МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Сутність та типи бюджетного федералізму.Ліквідація хімічного зараження території.
Для виявлення і визначення концентрації ХНР (хімічно небезпечних речовин) на зараженій території, в повітрі, будівлях, продуктах харчування і воді проводиться хімічна розвідка з використанням інструментальних методів і приладів. Пасивні протихімічні заходи щодо захисту населення: укриття в захисних спорудах, евакуація, використання засобів індивідуального захисту (ЗІЗ), надання постраждалим першої медичної допомоги, проведення санітарної обробки людей і знезараження території. Активні протихімічні заходи проводяться при виникненні аварій на ХНО (хімічно небезпечний об’єкт) або при транспортних аваріях. До них відносяться: локалізація хімічного зараження і запобігання розтіканню рідкої фази ХНР (хімічно небезпечній речовини) на місцевості; зниження швидкості випаровування ХНР та ін. Локалізація хімічного зараження проводиться обвалуванням вогнища зараження, створенням перепон на шляху розтікання ХНР, напрямом рідкої фази в природні поглиблення і спеціальні пастки і т.п. Знезараження при хімічному зараженні передбачає дегазування ХНР і санітарну обробку людей. Дегазування (знезараження) — знищення (нейтралізація) ХНР і СДОР (сильнодіючих отруйних речовин) або їх видалення з поверхні так, щоб зараженість знизилася до допустимої норми або зникла повністю. Санітарна обробка людей може бути частковою або повною. Часткова обробка, як правило, проводиться безпосередньо в зоні зараження або відразу після виходу з неї; при цьому кожен самостійно знешкоджує ХНР (СДОР), що потрапили на відкриті ділянки шкіри, одяг, взуття і засоби захисту. Часткова санітарна обробка не забезпечує повного знезараження і тим самим не гарантує людям захист від ураження ХНР, тому при першій нагоді проводять повну санітарну обробку. При повній обробці все тіло миють теплою водою з милом і мочалкою, обов'язково міняють білизну і одяг. Проводиться обробка на стаціонарних обмивальних пунктах, в лазнях, душових павільйонах або на спеціально розгорнених обмивальних майданчиках і пунктах спеціальної обробки. Всі обмивальні пункти і майданчики, як правило, мають три відділення: роздягальне, обмивальне і вдягальне. Одяг, заражений СДОР, складають в гумові мішки і відправляють на станцію знезараження одягу.
Багатоступеневий бюджетний устрій завжди породжує запитання: як домогтися оптимального розподілу функцій між різними ешелонами влади, який би забезпечив найбільш ефективне використання обмежених фінансових ресурсів за умов, що всі адміністративно-територіальні одиниці ведуть власне господарство, зберігаючи певну фінансову автономію? З подібними проблемами має справу бюджетний (фіскальний) федералізм. Бюджетний федералізм — це законодавчо закріплена стратегія розподілу функціональних повноважень та відповідальності державної, регіональної, місцевої влади з компромісним розмежуванням на цій основі доходів і видатків між ланками бюджетної системи на засадах політичної доцільності, соціальної етики, міжрегіональної й міжнаціональної солідарності. Бюджетний федералізм точніше було б назвати фіскально-бюджетним федералізмом, що означає пряме зарахування податків за встановленими однаковими квотами в бюджети трьох рівнів за належного фінансування потреб усіх бюджетів. Правильно побудований бюджетний федералізм має регулюючий характер, тому що дає змогу оптимізувати зіставлення потреб територій з їхніми фінансовими можливостями. На противагу цьому в разі застосування дозвільних чи розподільчих форм надання бюджетних ресурсів в умовах їх хронічного дефіциту об'єктивно формуються передумови для корупції. Нераціонально організовані відносини бюджетного федералізму спричиняють ситуації, коли місцева влада не бачить для себе фінансової вигоди від економічного піднесення регіонів, якими вона управляє. Бюджетний федералізм виконує політично-консолідуючу і соціально-психологічну функції. Рух бюджетних ресурсів у напрямку від територій до центру об'єднує регіони з різним фінансово-економічним потенціалом в єдиний державний організм і тим згуртовує націю. В системі бюджетного федералізму кожен регіональний чи місцевий бюджет, крім суто фінансового призначення, набуває соціального, політичного й етичного змісту, оскільки перетворює всіх громадян, незалежно від їхньої національності, майнового становища, політичних уподобань тощо, в єдину спільноту. Сучасний бюджетний федералізм має важливу соціально-психологічну перевагу, яка полягає в тому, що він згладжує фінансово-економічну