• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В 1815-1871 РР.

ЛЕКЦІЯ 5

План лекції:

1. Віденський конгрес та його рішення.

2. «Європейський концерт» як система.

3. Священний союз та боротьба народів за самовизначення.

4. Американська підсистема.

5. Кримська війна та крах Священного союзу.

6. Ситуація в Європі в 1856-1871 рр.

1. Віденський конгрес та його рішення.

Характерні риси:

1) ВК увійшов в історію як приклад однієї із найуспішних спроб тривалого дипломатичного врегулювання міжнародних протиріч в Європі. У порівнянні з Вестфальським або Утрехтським ВК у меншій мірі переслідував мету припинення війни і відновлення миру, оскільки ця задача вже була вирішена;

2) ВК передувала настільки насичена дипломатична активність, пов’язана із визначенням політичних інтересів учасників коаліції і майбутнього переможеної Франції, що багато задач конгресу по суті були вже вирішені наперед;

3) Усі зовнішньополітичні рішення приймались безпосередньо на місці, оскільки кожна країна на ВК була представлена якщо не монархом, то головою зовнішньополітичного відомства.

Передісторія: 30 березня 1814 р. союзники увійшли в Париж. Через кілька днів Наполеон відрікся від престолу і відправився в заслання на о. Ельба. На французький престол повернулася повалена революцією династія Бурбонів в особі Людовика XVIII, брата страченого короля Людовіка XVI. Період майже безперервних кровопролитних європейських воєн закінчився.

Із поразкою Наполеона у 1814 р. рухнув і той міжнародний порядок, який він нав’язував європейським країнам у період своєї могутності. Перед країнами анти французької коаліції стало завдання визначити нові правила МВ.

Ідея скликання загальноєвропейського конгресу після закінчення війн з Наполеоном вперше була документально відображена в російсько-англійському договорі 1805 р., що став основою Третьої анти французької коаліції.

Спочатку скликання К. було призначено на серпень 1814 р., але у зв’язку з парламентськими засіданнями в Англії і від’їздом Олександра І його відклали на місяць. Із середини вересня 1814 р. у Відень почали приїжджати делегації різноманітних європейських країн. У його роботі під головуванням австрійського дипломата графа Меттерніха прийняли участь усі європейські країни, окрім Туреччини.

Віденський К. офіційно тривав з листопада 1814 р. до червня 1815 р. і закінчився прийняттям Заключного акту.

Росію представляли Олександр I, К.В. Нессельроде, А.К. Розумовський; Англію - А. Веллінгтон; Австрію - Франц I, К. Меттерніх; Францію - Ш. Талейран; Пруссію - В. Гумбольдт.

Основними завданнями конгресу були: відновлення на французькому престолі династії Бурбонів, виключення можливості нового приходу до влади Наполеона або представників його партії і визначення нових кордонів держав Європи.

Крім того кожна Д. переслідувала і свої власні цілі.

Англія: переговори вів міністр закордонних справ лорд Каслрі!

1) Переслідувала свої традиційні цілі забезпечення рівноваги в Європі і своєї переваги поза неї;

2) Як головна загроза – Франція. Прагнула відтіснити Ф. від фландрського узбережжя шляхом приєднання до Голландії Бельгії;

3) зміцнити прикордонні держави по всьому периметру Франції;

4) робити її сусідом через Рейн яку-небудь велику німецьку державу

5) разом з тим А. прагнула звести до мінімуму політичні і територіальні придбання Росії.

Ситуація для А. на Конгресі значно покращувалося у зв’язку з тим, що до моменту початку К. майже всі її територіальні придбання вже були зроблені і зафіксовані у міжнародних договорах, що забезпечувало панування А. на Північному і Середземному морях і на шляху до Індії. Крім того, А. вдалося не допустити обговорення і міжнародного врегулювання морського права і, таким чином, зберегти т.з. «британський морський кодекс», тобто присвоєне собі право на насилля навіть у відношенні кораблів нейтральних країн, якому Росія протягом багатьох років намагалась протиставити принципи «нейтралітету» і «морської рівноваги».

Австрія: переговори вів канцлер князь фон Меттерніх!

також забезпечила собі заздалегідь міцні позиції на К.

1) прагнула повернути собі втрачені території в Німеччині і Італії і за можливості їх округлити;

2) виступала єдиним фронтом разом з Англією.

