• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Касове виконання державного бюджету

УДК 336.711(477)(073)

Центральний банк і грошово-кредитна політика: Конспект лекцій для студентів усіх форм навчання базового напряму 030508 “Фінанси і кредит” спеціальності 6.030508 “Фінанси і кредит” Укл:. Л.Г. Кльоба, П.І. Віблий. – Львів: Національний університет „Львівська політехніка”, 2011. – 46 с.

Конспект лекцій підготовлений відповідно до освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів галузі знань 0305 "Економіка та підприємництво" за напрямом 6.030508 "Фінанси і кредит".

Відповідальний за випуск к.е.н., доц. Хома І.Б.

Рецензенти: Скоропад І.С., к.е.н., доц.,

Косар Н.С., к.е.н., доц.

Конспект лекцій з навчальної дисципліни „Центральний банк і грошово-кредитна політика” обговорено, затверджено та рекомендовано до відкритого друку на засіданні кафедри фінансів, протокол № 1 від 25.08. 2011 р.

Завідувач кафедри фінансів,

д.е.н., професор І.В. Алєксєєв

Навчально-методичний посібник обговорено та рекомендовано до відкритого друку на засіданні методичної комісії напряму підготовки «Фінанси і кредит», протокол №1 від 25.08. р.

Секретар

методичної комісії
асист. І.Я. Цигиль

ЗМІСТ

Тема 1. Виникнення центральних банків, їх задачі та функції …………..4

1.1. Виникнення центральних емісійних банків ……………………………… 4

1.2. Задачі та функції центрального банку ……………………………………. 5

1.3. Національний банк України — центральний банк держави ……………. 6

Тема 2. Грошово-кредитна політика та інструменти її реалізації ………. 8

2.1. Суть і цілі грошово-кредитної політики …………………………………. 8

2.2. Інструменти реалізації грошово-кредитної політики ……………………10

2.2.1. Політика рефінансування ………………………………………………..11

2.2.2. Політика обов’язкових резервних вимог ……………………………… 12

2.2.3. Політика відкритого ринку ……………………………………………… 13

Тема 3. Емісія готівки та організація готівкового грошового обігу …... 16

3.1. Центральний банк — емісійний банк країни …………………………… 16

3.2. Організація емісійно-касової роботи в установах Національного банку України …………………………………………………………………………. 18

3.3. Регулювання касової роботи в установах комерційних банків ……….. 19

3.4. Прогнозування грошової емісії та потреби в готівці ………………….. 19

Тема 4. Рефінансування комерційних банків …………………………… 20

4.1. Кредитування (рефінансування) комерційних банків ………………… 20

Тема 5. Організація міжбанківських розрахунків ……………………………….. 23

5.1. Суть та роль міжбанківських розрахунків ……………………………………………. 23

5.2. Основні характеристики міжбанківських розрахунків на основі СЕП .. 25

Тема 6. Національний банк України – фінансовий агент уряду ………. 27

6.1. Касове виконання державного бюджету ……………………………………………… 27

6.2. Обслуговування державного боргу ……………………………………………………… 28

Тема 7. Валютне регулювання і контроль ……………………………….. 31

7.1. Девізна та процентна політика …………………………………………. 31

7.2. Управління валютними резервами ……………………………………… 31

7.3. Валютні обмеження ………………………………………………………. 31

Тема 8. Регулювання банківської діяльності та нагляд …………………33

8.1. Необхідність і задачі банківського регулювання та нагляду ………….. 33

8.2. Організація системи банківського регулювання та нагляду ………….. 33

8.3. Основні напрямки регулювання банківської діяльності в Україні ……. 34

8.4. Економічні нормативи, що регламентують діяльність комерційних

банків ……………………………………………………………………… 36

8.5. Банківський нагляд: методи проведення та заходи впливу ……………. 38

Список використаної та рекомендованої літератури …………………… 42

Тема 1. ВИНИКНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ, ЇХ ЗАДАЧІ ТА ФУНКЦІЇ

1.1. Виникнення центральних емісійних банків

В сучасних умовах ринкової економіки в кожній країні, як правило, функціонує центральний емісійний банк. Він виконує функції, що відрізняють його від інших ланок грошово-кредитної системи, і відіграє особливу роль в економіці. Центральний банк — це орган координування і регулювання грошово-кредитної системи країни.

Виникли центральні емісійні банки порівняно нещодавно. До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Одні й ті самі банки займались як кредитно-розрахунковим обслуговуванням економічних суб’єктів, так і емісією своїх векселів (банкнот). У спеціальних емісійних банках не було потреби, тому що банкноти у грошовому обігу займали відносно незначне місце.

Швидкий розвиток кредитної системи у XIX ст. супроводжувався ростом банкнотної емісії. Цей рост об’єктивно вимагав централізації і державної монополізації емісії банкнот. У ході розвитку грошово-кредитної системи монопольне право на емісію банкнот поступово було закріплено за одним банком країни.

Спочатку такий банк називався емісійним, а потім став називатися центральним, що відповідає його провідному положенню в грошово-кредитній системі.

Шляхи створення центральних банків:

– еволюційний — на базі найбільш крупних банків країни (Банк Англії, Банк Франції);

– створення центрального банку державою — система центрального банку в США, Німецький федеральний банк.

