• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Нормативно-правове регулювання місцевих фінансів

Сутність, функції та роль місцевих фінансів

Формування теорії місцевих фінансів

Зміст

Сутність, складові та засади організації місцевих фінансів

Лекція 1.

Черкаси 2011

Зміст дисципліни розкривається в темах:

1. Сутність, складові та засади організації місцевих фінансів.

2. Фінансова політика місцевих органів влади.

3. Місцеві бюджети як основа фінансової бази місцевих орга­нів влади.

4. Формування дохідної бази місцевих бюджетів.

5. Система видатків місцевих бюджетів.

6. Бюджетний процес на місцевому рівні.

7. Організація фінансової діяльності підприємств місцевого господарства.

8. Фінанси підприємств комунального господарства.

9. Фінансова діяльність житлово-експлуатаційного комплексу.

10.Управління місцевими фінансами в Україні.

1. Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси

2. Історичні аспекти розвитку інституту місцевого самоврядування в світі

5. Принципи організації місцевих фінансів і склад місцевих фінансових інститутів

1. Формування інституту місцевого самоврядування і місцеві фінанси

Розвиток науки про місцеві фінанси нерозривно пов'язаний з теоре­тичними дослідженнями сутності й природи інституту місцевого само­врядування. Одночасно на формування теорій і концепцій місцевого са­моврядування, як показує світовий досвід, значний вплив мають особ­ливості історичного розвитку кожної країни, специфічні процеси ста­новлення держави, вдосконалення організаційних форм функціонуван­ня місцевого самоврядування. Крім того, вирішальний вплив на теоре­тичні уявлення завжди мають визначні події у сфері демократизації суспільства, такі як революції, визвольні рухи, конституційне закріп­лення прав і свобод громадян тощо.

Початкові форми територіальних громад.Первинною формою со­ціальної організації людей була община, яка сформувалася на основі родинних зв'язків, спільного ведення господарства, землекористуван­ня. На початкових етапах суспільного розвитку община набула повсюд­ного поширення і стала універсальним інститутом, носієм усієї сукуп­ності суспільних функцій, яка визначала різноманітні відносини (ви­робничі, самоврядні, охоронні, сімейно-побутові, культурні). Серед усіх різновидів спільнот найбільшого поширення набула поземельна общи­на, в Україні вона називалася громадою, а в поселеннях козаків ще й товариством.

До складу громади входили домохазяї, які володіли спільно всіма або лише деякими угіддями. Найважливіші життєві питання громади вирішувалися на загальному зібранні, яке називалося велика громада, копа, купа, круг, віче. З членів громади щорічно вибирався голова − старець, головним завданням якого було збирання податків, він же пред­ставляв інтереси волості перед центральним урядом. Громада мала пра­во самообкладання податком для задоволення своїх власних потреб.

Поземельній общині на території Русі як основній формі спільного селянського землекористування були притаманні такі риси, як приму­сова сівозміна, володіння неподільними лісами і пасовищами, кругова порука, систематичний переділ земельних ділянок, відсутність права відмовитися від землі, неможливість купівлі-продажу землі. Особливо обтяжливою і несправедливою була кругова порука, яка означала при­мусову колективну відповідальність селян за повне і своєчасне внесен­ня податків і зборів, виконання різноманітних повинностей як на ко­ристь держави, так і на користь поміщиків. Общинний устрій був вигід­ним для царського уряду тому, що сприяв посиленню кріпосницького гноблення та стягнення з селян податків і викупних платежів.

Розвиток ремесел, поява міст, зміцнення державності спричинили виникнення інших, більш розвинутих форм соціальної організації лю­дей, ніж общини − місцевих спілок. На відміну від поземельної общи­ни, яка була формою лише спільного землекористування, місцеві спілки представляли собою територіальні самоврядні формування, які об'єд­нували населення певних територій і склалися в результаті тривалого історичного розвитку. В кожній країні вони мали свою національну спе­цифіку: в Англії − це приходи, округи, міста, графства; у Франції − общини, департаменти; в Росії − земства, волості, міста; в Німеччині − провінційні округи; в США − міста, міські округи, графства тощо.

Місцеві спілки мали у своєму розпорядженні певне господарство, скла­дали кошториси на його утримання. Вони були підпорядковані державі й тому складання кошторисів (бюджетів) та порядок їх затвердження значною мірою залежали від державної влади. Ускладнення економіч­ного життя, розвиток суспільних потреб, посилення державно-право­вого значення місцевих спілок сприяли неухильному розширенню сфе­ри діяльності місцевої влади, що потребувала відповідного фінансового забезпечення.