Пруссія: переговори вів канцлер князь фон Гарденберг!

1) прагнула повністю відновити свою довоєнну державну територію і примножити її за рахунок Саксонії;

2) з точки зору перспектив традиційного австро-прусського суперництва сильною стороною Пруссії був той факт, що на фоні багатовекторної політики Австрії практично всі інтереси прусських політиків були зосереджені в Німеччині, зокрема у Берліні розроблялись різноманітні плани майбутньої німецької федерації.

3) Однак Пруссія на К. не відігравала провідної ролі і була постійно у кільватері Росії.

Росія: переговори вів імператор Олександр І!

1) Прагнула збільшити потенціал своєї державної могутності;

2) Претендувала на приєднання всього створеного Наполеоном герцогства Варшавського.

Франція: переговори вів міністр закордонних справ Талейран!

1) Відновлення минулої політичної ваги і повернення у ряди великих країн (оскільки у перші три місяці К. Франція не була допущена до нарад четвірки).

2) Тактика Талейрана на К. заклечалась у тому, щоб перетворивши Ф. у покровителя малих країн, по мірі сил сіяти ворожнечу між союзниками і дочекатися свого часу.

Позиції інших держав Європи багато в чому визначалися традиційними зовнішньополітичними уподобаннями: Португалія і Голландія йшли в кільватері Англії, Іспанія почала зближення з Францією, німецькі держави, які побоювалися територіальних претензій Австрії та Пруссії, шукали допомоги у Росії.

Таким чином, до початку роботи К. виділилися три великих колапроблем з різним ступенем вирішення. На заході Європи головною була проблема стримування можливого реваншизму Франції. В силу загальної зацікавленості у цьому всіх чотирьох держав рішення К. цього кола проблем не несло за собою ніяких серйозних ускладнень. Центр Європи, тобто величезний простір від Балтики до Середземного моря, випробував найрадикальніші політичні зміни. Однак і в цьому випадку ситуація полегшувалася тим, що з самого початку держави сходилися в принциповому питанні: Німеччина та Італія повинні залишатися роздробленими. Саму ж серйозну проблему представляв собою схід Європи, зокрема так зване польсько-саксонське питання.

Рішення Віденського конгресу:

1. Спроба Наполеона повернути престол (відома як «сто днів») досить дорого обійшлася Франції. 8 (20) листопада 1815 союзники уклали з нею новий мирний договір, за яким вона позбулася ряду фортець на східному кордоні, а також Савойї та Ніцци, і зобов'язалася заплатити 700 млн. фр. контрибуції. Крім того, на період від 3 до 5 років Франція підлягала окупації 150-тисячною армією союзників, яку сама повинна була й утримувати.

У результаті Росія отримала Велике герцогство Варшавське, Познань залишилася у складі Пруссії, Галичину зберегла Австрія, а Краків був проголошений «вільним містом». У складі Росії польські землі отримали статус автономного Королівства (Царства) Польського. Крім того, учасники Віденського конгресу визнали права Росії на Фінляндію та Бессарабію. У складі Росії вона була автономним Великим герцогством (князівством) Фінляндським.

У порядку компенсації за втрату Фінляндії Швеція, як активний учасник воєн проти наполеонівської Франції, отримала Норвегію.

Пруссія отримала частину Саксонії, Вестфалію, Рейнську область на заході Німеччини, частину польських земель, включаючи Познань і Торн, шведську Померанію і острів Рюген.

Австрія отримала частину Великого герцогства Варшавського, а також володіння на Балканському півострові, частину земель у Північній Італії, а саме Венеціанську республіку (включаючи Далмацію), у центральній Італії – дрібні держави Тоскану, Парму, Модено тощо.

Маленьке Сардинське королівство (столиця – Турин), захоплене ще французами у 90-ті роки 18 ст., було відновлене як незалежна держава.\

Територія Республіки Сполучених провінцій (Голландія) разом з Південними Нідерландами і Люксембургом утворили Нідерландське королівство. Воно мало служити буфером між Францією і німецькими державами, які вбачали в ньому додаткову гарантію своєї безпеки.

Швейцарська конфедерація була збережена і отримала статус нейтральної держави.

