборона країни, управління тощо), а також для утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов’язань держави, з додержанням режиму економії при постійному здійсненні контролю. Фінансування здійснюється із різних джерел - бюджетів різних рівнів, позабюджетних цільових фондів, власних коштів державних та комунальних підприємств. В залежності від джерел фінансування можна виділити такі його види: бюджетне фінансування, самофінансування та державне кредитування.

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ДЕРЖАВНИХ ВИТРАТ.

Видатки бюджету поділяються на певні види, які можуть характеризуватись якісно та кількісно. Якісна ознака видатків характеризує їхнє суспільне призначення, а кількісна - загальний обсяг. Ці дві ознаки можуть бути у протиріччі. Так, наприклад, потреби держави, що визначаються якісною ознакою, часто перевищують кількісну, тобто суму видатків, яка потрібна для задоволення відповідних потреб держави. Це призводить до негативних

наслідків, а саме - до недофінансування видатків, передбачених законом про державний бюджет, зростання зовнішнього та внутрішнього боргу, дефіциту бюджету та інфляції.

Видатки усіх бюджетів поділяються на:

1) поточні видатки;

2) видатки розвитку.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення та інших, що не належать до видатків розвитку. У складі поточних видатків окремо вирізняються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об’єктів із зазначенням усіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної діяльності, зокрема, фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарства, субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення та інших, що не належать до видатків розвитку. Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної діяльності, зокрема, фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарства, субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Згідно бюджетної класифікації видатки бюджету класифікуються за:

1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (функціональна класифікація видатків):

а) державні послуги державного призначення:

- державне управління;

- судова влада;

- національна оборона;

- правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави;

б) суспільні та соціальні послуги: освіта;

- охорона здоров’я;

- соціальний захист і соціальне забезпечення;

- житлово-комунальне господарство; культуру та мистецтво;

- засоби масової інформації; фізичну культуру і спорт.

в)послуги, пов’язані з економічною діяльністю:

- промисловість та енергетика;

. - будівництво;

- сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство;

- транспорт, шляхове господарство, зв’язок, телекомунікації й інформатика;

- інші послуги, пов’язані з економічною діяльністю;

- заходи, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та соціальним захистом населення;

- охорона навколишнього природного середовища та ядерна енергетика;

- попередження та ліквідація надзвичайних ситуацій і наслідків стихійного лиха;

- поповнення державних запасів і ресурсів.

2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків):

а)поточні видатки:

- оплата праці працівників бюджетних установ;

- нарахування на заробітну плату;

- придбання предметів і матеріалів;

- видатки на відрядження;

- оплата послуг з утримання бюджетних установ;

- оплата комунальних послуг та енергоносіїв;

- дослідження та розробки, державні програми;

- виплата процентів;

- субсидії та поточні трансфертні виплати.

б) капітальні видатки:

- придбання основного капіталу;

- створення державних запасів і резервів;

- придбання землі і нематеріальних активів;

- капітальні трансферти.

в) кредитування за вирахуванням погашення.

3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків);

4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків).

3. РОЛЬ ДЕРЖАВНИХ ВИТРАТ У РЕГУЛЮВАННІ ЕКОНОМІКИ.

Державні витрати є одним з методів, котрі можуть бути використані для того, щоб змінити рівень доходів і виробництва до тієї величини, котра б забезпечила повну зайнятість. Сукупний попит показує загальну кількість виробленої продукції, котру споживачі, домогосподарства, ділові фірми, і іноземний сектор хоче купити за різними цінами. Підвищення попиту хоча б у одному з цих секторів змістить криву сукупного попиту праворуч. Підвищення державних витрат змістить криву сукупного попиту праворуч - з АD до АD1, на рисунку 4.1., а рівень доходу (виробництва) зросте з У, до У₂ Якщо У1, знаходиться нижче межі повної зайнятості, тоді ця зміна направить економіку в напрямку забезпечення повної зайнятості.