У 30-х роках XIX ст. в Європі виникають перші цільові спілки, ме­тою яких було задоволення певних визначених потреб населення або виконання спільних проектів. Уперше цільові спілки з'явилися в Анг­лії (1834 р.), їх метою був догляд за бідними. У другій половині XIX ст. цільові спілки створювалися у Франції для налагодження газового освіт­лення у містах, впорядкування течії рік; в Бельгії − для проведення каналів; в Голландії − для будівництва доріг, шкіл, використання міс­цевих залізних доріг, для потреб взаємного кредитування; в Італії − для спільної експлуатації трамваїв та інших підприємств; у Пруссії − для впорядкування лікарень, газових та електричних підприємств, спіль­них доріг.

Становлення інституту місцевого самоврядування в Російській імперії було пов'язано з розвитком земсь­кого господарства та земських повинностей. Земством називалося міс­цеве самоврядування під керівництвом дворянства, яке остаточно ор­ганізаційно сформувалося в процесі проведення кріпосної реформи. В 1864 р. земства були створені у 34 губерніях Росії. В 1864 р. виходить Положення про земські заклади, яке набуло сили закону. В пояснювальній записці до Положення відзначалося, що ос­новною метою реформи, яка розпочиналася в Росії, є якомога повніший та послідовніший розвиток засад місцевого самоуправління.

У Положенні про земства була зроблена спроба вилучити з місцевого управління ті господарські справи, які передавалися у повне відання земств. Такі справи земства мали право вирішувати на свій розсуд, тобто мали повну самостійність. Одночасно їм заборонялося втручатися у державні справи. Але у зв'язку з тим, що на практиці дуже важко було розмежувати справи державні й місцеві, то постійно на цьому ґрунті виникали численні суперечки і непорозуміння, які з часом перетворилися у протистояння земств і царського уряду. У 1890 р. виходить нове Положення про земські заклади, яке внесло низку змін у процес формування земств: скорочувалася кількість пред­ставників, які обиралися повітовими, волосними та губернськими збо­рами; збільшувалося представництво від станів, зокрема дворянського; було значно звужене виборче право.

Положення 1890 р. передбачало контроль уряду за роботою земств, який розпочинався ще на етапі їх формування (контроль за правильні­стю виборів), і охоплював усі сторони їхньої діяльності. До земських справ належало: справляння земських повинностей, розпорядження капіталом та майном земства, справами із забезпечення народного продовольства, земськими шляхами сполучення, взаємним земським страхуванням майна, земськими лікувальними та благодійними закладами, розвиток лікарської допомоги, народної освіти, закладів опіки, сприяння земле­робству, торгівлі, охорона природних багатств, боротьба з шкідливими тваринами і комахами, попередження пожеж та ін.

Передумови для відродження і розвитку місцевого самоврядування в Україні були закладені ще Законом СРСР "Про загальні засади місце­вого самоврядування і місцевого господарства в СРСР" від 9 квітня 1990 р., прийняття якого проходило в умовах послаблення комуністич­ного впливу, скасування всеохоплюючого державно-партійного керів­ництва життям країни, зміцнення місцевих Рад народних депутатів, обраних на принципово нових, майже демократичних засадах.

Територіальною основою місцевого самоврядування визнавалися сіль­рада, селище, район, місто, район у місті, область. Поряд із цим вводи­лося поняття "базовий рівень місцевого самоврядування", до нього від­носили сільраду, селище міського типу, місто.

Утворення незалежної Української держави дало новий поштовх до розвитку інституту місцевого самоврядування. Починаючи з 1992 р. бу­ли прийняті законодавчі документи і Конституція України, які спри­яли становленню місцевого самоврядування, визначили розподіл влади в країні, взаємодію органів місцевого самоврядування з органами дер­жавної виконавчої влади.

2. Історичні аспекти розвитку інституту місцевого самоврядування в світі

Ідейно-теоретичні підвалини сучасного поняття "місцеві фінанси" сягають досить давніх часів. Місцеві фінанси слід досліджувати у не­розривному зв'язку з процесом виникнення і розвитку місцевого само­врядування, початкові форми якого пов'язують з формуванням основ магдебурзького права, що виникло у XIII ст. в німецькому місті Магде­бург. У XVI ст. в Литовській державі, до складу якої певний час входила частина українських земель, був виданий кодекс громадянських за­конів під назвою "Статут великого князівства Литовського", який ви­тримав три редакції (1529, 1566 та 1588 рр.); після всіх змін він зберіг характер збірника місцевих законів; вміщував норми, що регламентува­ли державне, земельне, кримінальне, процесуальне та спадкове право.

Поняття "самоврядування", "самоуправління" почали використову­ватися в Європі з другої половини XVIII ст. саме щодо місцевого само­врядування. На той час інститут місцевого самоврядування сформував­ся у багатьох країнах і передбачав управління всіма господарськими та іншими справами будь-якої адміністративної одиниці не органами цен­тральної влади, а самими жителями.