На Віденському конгресі було вирішено утворити в межах Священної Римської імперії нову конфедерацію під назвою Німецький союз. Відносини між членами конфедерації будувалися на основі договору. Його підписали 34 монархії і 4 вільних міста (Бремен, Гамбург, Любек і Франкфурт-на-Майні). Члени Німецького союзу зберігали право проводити незалежну зовнішню політику і підписувати будь-які договори з іноземними державами, якщо вони не були спрямовані проти членів союзу.

Заключний (Генеральний) акт був підписаний 28 травня (9 червня) 1815 р. представниками Австрії, Великобританії, Росії, Франції, Пруссії, Швеції, Іспанії та Португалії. Надалі до нього приєдналися і всі інші держави Європи. Останньою його підписала в травні 1820 Баварія.

У ньому були заключні територіальні питання. Він містив також декларацію про свободу річкових шляхів. Як додаток до нього були прийняті декларація про заборону работоргівлі і положення про ранги дипломатичних представників.

Політико-ідеологічне питання. Після Віденського конгресу принцип конституційного правління отримав більш широке поширення, ніж будь-коли раніше.

Після 1815 конституції діяли не тільки у Великобританії, а й у Франції, в Нідерландському королівстві, Швеції, Норвегії. Незабаром після Віденського конгресу за образом і подобою французької Хартії були введені конституції в ряді західнонімецьких держав (у Баварії та Бадені, Вюртемберзі тощо). Олександр I дарував конституції Королівству Польському і Великому герцогству Фінляндському, які користувалися автономією у складі Російської імперії. Боротьба за введення конституцій розгорнулася в Іспанії, Пруссії та італійських державах. Правда, потрібні були ще революції початку 20-х років в Іспанії, Португалії, Італії, Греції, а також революції 1830 р. і 1848-1849 рр., щоб принцип конституційного правління був прийнятий більшістю європейських держав. Тим не менше, після Віденського конгресу Європа стала не в приклад ліберальнішою.

2. «Європейський концерт» як система.

Новий міжнародний порядок, заснований на Віденському конгресі, не міг бути нічим іншим, як балансом сил основних держав. Він зберігався в загальних рисах протягом майже половини століття - до середини 50-х років. Його серйозно потрясли лише революції 1848-1849 рр., а остаточно зруйнувала Кримська війна 1853-1856 років.

Але Віденський порядок ґрунтувався не тільки на підтримці балансу сил в Європі, а й на так званому «європейському концерті». Це було нове явище в історії МВ. Так називали політику основних держав Європи, спрямовану на мирне вирішення протиріч між собою, на колективне рішення всіх спірних проблем. Жодна з держав не прагнула доводити міжнародні протиріччя до війни. Всі спірні проблеми, що стосуються третіх, малих країн, вони вирішували на основі спільної домовленості між основними державами.

Ті країни, на які спирався новий порядок і від яких залежав «європейський концерт», з часу Віденського конгресу отримали неофіційну назву великих держав. До їх числа відносили союзні держави Австрію, Великобританію, Пруссію і Росію, а також незабаром приєдналася до них Франція. Особливе положення цих країн у Європі підкреслювала та обставина, що між собою вони підтримували дипломатичні відносини на найвищому рівні - послів, тобто дипломатичних представників вищого «класу».

Першою стійкою міжнародною системою став т.зв. "європейський концерт", який сформувався на Віденському конгресі 1815 і пішов з історичної сцени фактично тільки після світових воєн ХХ століття.

Основними рисами «європейського концерту» були:

1) Розвиток міжнародних відносин залежав від дуже вузького кола - п'яти великих європейських держав. Взаємовідносини Великобританії, Франції, Пруссії (Німеччини), Росії, Австрії (Австро-Угорщини) визначали стан справ на світовій арені. Позаєвропейські держави, так само як і малі європейські держави, перетворилися до цього часу із суб'єктів в об'єкти безумовно європоцентричної СМВ.

2) Інтереси всіх великих європейських держав, за винятком Великобританії та Росії, були сконцентровані майже виключно на Європі, хоча в цей час відбувалася інтенсивна колонізація світу.

3) Однією з основ "європейського концерту" став принцип підтримання балансу сил. Відповідальність же за підтримання внутрішнього європейського балансу покладалася на великі держави.