Організаційно-правові основи центральних банків провідних країн світу неоднорідні. Центральні банки за характером власності поділяються на:

– державні, капітал яких належить державі (Банк Англії, Банк Франції, Німецький федеральний банк);

– змішані, коли капітал банку частково належить державі, а частко­во — приватним акціонерам (Банк Японії, Австрійський національний банк);

– акціонерні (у США — 100% капіталу федеральних резервних банків знаходяться у власності банків членів ФРС).

Центральний банк може функціонувати як єдиний банк з регіональ­ними управліннями або ж бути побудованим за федеративним принципом. Наприклад, Німецький федеральний банк (Бундесбанк) — це єдиний банк з регіональними управліннями (центральними банками земель) і розгалуженою мережею відділень.

Система центрального банку США складається із таких ланок:

– Рада керуючих ФРС;

– 12 федеральних резервних банків;

– Федеральний комітет з операцій на відкритому ринку;

– Федеральна консультативна рада.

До складУ Європейської системи центральних банків входять Європейський центральний банк і центральні банки країн — учасниць Європейського союзу (ЄС).

1.2. Задачі та функції центрального банку

Основою діяльності центрального банку в кожній країні є чітке визначення у законодавчому порядку задач і функцій цього важливого органу державного регулювання економіки. У більшості розвинутих країн діяль­ність центрального банку спрямована на розв’язання трьох основних задач:

– забезпечення сталості національної грошової одиниці;

– забезпечення надійності грошово-кредитної системи країни;

– забезпечення ефективного функціонування платіжної системи країни.

Важливим фактором досягнення монетарної стабільності є незалежність центрального банку від уряду в проведенні грошово-кредитної полі­тики, з одного боку, і узгодженість дій цих органів державного управління, — з другого.

Питання незалежності центрального банку набуває останнім часом важливого політичного звучання. Країни — члени ЄС прийняли рішення, згідно з яким країна, що не забезпечила на законодавчому рівні і в реальності високого ступеня незалежності свого центрального банку, не може бути членом Об’єднаної Європи.

Функції центрального банку:

1. Емісія грошей. Центральному банку країни, як правило, належить монопольне право емісії (створення) готівки (банкнот і монет). Що стосується депозитних грошей, їх емітують (випускають) як центральний банк, так і комерційні банки. Центральний банк випускає депозитні гроші шляхом рефінансування комерційних банків, кредитування уряду, проведення операцій на відкритому і на валютному ринку.

2. Регулювання грошового ринку шляхом використання інструментів грошово-кредитної політики. У сучасних умовах це — найважливіша функція центрального банку. Він займається розробкою і реалізацією грошово-кредитної політики з метою забезпечення в кінцевому підсумку стійкого розвитку економіки через цінову стабільність.

3. Банк банків. Центральний банк здійснює кредитно-розрахункове і касове обслуговування комерційних банків. Він виступає для банків кредитором останньої інстанції, забезпечує надійне та ефективне функціонування платіжної системи.

4. Регулювання банківської діяльності та нагляд. Ця функція тісно пов’язана з попередньою. Останнім часом спостерігається тенденція розширення регулятивної, а в деяких країнах і наглядової функції центрального банку, що зумовлено глобалізацією банківської справи, підвищенням рівня ризику банківської діяльності.

5. Банк уряду. Виконуючи цю функцію, центральний банк здійснює кредитно-розрахункове обслуговування центральних органів влади, виступає в ролі платіжного агента уряду по обслуговуванню державного боргу, а також у ролі його фінансового радника й консультанта.

6. Формування та управління золотовалютними резервами. Центральний банк використовує резерви для покриття дефіциту платіжного балансу країни, підтримки обмінного курсу національної валюти.

7. Центральний банк — це інформаційно-аналітичний та статистичний центр грошово-кредитної системи. Він розробляє правила і положення, що регламентують здійснення банківських операцій, визначає порядок ведення бухгалтерського обліку в банках, складання і надання фінансової та статистичної звітності у банківській системі. Центральний банк займається аналізом і прогнозуванням економічної ситуації в країні (на макрорівні), моніторингом реального сектора економіки, складанням банківської та монетарної статистики.

8. Представницька функція. Центральний банк представляє інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними банками і валютно-фінансовими організаціями.

1.3. Національний банк України — центральний банк держави

Банківська система України до проголошення незалежності держави була складовою частиною банківської системи СРСР. В цій системі емісійна банківська діяльність не була організаційно й функціонально відокремлена від банківської діяльності по кредитно-розрахунковому обслуговуванню економічних суб’єктів господарювання.

У березні 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про банки і банківську діяльність», згідно з яким в Україні було засновано Центральний емісійний банк, що отримав назву Національного банку України (НБУ).

У 1999 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Національний банк України».

Інституціональні основи діяльності НБУ.

НБУ — державний банк. Статутний капітал є загальнодержавною власністю.

Банк функціонує як економічно самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів.

Одержання прибутку не є метою діяльності Банку.

Закон чітко визначає функції, операції Національного банку і його взаємовідносини з органами законодавчої і виконавчої влади. Основною функцією Банку є забезпечення сталості грошової одиниці України та цінової стабільності. Національний банк, підзвітний Верховній Раді України, підтримує економічну політику уряду, доки вона не суперечить забезпеченню сталості грошової одиниці України.

Структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням.

