• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

КОРПОРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАКОРДОННИХ ОПЕРАЦІЙ

Специфічними стратегіями, характерними для міжнародних корпорацій, є стратегії, пов'язані з вибором форм здійснення операцій за кордоном. До них належать:

♦ стратегія створення нових підрозділів (дочірнє або спільне підприємство);

♦ ліцензування;

♦ франчайзинг;

♦ експорт;

♦ офшорне виробництво.

Під час вибору форми здійснення операцій за кордоном міжнародна корпорація враховує такі чинники (рис. 3.6):

1. Правове середовище країни, в якій передбачається розгор­нути діяльність, має першочергове значення. Найнесприятливіше середовище означає заборону окремих форм діяльності іноземних фірм. Крім того, кожна країна встановлює свої став­ки податків, вимоги щодо дотримання антимонопольного зако­нодавства, порядку репатріації доходів, націоналізації приват­ної власності та ін.

2. Розмір витрат на впровадження та підтримання вироб­ництва за кордоном, відкриття філіалу чи представництва в

Рис. 3.6. Чинники, що впливають на вибір форми міжнародної діяльності

інших країнах може стати дуже важливим під час вибору фор­ми діяльності. Якщо такі витрати значні, то для міжнародної корпорації вигідніше відмовитися від 100%-ї власності і скори­статися послугами сторонніх організацій. Місцева фірма, яка во­лодіє надлишковими потужностями, може швидше та з менши­ми затратами налагодити виробництво, ніж це зробить іноземна корпорація.

3. Наявність альтернатив безпосередньо пов'язана з попе­реднім чинником. Якщо в країні немає підприємств, які б мог­ли стати вигідними стратегічними партнерами міжнародної корпорації, то їй доводиться діяти самостійно, не спираючись на конкурентні переваги інших фірм.

4. Досвід компанії. В міру зростання міжнародного досвіду компанії схильні самостійно здійснювати операції за кордоном, тоді як брак досвіду змушує шукати підтримки у місцевих фірм.

5. Висока конкуренція на ринку змушує компанію обирати не той варіант, який є найбільш ефективним для неї з урахуванням всіх внутрішніх чинників, а який дозволить їй випере­дити конкурентів.

6. На зовнішніх ринках корпорації стикаються з різномані­тними ризиками, але найнебезпечнішими з них є ті, що загро­жують іноземним активам та прибуткам, які виникають за кор­доном. Тому керівництво прагне мінімізувати вартість іноземних активів, тобто діяти за допомогою активів фірм-партнерів. Одним із способів мінімізації ризику є диференціація за­кордонних активів, що дозволяє зменшити негативні наслідки
потрясінь в одній із країн.

7. Аналітики вважають, що втрата контролю над гнучкістю бізнесу, доходами і поведінкою у конкурентному середовищі - це найважливіша складова, що впливає на вибір того чи іншо­го режиму міжнародних операцій.

8. Складність технології. Із зростанням складності технології, що використовується під час виробництва, збільшується вірогідність того, що компанія здійснить експансію в інші краї­ни шляхом створення власного підприємства, а не укладання угоди із закордонною фірмою на виробництво продукції від свого імені.

9. Присутність корпорації у країні адаптує її до місцевих умов і зменшує потребу в іноземному партнері, при цьому для ком­паній, що виробляють різну продукцію, значення має, наскільки продукція, яка вже виробляється, відрізняється від продукції, виробництво якої планується. Якщо ця різниця досить значна, то розглядаються альтернативні варіанти: «власне виробництво - придбання у сторонньої фірми».

10. Схожість з країною базування за такими параметрами, як мова, культура, менталітет та інші, збільшує вірогідність само­стійного здійснення операцій за кордоном, оскільки тоді вихід на ринок не вимагатиме значних зусиль.

Під час реалізації стратегії створення нових підрозділів за кордоном виникає необхідність вибору форми власності: повне володіння (дочірнє підприємство) або спільне підприємство. Вибір тієї чи іншої форми власності залежить від того, що саме є пріоритетним для міжнародної корпорації - уникнення ри­зиків чи повний контроль над іноземним підрозділом.