4) Хоча анексії і контрибуції як і раніше були формами міжнародної практики, правителі великих держав вже не розглядали в якості реальної мети розчленування і ліквідацію якої-небудь великої держави, що належить до "клубу обраних". Наприклад, поразки Росії в Кримській війні, Австрії - у війні 1866 р., Франції - в франко-прусській війні чи Німеччині в першій світовій війні не привели до зникнення цих держав з політичної карти або навіть до їх виключення з клубу великих держав.

5) XIX століття - століття "європейського концерту" - було часом розквіту класичної дипломатії. Система "європейського концерту" "охоплювала переважно політичну сферу. У цих умовах вплив на зовнішню політику внутрішніх соціально-економічних процесів при всій його важливості був опосередкованим і позначався головним чином у надзвичайних, кризових ситуаціях. Дипломатія, за допомогою якої формувалися МВ, володіла значною часткою автономії. Це забезпечувало свободу маневру при прийнятті зовнішньополітичних рішень, жорстко не обумовлену обставинами внутрішньополітичного характеру.

6) Безперечна заслуга "європейського концерту" полягає в тому, що в період існування цієї системи були сформульовані і прийняті всіма цивілізованими країнами нормативні акти про мирне вирішення міжнародних суперечок і про закони і звичаї війни, такі як Женевська конвенція 1864 р., Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Декларація Брюссельської конференції 1874 р., Гаазька конвенції 1899 і 1907 рр. І саме в період "європейського концерту" в практику міжнародних відносин увійшли переговори про обмеження і скорочення озброєнь (конференція 1899 р.).

7) Починаючи з 1815 р. п'ять держав "європейського концерту" визначали долю світу. Особливістю цього квінтету була не тільки виявлена культурна спільність і сумісність інтересів, а й просування по шляху промислової модернізації (хоча і в різній мірі). Англія раніше за інших увійшла в світ промислової революції, за нею порівняно швидко пішла Франція, Австрія і Пруссія йшли в ар'єргарді технічного прогресу Заходу, а Росія, при всій її військовій потужності в значно меншій мірі брала участь у найголовнішому процесі сучасності - промисловій революції.

3. Утворення Священного союзу та боротьба народів за самовизначення.

Віденський конгрес завершився в червні 1815 А 14 (26) вересня того ж року монархи Росії, Пруссії та Австрії підписали договір про створення так званого Священного союзу. З договору випливало, що три монарха зобов'язалися захищати християнські цінності, народи і государів від підступів революціонерів, атеїстів і лібералів.

Згодом до Священного союзу приєдналася більшість інших держав Європи. Великобританія формально не увійшла до складу Священного союзу, але брала участь у його діяльності аж до початку 30-х років XIX ст., активно співпрацюючи з його членами. Не приєдналася до нього і Османська імперія.

У перші роки після Віденського конгресу Священний союз представляв собою одну з основних форм міжнародного співробітництва європейських держав. Відбулися три конгресу Священного союзу.

Перший з них з 30 вересня по 21 листопада 1818 р. в місті Ахен (Екс-ла-Шапель) в західній Німеччині. На цьому з'їзді Франція була остаточно визнана рівною собі чотирма іншими державами.

Наприкінці 1819 - початку 1820 відбувся другий, «здвоєний» конгрес Священного союзу. Він розпочався в Троппау (Опава), а закінчився в Лайбахе (Любляна) в Австрії.

Третій конгрес відбувся з 20 жовтня по 14 грудня 1822 у Вероні (Італія).

Відтоді конгреси Священного союзу, на яких були б представлені всі великі держави та інші держави, не скликались. Основною формою взаємодії найбільших держав на міжнародній арені стали конференції міністрів закордонних справ або інших офіційних представників.

Які питання обговорювали на конгресах Священного союзу? Найголовніше питання,це підйом національних і ліберальних рухів у Європі.

Французька революція і Наполеон дали поштовх до національних виступів різних народів. Імпульс цих революцій прийшов з Південної Америки, де в період Наполеонівських воєн розгорнувся рух за звільнення від іспанської колоніальної залежності.

Услід за ними спалахнули революції в Португалії, Неаполі, Пьємонті, у 1821 р. проти осман на визвольну боротьбу піднялися греки, Росії (повстання декабристів 1825 р.).

Всі ці революції мали дві спільні риси:

1) Вони проголошували ліберальні гасла, головним з яких була вимога запровадження конституції; головна мета – за допомогою конституції обмежити владу монарха;

2) Ці революції були патріотичними, національними.