До системи НБУ входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище та інші підрозділи.

Територіальні управління НБУ не мають статусу юридичної особи, вони діють від імені НБУ в межах отриманих від нього повноважень.

Функціональна побудова центрального апарату НБУ визначається його статусом центрального банку. Основні структурні підрозділи центрального апарату — департаменти, управління.

Керівними органами НБУ є Рада НБУ і Правління. У його складі Голова НБУ, його заступники і члени Правління.

Голова НБУ призначається Верховною Радою за поданням Президента строком на 7 років.

Тема 2. ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА ТА ІНСТРУМЕНТИ
ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ

2.1. Суть і цілі грошово-кредитної політики

У ХХ ст. формується система державного регулювання економіки і, зокрема, така важлива складова її частина, як грошово-кредитна політика.

Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов’язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб’єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні ії основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами законодавчої і виконавчої влади.

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення ії стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:

– у виборі цілей;

– встановленні певної ієрархії цілей;

– визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення поставлених цілей.

Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати таким чином:

– кінцеві (стратегічні);

– проміжні;

– оперативні.

Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків загальнодержавної економічної політики, ії кінцеві цілі виступають як частина глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими органами влади.

Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики — це:

– економічне зростання;

– висока зайнятість населення;

– стабільність цін у державі;

– рівновага платіжного балансу.

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого полягає у забезпеченні сталості національної грошової одиниці, спрямовує свою грошову-кредитну політику, в першу чергу, на забезпечення стабільності цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від узгодженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загальнодержавної економічної політики.

Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інстру­менти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов’язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу грошової маси М3 (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процентної ставки. Ці орієнтири напряму пов’язані із досягненням кінцевої мети. Спрямованість і параметри проміжних цілей залежать від конкретної макроекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку економічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієн­тиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв’язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засоба нагромадження, а інколи — й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоеко­номічну сферу діяльності, але й на внутрішньоекономічні показники. Грошово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролювати. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (гро­шову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов’язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія державних боргових зобов’язань чинить тиск на грошовий ринок, зв’язує частину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуя інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або продаж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу автоматично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) передбачає необхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з інши­ми напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з напрямками кон’юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного регулювання економіки по-різному визначають представники різних економічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них — монетаристської і кейнсіанської.

Національний банк України як центральний банк держави щорічно розробляє проект основних напрямків грошово-кредитної політики, які затверджуються Верховною Радою України.

Ці напрямки передбачають:

– аналіз і прогноз розвитку макроекономічної ситуації в Україні;

– основні завдання грошово-кредитної політики;

– цільові орієнтири грошово-кредитної політики;

– інструменти регулювання грошово-кредитного ринку.

Параметри основних монетарних показників НБУ наведені в табл. 9.

Грошово-кредитна політика Національного банку України на перспективу націлена на забезпечення внутрішньої і зовнішньої сталості гривні, досягнення фінансової стабілізації і створення на цій основі сприятливих умов для здійснення позитивних структурних зрушень в економіці, а також для вирішення важливих соціальних проблем.

2.2. Інструменти реалізації грошово-кредитної політики

У своєму розпорядженні центральні банки країн з ринковою еконо­мікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного регулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спря­мованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості економіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів): адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять з центрального банку і спрямовані на обмеження свободи діяльності суб’єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків.

Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб’єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредит­ний ринок звичайно відносять політику обов’язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну), політику відкритого ринку.

Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифі­кувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виді­лити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб’єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністратив­ного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:

– селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;

– встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;

– регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;

– обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;

– залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон’юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує офіційну процентну ставку, скорочує норму обов’язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, таким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сектора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів центральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредит­ної рестрикції).

2.2.1. Політика рефінансування

Політика рефінансування реалізується центральними банками двома шляхами:

– зміною обсягів і умов рефінансування комерційних банків;

– зміною офіційної процентної ставки рефінансування (процентна політика).

Національний банк України поступово збільшує обсяг рефінансуван­ня комерційних банків, запроваджує нові методи рефінансування, зокрема проведення операцій РЕПО, створює для комерційних банків однакові умови для користування централізованими кредитами.

При визначенні процентної політики центральний банк враховує ряд факторів:

– рівень інфляції;

– процентні ставки на міжбанківському ринку;

– процентні ставки комерційних банків за кредитами і депозитами на небанківському ринку;

– доходність державних цінних паперів;

– динаміку обмінного курсу національної грошової одиниці;

– стан ліквідності комерційних банків тощо.

2.2.2. Політика обов’язкових резервних вимог

Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку. Резервування частини коштів банків спрямовано головним чином на обмеження їх можливості збільшувати грошову масу в процесі депозитно-кредитної емісії.

Норма резервних вимог є важливою компонентою грошового мультиплікатора. Залежність обсягу грошової маси від рівня норми резервних вимог простежується у формулі, що визначає пропозицію грошей:

MS = MB × mm,

де MS — грошова пропозиція (маса); MB — грошова база; mm — грошовий мультиплікатор.