ущербність окремих регіонів і так забезпечує загальнонаціональну єдність, не протиставляючи регіони-донори регіонам-реципієнтам. Така ситуація, неможлива на ринку, в бізнесі, коли сильний допомагає слабкому, на державно-політичному рівні реалізується засобами бюджетного федералізму. Серед сучасних теорій бюджетного федералізму особливо помітне місце займає так звана модель Тібо (1956 p.). Американський економіст Чарльз Тібо виходив з альтернативних соціально-психологічних мотивацій людей — одним вигідніше з фінансових міркувань залишатись удома і намагатися змінити на краще умови свого існування, ніж мігрувати, а тим більше емігрувати, тоді як інші охоче змінюють місце проживання. На цьому соціологічному спостереженні Тібо та його послідовники побудували теорію міжтериторіальної мобільності населення в комплексі з теорією забезпечення суспільними благами. Тібо стверджував, що здатність індивідуумів до зміни юрисдикцій подібно до ринку вирішує проблеми місцевих суспільних благ. Люди, користуючись правом вільного пересування ("голосуючи ногами"), вибирають для проживання ті громади, де знаходять більш матеріально та/або суб'єктивно привабливі для себе суспільні послуги в обмін на прийнятний рівень податків. Подібно до того, як індивідуум задовольняє потреби в приватних благах, купуючи їх на ринку, так і потреби в суспільних благах задовольняються шляхом вибору бажаного місця проживання. У результаті мешканці рівномірно розподіляються між населеними пунктами: кожен знаходиться там, де він хоче, має доступ до тих благ, які йому потрібні, сплачує податки, котрі йому по кишені. В такому разі поліпшити своє становище, змінивши місце проживання, стає неможливим. Досягається рівновага, ефективна за Парето. Це означає таку алокацію (розподіл) наявних ресурсів, коли неможливо поліпшити стан одних людей, не шкодячи іншим. Теоретична цінність моделі Тібо полягає в тому, що вона описує ознаки, за якими характеризується й оцінюється діяльність самоврядних адміністративно-територіальних утворень і тим самим визначає підходи до проблеми оптимальної алокації владних повноважень і адекватного розосередження фінансових ресурсів на різних рівнях управління країною. В системі оптимального бюджетного федералізму компетенція приймати рішення щодо фінансування заходів контролю за зайнятістю та інфляцією, передається на макрорівень (у центр). Адже жодна регіональна чи місцева влада неспроможна вплинути на загальний стан економіки і соціальної сфери. За класифікацією, запропонованою спеціалістами Міжнародного валютного фонду, залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фінансової самостійності ланок бюджетної системи склалися три типи міжбюджетних відносин: — класичний федералізм (США); — кооперативний федералізм (ФРН); — режим адміністративної опіки над органами місцевого самоврядування (Франція, Скандинавські країни). Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих рівнів влади у першому випадку характеризуються чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бюджетів із трансфертами з вищих бюджетів; у другому — застосуванням механізму солідарного розподілу доходів та системи міжбюджетних субсидій; у третьому — залежністю від дотацій центрального уряду. Американський федералізм склався ще в постколоніальну епоху. На функціонування бюджетного федералізму суттєвий вплив справляють особливості американської вертикалі державної влади, відповідно до якої країна поділена на відомчі (банківські, фіскальні, судові, навчальні та ін.) федеральні округи, які не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Наприклад, у фіскальному плані США розділені на дев'ять податкових округів. На території одного штату функціонують установи декількох різних відомчих округів. Це запобігає концентрації ресурсів влади і коштів у певному регіоні в одних руках. Вирішення фінансових питань, що належать до федеральної компетенції на певній території, належить керівникам різної відомчої підпорядкованості. Американська система фінансових відносин за схемою "федеральна адміністрація - штати - органи місцевого самоврядування" є результатом еволюційного компромісу між локальними і федеральними силами. Тому і модель міжбюджетних відносин є суперечливим поєднанням обмежених повноважень й ініціативних можливостей різнорівневих підрозділів державної адміністрації, їх тісної взаємозалежності та відносної самостійності, сполученням співробітництва й конкуренції, розбіжностей і угод на ґрунті спільних інтересів. Ці риси відображають зміст десятої поправки до Конституції