Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

КОРПОРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАКОРДОННИХ ОПЕРАЦІЙ

Специфічними стратегіями, характерними для міжнародних корпорацій, є стратегії, пов'язані з вибором форм здійснення операцій за кордоном. До них належать:

♦ стратегія створення нових підрозділів (дочірнє або спільне підприємство);

♦ ліцензування;

♦ франчайзинг;

♦ експорт;

♦ офшорне виробництво.

Під час вибору форми здійснення операцій за кордоном міжнародна корпорація враховує такі чинники (рис. 3.6):

1. Правове середовище країни, в якій передбачається розгорнути діяльність, має першочергове значення. Найнесприятливіше середовище означає заборону окремих форм діяльності іноземних фірм. Крім того, кожна країна встановлює свої ставки податків, вимоги щодо дотримання антимонопольного законодавства, порядку репатріації доходів, націоналізації приватної власності та ін.

2. Розмір витрат на впровадження та підтримання виробництва за кордоном, відкриття філіалу чи представництва в

Рис. 3.6. Чинники, що впливають на вибір форми міжнародної діяльності

інших країнах може стати дуже важливим під час вибору форми діяльності. Якщо такі витрати значні, то для міжнародної корпорації вигідніше відмовитися від 100%-ї власності і скористатися послугами сторонніх організацій. Місцева фірма, яка володіє надлишковими потужностями, може швидше та з меншими затратами налагодити виробництво, ніж це зробить іноземна корпорація.

3. Наявність альтернатив безпосередньо пов'язана з попереднім чинником. Якщо в країні немає підприємств, які б могли стати вигідними стратегічними партнерами міжнародної корпорації, то їй доводиться діяти самостійно, не спираючись на конкурентні переваги інших фірм.

4. Досвід компанії. В міру зростання міжнародного досвіду компанії схильні самостійно здійснювати операції за кордоном, тоді як брак досвіду змушує шукати підтримки у місцевих фірм.

5. Висока конкуренція на ринку змушує компанію обирати не той варіант, який є найбільш ефективним для неї з урахуванням всіх внутрішніх чинників, а який дозволить їй випередити конкурентів.

6. На зовнішніх ринках корпорації стикаються з різноманітними ризиками, але найнебезпечнішими з них є ті, що загрожують іноземним активам та прибуткам, які виникають за кордоном. Тому керівництво прагне мінімізувати вартість іноземних активів, тобто діяти за допомогою активів фірм-партнерів. Одним із способів мінімізації ризику є диференціація закордонних активів, що дозволяє зменшити негативні наслідки
потрясінь в одній із країн.

7. Аналітики вважають, що втрата контролю над гнучкістю бізнесу, доходами і поведінкою у конкурентному середовищі - це найважливіша складова, що впливає на вибір того чи іншого режиму міжнародних операцій.

8. Складність технології. Із зростанням складності технології, що використовується під час виробництва, збільшується вірогідність того, що компанія здійснить експансію в інші країни шляхом створення власного підприємства, а не укладання угоди із закордонною фірмою на виробництво продукції від свого імені.

9. Присутність корпорації у країні адаптує її до місцевих умов і зменшує потребу в іноземному партнері, при цьому для компаній, що виробляють різну продукцію, значення має, наскільки продукція, яка вже виробляється, відрізняється від продукції, виробництво якої планується. Якщо ця різниця досить значна, то розглядаються альтернативні варіанти: «власне виробництво - придбання у сторонньої фірми».

10. Схожість з країною базування за такими параметрами, як мова, культура, менталітет та інші, збільшує вірогідність самостійного здійснення операцій за кордоном, оскільки тоді вихід на ринок не вимагатиме значних зусиль.

Під час реалізації стратегії створення нових підрозділів за кордоном виникає необхідність вибору форми власності: повне володіння (дочірнє підприємство) або спільне підприємство. Вибір тієї чи іншої форми власності залежить від того, що саме є пріоритетним для міжнародної корпорації - уникнення ризиків чи повний контроль над іноземним підрозділом.

У разі створення дочірнього підприємства міжнародна компанія має повний контроль над діяльністю іноземного підприємства і отримує прибуток в повному розмірі. Розмір розподіленого прибутку та особливості реінвестування визначає головна компанія. Створення дочірнього підприємства має також певні недоліки, до яких можна віднести:

♦ комерційні та фінансові ризики повністю несе власник;

♦ ресурси, які могли бути вкладені НДДКР, чи географічне розширення діяльності відволікаються на володіння даним підрозділом;

♦ зростає тиск з боку уряду приймаючої держави.