У свою чергу, формула грошового мультиплікатора має такий вигляд:

,

де cr — коефіцієнт депонування грошей, тобто величина співвідношення готівки й депозитів; rr — норма резервування, тобто співвідношення банківських резервів і депозитів. У свою чергу, банківські резерви визначаються двома чинниками: по-перше, нормою обов’язкових резервів, по-друге, величиною надлишкових резервів комерційних банків.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, а саме:

– порядком визначення норми обов’язкових резервних вимог (на законодавчому рівні чи центральним банком);

– базою, що використовується для обчислення обов’язкових резервів (пасиви чи активи, які саме);

– визначенням банківських активів, які дозволяється використовувати для задоволення резервних вимог;

– величиною норми резервування та критеріями її диференціації;

– розрахунковим періодом додержання резервних вимог.

Національний банк України активно використовує політику обов’яз­кових резервних вимог. Зараз норма резервування дорівнює 15 %. Обов’яз­ковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками. Банки створюють обов’язкові резерви тільки у національній валюті і зберігають їх на коррахунку в Націона­льному банку. Частково банкам дозволяється формувати обов’язкові резерви за рахунок касової готівки й облігацій внутрішньої державної позики.

2.2.3. Політика відкритого ринку

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості кредитів. У результаті центральний банк отримує можливість впливати на розмір грошової маси і рівень процентної ставки у потрібному напрямку, тобто досягаючи заздалегідь поставленої мети.

Об’єктом операцій на відкритому ринку виступають, як правило, цінні папери, що мають високу ліквідність, користуються повсюдним попитом при незначних коливаннях ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку в основному з державними цінними паперами на вторинному ринку.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для використання. В той же час для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які відрізняються за цілим рядом параметрів, а саме:

– формою угоди (звичайна купівля чи продаж або ж на умовах зворотної купівлі — РЕПО);

– об’єктом угоди;

– терміновістю угоди;

– учасниками угоди.

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були звичайні операції центрального банку з купівлі та продажу цінних паперів. Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, призводить до зростання їх ринкової вартості і одночасно з цим до падіння фактичної доходності, що, природно, спонукує власників цінних паперів до їх продажу і навпаки. Таким чином, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механізмів коливання цін і доходності фінансових інструментів.

Операції РЕПО (REPO — repurchase agreement) — це фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частині одна сторона продає цінні папери іншій стороні. В той самий час перша сторона бере на себе зобов’язання викупити зазначені цінні папери у визначений термін або на вимогу іншої сторони. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, яке бере на себе друга сторона. Зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати сторона, що виступає покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині РЕПО.

Операції РЕПО дозволяють центральному банку справляти короткостроковий вплив на кон’юнктуру ринку з подальшим нівелюванням цього впливу через певний проміжок часу. У світовій практиці угоди РЕПО укладаються, як правило, на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового ринку. Окремі параметри операцій РЕПО є стандартизованими.

Національний банк України здійснює на відкритому ринку як звичайні операції з цінними паперами, так і операції РЕПО. Згідно з положенням, затвердженим НБУ, операції РЕПО поділяються на три види залежно від терміну дії і порядку визначення процентної ставки:

– нічне РЕПО;

– відкрите РЕПО;

– строкове РЕПО.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це найбільш дійовий і гнучкий інструмент грошово-кредитної політики.

Тема 3. ЕМІСІЯ ГОТІВКИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОТІВКОВОГО
ГРОШОВОГО ОБІГУ

3.1. Центральний банк — емісійний банк країни

Емісійна — найстаріша функція центрального банку. У XX ст. вона зазнала істотних змін у зв’язку з переходом від системи золотого стандарту до системи обігу паперових грошей, а також внаслідок модифікації грошового обігу (розширення сфери використання депозитних грошей і поява електронних грошей).

В умовах обігу грошей, що не розмінюються на золото[1], забезпеченням грошей, що емітуються центральними банками, виступають головним чином боргові зобов’язання держави і комерційні векселя.

Центральні банки, як правило, мають монопольне право емісії банкнот на території всієї країни (за деяким винятком). Крім банкнот, у багатьох країнах в обігу знаходиться також розмінна монета. Незважаючи на те, що готівкові гроші становлять невелику частину грошової маси, вони створюють основу грошової системи країни. Готівкові гроші, що емітуються центральним банком, у багатьох країнах є єдиним законним платіжним засобом на своїй території.

Центральні банки займаються забезпеченням платіжного обороту готівковими грошима, на них покладено виготовлення банкнот, а в деяких країнах — і чеканка монет. Центральні банки продають готівкові гроші комерційним банкам, як правило, за номіналом, а в деяких країнах з невеликою комісією.

Згідно з діючим законодавством і Законом «Про Націона­льний банк України» виключне право емісії гривні і розмінної монети, організація їх обігу та вилучення з обігу належать Національному банку України. Гривня (банкноти й монети) є єдиним законним платіжним засобом на території нашої держави.

Виробництво національної валюти здійснюється на виробничих потужностях Банкнотно-монетного двору Національного банку України із застосуванням прогресивних технологій і сучасного обладнання.

Національний банк затверджує дизайн національних грошей, встановлює їх номінали і платіжні ознаки, визначає перелік елементів захисту грошей від підробки, регулює структуру готівки в обігу за номіналами, забезпечує потреби економіки в готівці, розробляє вимоги щодо якості готівки, контролює стан готівки, вилучає з обігу зношені, пошкоджені банкноти і дефектні монети, займається їх утилізацією. Національний банк як емісійний банк країни регулює готівковий грошовий обіг у позабанківській системі і в установах банків, розробляє правила зберігання, перевезення та інкасації готівки.