Результати революцій:

1) Учасники другого конгресу Священного союзу прийняли рішення про збройну інтервенцію. Весною 1821 р. австрійські війська подавили революції в Італії.

2) 1822 р. учасники третього Конгресу Священного союзу у Вероні прийняли рішення про інтервенцію в Іспанію, що здійснила Франція весною 1823 р.

Одночасно на Веронському конгресі 1822 р. обговорювали питання про грецьке повстання.

Більшість європейських монархів, у тому числі і російський імператор, засуджували грецьких повстанців, як порушників легітимного порядку. На сторону греків стала Англія, яка у 1824 р. в односторонньому порядку визнала греків воюючою стороною і стала надавати їм підтримку. Така зміна в політиці Великобританії почасти була пов'язана з тим, що грецьке повстання призвело до загострення Східного питання, або питання про долю Османської імперії, насамперед її європейських провінцій, оскільки Балканський півострів і Східне Середземномор'я здавна перебували в полі її торгових і стратегічних інтересів. До того ж британська громадськість, в тому числі виборці, несхвально ставилася до реакційної політики Священного союзу і співчували визвольним рухам народів Османської імперії.

Активні дії Великобританії на Балканах, розуміння важливості Східного питання, а також тиск з боку громадськості - все це спонукало й інші європейські держави переглянути свою позицію по відношенню до грецького повстання.

23 березня (4 квітня) 1826 р., Росія і Великобританія підписали протокол про спільні дії, домагаючись надання Греції внутрішнього самоврядування в складі Османської імперії.

Франція підтримала ініціативу обох держав. На цих умовах 24 червня (6 липня) 1827 Великобританія, Росія і Франція підписали в Лондоні відповідну конвенцію. Однак Австрія і Пруссія не підтримали їх дії, вважаючи це порушенням принципів Священного союзу.

У ході бойових дій турецька армія зазнала серії поразок, вирішальні битви були отримані російською армією на Балканському театрі воєнних дій.

Результатом всього цього стало підписання 2 вересня 1829 р. Андріанопольського мирного договору, за яким:

1) Османська імперія надала самостійність Греції

2) підтвердила автономні права Дунайських князівств Молдавії та Валахії, а також Сербії.

3) Гирло Дунаю і все Кавказьке узбережжя Чорного моря від гирла річки Кубань до кордону Аджарії відійшли до Росії

4) Османська імперія визнавала як володіння Росії Грузію, Імеретію, та інші області Закавказзя.

5) Вона надавала російським підданим право вільної торгівлі на своїй території, а також відкривала Чорноморські протоки для вільного проходу російських та іноземних торгових суден.

У лютому 1830 за рішенням Лондонської конференції трьох держав Греція була оголошена незалежною державою.

4. Американська підсистема.

Веронський конгрес обговорював також можливість збройної інтервенції Священного союзу в країни Латинської Америки з метою відновлення іспанського колоніального панування. Будучи не в силах самостійно впоратися з визвольним рухом у своїх колоніях, Іспанія ще в 1817 р. звернулася до нього з проханням про допомогу. Однак цьому плану не судилося здійснитися головним чином з двох причин. Проти інтервенції в Латинську Америку заперечувала Великобританія, не тільки симпатизувала визвольному руху, а й захищала свої комерційні інтереси (ще в XVIII ст. Американський континент став найбільшим ринком збуту її промислових виробів). А головне, плани інтервенції рішуче засуджували США.

2 грудня 1823 президент США Монро виступив з посланням до сенату. Виражені у ньому ідеї увійшли в історію під назвою «доктрини Монро». Приводом до цього виступу послужили чутки про підготовлювану інтервенцію Священного союзу проти незалежних латиноамериканських держав. Важливе значення мало і занепокоєння американців у зв'язку з експансією Росії на північному сході Американського континенту. Російсько-американська компанія, створена в 1799 р. для освоєння хутрових ресурсів Аляски, поступово поширила свою діяльність на узбережжя Каліфорнії, де в 1812 р. був заснований Форт Росс. Все це пояснює головне положення «доктрини Монро»: США оголошували Західну півкулю зоною, вільною від європейської колоніальної експансії. Не ставлячи під сумнів права європейських держав на ті колонії, якими вони фактично володіли, США заявляли, що не потерплять жодних нових колоніальних експедицій і захоплень. США визнавали право народів Америки самостійно вибирати форму правління і уряд в своїх державах, без втручання ззовні. Вони декларували свій нейтралітет в конфлікті між колишніми іспанськими колоніями і метрополією. Заперечуючи проти інтервенції європейських держав у справи Америки, США одночасно брали зобов'язання не втручатися у справи Європи.