Створення спільного підприємства базується на угоді, згідно з якою два або більше партнерів володіють і керують закордонним підприємством, яке розташоване в країні одного із партнерів. Основна причина створення спільних підприємств полягає у посиленні ефекту синергії від взаємодії активів кількох організацій в різних країнах.

Стратегія створення спільного підприємства за кордоном передбачає, що деякі аспекти діяльності з виробництва та збуту поділяються з іноземною компанією з метою об'єднати досвід, зв'язки і розділити затрати. Спільні підприємства можуть функціонувати на умовах ліцензування, виробництва, управління за контрактами або спільного володіння. Наприклад, корпорації Coca-Cola та Pepsi продають ліцензії на власну продукцію іноземним партнерам. У разі контрактів на виробництво міжнародна корпорація погоджується, щоб іноземна компанія здійснювала виробництво продукції в даній країні. Такі угоди дуже розповсюджені у книговидавництві. У випадку контрактів на управління корпорація виступає в якості консультанта іноземних компаній, прикладом може бути- мережа готелів Hilton.

При спільному володінні за кордоном міжнародна корпорація здійснює збут і виробництво своєї продукції в партнерстві з іноземною компанією для зменшення витрат і розподілу ризику. Іноді це пов'язано з вимогами іноземного уряду щодо обов'язкового спільного володіння.

Ліцензування використовується, якщо міжнародна корпорація не може або не бажає самостійно здійснювати виробництво у певній країні. Ліцензія - це дозвіл на передавання фізичними або юридичними особами (ліцензіарами) прав на використання винаходу, промислового зразка, що їм належать, іншим фізичним чи юридичним особам (ліцензіатам).

Вибір на користь ліцензування може бути зроблений з таких причин:

1. Економічні - за допомогою ліцензування компанія швидше вийде на іноземний ринок і зможе випередити конкурентів. До того ж створення підрозділів за кордоном вимагає значних матеріальних затрат, розмір яких не завжди виправданий обсягом ринку. Навіть міжнародна корпорація, що володіє значними коштами, не спроможна власними силами створити свої підрозділи в кожній країні світу.

2. Стратегічні - якщо новий вид продукції чи розроблена технологія не відповідають стратегічному напряму діяльності міжнародної корпорації, вона може продати ліцензію на їх використання іншій фірмі.

3. Політичні та правові - мають місце, якщо в країні діють обмеження щодо прямих іноземних інвестицій або немає надійного захисту патентного права.

У міжнародній практиці торгівлі є дві групи ліцензій: чисті та супровідні. Чисті ліцензії є об'єктом ліцензійних угод, основний зміст яких полягає у передачі прав на предмет винаходу чи «ноу-хау». Супровідні ліцензії входять до складу загальних угод про постачання продукції, найчастіше всього комплектного обладнання, при цьому окремі ліцензійні угоди не укладаються. Міжнародні компанії використовують торгівлю ліцензіями як дляотримання прибутків від зовнішніх фірм, так і для технологічної допомоги власним підрозділам за трансфертними цінами.

Існують три різновиди ліцензійних угод: угода про просту ліцензію, угода про виключну ліцензію, угода про повну ліцензію.

Угода про просту ліцензію не обмежує права ліцензіарів продавати аналогічні ліцензії іншим ліцензіарам, самостійно виробляти продукцію на її основі та збувати її на тій самій території. Цей вид ліцензійної угоди не дуже вигідний для ліцензіата, тому міжнародна корпорація продає її дешевше за інші.

Угода про виключну ліцензію надає ліцензіату монопольне право на її використання, в тому числі на перепродаж особам в межах обумовленої території. Ліцензіар не має права продавати ту саму ліцензію на узгодженій території, а також виробляти продукцію на її основі на тій самій території. Це найбільш розповсюджений у міжнародній торгівлі вид ліцензійної угоди -міжнародна корпорація продає ліцензії місцевим фірмам в кожній країні, в якій ускладнена її діяльність в інших формах. Для ліцензіара виключна ліцензія звичайно удвічі дорожча за просту ліцензію.

Під час продажу повної ліцензії ліцензіар повністю втрачає права на винахід. Міжнародна корпорація йде на такий вид ліцензування у разі, якщо винахід, отриманий під час наукових досліджень, не відповідає основним напрямкам діяльності компанії. Міжнародна корпорація не передбачає використання цього винаходу в майбутньому, але передбачає отримати кошти від його продажу профільній фірмі. Під час використання ліцензії можуть виникати деякі непорозуміння між сторонами угоди.

1. Виплати за користування ліцензією. Іноді буває важко визначити суму виплат за ліцензію.

2. Контроль за використанням ліцензії. Важливо, щоб ліцензіат своїми діями не підривав репутацію фірми-ліцензіара, забезпечував належну якість продукції та обслуговування.