Основні напрямки діяльності Національного банку в галузі готів­кового обігу на перспективу:

– зменшення частки готівки (М0) у загальному обсязі грошової маси (М3);

– прискорення впровадження безготівкових форм розрахунків у споживчому секторі з використанням платіжних карток;

– запровадження прогресивних технологій та сучасного обладнання на всіх стадіях руху й обробки готівки;

– реформування системи інкасації та перевезення готівки (створення немонополізованої гнучкої і розгалуженої системи);

– вдосконалення контролю за справжністю грошових знаків і за їх якістю;

– створення системи страхування ризиків, що викликані роботою банків з готівкою.

В умовах кризового стану економіки в Україні високими темпами збільшується грошова маса і в тому числі її готівковий компонент.

Обіг депозитних грошей має ряд переваг у порівнянні з обігом готівки. В країнах з ринковою економікою в останні десятиріччя спостерігається звуження сфери готівкового грошового обігу, що викликано успішним розвитком електронної системи розрахунків.

В Україні в умовах плановоцентралізованої економіки існувало чітке розмежування грошового обороту на готівковий і безготівковий. З кінця 1997 р. Національний банк проводить політику лібералізації готівкових розрахунків між суб’єктами господарювання. Національний банк визначив основні принципи обороту готівки на підприємствах:

1. Підприємства зобов’язані зберігати свої кошти в установах банків.

2. Підприємства можуть зберігати готівку в своїй касі в межах ліміту залишку готівки в касі на кінець робочого дня, що встановлюється установою банку.

3. Підприємства можуть здійснювати розрахунки між собою і з громадянами як у безготівковій, так і у готівковій формі, як за рахунок коштів, одержаних в установі банку, так і за рахунок виручки від реалізації.

4. Підприємства можуть одержувати готівку з власних рахунків в установах банків на цілі, визначені у чеку, без подання обгрунтовуючих документів.

5. Кошти та виплати, пов’язані з оплатою праці та виплатою диві­дендів, підприємства мають одержувати виключно з кас банків.

Перевірки дотримання підприємствами касової дисципліни здійсню­ють різні державні контролюючі органи і комерційні банки.

3.2. Організація емісійно-касової роботи в установах Національного банку України

Для виконання емісійної функції Національний банк створює резервні фонди банкнот і монет у Центральному сховищі. Ці фонди перебувають виключно у розпорядженні Національного банку. В регіональних управліннях НБУ запаси готівки зберігаються у сховищах і в оборотній касі, які створюються для забезпечення оперативного регулювання готівкового обігу в регіо­ні. Регіональні управління наділяються правами самостійно розпоряджатися готівкою, яка зберігається в їх сховищах та в оборотній касі.

Регіональні управління здійснюють касове обслуговування комер­ційних банків на підставі договорів на платній основі. Підкріплення операційних кас установ комерційних банків та здача ними надлишків готівки і зношених банкнот до оборотної каси регіональних управлінь НБУ здійснюється за їх заявками з проведенням відповідних сум по кореспондентських рахунках.

3.3. Регулювання касової роботи в установах комерційних банків

Комерційні банки самостійно розпоряджаються готівкою, яка залучена їх установами. Касові операції і касове обслуговування клієнтів вони здійснюють на основі відповідної ліцензії Національного банку України. На комерційні банки покладається відповідальність за утримання готівки в обігу в належному стані та вилучення з обігу зношених, пошкоджених, фальшивих банкнот і монет. У зв’язку з цим установи комерційних банків проводять повне перерахування, сортування та пакування готівки, яка надходить до їх кас, за вимогами, визначеними Національним банком. Національний банк встановлює для комерційних банків правила здійснення касових операцій для забезпечення належного рівня зберігання грошових коштів, затверджує вимоги до проектування і будівництва банків стосовно касового вузла і грошових сховищ, розробляє порядок організації охорони банків.

3.4. Прогнозування грошової емісії та потреби в готівці

Головна мета прогнозування готівкової маси — визначення обсягу готівки, необхідного для нормального та безперебійного функціонування економіки. Прогнозування здійснюється з урахуванням основних напрямків грошово-кредитної політики, показників соціально-економічного розвитку країни, прогнозних розрахунків балансу грошових доходів і витрат населення і звітності про касові обороти.

Прогноз визначає джерела й розмір надходжень готівки до кас бан­ків, цільове спрямування і розмір видач готівки із кас банку, розмір випуску грошей або їх вилучення з обігу.

Установи комерційних банків складають прогнози готівкового обігу на основі інформації, яку вони отримують від клієнтів (касові заявки, розрахунки надходження торговельної виручки тощо), а також на основі власного аналізу стану економіки в поточному кварталі й очікуваних змін у наступному кварталі.

Методи прогнозування надходжень і видач готівки по окремих статтях прогнозу розрізняються, що зумовлено різною економічною природою окремих статей. Основне джерело надходження готівки в каси банків — це торговельна виручка. За основу прогнозування надходження виручки береться прогноз роздрібного товарообороту торговельних підприємств, що мають рахунки в даній установі банку, і відраховується виручка, що не інкасується, тобто не надійде у вигляді готівки в касу банку. Для визначення сум видач на оплату праці за основу прогнозування береться загальна сума фонду оплати праці підприємств, що обслуговуються у даній установі, і відраховуються суми безготівкових перерахувань та утримань.