Через додаткові державні витрати зростуть доходи споживачів, внаслідок чого вони підвищать власну купівельну здатність, тому дійсне підвищення рівня виробництва (У) буде більшим ніж одне тільки збільшення державних витрат.

Зниження рівня державних витрат змістило б криву сукупного попиту ліворуч (з АD1, до АDо) і знизило б рівень виробництва. Така фіскальна політика ефективна тоді, коли сукупний попит зростає швидкими темпами.

Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів структури державних витрат має різні наслідки для економіки. Так, скорочення державних витрат на субсидування виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскільки завдяки цьому долається викривлення цін. А скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шляхом збільшення пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття.

Збільшення державних видатків змінює структуру сукупного попиту, але його рівень не обов’язково змінюється на ту ж саму величину. Все залежить від ступеня, яким державні видатки заміщують приватні витрати. Це заміщення має дві форми. Якщо відбувається «пряме витіснення», коли державні видатки рівноцінно замінюють приватні (наприклад, видатки на освіту), то сукупні витрати зростають майже так, як і державні. Але державний сектор вступає в конкуренцію з приватним за залучення обмежених фінансових ресурсів, особливо коли державні витрати фінансуються за рахунок підвищення податків або позик. Тоді зростання державних витрат підвищує процентні ставки, і відбувається "фінансове витіснення" приватного сектора державним, у тому числі витіснення приватних капіталовкладень.

4. ДЕРЖАВНІ ЗАКУПКИ ТА ЇХ ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ.

Держава має проводити закупівлі товарів, робіт та послуг на максимально вигідних умовах. У цій тезі відображені прагнення всіх платників податків, оскільки головна її ідея полягає в економному витрачанні державних коштів.

Державні закупівлі - частина товарів і послуг, вироблених у країні або за кордоном і закуплених урядом, державними органами за кошти державного бюджету для гарантованого забезпечення наявності необхідних для країни техніки та устаткування і власного споживання населення та утворення резервів.

На практиці ця вимога не завжди дотримується, що нерідко призводить до марнотратства й надання привілеїв певним групам інтересів. Не слід забувати і про корупцію. Очевидно, недостатнім є зобов’язання державних службовців, парламентарів і членів уряду дотримуватися принципу максимально вигідних державних закупівель. Необхідно запровадити правила, які обмежували би свободу їхніх дій, спрямованих на задоволення власних інтересів.

Про які саме правила йде мова? Найдавнішим та випробуваним методом є аукціон. При розміщенні державних замовлень часто вживають тотожне поняття — тендер. При проведенні тендера відповідальний за державні закупівлі чиновник збирає заявки з усіма пропозиціями, розглядає їх та присуджує перемогу тому оференту, що запропонував найменшу ціну.

Сьогодні на проблематику розміщення державних замовлень звертає свої погляди дедалі більше економістів. Традиційна форма проведення державного тендера передбачає надання переваги тому учаснику тендерних торгів, який запропонував найменшу ціну. В цьому випадку говорять про правило мінімальної ціни. У принципі можна було б припустити, що цей метод забезпечує визначення найбільш вигідної ціни розміщення замовлення та пошук постачальника (підрядника), який спроможний виконати це замовлення з найменшими власними витратами. З позиції платника податків, такі умови державних закупівель були б найменш обтяжливими (ціповий аспект). Для народного господарства, в цілому, це дало б змогу досягти максимальної ефективності пропозиції, завдяки чому витрачались би мінімальні обсяги ресурсів (постулат ефективності). В той же час більш детальне дослідження механізму державних тендерів підводить нас до того, що навіть у найпростіших ситуаціях ці очікування не завжди справджуються.

Підрядчики, що виконують замовлення для приватних клієнтів завдяки значному досвіду більш-менш точно можуть оцінити обсяги ймовірних витрат на виконання кожного замовлення клієнта: іноді трохи вище, іноді менше, але в середньому ця оцінка справджується. Якщо замовником виступає держава то виникає зовсім інша ситуація. Державні замовлення значно відрізняються від вищезгаданих. Вони завжди пов’язані з більшими витратами.