3. Забезпечення конфіденційності. Під час передачі технології за ліцензійною угодою іншій фірми виникає небезпека того, що вона стане відома конкурентам. Щоб уникнути цього, ліцензіар вносить до угоди відповідні пункти, а також може залишити за собою виробництво важливих деталей чи складових продукції.

Ліцензії продаються в основному міжнародними корпораціями США, а також Великої Британії, Японії, Німеччини, Аргентини, Бразилії.

Франчайзинг - це ділова угода, за якою одна сторона дозволяє іншій проводити діяльність, використовуючи її товарний знак, логотип, продукцію, а також методи ведення операцій в обмін на винагороду. За допомогою франчайзинга франшизер (продавець) надає постійну допомогу франшизі (покупцю) в його бізнесі, в багатьох випадках франшизер бере на себе і функцію постачання. Так діють такі компанії, як Hilton, McDonalds та ін.

Використання франчайзинга позбавляє експортера можливості продавати на узгодженій території самостійно або за допомогою інших посередників товари, ідентичні зазначеним в угоді. Такі угоди завжди містять певну долю ризику постраждати від недобропорядності або незацікавленості посередника у збуті товарів. Також до перебігу терміну угоди експортер не може вийти на ринок у потрібному для нього обсязі, в той же час сплачуючи винагороду монопольному посереднику, що працює неефективно. Для уникнення такої ситуації, експортер вказує в угоді обов'язковий обсяг продажу за певний період. Наприклад, за перший рік роботи фірма має продати товар на суму 500 тис. дол., через рік - на 750тис. дол. і так далі. Нижня межа продажу може встановлюватися не в грошовому, а в натуральному вираженні: штуках, тоннах, літрах і т.д.

Найбільш розповсюджена схема франчайзинга (більше 60% випадків) полягає у тому, що франшизер передає права на свою торгову марку місцевій організації в обраній країні. Потім основний покупець відкриває власну торгову мережу через субфраншиз. Приблизно у 20% випадків діє схема проникнення франшизерів безпосередньо через франшиз за кордоном. Така схема може ускладнюватися недостатньою поінформованістю місцевих ринків про торгову марку франшизера. Зростання довіри потенціальних франшиз досягається в результаті відкриття торгових точок у сусідніх країнах.

Практика міжнародних операцій свідчить, що не завжди успіх у країні базування означає для компанії успіх в інших країнах. На іноземних ринках вона може зіткнутися з відсутністю сприятливих чинників, що є «вдома»: стандартизації товарів та послуг, що позитивно сприймаються споживачами; рекламної підтримки продукції на ринку; ефективного контролю витрат. До того ж специфіка місцевих умов може змусити компанію змінювати продукцію (упаковки, маркування) чи торгову марку (написання, символіка, милозвучність). Зміни знижують унікальність запропонованого товару чи марки, внаслідок чого франшизер може менше запропонувати потенційному покупцю.

У разі експортної діяльності компанія виходить на міжнародні ринки шляхом прямого продажу через власний торгівельний персонал або опосередковано - через іноземних агентів. У першому випадку фірма розміщує свій торговий персонал в національному офісі або у відділеннях по країні. Цей метод широко використовується тоді, якщо легко встановити групи споживачів і якщо ринок країни вже знайомий з продукцією компанії. Якщо визначення споживачів є складним, компанія має обмежені ресурси, або місцеві звичаї дуже унікальні, застосовується опосередкований збут. Експортер може модифікувати упаковку, етикетки і каталоги у відповідь на потреби зовнішніх ринків. Наприклад, італійська косметична фірма Bottega Verde, яка володіє кількома виробництвами та 130 фірмовими магазинами в Італії, вирішила виходити на міжнародний ринок, здійснюючи опосередковану експортну стратегію. Причому компанія принципово не бажає розміщувати виробництво в інших країнах, щоб не допустити сумнівів щодо якості продукції. Вся продукція виробляється на заводі в Італії і розповсюджується в інших країнах за допомогою місцевих посередників.

Експортна стратегія міжнародної корпорації передбачає орієнтацію виробництва в країні базування на іноземні ринки та потреби іноземних споживачів. Міжнародні корпорації прагнуть максимально збільшити кількість ринків збуту своєї продукції, оскільки це призводить до нарощування обсягів продажу та сприяє іміджу фірми у світі. Разом з тим розширення географії продажів призводить до необхідності враховувати велику кількість ризиків, характерним для певних регіональних ринків у зв'язку з їх культурними, традиційними та історичними особливостями. Як правило, перш ніж вийти на новий ринок, компанія ретельно досліджує його на предмет місткості, основних конкурентів, складу споживчих груп та ін., а вже потім здійснює експортну експансію.