Установи комерційних банків подають прогнози касових оборотів регіональним управлінням НБУ. У свою чергу, регіональні управління складають прогноз касових оборотів по регіону на основі прогнозних і звітних матеріалів, які вони одержують від республіканських, обласних і міських органів виконавчої влади, а також враховуючи прогнози, надані комерційними банками. Установи НБУ здійснюють розподіл показників квартального прогнозного розрахунку за місяцями і подають його в Департамент готівково-грошового обігу Національного банку України за місяць до початку прогнозованого кварталу.

Департамент складає квартальний прогноз касових оборотів в цілому по країні із щомісячним розподілом всіх показників по регіонах. Показники прогнозного розрахунку доводяться до регіональних управлінь НБУ, а останні доводять їх до комерційних банків.

Тема 4. РЕФІНАНСУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

4.1. Кредитування (рефінансування) комерційних банків

Центральний банк надає кредити комерційним банкам на емісійній основі, тобто в процесі кредитування (рефінансування) він емітує (створює) гроші (платіжні засоби обігу).

Найбільш поширені способи кредитування (рефінансування) комер­ційних банків:

– редисконтування векселів;

– ломбардний кредит (кредит під заставу цінних паперів);

– операції РЕПО (купівля у комерційних банків цінних паперів на умовах угоди про зворотний їх викуп).

Центральний банк встановлює певні вимоги до тих цінних паперів, які він використовує в процесі кредитування комерційних банків. Як правило, це повинні бути або державні цінні папери, або першокласні комерційні векселі. Він визначає також умови надання кредиту: розмір процентної ставки, ліміт (квоту) кредитування, строки надання кредиту, частку покриття портфеля цінних паперів кредитом тощо. Обсяг і умови кредитування комерційних банків змінюються залежно від основних напрямків грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк.

Для кожної країни характерні свої особливості встановлення кредитних відносин центрального банку з комерційними банками.

Німецький федеральний банк досить активно кредитує комерційні бан­ки. Найбільш поширена форма кредитування — це операції РЕПО (37,7 % активів банку), на другому місці — редисконтування векселів (17,6 % активів банку) і на третьому місці — надання ломбардних кредитів (1,6 % активів банку), це найбільш дорогий для комерційних банків спосіб підвищення ліквідності.

Інакше складаються кредитні відносини між федеральними резервними банками і комерційними банками у США. Кредити надаються головним чином під заставу цінних паперів і мають цільову спрямованість (регулюючий, сезонний і надзвичайний кредит). Частка кредитів в активах балансу федеральних резервних банків дуже незначна (менше 1 %). Крім того, з метою підвищення ліквідності комерційних банків федеральні резервні банки використовують операції РЕПО. Цінні папери, куплені згідно з угодами РЕПО, займають у консолідованому балансі федеральних резервних банків близько 5 % активів.

Згідно із Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національний банк може надавати кредити комерційним банкам на строк за домовленістю з ними і під заставу векселів і цінних паперів.

До середини 1994 р. НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав кредити тільки тим банкам1, які брали зобов’язання вкладати отримані у кредит кошти в пріоритетні напрямки розвитку економіки.

З середини 1994 р. НБУ почав проводити кредитні аукціони. Мета проведення аукціонів — забезпечити рівний доступ для всіх комерційних банків до кредитів центрального банку. До участі в аукціонах допускаються комерційні банки, що працюють не менше одного року, виконують норму обов’язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають НБУ звітність і не мають простроченої заборгованості за кредитами НБУ.

При проведенні аукціону комерційні банки — потенційні позичальники — направляють Аукціонному комітету заявки із зазначенням обсягу кредитів, який вони хотіли б отримати, і показником процентної ставки.

Заявки задовольняються в міру зниження запропонованої процентної ставки, починаючи з найвищої. Комерційні банки, чиї заявки задоволені, оформляють кредитний договір із регіональними управліннями НБУ. Важливою умовою отримання кредиту є укладення договору про забезпечення його повернення (договір поруки або договір застави). Після оформлення кредитного договору регіональне управління НБУ перераховує гроші на кореспондентський рахунок банку, що отримав кредит НБУ.

НБУ проводить цільові кредитні аукціони. Кредити на цих аукціонах можуть отримати комерційні банки, які, у свою чергу, мають намір кредитувати підприємства, що здійснюють структурну перебудову, санацію виробництва і потребують державної підтримки.

Починаючи з 1996 р., НБУ надає комерційним банкам ломбардний кредит під забезпечення державними цінними паперами. Право на отримання ломбардного кредиту мають комерційні банки, діяльність яких відповідає певним вимогам. Кредит надається на строк до 10 днів. При цьому термін погашення цінних паперів, наданих у забезпечення кредиту, не повинен збігатися з терміном користування кредитом.

Заборгованість комерційного банку за кредитом не повинна перевищувати 75 % вартості портфеля цінних паперів, що надані в забезпечення ломбардного кредиту. Процентна ставка, за якою НБУ видає ломбардний кредит, залежить від ситуації на грошовому ринку і, як правило, на кілька процентних пунктів перевищує офіційну облікову ставку НБУ.