Напередодні Великої Французької революції, вирішальної віхи у становленні інституту самоврядування в Європі, виникає децентралізаційна теорія, як реакція на наполеонів­ську адміністративну реформу, що встановила міцний централізований бюрократичний механізм влади. Головним положенням цієї теорії було обґрунтування поділу адміністративних справ на такі, які є наслідком самоврядування і на справи державні, делеговані общинам. Теорія набула певного поширення в Європі й мала безпосередній вплив на формування науки про вільність общин у Німеччині, теоретичні витоки якої слід шукати в теорії "природного права".

Природне право − це поняття, яке набуло поширення у політиці, праві; означає сукупність принципів, правил, норм, цінностей, які дик­туються природою людини і тим самим незалежні від конкретних со­ціальних умов і держави. Природне право використовувалося як своє­рідна оціночна категорія стосовно наявних у суспільстві порядків: чи відповідають вони природному праву і природній справедливості.

Ідея природного права зародилась у древні часи, розвивалася в антич­ному світі, зокрема, Греції; в середні віки набула теологічної форми як складова релігійних учень. Пік розвитку цієї теорії припадає на XVII-XVIII ст., коли вона використовувалась як ідеологічна зброя у боротьбі прогресивних сил суспільства з феодалізмом. Ідеї природного права бу­ли покладені в основу американської Декларації незалежності (1776 р.) і французької Декларації прав людини і громадянина (1789 р.).

Вихідні постулати теорії вольності общин, проникнуті ідеєю при­родного права, полягали в наступному: 1) община старша від держави, тобто історично виникла раніше; 2) общини, не створені державою, а визнані нею; 3) община є інституцією, рівною державі; 4) держава існує для общин, а не общини для держави.

Теорія вольності общин створила необхідне підґрунтя для виникнен­ня громадської теорії місцевого самоврядування, згідно з якою місцеві самоврядні органи мають самостійне право на існування, займаються справами, які їм притаманні і невід'ємні. Це право трактувалося як на­слідок вихідного положення теорії про те, що общини не створені дер­жавою, а нею лише визнані й тому відають колом справ, які їм належали до появи держави; такі справи держава не делегувала общинам, а їх ви­знала.

На зміну теорії вольності общин приходили нові вчення, які у більшості захищали інститут місцевого самоврядування. З'являється громадсько-господарська теорія, згідно з якою місцеве самоврядування розглядалося як частина держави, за нею визнавалися окремі функції, коло яких теорія намагалася визначити.

У XIX ст. був зроблений значний крок на шляху до формування пра­вової держави цивілізованого світу, який супроводжувався зміцненням централізованої влади буржуазних держав, значним розширенням кола діяльності держави в інтересах захисту свобод громадян і громадсько­сті. Одночасно виникла нагальна необхідність делегування (децентралі­зації) частини державних функцій місцевим формуванням.

Ідеї державницької теорії місцевого самоврядування суперечили гро­мадсько-господарській теорії. Згідно з цією теорією частина державної влади має бути передана на рівень територіаль­них громад та органів, які вони самостійно обирають і створюють. Ор­гани місцевого самоврядування в контексті державницької теорії пред­ставлені як органи державного управління, складова держави, яка ні­яких самостійних справ не може мати. Незважаючи на таку залежність від держави, органи місцевого самоврядування можуть мати певну пра­вову, організаційну та фінансову самостійність.

Положення теорії муніципального (общинного) соціалізму бу­ли сформульовані в останній чверті XIX ст. представниками Фабіан­ського товариства − англійської реформістської організації, заснованої у 1884 р.

Рис. 1. Склад фінансових ресурсів місцевого самоврядування

Залежно від місця формування фінансових ресурсів, їх можна поді­лити: на власні фінансові ресурси, сформовані на території місцевого самоврядування у процесі створення валової доданої вартості; фінансові ресурси, створені на інших територіях країни, які за допомогою перерозподільних процесів спрямовуються органам місцевого самовряду­вання за недостатності власних коштів.

Провідне місце у складі фінансових ресурсів місцевого самовряду­вання посідають доходи місцевих бюджетів, абсолютні обсяги яких по­стійно зростають, що відображають ступіть незалежності МОВ. Фінансова незалежність органів місцевого самоврядування безпосе­редньо пов'язана зі структурою доходів місцевих бюджетів, які є її основою. Залежно від територіальної локалізації в складі доходів місце­вих бюджетів доцільно виокремлювати: доходи, одержані на території місцевого самоврядування, і доходи, одержані на інших територіях, які у процесі перерозподілу спрямовуються у певний місцевий бюджет у формі міжбюджетних трансфертів (дотацій та субвенцій).