Фактично така позиція США допомогла молодим латиноамериканським державам відстояти свою незалежність від спроб Іспанії відновити своє панування за підтримки Священного союзу. До середини 20-х років XIX ст. більшість іспанських колоній Латинської Америки проголосили свою незалежність. Виникли незалежні держави Парагвай (1811 р.), Аргентина (1816 р.), Чилі (1818 р.), Колумбія і Венесуела (1819 р.), Мексика і Перу (1821 р.), Болівія (1825 р.) та ін. У колоніальній залежності від Іспанії залишилися тільки острова Куба і Пуерто-Ріко.

У міру успіхів визвольної боротьби виник і рух за їх об'єднання в союзну державу, на зразок США в Північній Америці. Гарячим поборником єдності був Симон Болівар, один з основних вождів визвольної війни, що став в 1819 р. президентом федеративної республіки Велика Колумбія, до складу якої входили Венесуела, Нова Гранада (Колумбія), Панама та Еквадор. За його ініціативою в 1826 р. в Панамі відбулася об'єднавча конференція латиноамериканських держав. Однак у силу багатьох причин - територіальних та інших протиріч, слабкості економічних та інших зв'язків і пр. - у розвитку Латинської Америки восторжествували відцентрові тенденції.

Таким чином, у результаті визвольних революцій і воєн 20-х рр. ХІХ ст. на політичній карті з’являються нові держави, утворені у відповідності з волею їх народів і всупереч бажанню легітимних монархів. Великобританія демонстративно відмежувалась від реакційної політики Священного союзу. Однак, останньому все ж вдалося подавити революції і революційні рухи в Іспанії, Португалії, Італії. Великі держави змогли найти компроміс і зі Східного питання.

Міжнародні відносини в 1830 – на початку 1840-х рр.

На початку 1830-х рр. в Європі піднялася нова хвиля революцій. Вона ще сильніше струснула легітимний порядок і всю Віденську систему міжнародних відносин.

26 липня 1830 повстали парижани, незадоволені реакційною політикою короля Карла X. У три дні монархія Бурбонів була зметена. Минуло ще кілька днів і в результаті політичного торгу між ліберальними угрупованнями до присяги був приведений новий король Луї-Філіп Орлеанський, глава молодшої гілки династії Бурбонів, який проголосив себе «конституційним королем французів».

Великі європейські країни були змушені визнати новий французький уряд і Липневу монархію.

25 серпня 1830 повстання в Брюсселі поклало початок визвольної революції в Південних Нідерландах. Повстанці утворили тимчасовий уряд, який позбавив влади нідерландського короля і проголосив незалежність Бельгії. Після безуспішних спроб придушити бельгійську революцію власними силами король Нідерландів Вільгельм I звернувся за допомогою до урядів Великобританії, Австрії, Пруссії та Росії. Східноєвропейські монархи, керуючись принципом легітимізму, були схильні відгукнутися на цей заклик. Однак Великобританія і Франція рішуче виступили проти інтервенції Священного союзу. Луї-Філіп навіть обіцяв військову допомогу незалежній бельгійській державі.

У жовтні 1830 р. в Лондоні була скликана міжнародна конференція. З перервами вона тривала більше року. У підсумку, 20 грудня Лондонська конференція п'яти великих держав (Росія, Великобританія, Франція, Австрія і Пруссія) визнала суверенітет Бельгії та 20 січня 1831 проголосила її вічний нейтралітет, гарантований Великобританією і Францією.

В листопаді 1830 спалахнуло повстання в Королівстві Польському, яке загрожувало не тільки легітимному порядку в цілому, а й безпосередньо інтересам Росії, Пруссії та Австрії. Російському уряду вдалося безперешкодно придушити польське повстання. Бої з силами повстанців тривали аж до жовтня 1831 р., коли їх остатки припинили опір і сховалися на території Пруссії.

В результаті європейських революцій початку 30-х років XIX ст. колись могутній союз, фактично розпався на два угруповання. Перше утворили консервативні монархії Східної Європи - Австрія, Пруссія і Росія. На противагу їм утворилося угруповання ліберальних держав Західної Європи, віссю якої стала так звана «сердечна згода» (формула, що позначала особливо тісні і довірчі відносини) Великобританії та Франції.