Ломбардний кредит надається на підставі кредитного договору, що укладається між регіональним управлінням НБУ і комерційним банком. На період користування кредитом державні цінні папери, надані в забезпечення кредиту, блокуються в Депозитарії НБУ на окремому рахунку. Після погашення ломбардного кредиту і сплати процентів відбувається розблокування цінних паперів, і комерційному банку знову надається право вільного їх обігу.

У випадку відсутності або недостатності коштів на кореспондентському рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і проценти за ним погашаються за рахунок коштів від реалізації Національним банком цінних паперів, що були надані в забезпечення кредиту.

Формування в Україні повноцінного ринку державних цінних паперів дозволило Національному банку проводити рефінансування комерційних банків шляхом купівлі у них цінних паперів із обов’язковою умовою зворотного викупу цінних паперів комерційними банками у встановлений строк.

Національний банк наділений можливістю надавати комерційним банкам, які переведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційний кредит. Кредит надається з метою забезпечення платоспроможності й ліквід­ності банку і для підтримки заходів фінансового оздоровлення. Строк кредиту визначає Правління НБУ. Стабілізаційний кредит надається тільки за умови його забезпечення заставою високоліквідних активів комерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансово стабільних банків.

У перспективі НБУ планує використовувати такий метод рефінан­сування комерційних банків, як редисконтування векселів за умови, що вони будуть мати не менше трьох підписів і строк погашення до шести місяців.

Тема 5. Організація міжбанківських розрахунків

5.1. Суть та роль міжбанківських розрахунків

Центральний банк несе відповідальність за ефективне і безперебійне функціонування платіжної системи країни, забезпечення мінімізації ризику в цій системі.

Виходячи з характеру платежів, які здійснює платіжна система, розрізняють:

– системи міжбанківських розрахунків;

– внутрішньобанківські платіжні системи;

– системи «клієнт-банк»;

– системи споживчих платежів, тобто системи масових платежів населення з використанням карток.

Системи міжбанківських розрахунків призначені для здійснення пла­тіжних трансакцій між банками, що зумовлені виконанням платежів клієнтів банків або власних зобов’язань одного банку перед іншим. Системи міжбанківських розрахунків різних країн можуть значно відрізнятися. В світі не існує єдиної платіжної моделі, але існують загальні принципи побудови платіжної системи.

Залежно від характеру стосунків між учасниками платіжного процесу розрізняють два основних методи здійснення розрахунків:

– з використанням двосторонніх кореспондентських рахунків;

– з використанням рахунків у центральному банку, який відіграє роль посередника у розрахунках.

За повнотою здійснення міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків: систему валових і систему клірингових розрахунків.

Система валових розрахунків (брутто, gross) передбачає розрахунок за кожним платіжним документом (тобто за кожною трансакцією) окремо.

Система клірингових розрахунків (нетто, net) забезпечує накопичення певного обсягу платіжних повідомлень, після чого виконується підраху­нок чистої нетто-позиціїї кожного з банків-учасників (виконується неттинг). Тобто, за платіжними документами, що стосуються одного учасника, вираховується різниця між сумами коштів, які цей банк отримує, та коштами, які він сплачує, і ця різниця може бути як дебетовою, так і кредитовою. Саме ці чисті нетто-позиції відображаються потім на рахунках банків-учасників.

Залежно від того, хто є власником системи міжбанківських розрахунків, діють дві системи:

– система, якою центральний банк володіє, яку він обслуговує і в якій виконує розрахунки;

– система, що є власністю структур приватного сектора (банків­ських асоціацій або клірингових палат) і в якій центральному банку відводиться роль агента з остаточних розрахунків.

Обидві системи поєднує те, що остаточний розрахунок виконує центральний банк.

Залежно від режиму функціонування кореспондентського рахунку розрізняють дві системи міжбанківських розрахунків:

– система розрахунків з наданням банком, який веде кореспондентський рахунок, кредиту-овердрафту;

– система розрахунків без надання банком, який веде кореспондентський рахунок, кредиту-овердрафту, тобто платежі здійснюються у межах залишків коштів на кореспондентському рахунку.

За операційними параметрами електронних систем міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків:

– система пакетного режиму, коли платіжні документи обробляються періодично і групами (пакетами файлів платіжних документів);

– система реального часу, коли платежі зараховуються на кореспондентські рахунки у міру їх надходження.

Згідно з нормативними актами Національного банку міжбанківські розрахунки на території України можуть здійснюватись

– через систему електронних платежів (СЕП) Національного банку України;

– внутрішньобанківську платіжну систему;

– прямі кореспондентські відносини між банками (за наявності дозволу регіонального управління НБУ за місцем відкриття кореспондентського рахунку).

Починаючи з 1994 р. основна форма міжбанківських розрахунків в Україні — це система електронних платежів через мережу розрахункових палат НБУ. Система забезпечує:

– прискорення розрахунків між банками;

– підвищення рівня надійності розрахунків;

– посилення контрольної функції НБУ за станом кореспондентських рахунків комерційних банків;

– раціональне використання тимчасово вільних ресурсів банків тощо.

СЕП побудована як деревовидно-мережна структура.

На нижньому рівні СЕП містяться банки-учасники електронних розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). РРП — це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки-учасники СЕП відповідного регіону. На верхньому рівні СЕП знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП), яка організує функціонування СЕП у цілому і керує роботою регіональних розрахункових палат.