Для компаній, які мають великі заводи з будування важкого обладнання, суден та літаків та виробляють продукцію на замовлення і мають максимально контролювати якість, стратегія розширення експортної діяльності є пріоритетною. Цю стратегію також обирають компанії, чия продукція характеризується невеликими затратами на транспортування та високим співвідношенням ціна-вага (фотокамери, годинники, мобільні телефони та ін.).

Експортна стратегія є невід'ємною* частиною загальної стратегії міжнародних корпорацій світу. Основна мета загальної зовнішньоекономічної стратегії - максимальне використання під час боротьби за ринки збуту та джерела сировини науково-технічного потенціалу та конкурентних (іноді унікальних) переваг в галузі розробки та впровадження науково-технічних досягнень. Наприклад, в контексті експортної стратегії більшості корпорацій США така мета реалізується в розвитку декількох тенденцій, які розглянемо нижче.

Першою тенденцією, що характеризує особливості експортної діяльності американських корпорацій є невпинне зростання частки наукомісткої продукції (28% у 1962 p., 35% у 1970 р. та 41% у 1982 p.). Аналогічний процес характерний не тільки для корпорацій США, але й для японських компаній (17%, 25% та 30% відповідно) та країн ЄС (19%, 20% та 23% відповідно). Другою тенденцією є зростання експорту сільськогосподарських товарів як результату використання новітніх досягнень науки та техніки. Позиція США як найбільшого аграрного експортера базується на використанні останніх досягнень генетики та біоінженерії, високому ступені механізації, використанні добрив, пестицидів та гербіцидів. Поряд із вищезазначеними тенденціями простежується тенденція отримання більшої експортної самостійності філіалами та дочірніми компаніями американських корпорацій. Відносно скорочується кількість внутрішньофірмових постачань з одночасним залученням національних постачальників, що дозволяє економити на транспортних затратах та використовувати місцеву сировину [Деніелс].

Офшорне виробництво означає, що одна або декілька стадій виробничого процесу розміщуються за кордоном для зменшення затрат.

Стратегія офшорного виробництва залежить від багатьох чинників, а саме:

♦ розміру транспортних витрат;

♦ розміру мита на комплектуючі порівняно з митом на готову продукцію;

♦ вартості робочої сили;

♦ валютних ризиків;

♦ технологічних вимог виробництва;

♦ політико-економічних чинників, що характеризують країну;

♦ ефекту масштабу виробництва та ін.

Крім того, рішення про місце розташування офшорного виробництва є функцією від зовнішніх чинників (ємності ринку, стимулів, які пропонує місцева влада) і внутрішніх стратегічних чинників (відносного значення виробничої спеціалізації, місцезнаходження ринків, розміру витрат, розширення з часом уявлень про країну і оцінки зміни рівня ризиків).

Існує багато способів організації офшорного виробництва й наступного збуту.

1. Вихід з продукцією, що випускаються на одному підприємстві, на декілька ринків світу (рис. 3.7, а). Ця система є вигідною у випадку, коли ємність кожного окремого ринку є незначною і досягти ефекту масштабу можна лише за умови виробництва на одному великому підприємстві.

Рис. 3.7 (а). Відсутність спеціалізації виробництва

2. У разі, якщо міжнародна компанія діє на великих ринках, що відрізняються один від одного, вона надає перевагу створенню власних виробничих підприємств на кожному або майже кожному ринку збуту, (рис. 3.7, б). Це дозволяє зменшити затрати на транспортування та митне обслуговування.

Рис. 3.7 (б). Ринкова спеціалізація

Рис. 3.7 (б). Ринкова спеціалізація

3. Якщо міжнародна корпорація є широко диверсифікованою, підприємства використовують декілька виробничих процесів, то раціоналізація управління полягає в створенні підприємств за технологічною або продуктовою ознакою (рис. 3. 7, в). Кожне спеціалізоване підприємство при цьому обслуговує всі ринки.

Рис. 3.7 (в). Продуктова спеціалізація

4. Існує також варіант, коли підприємства, які виробляють комплектуючі, здійснюють виробничий взаємообмін, а потім збирають готову продукцію для постачання на місцеві ринки (рис. 3.7, г).

Рис. 3.7 (г). Виробничий взаємообмін

Міжнародна корпорація може вибрати одну або декілька стратегій здійснення закордонної діяльності з наведених вище, в залежності від того, що саме для неї буде вигідно в тій чи іншій країні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Матриця напрямів розвитку міжнародної корпорації	\|	КОРПОРАТИВНІ СТРАТЕГІЇ ГЛОБАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.