• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Іноземні громадяни.

Категорії фізичних осіб з особливим статусом. Іноземні громадяни: поняття, категорії іноземних громадян за їх статусом. Режими щодо іноземних громадян, особи без громадянства

Лекція 5. Права фізичних осіб з особливим правовим статусом.

1. Категорії фізичних осіб з особливим статусом. Іноземні громадяни: поняття, категорії іноземних громадян за їх статусом. Режими щодо іноземних громадян, особи без громадянства.

2. Біженці, вимушені переселенці та переміщені особи; трудові мігранти.

3. Права людини та право притулку.

Інозем­ними громадянами вважа­ються особи, які не є громадянами країни перебування і мають громадянство іншої держави. Інколи формулу "мають громадянство" доповнюють: '"мають докази на­лежності їх до громадянства іншої держави". Але таке уточнення ставить у скрутне становище іноземних грома­дян, у яких викрали свідоцтва громадянства чи які їх втра­тили в державі перебування через будь-які інші обставини або термін дії свідоцтв яких під час перебуван­ня в іноземній державі закінчився. Часто термін "іноземні громадяни" ототожнюють із терміном "іноземці". Більш точним є термін "іноземні громадяни", і не лише тому, що саме він уживається в міжнародних угодах та національному законодавстві. В наукових публікаціях, за­собах масової інформації термін "іноземці" часто застосо­вується як відносно іноземних громадян, так і апатридів.

Іноземних громадян за їх статусом можна поділити на три категорії:

1) ті, що користуються національним режи­мом;

2) ті, яким надано режим найбільшого сприяння;

3) іноземні громадяни зі спеціальним статусом перебу­вання (проживання).

За національним режимом іноземцям надаються права, які в сукупності суттєво наближені до прав власних гро­мадян. Інколи національний режим визначають як урівняння іноземців у правах із власними громадянами за винятками, встановленими законом, або як урівнян­ня іноземців з місцевими громадянами за деякими винят­ками, або як урівняння іноземців у тій чи іншій галузі з громадянами держали перебування.

Неправильним є твердження, що надання національ­ного режиму іноземцям — це встановлення їх статусу, адекватного статусові власних громадин. На сьогодні не­має держав, де б іноземець був цілком прирівнений у пра­вах до власного громадянина. Обмеження встановлено чи то щодо зайняття посад у державних структурах, чи щодо несення військової служби, чи участі у виборах та ін.

Національний режим надається на підставі укладених міжнародних угод або в порядку національного законо­давства, на умовах взаємності чи в односторонньому по­рядку (формальна взаємність). У взаємності інколи вирізняють матеріальну взаємність — повну ідентичність обсягу прав іноземців і власних громадян і зворотну взаємність (протилежну матеріальній), коли обсяг прав іноземців за національним режимом звужується як відповідь на звуження прав власних громадян в іншій державі.

Режим найбільшого сприяння передбачає надання іно­земцям таких прав і встановлення таких обов'язків, які закріплені для громадян третьої держави, що мають на те­риторії даної держави найсприятливіший статус. Найспри­ятливіший статус відрізняється від національного статусу, бо національний режим визначається міжнародними уго­дами чи національним законом. Національний статус у правовому відношенні більш вигідний і пріоритетний для іноземців, ніж режим найбільшого сприяння. Саме тому для його введення вимагається укладення договору чи прийняття закону.

Режим найбільшого сприяння встановлюється най­частіше на умовах взаємності, нерідко без укладення відповідних договорів. Викликає заперечення тверджен­ня, що режим найбільшого сприяння визначається вихо­дячи з прав, наданих громадянам будь-якої третьої дер­жави, які перебувають на території даної держави. Адже "будь-якою третьою" може бути держава, громадяни якої користуються національним режимом, чи та, громадянам якої надано спеціальний режим.