Доходи бюджету – це частина централізованих ресурсів держави, що необхідні для виконання нею відповідних функцій. Централізовані ресурси держави формуються за рахунок доходів органів державної влади та місцевого самоврядування,

Ú Які надходять до державного бюджету України;

Ú Які надходять до місцевих бюджетів;

Ú Спільні доходи, частина яких надходить до державного бюджету України, а решта – до місцевих бюджетів.

Цільові (позабюджетні й валютні) фонди місцевих рад так і не стали вагомим елементом фінансових ресурсів органів місцевого само­врядування, хоча їх створення було започатковано ще у 1990 р. разом із прийняттям Закону "Про бюджетну систему Української РСР". Річ у тім, що до доходів таких фондів належали незначні за обсягом і нестабільні доходи, які мали епізодичний характер.

Кошти цільових, позабюджетних і валютних фондів місцевих рад у перші роки їх створення перебували на спеціальних рахунках в устано­вах банків і не включалися до відповідних місцевих бюджетів. Після прийняття Закону України "Про бюджетну систему України" (1995 р.) централізовані та децентралізовані фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами почали включатися до бюджетів за доходами й видатками.

Згідно з чинним бюджетним законодавством органи державної вла­ди, влади Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, бю­джетні установи не мають права створювати позабюджетні фонди. Отже, цільові фонди сьогодні не можна вважати самостійним і вагомим елемен­том фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування.

Нині у складі місцевих бюджетів формуються фонди охорони навко­лишнього природного середовища; цільові фонди, утворені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядуван­ня і місцевими органами виконавчої влади.

Кошти підприємств комунальної власності у складі сукупних фі­нансових ресурсів органів місцевого самоврядування також переважно не відіграють вагомої ролі. Нині питання комунальної, земельної влас­ності в Україні остаточно не врегульовано, що зумовлює багато непоро­зумінь і конфліктів, не сприяє розвитку підприємств і установ, які працю­ють на території місцевих рад і входять до складу місцевого господар­ства.

Право комунальної власності територіальним громадам може нада­ватися на рухоме та нерухоме майно, землю, природні ресурси, об'єкти соціальної інфраструктури (школи, лікарні, поліклініки, дитячі дошкіль­ні заклади), культурні, спортивні установи і споруди, побутові підпри­ємства, житлово-комунальне господарство тощо.

До інших фінансових ресурсів слід віднести місцеві позики. Законами про місцеве самоврядування (1990− 1997 рр.) передбача­лося право випуску місцевих позик органами місцевого самоврядуван­ня. Порядок їх випуску, розміщення та обігу сьогодні регламентують Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" (1991 р.) і Положен­ня про порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик, затверджене Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку 13 жовтня 1997 р.

Незважаючи на законодавче врегулювання діяльності місцевих рад щодо випуску місцевих позик, вони не набули значного поширення в Україні. Випуск місцевих позик має не систематичний, а епізодичний ха­рактер. Основними причинами такого становища є нестабільність умов господарювання, кризові явища в економіці, інфляція; нестабільність і суперечливість законодавчої бази; нерозвиненість вітчизняного фондо­вого ринку, відсутність потрібної інфраструктури; допущені помилки і прорахунки у практиці випуску місцевих позик тощо.

Грошово-речові лотереї, випущені за рішеннями органів місцевого самоврядування, також не набули поширення в Україні. Указом Президента України "Про деякі захо­ди щодо регулювання лотерейної діяльності" від 10 вересня 2002 р., в країні запроваджено державну монополію на випуск та проведення лотерей і припинено практику проведення недержавних лотерей, у тому числі й органами місцевого самоврядування.

Ринок лотерей монополізовано у багатьох розвинутих країнах. Він функціонує максимально прозоро і з обмеженою кількістю операторів, що загалом забезпечує його повноцінне існування, сприяє зміцненню довіри населення до лотерейної діяльності, а, отже, − збільшенню до­ходів від проведення лотерей, які спрямовуються до центрального і міс­цевих бюджетів. В Україні до прийняття цього Указу лотерейна діяль­ність не була достатньо впорядкована, не здійснювався контроль дер­жавних адміністрацій за процесом реєстрації операторів ринку лотерей, їх діяльністю і прибутковістю. Власне, такий незадовільний стан і зу­мовив запровадження державної монополії у цій сфері.

Читайте також:

1. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
2. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
3. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
4. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
5. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
6. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
7. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
8. Автоматичне регулювання.
9. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
10. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.
11. Адміністративно-правове регулювання проходження державної служби
12. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ

Переглядів: 1349