• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Категорії „гармонія” і „міра”.

Тема 7. ЕСТЕТИКА ЯК НАУКА ТА ЇЇ КАТЕГОРІЇ

Естетика як самостійна наука.

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. займає особливе місце: в 1750 році вийшов з друку перший том теоретичного трактату „Естетика”, автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр-Готліб Баумгартен (1714-1762).

Баумгартен ввів новий термін – „естетика”.

Поява потреби виділення у самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов’язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в рамках загальнофілософської теорії.

О.Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання – естетику і логіку.

Перша пов’язана з „нижчим”, тобто чуттєвим пізнанням, а друга – з „вищим”, тобто інтелектуальним.

Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини.

Естетика ж пов’язана із судженням смаку і пізнає прекрасне.

О.Баумгартен визначив предмет естетики через поняття „досконале”: „Естетика – це наука про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку”.

Він поділив естетику на два рівні – теоретичну і практичну.

Перша мала займатися проблемою краси, специфікою чуттєвого сприймання дійсності, а друга безпосередньо пов’язувалася з проблемами розвитку мистецтва.

Отже, введення Баумгартеном терміна „естетика”, а по тому і фіксація певної галузі наукових знань, спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за наукою естетикою її предмет – закономірності чуттєвого пізнання і художньої творчості.

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії.

Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили І.Кант, Й.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель.

Г.Гегель ввів поняття „філософії мистецтва”.

Гегелівську ідею зв’язку естетики і прекрасного розвивав у своїх теоретичних пошуках М.Г.Чернишевський.

Значний внесок в розробку теорії естетики було зроблено К.Марксом.

1. Категорії „гармонія” і „міра”.

2. Категорії „прекрасне” і „потворне”.

3. Категорії „піднесене”, „героїчне”, „низьке”.

4. Категорії „трагічне” і „комічне”.

5. Категорія „естетичне”.

Серед багатьох понять, за допомогою яких естетика описує свій предмет, особливе місце займають естетичні категорії.

Гармонія і міра, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне тощо – це духовні моделі естетичної практики суспільства, яка створює не тільки світ і багатство естетичних цінностей і потреб, а й систему понять і категорій, в яких закріплено досвід естетичного освоєння світу людиною.

В цих логічних формах представлено весь історичний набуток людської естетичної діяльності, тобто різновиди діяльності, закріплені в певних формах думки.

Саме тому осягнення змісту основних естетичних категорій, проникнення в закономірності існування естетичних явищ є важливим завданням естетичної науки.

В пошуках найдавніших уявлень про гармонію (з гр. – злагода, лад) звернемося до античної міфології.

У відомому міфі про Гармонію – дочку бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти відбилися уявлення греків про гармонію як породження двох основ – краси і боротьби, любові і війни.

Другий давньогрецький міф розповідає про походження світу, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всього існуючого.

Ця першооснова характеризується як щось без якості, визначеності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеністю.

Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності частин.

Принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра.

Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію, хаос і міру, які потім стали самостійними поняттями античної філософії та естетики.

Вже в епоху грецької класики виник цілий ряд вчень про гармонію, які вплинули на подальший розвиток естетики і формування системи понять, що відбивали специфіку естетичної практики.

Особливе місце тут належить вченню піфагорійців.

Вони наголошували на гармонійній будові світу, включаючи природу і людину, взагалі весь космос.

Найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія в ньому має числове вираження, що вона органічно пов’язана із сутністю числа.

Піфагорійці створили вчення про продуктивну сутність числа.

Вони вважали математичні основи початком всього існуючого і уподібнювали всі речі числам.

Числова гармонія лежить в основі загальноантичного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами [ муз. інтервали: октава (2:1), квінта (3:2), кварта (4:3)].

Піфагорійське вчення помітно вплинуло на подальший розвиток вчень про природу і сутність гармонії.

Ідеї, що лягли в основу вчень про гармонію сфер, про єдність мікро- і макрокосмосу, про гармонійні пропорції, були започатковані саме піфагорійцями.

Принципово нове вчення про гармонію сформулював пізніше відомий грецький діалектик Геракліт.

Його розуміння гармонії ґрунтується на ідеї збігу протилежностей, на діалектиці однини і множини.

Гармонія у Геракліта виникає через боротьбу протилежностей.

Іншими словами: без боротьби немає гармонії, як і без гармонії немає боротьби.