Спеціальний режим установлюється на підставі міжна­родних угод (украй рідко в односторонньому порядку національним законом і на визначений період) і передба­чає надання громадянам іноземної держави прав і вста­новлення обов'язків, які відрізняються від тих, що перед­бачені для власних громадян чи для іноземців за режимом найбільшого сприяння, Такі права і обов'язки визнача­ються міжнародною угодою або національним законом. Спеціальний режим найчастіше надається у сферах залу­чання іноземних інвестицій, оподаткування, прикордон­ного співробітництва, перетину кордонів прикордонними мешканнями, щодо статусу запрошених у країну інозем­них збройних сил та ін. Спеціальний режим може стосу­ватися не лише привілеїв, а й обмежень саме: передбачати заборону обіймати посади командирів повітряних чи водних суден певної категорії, очолювати чи бути членом виборчої дільниці, проводити геологорозвідки та ін.

Практично важко вказати державу, яка б дотримувала­ся лише одного з названих режимів іноземців. Найчастіше національний режим надається у сфері цивільних, еконо­мічних та соціальних прав, а спеціальний або режим найбільшого сприяння — у сфері громадянських і політич­них прав, державної служби.

Історично відомий режим привілейованого статусу, який метрополії нав'язали східноазійським державам. Згідно з цим режимом, який називали ще режимом капіту­ляцій, деякі східноазійські держави надавали громадянам країн-метрополій більше прав, ніж власним громадянам. Такий режим скасовувався у міру деколонізації.

Сьогодні міжнародна співпраця в галузі правового ре­гулювання статусу іноземців здійснюється головно через укладення двосторонніх угод. Норми і принципи універ­сального характеру закріплені в Декларації про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в які» вони проживають, 1985 р., Загальній декларації прав лю­дини, міжнародних пактах, прийнятих у 1966 р. (Міжна­родний пакт про громадянські й політичні права і Міжна­родний пакт про економічні, соціальні та культурні права) і відповідних факультативних протоколах, Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р. та інших універсальних і регіональних міжнародних договорах.

З цих документів випливає право держав установлю­вати режим іноземців і право іноземців на захист держа­вою їхнього громадянства, обов'язок держави виконувати свої міжнародні зобов'язання щодо іноземців і обов'язок іноземців дотримуватися законів країни перебування і нести відповідальність за їх порушення; право іноземців на користування щонайменше мінімальними міжнарод­ними стандартами поводження з іноземцями і обов'язок держав не вдаватися до масових виселень іноземців, які законно перебувають на їх територіях, та ін. Реалізація деяких прав і обов'язків віддається на розсуд держави чи іноземця або держави й іноземця одночасно. Наприклад, держава може надавати іноземцям виборчі права чи брати їх на державну службу, хоч цього не вимагає міжнародне право. Водночас іноземець може добровільно служити в збройних силах країни перебуван­ня, якщо на те є згада останньої. При цьому питання мож­ливої його відповідальності за таке рішення за законами власної держави міжнародним правом в універсальному конвенційному чи звичаєвому порядку не регулюється.

Міжнародне право закріплює право кожного на сво­боду пересування, проживання в межах кордонів кожної держави; право покинути будь-яку країну, включаючи свою власну, і повернутися у свою країну, але порядок в'їзду і виїзду державами регулюється самостійно.

У більшості країн дії дозвільний порядок в'їзду і виїзду. Держави шляхом укладення міжнародних угод можуть зве­сти його до мінімальних вимог (наприклад, у країнах Шенгенської візи), але випадків цілковитого скасування дозвільного порядку не зафіксовано. Дозвільний порядок допускає відмову у в'їзді чи виїзді з країни на законних підставах і на визначений період. Наприклад, введений в Україні дозвільний порядок в'їзду і виїзду базується на міжнародних угодах, Конституції України, Законі України "Про правовий статус іноземців" та інших законодавчих актах.

Згідно з Конституцією України "іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобода­ми, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України" (ст. 26). За ст. 33 Конституції України "кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом".

Закон "Про правовий статус іноземців" дозволяє в'їзд в Україну за дійсними національними паспортами чи до­кументами, що їх замінюють; за наявності української візи, якщо інше не передбачено законом або міжнародними зобов'язаннями. Україна може не дозволити в'їзд іноземцю; якщо це загрожуватиме безпеці України, гро­мадському порядку, охороні здоров'я, захисту прав і за­конних інтересів інших, хто проживає в Україні; коли для отримання візи подані свідомо брехливі відомості чи фальшиві документи; коли паспорт чи документ, що йо­го замінює, чи наявна в ньому віза підроблені, зіпсовані або не відповідають встановленому зразку; при пору­шенні правил перетину кордонів України або порушенні законодавства України під час попереднього перебування в ній.