На початку 30-х рр. розгорілася Східна криза, початок якої поклав заколот єгипетського паші Мухаммеда Алі проти турецького султана. Великобританія, Росія, Австрія і Пруссія виступили на підтримку султана, за збереження територіальної цілісності його імперії. У квітні 1833 російські війська висадилися на азіатському березі Босфору, перегородивши дорогу єгипетській армії на Стамбул.

Союзний договір між Росією та Османською імперією був підписаний 26 червня (8 липня) 1833 р. в містечку Ункяр-Іскелесі. Згідно з цим договором Росія взяла на себе зобов'язання прийти на допомогу турецькому султану у разі, якщо тому буде загрожувати небезпека. Зі свого боку, уряд Османської імперії обіцяв на вимогу російського імператора закрити Чорноморські протоки для проходу іноземних військових кораблів. Термін дії цього договору, виключно вигідного для Росії, визначався у 8 років.

Ункяр-Іскелесійський договір поверг західні держави в шок. Те, що їм бачилося до цих пір тільки в кошмарному сні - панування Росії на Балканах, контроль над Чорноморськими протоками, проникнення в східне Середземномор'я - раптом стало вельми схоже на реальність.

Однак, загроза територіальній цілісності Османської імперії виходила з боку Франції, яка стала в 30-ті роки XIX ст. активно підтримувати претензії єгипетського паші до султана в надії зміцнити свої позиції в цьому стратегічно важливому районі світу. Королю Луї-Філіпу, який аж ніяк не був байдужий до військової слави, не давали спокою лаври Наполеона, який спробував ще наприкінці XVIII в. підкорити Єгипет.

За підтримки Франції Мухаммед Алі порушив перемир'я, укладене раніше з султаном, і в 1839 р. знову рушив свої війська на Стамбул. Вибухнула найгостріша міжнародна криза, яка поставила Європу на грань війни. Проти Франції об'єдналися старі союзники - учасники антифранцузької коаліцій початку XIX століття.

Щоб відновити до себе довіру інших держав, уряд Росії визнав за благо добровільно відмовитися від Ункяр-Іскелесійского договору, термін дії якого все одно закінчувався через рік і продовжити який на тих же умовах не представлялося ніякої можливості.

3 (15) липня 1840 Росія, Великобританія, Пруссія та Австрія уклали в Лондоні договір з Османською імперією про надання султану політичної, а якщо потрібно - то й військової підтримки в боротьбі проти єгипетського паші. Ніхто не сумнівався, що цей договір був спрямований і проти Франції.\

На завершення Східної кризи Росія, Великобританія, Франція, Пруссія, Австрія та Османська імперія підписали 1(13) липня 1841 у Лондоні конвенцію про Чорноморські протоки. Відповідно до цієї конвенції, Босфор і Дарданелли оголошувалися в мирний час закритими для проходу військових кораблів усіх країн, хоча і обмовлялося право султана видавати особливі дозволи на прохід легких кораблів. Ця конвенція вперше ставила Чорноморські протоки під міжнародний контроль (раніше їх режим визначали тільки двосторонні російсько-турецькі договори). Таке положення, зрозуміло, в певній мірі зачіпало інтереси Росії і Туреччини як єдиних причорноморських держав того часу. Але в цілому, це відповідало ліберальному принципу свободи морів, широко прийнятому в практиці міждержавних відносин того часу. Це відповідало і духу рівноправного співробітництва між найбільшими державами Європи, який зберігався в 40-ті роки XIX століття.

Читайте також:

1. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
2. Адміністративні правовідносини
3. Адміністративно-правові відносини
4. Адміністративно-правові відносини
5. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
6. Антагоністичні взаємовідносини.
7. Банківські правовідносини
8. Банківські правовідносини мають такі самі характерні риси, що властиві усім видам правовідносин, але в них є і свої специфічні ознаки.
9. Бюджетні правовідносини: об’єкти, суб’єкти, норми бюджетного права
10. ВАЛЮТНІ ВІДНОСИНИ ТА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ
11. Валютні відносини та їх державне регулювання в Україні.
12. Валютні відносини, валютні системи як основа міжнародних фінансів

Переглядів: 4597