Гармонія притаманна насамперед об’єктивному світові речей, самому космосу.

Вона властива і природі мистецтва, ілюстрацією чого є ліра, на якій по-різному натянуті струни створюють чудове співзвуччя.

Значний внесок у розвиток категорії „гармонія” зробили визначні давньогрецькі філософи Сократ, Платон, Арістотель.

Саме Сократ вніс в естетику ідею доцільності, що дало змогу по-новому поглянути на самий зміст гармонії.

У розуміння гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності.

Платона, як і Сократа, теж не задовольняла чисто космологічна і математична теорія гармонії піфагорійців.

На його думку, гармонія більш стосується моральної сфери, і розуміє він її як відповідність зовнішнього внутрішньому.

Що стосується Арістотеля, то він гармонію визначає також за допомогою понять „міра”, „порядок”, „величина”, „симетрія”.

Та головним для його естетики є поняття „середина” (гр. mesotes), яке він трактує досить широко, застосовуючи до кожної сфери людської діяльності.

Арістотель вважає кожну людську чесноту серединою між двома крайнощами: мужність – середина між боягузством і відвагою; впевненість – середина між смиренністю та гнівливістю; щедрість – середина між скупістю та марнотратством.

Відповідно, середина, за Арістотелем, – це запобігання крайнощам, це довершеність.

Арістотель дав теоретичне тлумачення схильності античної свідомості скрізь і в усьому шукати „середину”, „центр”, „ціле”.

Без цього особливого принципу, що зрівноважує все наше буття, починаючи від психології і кінчаючи космологією, абсолютно неможливий ніякий античний світогляд.

Розробляючи концепцію гармонії як середини, Арістотель відтворював найхарактерніші риси античної естетичної свідомості.

Середньовічна естетика не могла прийняти античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер, бо вони не відповідали біблейським поглядам на будову і походження світу.

І робилося все, щоб обґрунтувати нову християнську космогонію, аби замінити ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і Божого.

Григорій Нісський вважав, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої.

Фома Аквінський у визначенні гармонії акцент робить не на фізичний, а на духовній стороні справи і розуміє гармонію як духовний принцип, що має відношення не до структури предметного світу, а скоріше до структури пізнання і настрою духовного життя людини.

Категорії „гармонії” і „міри” широко використовувалися і в Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми.

Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Г.Гегеля.

Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять – правильності, симетрії, закономірності.

Поняття гармонії у Гегеля передбачає і наявність дисгармонії. За його словами, гармонія не боїться протилежностей, їхньої гостроти і розірваності.

Г.Гегель розглядає свої категорії діалектично, в процесі їх становлення та взаємопереходу.

Категорія „міри”, що синтезує якість і кількість, має у Гегеля універсальне значення. Він використовує її всюди, не виключаючи природи і суспільства.

Особливу ж роль ця категорія відіграє в його розумінні естетики, передусім в його вченні про історичний рух художньої діяльності.

Будь-яка єдність протилежностей виступає у Гегеля як міра, в якій ці протилежності об’єднуються.

В цьому відношенні розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття „середина” (mesotes).

Так і в мистецтві, на думку Г.Гегеля, гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в якійсь єдності і цілісності.

Розв’язання конфлікту (як неминучий момент гармонії) породжує перехід мистецтва від однієї міри до іншої.

Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії „гармонія” і „міра”.

Однією із кардинальних її проблем є питання про гармонію природи і навіть більше – про гармонію Всесвіту.

Чи відповідають виміри людини вимірам природи?

Читайте також:

1. Gigabit Ethernet на витій парі категорії 5
2. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину.
3. Безпека» і «небезпека» як ключові категорії в безпеці життєдіяльності
4. Випишіть особисто невільні категорії населення, що існували в Київській Русі згідно з «Руською правдою».
5. Вихідні фінансової категорії
6. Відносні прикметники. Категорії відносних прикметників
7. Відповідно до категорії будинків визначаються вимоги до конструктивних та планувальних рішень будинків, приміщень та споруд, їх вогнестійкості.
8. Власні і загальні іменники як лексико-граматичні розряди за специфікою виявлення категорії числа
9. Внутрішньовидові категорії
10. Головні категорії і принципи страхування
11. Головні категорії і принципи страхування
12. Граматика. Граматичне значення. Граматичні категорії

Переглядів: 4189