І калькування собівартості

Поняття собівартості та її види. Методи обліку витрат

Собівартість – це виражена у грошовому вимірнику величина ресурсів, використаних у певних цілях. Таке визначення включає три важливих положення:

– витрати визначаються обсягом використаних ресурсів (матеріалів, праці, основних засобів тощо);

– величина використаних ресурсів визначається у грошовому вимірнику;

– показник собівартості завжди відноситься до конкретного об’єкта (виду продукції, завдання, проекту, замовлення, тощо).

Собівартість продукції є одним із важливих узагальнюючих економічних показників ефективності роботи підприємства, основою для ціноутворення, а зниження собівартості – важливий резерв покращення фінансового стану підприємства.

Обчислення собівартості називають калькуляцією.

В залежності від часу складання, методики розрахунку та вихідних даних калькуляції поділяють на планові, нормативні, провізорні, фактичні.

Планові калькуляції складають перед початком виробничого процесу на підставі планових норм витрат та планового виходу продукції і протягом виробничого процесу не змінюють.

Нормативні калькуляції складають на кожен наступний робочий період, вид або цикл робіт за нормами, скоригованими з урахуванням умов, що склалися на даний момент. При зміні умов виробництва нормативи витрат переглядаються та уточнюються.

Провізорні (попередні) калькуляції складаються за деякий час до закінчення звітного періоду на підставі фактичних даних про витрати і вихід продукції за минулий час з початку періоду та очікуваних витрат і виходу продукції до кінця звітного періоду. ЇЇ використовують для визначення очікуваних фінансових результатів та для планування на наступний період.

Звітна (фактична) калькуляція складається після закінчення звітного періоду на підставі облікових даних про фактичні витрати і вихід продукції.

За періодом господарської діяльності, витрати якого включені до собівартості, калькуляції поділяють на:

– щоденні;

– місячні, квартальні;

– за періодами робіт (циклами, фазами, переділами, стадіями тощо);

– по закінченню робіт (замовлення).

За складом елементів витрат, що включаються до собівартості, калькуляції бувають:

– повні виробничі;

– повні комерційні;

– неповні (калькуляції змінних витрат).

Основними принципами калькулювання є:

1) науково обґрунтована система класифікації витрат підприємства;

2) визначення об’єктів обліку витрат, об’єктів калькулювання і калькуляційних одиниць;

3) вибір методу розподілу накладних витрат;

4) розмежування витрат між звітними періодами;

5) розмежування поточних витрат на виробництво і капітальних вкладень (інвестицій);

6) вибір методу обліку витрат і калькування собівартості.

Зупинимося коротко на характеристиці деяких понять із перелічених принципів.

Об’єкт віднесення (обліку) витрат – це виріб, організаційний підрозділ, вид виробництва, цикл, стадія, агрегат, інша форма діяльності або програма, проект, задача тощо, для яких організовано відокремлений облік витрат, тобто відкривають окремий аналітичний рахунок для обліку витрат. Об’єкт обліку витрат визначають на кожному підприємстві самостійно з урахуванням умов виробництва, особливостей технології та потреб управління витратами.

Об’єкт калькуляції – це вид продукції, робіт, послуг, виробництво, програма, задача, замовлення і т. ін., собівартість яких визначають. У відповідності з методичними рекомендаціями з обліку і калькулювання собівартості продукції у промисловості об’єктами калькулювання можуть бути: виробниче замовлення, група однорідних виробів, типовий представник групи, виріб, вузол, деталь, умовна одиниця продукції (робіт), комплект і т. ін. У окремих випадках об’єкт обліку витрат і об’єкт калькуляції співпадають (наприклад: замовлення, програма, задача тощо).

Калькуляційна одиниця – це одиниця вимірювання окремих видів продукції (робіт, послуг), собівартість яких визначається: тонна, ц, шт., рулон, пара, комплект, упаковка, куб. м, умовна одиниця тощо.

Для однакового включення витрат у собівартість продукції прийнято обмежувати витрати на її транспортування після одержання з виробництва лише до складу готової продукції (франко-склад готової продукції). Усі інші витрати відносять на витрати по реалізації.

Якщо від одного об’єкта обліку витрат одержують два і більше об’єкта калькуляції (види продукції), то методика визначення її собівартості дещо ускладнюється. При цьому виходять з такого положення, що ту продукцію, для одержання якої організовано виробництво, називають основною. Ту ж продукцію яку одержують паралельно з основною в одному технологічному процесі, але яка не є основною, називають супутньою, або побічною (наприклад, макуха і шрот в олійному виробництві, висівки – у борошномельному, шлак і доменний газ – у металургійному виробництві та ін). В той же час, деякі виробництва дають одночасно два і більше види основної продукції. Такі виробництва часто називають комплексними, а їх продукцію – суміжною, або спряженою.

Різні за призначенням види продукції по різному оцінюють і калькулюють.

Супутня продукція, як правило, оцінюється за цінами можливого використання або реалізації і не калькулюється, а на її вартість зменшуються витрати на основну продукцію.

Розподіл витрат між окремими видами суміжної продукції у точці їх роз’єднання може здійснюватися з використанням таких методів:

– за коефіцієнтами, рекомендованими відповідними галузевими міністерствами (усі види продукції перераховуються в умовну за встановленим співвідношенням);

– за попередньо встановленим відсотковим співвідношенням витрат на окремі види продукції;

– пропорційно вартості продукції за цінами реалізації;

– пропорційно вартості продукції за нормативною собівартістю;

– пропорційно вмісту в продукції корисних речовин і т. ін.

Після розподілу витрат між об’єктами калькуляції собівартість одиниці продукції визначають діленням загальної суми витрат на кількість виготовленої продукції у натуральних вимірниках.

Відхилення фактичної собівартості виробленої готової продукції від ціни її оприбуткування протягом звітного періоду називають калькуляційними різницями. Останні списують з кредиту рахунка “Виробництво” на дебет рахунків використання або реалізації продукції додатковим (якщо фактична собівартість вища планової) або від’ємним (якщо планова собівартість вища фактичної) записами.

Після списання калькуляційних різниць рахунки обліку виробництва закривають, якщо відсутні залишки незавершеного виробництва.

Облік витрат і обчислення собівартості продукції може бути організованим на підприємстві різними методами в залежності від виду виробництва, його організації і технології, організаційної структури підприємства, потреби управління витратами і т. ін. (рис. 3.1).

Усі ці методи умовно можна об’єднати у дві групи: позамовне та попроцесне калькулювання. Останнє часто поділяють на попередільний, однопередільний (простий, “котловий”), попредметний та інші методи. Але при будь-якому з названих методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції доцільним є застосування нормування витрат та їх обліку в межах норм та відхилень від норм, тобто використання нормативного обліку витрат.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3. Методи і способи обліку витрат і калькулювання собівартості	\|	Списання витрат допоміжних виробництв

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.196 сек.