У разі створення дочірнього підприємства міжнародна ком­панія має повний контроль над діяльністю іноземного підприє­мства і отримує прибуток в повному розмірі. Розмір розподі­леного прибутку та особливості реінвестування визначає головна компанія. Створення дочірнього підприємства має та­кож певні недоліки, до яких можна віднести:

♦ комерційні та фінансові ризики повністю несе власник;

♦ ресурси, які могли бути вкладені НДДКР, чи географічне розширення діяльності відволікаються на володіння даним підрозділом;

♦ зростає тиск з боку уряду приймаючої держави.

Створення спільного підприємства базується на угоді, згідно з якою два або більше партнерів володіють і керують закордон­ним підприємством, яке розташоване в країні одного із парт­нерів. Основна причина створення спільних підприємств поля­гає у посиленні ефекту синергії від взаємодії активів кількох організацій в різних країнах.

Стратегія створення спільного підприємства за кордоном передбачає, що деякі аспекти діяльності з виробництва та збу­ту поділяються з іноземною компанією з метою об'єднати досвід, зв'язки і розділити затрати. Спільні підприємства можуть функціонувати на умовах ліцензування, виробництва, управлін­ня за контрактами або спільного володіння. Наприклад, корпо­рації Coca-Cola та Pepsi продають ліцензії на власну продукцію іноземним партнерам. У разі контрактів на виробництво міжна­родна корпорація погоджується, щоб іноземна компанія здійснювала виробництво продукції в даній країні. Такі угоди дуже розповсюджені у книговидавництві. У випадку контрактів на управління корпорація виступає в якості консультанта іно­земних компаній, прикладом може бути- мережа готелів Hilton.

При спільному володінні за кордоном міжнародна корпорація здійснює збут і виробництво своєї продукції в партнерстві з іноземною компанією для зменшення витрат і розподілу ризи­ку. Іноді це пов'язано з вимогами іноземного уряду щодо обо­в'язкового спільного володіння.

Ліцензування використовується, якщо міжнародна корпора­ція не може або не бажає самостійно здійснювати виробницт­во у певній країні. Ліцензія - це дозвіл на передавання фізич­ними або юридичними особами (ліцензіарами) прав на використання винаходу, промислового зразка, що їм належать, іншим фізичним чи юридичним особам (ліцензіатам).

Вибір на користь ліцензування може бути зроблений з таких причин:

1. Економічні - за допомогою ліцензування компанія швидше вийде на іноземний ринок і зможе випередити конкурентів. До того ж створення підрозділів за кордоном вимагає значних матеріальних затрат, розмір яких не завжди виправданий об­сягом ринку. Навіть міжнародна корпорація, що володіє знач­ними коштами, не спроможна власними силами створити свої підрозділи в кожній країні світу.

2. Стратегічні - якщо новий вид продукції чи розроблена технологія не відповідають стратегічному напряму діяльності міжнародної корпорації, вона може продати ліцензію на їх ви­користання іншій фірмі.

3. Політичні та правові - мають місце, якщо в країні діють обмеження щодо прямих іноземних інвестицій або немає над­ійного захисту патентного права.

У міжнародній практиці торгівлі є дві групи ліцензій: чисті та супровідні. Чисті ліцензії є об'єктом ліцензійних угод, основ­ний зміст яких полягає у передачі прав на предмет винаходу чи «ноу-хау». Супровідні ліцензії входять до складу загальних угод про постачання продукції, найчастіше всього комплектного об­ладнання, при цьому окремі ліцензійні угоди не укладаються. Міжнародні компанії використовують торгівлю ліцензіями як дляотримання прибутків від зовнішніх фірм, так і для технологічної допомоги власним підрозділам за трансфертними цінами.

Існують три різновиди ліцензійних угод: угода про просту ліцензію, угода про виключну ліцензію, угода про повну ліцензію.