США, згідно з якою влада штатів і федеральний уряд розділені й рівноправні між собою. Декларована мета міжбюджетних взаємовідносин — підвищення ефективності використання бюджетних коштів через координацію федеральних, штатних і місцевих програм, забезпечення на субнаціональному рівні загальнодержавних стандартів якості життя. Загалом своєрідність американської схеми бюджетного федералізму полягає в існуванні практично автономних бюджетних систем трьох рівнів на основі чіткого розмежування урядових функцій і податкових надходжень. Бюджетний устрій Федеративної Республіки Німеччини сформувався за традицією, закладеною ще комунальною фінансовою реформою 1893 р. — максимальної фінансової самодостатності адміністративно-територіальних утворень усіх рівнів. Бюджети федерації, земель і комун формуються на умовах консолідованої пайової участі у розподілі спільних для національної бюджетної системи джерел податкових доходів. Пропорції такого розподілу час від часу коригуються. У ФРН діє унікальна система горизонтального бюджетного вирівнювання, фіскальним джерелом якої є податок на додану вартість. Його надходження розподіляються між бюджетами земель не за місцем сплати (принцип походження), а в розрахунку на душу населення. На рівні низових бюджетів горизонтальне вирівнювання не здійснюються. Федеральні землі самостійно субсидують місцеві бюджети зі спеціального фонду, який розподіляється в порядку, аналогічному визначенню податкового потенціалу та бюджетного навантаження земель. ФРН властивий комбінований бюджетний федералізм, що передбачає використання регулюючих і закріплених податків, доповнених системою субсидій. Загалом німецький федералізм, особливо після об'єднання країни, характеризують дві ключові риси — субсидіарність і солідарність. Тому німецька модель має назву кооперативного федералізму. Специфічних змін зазнав бюджетний федералізм у Канаді. Між Першою і Другою світовими війнами, особливо в епоху Великої депресії, практикувався так званий екстраординарний федералізм — різновид, який став можливим в умовах максимального розширення повноважень федерального уряду за рахунок провінцій. Саме в той час були запроваджені особистий і корпоративний прибутковий податки, контроль за цінами та здійснені інші заходи соціально-економічного регулювання. У 1940—1950 pp. такий стан фактично унітарної держави набрав форми патерналістського федералізму. В цей період кейнсіанські рецепти розвитку передбачали централізоване керівництво економікою. Завдяки зосередженню в федеральному бюджеті 75 % податкових надходжень та фінансуванню економічних і соціальних програм по всій країні Канада перетворилась на державу загального добробуту. Пізніше федералізм відродився в асиметричній формі, що означає різностатусність провінцій та неоднакові для всіх фінансові відносини з федеральним центром на основі двосторонніх угод і, зокрема, протилежні підходи до ідеї федеративного союзу з боку англомовної частини країни і націоналістичного франкомовного Квебеку. З 1977 р. у Канаді діє субсидіарний механізм вирівнювання фінансового потенціалу провінцій за рахунок спеціального фонду, створеного з коштів федерального бюджету. Величина субсидій визначається залежно від суми кожного з податків, які надходять у бюджети провінцій. У результаті уряди всіх провінцій розпоряджаються фінансовими ресурсами, достатніми для фінансування загальнонаціонального стандартного рівня видатків з урахуванням кількості населення. Система фіскального вирівнювання доповнюється федеральними цільовими субсидіями на фінансування соціальної сфери. Російська система бюджетного федералізму ґрунтується на пайовому розподілі бюджетних доходів і трансфертах регіонам із федеральних фондів; за формальними ознаками вона близька до німецької моделі. Але російські фахівці називають принаймні чотири її вади: 1) асиметричність — множинність і "різносуб'єктність" Російської Федерації зумовлює неоднакові фінансові взаємовідносини з центром автономій не тільки з різним статусом (республік, країв, округів та ін.), а й з однаковим; 2) використання грошових сурогатів або негрошових форм платежів при виконанні бюджетів є середовищем для зловживань; 3) відсутність чіткого розмежування витратних повноважень між владою різних рівнів; 4) правова невизначеність інституту фінансової неспроможності (банкрутства) регіональної і місцевої адміністрації. З 2000 р. у Російській Федерації розпочата федеральна реформа, метою якої є запровадження приблизно рівного розподілу бюджетних доходів між центром і регіонами. Читайте також:
|
||||||||
|