Давайте проаналізуємо механізм проведення тендера. Припустимо, що всі учасники тендера мають однакові шанси на отримання замовлення і можуть виконати його з однаковим рівнем витрат . Вони не мають вірогідної інформації про рівень фактичних витрат. Одні оцінюють їх надто високо, інші - надто низько. Відхилення, що при цьому допускаються, є абсолютно незалежними. Якщо всі учасники тендера мають однакові витрати, метод мінімальної ціни буде зведений до вибору пропозиції, скалькульованої за найнижчою ціною. Учасник, що дістане перевагу при розміщенні замовлення, в процесі його виконання зазнає збитків. Якщо ж витрати будуть різними, то використання правила мінімальної ціни приведе до того, що перевагу дістане оферент, який, ущемляючи власні інтереси, недооцінив реальний рівень своїх витрат або зумисне його занизив. Таким чином, індивідуальна раціональна поведінка призводить до колективної нераціональності. Деякі економісти схиляються до чого, що за даних умов має місце відмова функціонування ринкового механізму. Слід зазначити, що такі висновки передчасні. В нашій ситуації досвідчений учасник тендера сказав би : "Те, про що ви розповіли, є так званим ефектом «прокляття переможця": якщо ви завищуєте свої витрати, то ризикуєте втратити замовлення, проте якщо ви все-таки виграли тендер, ви їх суттєво занизили. Щоб уникнути перспективи "прокляття переможця", ви маєте включити в свою калькуляцію витрати на формування резерву надбавки на випадок ризику селекційного відбору. Тим самим ви відсуваєте інших учасників у позицію "прокляття переможця" і підштовхуєте їх до вдосконалення своєї стратегії. Відбувається взаємне навчання всіх учасників тендера, яке хоча й не запобігає небезпеці "прокляття переможця", проте суттєво її зменшує.

При аналізі, ми виключали можливість стратегічної поведінки учасників тендера. Тобто ми виходили з того, що пропозиції, висунуті іншими учасниками тендера, ніяким чином не впливають на пропозицію даного оферента. За наявності великої кількості учасників тендера такий підхід є цілком виправданим, оскільки в екстремальному випадку, при величезній кількості учасників із різним рівнем планових витрат, шкала пропозицій буде заповнена вкрай щільно. При цьому розглянутий учасник тендера не зміг би перемогти на ньому, якби ціна його пропозиції хоча б на одну грошову одиницю перевищувала його витрати. За меншої кількості оферентів ситуація може змінитися.

Наш учасник тендера зможе збільшити свій прибуток, якщо матиме Інформацію, що ціни пропозицій усіх інших учасників значно перевищують мінімальну ціну його власної пропозиції. Тоді для нього матиме сенс збирати й вивчати інформацію про передбачувані витрати і ціни пропозицій своїх конкурентів. Кінцева ціна його пропозиції буде визначатися, серед іншого, оцінкою рівня ризику і прогнозованої поведінки інших оферентів. Така модель стратегічної поведінки не завжди приводить до стабільних результатів, оскільки в дійсності панує олігополія. Досягнутий результат не завжди буде найбільш ефективним, оскільки відібрані в такий спосіб оференти не завжди спроможні виконати замовлення при мінімальних витратах.

Реальною є ситуація, коли важко ідентифікувати вартість замовлень (дотепер ми дотримувалися припущення, що запропоновані товари (послуги) завжди чітко визначені). Так у деяких випадках благо, яке хотіла би придбати держава, потрібно спочатку розробити. Це стосується, зокрема, продукції ВПК, сфери телекомунікацій тощо. В даному випадку тільки час зможе показати, якою буде реальна структура витрат із виконання проектів. Це ускладнює сам процес проведення тендера. За таких умов нереально визначити учасника, що виграв тендер, за критерієм найменшої ціни, оскільки неможливо провести калькуляцію такої ціни. Замість цього досить часто укладаються договори на відшкодування собівартості проекту. Цей метод не створює стимулів для економного витрачання коштів. Більше того, з підписанням договору його виконавець дістає колосальні можливості для завищення рівня витрат. О. Вільямсоп (1975) у цьому зв’язку говорить про опортуністичну стратегію, яка врешті-решт призводить до значного зростання витрат. Запобігання такому перебігу подій (наприклад, шляхом розірвання договору) є проблематичним, оскільки замовник до моменту виявлення неефективності його діяльності, як правило, вклав у реалізацію проекту чималі кошти.