Угода про просту ліцензію не обмежує права ліцензіарів продавати аналогічні ліцензії іншим ліцензіарам, самостійно виробляти продукцію на її основі та збувати її на тій самій те­риторії. Цей вид ліцензійної угоди не дуже вигідний для ліцензіата, тому міжнародна корпорація продає її дешевше за інші.

Угода про виключну ліцензію надає ліцензіату монопольне право на її використання, в тому числі на перепродаж особам в межах обумовленої території. Ліцензіар не має права продавати ту саму ліцензію на узгодженій території, а також виробляти продукцію на її основі на тій самій території. Це найбільш роз­повсюджений у міжнародній торгівлі вид ліцензійної угоди -міжнародна корпорація продає ліцензії місцевим фірмам в кожній країні, в якій ускладнена її діяльність в інших формах. Для ліцензіара виключна ліцензія звичайно удвічі дорожча за просту ліцензію.

Під час продажу повної ліцензії ліцензіар повністю втрачає права на винахід. Міжнародна корпорація йде на такий вид ліцензування у разі, якщо винахід, отриманий під час наукових досліджень, не відповідає основним напрямкам діяльності ком­панії. Міжнародна корпорація не передбачає використання цьо­го винаходу в майбутньому, але передбачає отримати кошти від його продажу профільній фірмі. Під час використання ліцензії можуть виникати деякі непорозуміння між сторонами угоди.

1. Виплати за користування ліцензією. Іноді буває важко виз­начити суму виплат за ліцензію.

2. Контроль за використанням ліцензії. Важливо, щоб ліцензіат своїми діями не підривав репутацію фірми-ліцензіара, за­безпечував належну якість продукції та обслуговування.

3. Забезпечення конфіденційності. Під час передачі техно­логії за ліцензійною угодою іншій фірми виникає небезпека того, що вона стане відома конкурентам. Щоб уникнути цьо­го, ліцензіар вносить до угоди відповідні пункти, а також може залишити за собою виробництво важливих деталей чи складових продукції.

Ліцензії продаються в основному міжнародними корпораці­ями США, а також Великої Британії, Японії, Німеччини, Арген­тини, Бразилії.

Франчайзинг - це ділова угода, за якою одна сторона дозво­ляє іншій проводити діяльність, використовуючи її товарний знак, логотип, продукцію, а також методи ведення операцій в обмін на винагороду. За допомогою франчайзинга франшизер (продавець) надає постійну допомогу франшизі (покупцю) в його бізнесі, в ба­гатьох випадках франшизер бере на себе і функцію постачання. Так діють такі компанії, як Hilton, McDonalds та ін.

Використання франчайзинга позбавляє експортера можли­вості продавати на узгодженій території самостійно або за до­помогою інших посередників товари, ідентичні зазначеним в угоді. Такі угоди завжди містять певну долю ризику постраж­дати від недобропорядності або незацікавленості посередника у збуті товарів. Також до перебігу терміну угоди експортер не може вийти на ринок у потрібному для нього обсязі, в той же час сплачуючи винагороду монопольному посереднику, що працює неефективно. Для уникнення такої ситуації, експортер вказує в угоді обов'язковий обсяг продажу за певний період. Наприклад, за перший рік роботи фірма має продати товар на суму 500 тис. дол., через рік - на 750тис. дол. і так далі. Нижня межа продажу може встановлюватися не в грошовому, а в на­туральному вираженні: штуках, тоннах, літрах і т.д.

Найбільш розповсюджена схема франчайзинга (більше 60% випадків) полягає у тому, що франшизер передає права на свою торгову марку місцевій організації в обраній країні. Потім ос­новний покупець відкриває власну торгову мережу через суб­франшиз. Приблизно у 20% випадків діє схема проникнення франшизерів безпосередньо через франшиз за кордоном. Така схема може ускладнюватися недостатньою поінформованістю місцевих ринків про торгову марку франшизера. Зростання довіри потенціальних франшиз досягається в результаті відкриття торгових точок у сусідніх країнах.

