Категорії „прекрасне” і „потворне”.

Серед найвищих цінностей людства, якими є істина, добро і краса, остання займає особливе місце в житті людини.

Вона здавна була предметом дискусій, зіткнення різних думок і уявлень.

Два з половиною тисячоліття тому Платон дав уявлення про прекрасне як „одвічну ідею”, до якої реальні прекрасні предмети мають лише опосередковане відношення.

Інше уявлення про прекрасне зародилося в естетичній концепції Арістотеля.

Стихійний матеріалізм цього мислителя змусив його шукати сутність краси в об’єктивних властивостях предметів і явищ.

Для нього краса міститься у величині і порядку.

Закладена Арістотелем традиція пошуку об’єктивних властивостей предметів, що забезпечують їхню досконалість, хоч і була представлена в історії естетики численними варіантами, проте розкрити таємницю краси все ж не змогла.

Властивістю, що забезпечує довершеність, називали гармонію, симетрію, пропорцію, доцільність, домірність.

Арістотелю належить пріоритет в розумінні того, що чим складніший об’єкт стає предметом естетичної оцінки, тим важче відшукати для цього переконливу підставу.

І Арістотель використовує зовсім інший принцип для визначення сутності прекрасного – принцип доцільності: „не випадковість, а доцільність присутня в усіх витворах природи, до того ж найвищою мірою, заради якої вони існують чи виникли, є належність до галузі прекрасного”.

Моральна цінність краси надовго стала орієнтиром естетичних прагнень і намагань людства, починаючи з стоїцизму й упродовж усієї середньовічної епохи.

Самоцінність естетичного виключалась в умовах панування релігійної ідеології, яка зробила суспільним ідеалом аскетизм, духовне вдосконалення через звернення до Бога як вищого блага і краси.

Ренесанс відновив самоцінність живої, чуттєвої людини.

Відродження не обмежилось античними уявленнями про красу як симетрію і домірність, доцільність і гармонію.

В ренесанській естетиці краса визначалась передусім як гармонія матерії і Духа, тіла і душі, людини і навколишнього світу.

Естетика Ренесансу вводить нову характеристику краси – грацію, що не зводиться ні до яких кількісних визначень.

Грація означала суб’єктивну неповторну красу, тобто таку гармонію, яка проявляється не в статичному співвідношенні частин об’єкта, а в його динаміці, виразності, русі, розвиткові.

Така зміна змісту категорії „прекрасне” свідчить про загальне зростання естетичної свідомості передусім завдяки розвиткові мистецтва.

Підвищення ролі науки та раціонального мислення в культурі Нового часу суттєвим чином вплинуло на уявлення про шляхи й умови досягнення прекрасного.

Про підвищення ролі суб’єктивного моменту в розумінні природи краси свідчить той факт, що родоначальник німецької класичної філософії І.Кант розумів естетику як критику смаку.

Таким чином, Кант, ставлячи питання про сутність прекрасного, виявляє, що прекрасне – це не тільки якість чи властивість предмета, об’єкта, а й ставлення суб’єкта до об’єкта, опосередковане апріорними формами мислення.

Це означає, що Кант вперше наголосив на необхідності діалектичного підходу до вивчення естетичних явищ.

На думку Канта, прекрасне є цінність, це те, що ми своєю доцільною працею надаємо життю, те, що пов’язане з нашою волею, почуттями, уявленнями.

Діалектичні положення кантівської естетики в найбільш завершеному вигляді ми знаходимо у вченні Г.Гегеля, зокрема в його лекціях з естетики, предметом якої він вважав „царство прекрасного”.

Гегель одразу ж застеріг, що прекрасне в природі не є предметом естетики; предметом естетики є тільки художньо прекрасне.

„Прекрасне слід визначити як чуттєве явище, чуттєву видимість ідеї”. (Г.Гегель).

Змістом ідеї прекрасного, з погляду Гегеля, є загальнолюдське, а формою її прояву у мистецтві – художнє.

Отже, Гегель вважав, що наші уявлення про прекрасне соціально обумовлені.

Концепція Гегеля активно вплинула на розвиток світової естетичної науки.

Подальший розвиток філософії довів, що ідея, поняття прекрасного є соціальним, життєвим, людським змістом, який є надбанням суспільної практики, і відповідно вказав на джерело краси – людську працю.

Це зовсім не означає, що прекрасне не існує об’єктивно.

Навпаки, чим вищий рівень суспільної практики, тим ширшим і повнішим є наше уявлення про прекрасне.

Останнє існує незалежно від нас і нашої свідомості навіть у тому випадку, коли оцінюється продукт людської діяльності.

Але здатність виявити прекрасне або творити його належність лише суспільному об’єктові, що сформувався завдяки практичному освоєнню світу, реалістичному ставленню до дійсності.

Оцінка ж прекрасного залежить від смаку та ідеалу особистості, через призму яких із світу людської культури вона робить відбір естетичних цінностей.

Оцінка може бути істинною або хибною настільки, наскільки відповідає об’єктивній цінності прекрасного.

Отже, "прекрасне" як естетична категорія характеризує явища з точки зору їхньої ціннісної естетичної довершеності.

"Потворне" (як і "прекрасне") є однією з основних естетичних категорій.

В історії естетики це поняття найчастіше згадується як антипод "прекрасного", хоч має, як і "прекрасне", свої історичні модифікації.

В цілому ж потворне має в естетичній практиці людини особливе значення.

Воно виступає як усвідомлення людиною загрози її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, що потребує духовного та практичного опанування.

В класичному мистецтві потворне – це, як правило, вже опанована загроза, тобто людина вже володіє засобами її опанування.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Категорії „гармонія” і „міра”.	\|	Категорії „трагічне” і „комічне”.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.