Звичайно, помилково було б покладати всю відповідальність за таку досить делікатну ситуацію тільки на підрядника. Нерідко в цьому є частка вини й державного службовця, оскільки він та потенційний підрядник ще заздалегідь, до видачі замовлення, були спільно заінтересовані в тому, щоб саме їхній проект був "протягнутий" через бюджет. Цей бар’єр можна подолати шляхом надання занижених даних про прогнозований рівень потреби в коштах. Якщо така тактика виявиться ефективною, можна буде запрограмувати подальше зростання витрат.

Для вирішення цієї проблеми слугують так звані заохочувальні договори. При цьому витрати, подані в тендерних пропозиціях, приймаються як планові. Якщо ж виконавець проекту перевищить цей рівень витрат, тоді він у певному співвідношенні (наприклад 50:50) буде брати участь у їх покритті; якщо ж, навпаки, він заощадить ресурси, то в такому ж співвідношенні отримає прибуток. Заохочувальні договори мають істотні переваги порівняно з договорами за фіксованою ціною та за ціною, що компенсує собівартість проекту. Так, при договорах за фіксованою ціною участь оферента в підвищенні або зниженні витрат дорівнюватиме 100 %, а при договорі за ціною, що компенсує собівартість 0 %. Як бачимо, заохочувальні договори являють собою "золоту середину". Вони діють як страхові договори з пайовою участю страхувальника у відшкодуванні збитків. У цьому випадку учасник тендера не буде сам нести весь тягар помилкової оцінки своїх витрат, оскільки саме іш випадок таких помилок він і застрахований. При цьому існує велика небезпека того, що даним страхуванням зможуть скористатися тільки ті підприємства, які мають у цьому нагальну потребу (тобто ті, що мають значний ризик збільшення витрат), у той час як інші оференти будуть діяти на ринках приватних замовлень, де домінують фіксовані ціни. Для отримання прибутку, рівного тому, що можна одержати на приватному ринку, рентабельні підприємства змушені будуть підвищувати ціну своєї пропозиції, оскільки при реально низькому рівні витрат вони повинні ділити додатковий прибуток із замовником. На противагу цьому порівняно неефективний підрядник, який ледве покриває витрати свого виробництва, буде пропонувати ціну, яка відповідає його витратам. Тим самим як на приватному ринку, так і при виконанні державного замовлення він отримає однаковий (нормальний) прибуток. У такий спосіб відбувається конкурентний підбір учасників державних тендерів. І все ж підприємство, з яким укладено заохочувальний договір, у ході виконання замовлення має обмежені стимули підтримувати витрати в певних рамках. У цьому випадку виникає своєрідний моральний ризик.

Як же можна розв’язати цю дилему? З одного боку, реалізація фіксованої ціни видається неможливою, оскільки проект характеризується високим ступенем ризику, з іншого — договір розподілу витрат тягне за собою конкурентний відбір і моральний ризик. На думку М. Кейнса, вихід із цього становища може полягати у встановленні "плаваючого" відсотка власної участі виконавця замовлення при укладанні заохочувальних договорів. За даних умов процедура здійснення пропозиції має відбуватися в два етапи. На першому етапі тендерний комітет на основі пропозицій, що надійшли, робить дослідження ринку. При цьому всі пропозиції групуються за критерієм цін і рівнем пайової участі у відшкодуванні додаткових витрат. На другому етапі органи, відповідальні за розміщення замовлень, у ході додаткових переговорів поступово підвищують рівень пайової участі учасників. Це змусить їх переглянути свої калькуляції. Нерентабельні підприємства, які робили ставку на низький рівень своєї пайової участі, змушені будуть піднести ціну своєї пропозиції значно вище, ніж рентабельні підприємства. Може виникнути навіть ситуація, коли високорентабельні підприємства зменшать ціну своєї пропозиції. Для реалізації норми прибутку, що діє на ринку приватних послуг, при низькому рівні пайової участі вони, навпаки, вимагатимуть підвищення цін. У такий спосіб ідентифікуються нерентабельні підприємства, оскільки вони не спроможні будуть приховувати за низьким рівнем пайової участі свою збитковість. Отже, якщо стосовно проектів з високим ступенем ризику не можна уникнути укладання заохочувальних договорів, то гнучкою має залишатися ставка пайової участі, що, звісно, передбачає необхідність проведення додаткових переговорів, не передбачених чинним порядком розміщення замовлень.