Практика міжнародних операцій свідчить, що не завжди успіх у країні базування означає для компанії успіх в інших країнах. На іноземних ринках вона може зіткнутися з відсут­ністю сприятливих чинників, що є «вдома»: стандартизації то­варів та послуг, що позитивно сприймаються споживачами; рекламної підтримки продукції на ринку; ефективного конт­ролю витрат. До того ж специфіка місцевих умов може зму­сити компанію змінювати продукцію (упаковки, маркування) чи торгову марку (написання, символіка, милозвучність). Зміни знижують унікальність запропонованого товару чи мар­ки, внаслідок чого франшизер може менше запропонувати по­тенційному покупцю.

У разі експортної діяльності компанія виходить на міжна­родні ринки шляхом прямого продажу через власний торгівельний персонал або опосередковано - через іноземних агентів. У першому випадку фірма розміщує свій торговий персонал в на­ціональному офісі або у відділеннях по країні. Цей метод широ­ко використовується тоді, якщо легко встановити групи спожи­вачів і якщо ринок країни вже знайомий з продукцією компанії. Якщо визначення споживачів є складним, компанія має обмежені ресурси, або місцеві звичаї дуже унікальні, застосовується опо­середкований збут. Експортер може модифікувати упаков­ку, етикетки і каталоги у відповідь на потреби зовнішніх ринків. Наприклад, італійська косметична фірма Bottega Verde, яка во­лодіє кількома виробництвами та 130 фірмовими магазинами в Італії, вирішила виходити на міжнародний ринок, здійснюючи опосередковану експортну стратегію. Причому компанія прин­ципово не бажає розміщувати виробництво в інших країнах, щоб не допустити сумнівів щодо якості продукції. Вся продукція ви­робляється на заводі в Італії і розповсюджується в інших краї­нах за допомогою місцевих посередників.

Експортна стратегія міжнародної корпорації передбачає орієн­тацію виробництва в країні базування на іноземні ринки та потреби іноземних споживачів. Міжнародні корпорації праг­нуть максимально збільшити кількість ринків збуту своєї про­дукції, оскільки це призводить до нарощування обсягів прода­жу та сприяє іміджу фірми у світі. Разом з тим розширення географії продажів призводить до необхідності враховувати велику кількість ризиків, характерним для певних регіональних ринків у зв'язку з їх культурними, традиційними та історични­ми особливостями. Як правило, перш ніж вийти на новий ри­нок, компанія ретельно досліджує його на предмет місткості, основних конкурентів, складу споживчих груп та ін., а вже потім здійснює експортну експансію.

Для компаній, які мають великі заводи з будування важко­го обладнання, суден та літаків та виробляють продукцію на замовлення і мають максимально контролювати якість, страте­гія розширення експортної діяльності є пріоритетною. Цю стра­тегію також обирають компанії, чия продукція характеризуєть­ся невеликими затратами на транспортування та високим співвідношенням ціна-вага (фотокамери, годинники, мобільні телефони та ін.).

Експортна стратегія є невід'ємною* частиною загальної стра­тегії міжнародних корпорацій світу. Основна мета загальної зовнішньоекономічної стратегії - максимальне використання під час боротьби за ринки збуту та джерела сировини науково-технічного потенціалу та конкурентних (іноді унікальних) пе­реваг в галузі розробки та впровадження науково-технічних до­сягнень. Наприклад, в контексті експортної стратегії більшості корпорацій США така мета реалізується в розвитку декількох тенденцій, які розглянемо нижче.