Для участі в СЕП комерційний банк встановлює з регіональним управлінням НБУ кореспондентські відносини, тобто укладає угоду про відкриття кореспондентського рахунку. Коррахунки ведуться в електронній формі в регіональному управлінні НБУ. Одночасно з відкриттям кореспондентського рахунку комерційному банку-учаснику СЕП відкривається технічний кореспондентський рахунок в РРП, через який безпосередньо здійснюються міжбанківські розрахунки.

СЕП пропонує різні способи взаємодії головного банку з його філіями при виконанні міжбанківських розрахунків. Ці способи отримали назву «моделей обслуговування консолідованого коррахунку в СЕП». При розробці моделей враховували, що банки своїми філіями повинні керувати:

– у масштабі всієї країни;

– якомога докладніше;

– за допомогою засобів СЕП;

– за дворівневою структурою.

5.2. Основні характеристики міжбанківських розрахунків на основі СЕП

СЕП — централізована система міжбанківських розрахунків типу «брутто», що є власністю НБУ.

СЕП працює без надання Національним банком кредиту овердрафту, тобто платежі здійснюються в межах залишків коштів на коррахунках комерційних банків.

СЕП забезпечує розрахунки між банківськими установами в національній валюті України і в найбільш уживаних іноземних валютах.

СЕП базується на повністю безпаперовій технології. Основним режимом роботи є обмін електронними платіжними документами та службовими повідомленнями за допомогою засобів електронної пошти НБУ.

Ініціатива проведення трансакцій у СЕП належить банку, який дебетує власний рахунок. Виходячи з цього, основним типом платіжних документів, що використовується в розрахунках, є кредитові документи, тобто платіжні доручення. Платіжні трансакції в СЕП є безвідкличними.

СЕП заснована на пакетному способі передачі інформації.

Послуги системи електронних міжбанківських розрахунків платні.

Основні тенденції, що притаманні діючій системі міжбанківських розрахунків:

– концентрація грошових коштів на консолідованих коррахунках головних банків (юридичних осіб);

– проведення більш жорсткої політики головного банку щодо своїх філій у сфері міжбанківських розрахунків;

– централізація обробки платіжних документів у ЦРП НБУ та розрахункових центрах великих комерційних банків;

– поступове збільшення кількості й обсягів платіжних трансакцій.

Тема 6. НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ – ФІНАНСОВИЙ АГЕНТ УРЯДУ

Центральні банки, виступаючи в ролі банкіра й радника уряду з фінансових питань, як правило, ведуть рахунки державних установ і відомств (міністерства фінансів, казначейства), акумулюючи фінансові надходження та здійснюючи платежі за дорученням власників коштів. Світовий досвід доводить, що центральні банки відіграють помітну роль в організації і здійсненні касового виконання державного бюджету.

В Україні згідно із Законом «Про банки й банківську діяльність» касове виконання державного бюджету організовує Національний банк України.

Щоб поліпшити управління державними фінансами, Президент України у 1995 р. підписав Указ «Про державне казначейство». Основні завдання цього відомства: організація виконання державного бюджету і державних позабюджетних фондів, контроль за використанням бюджетних коштів, а також облік касового виконання бюджету і складання відповідної звітності.

У 1997 р. Кабінет Мінінстрів і Національний банк України прийняли спільну постанову, яка передбачала поетапне запровадження в Україні казначейської системи виконання державного бюджету. На першому етапі, починаючи з 1997 р., поступово запровува касовелось виконання державного бюджету через територіальні органи Державного казначейства за видатками. На другому етапі запроваджено касового виконання державного бюджету через казначейську систему за доходами.

Щоб підвищити надійність зберігання бюджетних коштів та посилити контроль за їх рухом і використанням Кабінет Міністрів і Національний банк України визначають коло комерційних банків, уповноважених здій­снювати касове виконання державного бюджету і державних позабюджетних фондів. З Національним банком і уповноваженими комерційними банками головне управління Державного казначейства укладає угоди на здійснення відповідних розрахунково-касових операцій.

Через уповноважені банки кошти державного бюджету акумулюються на централізованому доходному рахунку Головного управління Державного казначейства України в ОПЕРУ Національного банку. Потім, згідно з розподілом бюджетних коштів, який здійснюють головні розпорядники (міністерства, відомства), Головне управління Казначейства переказує кошти своїм територіальним управлінням, щоб забезпечити фінансування видатків державного бюджету. Фінансування та оплату витрат розпорядників коштів (бюджетних установ і організацій) здійснюють безпосередньо територіальні управління Казначейства з єдиного казначейського рахунку, відкритого в уповноваженому комерційному банку.

Читайте також:

1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
2. III. Виконання бюджету
3. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
4. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
5. V. Виконання вправ на застосування узагальнювальних правил.
6. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
7. Алгоритм розробки методичних основ бюджетування
8. Апарат державного управління як система органів виконавчої влади.
9. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери
10. Аудит витрат на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг
11. БАЖАННЯ і НАМІРИ - це миттєво виникаючі і досить часто змінюють один одного мотиваційні суб'єктивні стани, що відповідають змінюваних умов виконання дії.
12. Безпека виконання робіт.

Переглядів: 635