Із сказаного можна зробити висновок, що тендери слугують цілям стимулювання конкуренції в галузі державних замовлень, проте вони її не гарантують.

Державні закупки реалізуються через державне замовлення, яке полягає у формуванні на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб; розміщенні державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності країни всіх форм власності.

Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначені економічні й правові зобов’язання сторін і обумовлені взаємовідносини замовника і виконавця. Контрактна система спрямована на посилення державної підтримки пріоритетів, які забезпечують структурну перебудову, економічну стабільність.

Значення держзамовлення досить важливе в економіці ринкового типу, за його допомогою реалізують суспільні потреби, ведуть будь-яку пріоритетну політику. Держзамовлення в умовах ринку є базою для добровільної угоди між державою і підприємством. Такий підхід дає змогу не тільки реалізувати ідею свободи для підприємств, а й ставить держзамовлення в один ряд із важелями державного регулювання.

Державне замовлення в умовах вітчизняної економіки є дещо іншим, ніж у країнах з розвинутою ринковою економікою. Держава в особі уповноважених Кабінетом Міністрів України центральних органів державної виконавчої влади забезпечує потреби у товарах, роботах, послугах державних органів управління, у сфері оборони, охорони громадського порядку, охорони здоров’я, освіти, культури, соціального захисту населення, виконання науково-технічних розробок, створення та поповнення державного резерву через державні контракти.

Важливим елементом економічного механізму контрактної системи є фінансування контрактів. Переважно використовують два методи фінансування: метод «зваженої частки участі підрядника» і метод, який застосовують для розрахунків за поставки складної і нової технології. Обидва методи відображають спробу держави пов’язати розмір прибутку підрядника із затратами на виконання держзамовлення.

Тип фінансування зводиться до характеру і форми відшкодування затрат виробництва підприємства на виконання держзамовлення й отримання прибутку. Фінансувати замовлення-контракти можна шляхом субсидіювання підприємств із коштів держбюджету; мобілізації коштів підприємств у вигляді залучення основного капіталу; використання кредитів банків, дотацій, благочинних і цільових фондів. Мета централізованого фінансування держзамовлень на контрактній основі - забезпечити підприємства необхідними обіговими коштами.

Критика, яка часто звучить на адресу чинного механізму розміщення державних замовлень, не безпідставна. Цей механізм є результатом багаторічних прагнень політиків використовувати інституцію державних тендерів як інструмент боротьби за голоси виборців. Тому фактичні результати розміщення державних замовлень найчастіше відрізняються від результатів, які випливають з аналізу витрат і вигод. Жоден політик не заінтересований у підвищенні рівня ефективності цієї системи, оскільки в такому випадку він міг би добровільно опинитися "поза грою". Найважливіший консенсус, котрий обіцяє успішне вирішення даної проблеми, полягає в загальному "роззброєнні" політики інтересів. Основний зміст цього реформаторського пакета - це оновлення методів проведення тендерів, які у певних сферах замінили б чинну практику розміщення замовлень. Сюди можна віднести передання замовлення найбільш прийнятному оферентові за критерієм другої прийнятної ціни, використання заохочувальних договорів із гнучкою ставкою пайової участі в покритті додаткових витрат.