Першою тенденцією, що характеризує особливості експорт­ної діяльності американських корпорацій є невпинне зростання частки наукомісткої продукції (28% у 1962 p., 35% у 1970 р. та 41% у 1982 p.). Аналогічний процес характерний не тільки для корпорацій США, але й для японських компаній (17%, 25% та 30% відповідно) та країн ЄС (19%, 20% та 23% відповідно). Дру­гою тенденцією є зростання експорту сільськогосподарських то­варів як результату використання новітніх досягнень науки та техніки. Позиція США як найбільшого аграрного експортера базується на використанні останніх досягнень генетики та біоін­женерії, високому ступені механізації, використанні добрив, пе­стицидів та гербіцидів. Поряд із вищезазначеними тенденціями простежується тенденція отримання більшої експортної самостійності філіалами та дочірніми компаніями американських кор­порацій. Відносно скорочується кількість внутрішньофірмових постачань з одночасним залученням національних постачаль­ників, що дозволяє економити на транспортних затратах та ви­користовувати місцеву сировину [Деніелс].

Офшорне виробництво означає, що одна або декілька стадій виробничого процесу розміщуються за кордоном для зменшення затрат.

Стратегія офшорного виробництва залежить від багатьох чинників, а саме:

♦ розміру транспортних витрат;

♦ розміру мита на комплектуючі порівняно з митом на го­тову продукцію;

♦ вартості робочої сили;

♦ валютних ризиків;

♦ технологічних вимог виробництва;

♦ політико-економічних чинників, що характеризують країну;

♦ ефекту масштабу виробництва та ін.

Крім того, рішення про місце розташування офшорного ви­робництва є функцією від зовнішніх чинників (ємності ринку, стимулів, які пропонує місцева влада) і внутрішніх стратегічних чинників (відносного значення виробничої спеціалізації, місцезнаходження ринків, розміру витрат, розширення з часом уявлень про країну і оцінки зміни рівня ризиків).

Існує багато способів організації офшорного виробництва й наступного збуту.

1. Вихід з продукцією, що випускаються на одному підприємстві, на декілька ринків світу (рис. 3.7, а). Ця система є вигідною у випадку, коли ємність кожного окремого ринку є незначною і досягти ефекту масштабу можна лише за умови виробництва на одному великому підприємстві.

2. У разі, якщо міжнародна компанія діє на великих ринках, що відрізняються один від одного, вона надає перевагу створен­ню власних виробничих підприємств на кожному або майже кожному ринку збуту, (рис. 3.7, б). Це дозволяє зменшити зат­рати на транспортування та митне обслуговування.

Рис. 3.7 (б). Ринкова спеціалізація

Рис. 3.7 (б). Ринкова спеціалізація

3. Якщо міжнародна корпорація є широко диверсифікованою, підприємства використовують декілька виробничих процесів, то раціоналізація управління полягає в створенні підприємств за технологічною або продуктовою ознакою (рис. 3. 7, в). Кожне спеціалізоване підприємство при цьому обслуговує всі ринки.

4. Існує також варіант, коли підприємства, які виробляють комплектуючі, здійснюють виробничий взаємообмін, а потім збирають готову продукцію для постачання на місцеві ринки (рис. 3.7, г).

Рис. 3.7 (г). Виробничий взаємообмін

Міжнародна корпорація може вибрати одну або декілька стратегій здійснення закордонної діяльності з наведених вище, в залежності від того, що саме для неї буде вигідно в тій чи іншій країні.

Читайте також:

1. IV. Політика держав, юридична регламентація операцій із золотом.
2. POS -Інтелект - відеоконтроль касових операцій
3. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
4. Автоматизація касових операцій
5. АДАПТАЦІЯ ОПЕРАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ ДО ЗМІНИ ЇЇ ЗАВАНТАЖЕННЯ.
6. Алгоритм здійснення купівлі
7. Алгоритми арифметичних операцій над цілими невід’ємними числами у десятковій системі числення.
8. Альтернативні стратегії за матрицею Мак-Кінсі.
9. Альтернативність у реалізації стратегії розвитку підприємства
10. Аналіз динаміки та структури валютних операцій
11. Аналіз доходів та витрат від операцій з цінними паперами.
12. Аналіз доцільності фінансових інвестицій у корпоративні права.

Переглядів: 924