5. ТРАНСФЕРТНІ ПЛАТЕЖІ.

Для бюджетної системи України, враховуючи її нерівномірні природні ресурси та економічний потенціал регіонів, важливе значення мають трансферти.

Згідно Бюджетного кодексу України трансферти - це кошти, одержані від інших органів влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі. Під ними також розуміють такі платежі: стипендії, різного роду пенсії, допомоги по лікуванню. За таку державну допомогу не передбачається будь-яка плата з боку громадян.

Трансфертні платежі функціонують як податки, але в протилежному напрямку (див. таблиця 4.2.).

Таблиця 4.1.

Інструменти фіскальної політики та сукупний попит

До числа офіційних трансфертів, які надходять з-за кордону, належать поточні надходження від секретаріату ООН за український військовий контингент. До інших трансфертів належать розподільчі податки, специфічні гранти цільового призначення, а також генеральні фанти, що не обумовлені конкретними цілями їхнього витрачання.

У Бюджетному кодексі України серед міжбюджетних трансфертів виділяють: дотації та субвенції. Дотація вирівнювання - міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності бюджету, який його отримує.

Ще одною формою бюджетного регулювання держави є використання субвенції. Субвенції - міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. Тобто під субвенцією розуміють надання допомоги нижчим бюджетам, на заздалегідь передбачені цілі. Субвенція надається на компенсацію недоотриманих доходів у зв’язку з нерівномірністю їхнього розподілу між регіонами за умов діючої економічної системи, а також на фінансування заходів, пов’язаних із вирівнюванням соціального розвитку територій.

У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:

1) дотація вирівнювання бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя, районним бюджетам та бюджетам міст республіканського значення Автономної Республіки Крим та міст обласного значення;

У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів, а також коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, якщо є підстави для надання та отримання відповідних міжбюджетних трансфертів.

Дотація вирівнювання бюджетам визначається як перевищення обсягу видатків, який обраховано із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів над кошиком доходів бюджетів місцевого самоврядування.

Розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів визначається на основі формули. Формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів повинна враховувати такі параметри:

- фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та коригуючі коефіцієнти до них;

- кількість мешканців та кількість споживачів соціальних послуг;

- індекс відносної податкоспроможності відповідного міста чи району;

- прогнозний показник кошика доходів бюджетів місцевого самоврядування;

- коефіцієнт вирівнювання.

Обсяг кошика доходів відповідного бюджету визначається із застосуванням індексу відносної податкоспроможності бюджету міста чи району на основі даних про фактичне виконання відповідного бюджету за три останні бюджетні періоди.

Індекс відносної податкоспроможності є коефіцієнтом, що визначає рівень податкоспроможності адміністративно-територіальної одиниці у порівнянні з аналогічним середнім показником по Україні у розрахунку на одного мешканця.

Для визначення індексу відносної податкоспроможності відповідних бюджетів використовується кошик доходів бюджетів місцевого самоврядування а також такі доходи:

- частина прибуткового податку з громадян, що справляється на території сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань;

- плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями;

- плати за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється районними державними адміністраціями;

- надходження адміністративних штрафів, що накладаються районними державними адміністраціями або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями.

При визначенні індексу відносної податкоспроможності кошик доходів місцевого самоврядування збільшується на суму втрат у доходах, що виникли внаслідок надання пільг платникам податків згідно з рішеннями місцевих рад. Індекси відносної податкоспроможності відповідних бюджетів не можуть змінюватися і переглядатися частіше, ніж раз на три роки.

Коефіцієнт вирівнювання застосовується до обчисленого за формулою обсягу дотації вирівнювання і визначається в межах від 0,60 до одиниці. При цьому загальний обсяг коштів, на який зменшується сума дотацій вирівнювання, є тотожним загальному обсягу коштів, на який зменшується сума коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів у разі застосування коефіцієнту вирівнювання.

Якщо прогнозні показники доходів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, міських (міст Києва і Севастополя, міст республіканського значення Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджетів, перевищують розрахунковий обсяг видатків відповідного бюджету, обрахований із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів, для такого бюджету встановлюється обсяг коштів, що підлягають передачі до Державного бюджету України. Коефіцієнт вирівнювання застосовується до обчисленого за формулою обсягу коштів, що підлягають передачі до Державного бюджету України, і визначається в межах від 0,60 до одиниці.

Міські та районні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах дотації вирівнювання бюджетам районів у містах, бюджетам сіл, селищ, міст районного значення та їх об’єднань, а також кошти, що передаються з цих бюджетів.

- субвенція на здійснення програм соціального захисту;

За рахунок субвенцій з Державного бюджету України у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України фінансуються такі видатки (державні програми соціального захисту):

- пільги ветеранам війни і праці;

- допомога сім’ям з дітьми;

- додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово- комунальних послуг;

- компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

- субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою;

Субвенція на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування надається з одного місцевого бюджету іншому для компенсації цих видатків. Умови утримання об’єктів спільного користування чи ліквідації негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування та надання субвенції визначаються на договірних засадах між надавачем субвенції та її отримувачем.

Надання державою податкових пільг, що зменшують доходи бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень, має супроводжуватися внесенням змін до закону про Державний бюджет України на поточний бюджетний період, що передбачають надання субвенції на компенсацію відповідних втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування.

- субвенція на виконання інвестиційних проектів;

Субвенції з Державного бюджету України на виконання інвестиційних проектів надаються з Державного бюджету України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва та Севастополя з їх подальшим перерозподілом для бюджетів місцевого самоврядування.

Субвенції на виконання інвестиційних проектів надаються на засадах конкурентності між бюджетами місцевого самоврядування та передбачають фінансову участь бюджету отримувача субвенції у здійсненні програми чи проекту. Органи місцевого самоврядування, у яких середньорічний фактичний обсяг видатків на утримання бюджетних установ за три останні бюджетні періоди менший за обсяг, визначений згідно з фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості, мають пріоритетне право на отримання субвенції на виконання інвестиційних проектів.

Основні засади надання субвенцій визначаються окремим законом, порядок та умови їх надання визначаються Кабінетом Міністрів України, а обсяг субвенцій на наступний бюджетний період визначається законом про Державний бюджет України.

- інші субвенції.

Прикладом інших субвенцій може бути передача власних повноважень на виконання певних завдань. Субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад можуть передбачатися в складі їх бюджетів у разі, якщо інший орган державної влади чи місцевого самоврядування може виконати цю функцію ефективніше. Умови та порядок надання субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад визначаються відповідною угодою сторін.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та відповідні ради можуть передбачати у відповідних бюджетах такі види міжбюджетних трансфертів:

- субвенції на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності об’єктів спільного користування;

- субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань;

- субвенції на виконання інвестиційних проектів;

- інші субвенції.

Міжбюджетні трансферти перераховуються до республіканського бюджету АР Крим, обласних бюджетів та міського бюджету м. Севастополя відповідно до закону України Про державний бюджет на поточний рік управліннями Державного казначейства в АР Крим, в областях та в м. Севастополі.

Перерахування міжбюджетних трансфертів зазначеним ланкам бюджетної системи здійснюється на транзитні рахунки з обліку доходів державного бюджету України на території АР Крим, областей та м. Севастополя. В обсязі доходів держ

Читайте також:

1. IV. Політика держав, юридична регламентація операцій із золотом.
2. Аграрна політика
3. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
4. Активна і пасивна державна політика.
5. Активна політика зайнятості
6. Антиінфляційна державна політика
7. Антиінфляційна політика держави
8. Антиінфляційна політика. Взаємозв’язок інфляції та безробіття.
9. Антимонопольна політика держави.
10. Антиукраїнська політика російського царизму. Посилення централізаторсько-шовіністичних тенденцій
11. Асортиментна політика
12. Асортиментна політика.

Переглядів: 5875