Обмеження на виїзд іноземця з України можуть засто­совуватися в разі відсутності виїзної візи, якщо інше не передбачено законодавством, порушення вимог щодо па­спорта чи документа, що його замінює, І візи, встановле­них як умова на в'їзд; у разі розпочатого щодо іноземця дізнання чи попереднього слідства або розгляду судом кримінальної справи — до її завершення; на випадок за­судження за вчинений злочин — до відбуття строку пока­рання і звільнення від покарання; коли виїзд загрожує безпеці України; якщо іноземець не виконав своїх май­нових зобов'язань перед фізичними і юридичними особа­ми — до їх виконання.

Законодавство України допускає висилку іноземця за її межі, якщо останній грубо порушив законодавство про статус іноземців в Україні або своїми діями створив за­грозу безпеці України, громадському порядку, охороні здоров'я, правам і законним інтересам Статус осіб без громадянства. Правове становище осіб, яких жодна держава правомірно не вважає своїми грома­дянами, називається безгромадянством, інтернаціональна назва осіб без громадянства — апатриди. Особи без гро­мадянства можуть бути такими з моменту їх народження (абсолютний апатризм) і через втрату громадянства (відносний апатризм). Частими є випадки, коли держава позбавляє своїх громадян прав громадянства, порушуючи при цьому норми міжнародного права. Проблема усклад­нюється тим, що багато держав загалом не бажають браги участь у міжнародних договорах, які регулюють статус осіб без громадянства.

Питання захисту прав апатридів почали, порушуватися на міжнародно-правовому рівні з кінця XIX ст. — спер­шу на двосторонньому рівні і в дуже урізаному вигляді (наприклад, німецько-швейцарський договір 1890 р. і російсько-німецький договір 1894 р. лише закріпили дозвіл таким особам повернутися в країну втраченого громадянства). Гаазька конвенція 1930 р. заборонила поз­бавляти громадянства жінку, яка взяла шлюб з інозем­цем, і ввела факультативний дозвіл на вихід Із громадян­ства, поки особа не набуде нового громадянства. Але ці зобов'язання, через незначну участь держав у Конвенції, не сприяли вирішенню проблеми.

Згодом Комісія міжнародного права ООНприступила до розробки правових рішень проблем громадянства. Вона підготувала проекти двох конвенцій: про скорочен­ня випадків безгромадянства і про викорінення безгрома­дянства в майбутньому. 25 вересня 1954 р. ряд держав підписали у Нью-Йорку Конвенцію про статус апатридів. Конвенція закріпила за апатридами режим найбільшого сприяння, але не вирішила питань дипломатичного захи­сту осіб без громадянства. І головне — учасницями Конвенції стали небагато держав. Тож передбачені Конвенцією права апатридів на майно, роботу, соціальне забезпечення, освіту, харчування, правову, медичну та іншу допомогу, авторські й промислові права тощо, на жаль, не здобули загального визнання в сучасному міжнародному праві.

Підписана 30 серпня 1961 р. у Нью-Йорку Конвенція про скорочення випадків безгромадянства зобов'язує дер­жаву надавати своє громадянство особі, яка народилася на її території, якщо в противному разі вона стане апат­ридом, а також найдам. Державам забороняється позбав­ляти осіб громадянства з расових, політичних, релігійних чи етнічних підстав і якщо таке позбавлення робить осо­бу апатридом та ін.

У цілому негативне ставлення сучасного міжнародного права до безгромадянства і дотепер не дістало належного позитивно-правового вирішення цієї проблеми. Апатрид, не маючи стабільних правових зв'язків з певною держа­вою, змушений покладатися на добру волю країни перебування. Введене Конвенцією 1961 р. (ст. II) і підтверджене резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н від ЗО листопада 1976 р. право апатрида звертатися по допо­могу у випадку порушень його права до Верховного комісара 00Н у справах біженців становить несуттєвий прогрес у вирішенні проблем апатридів у цілому. Адже Верховний комісар сам не наділений дієвими повнова­женнями в таких питаннях.

В Україні особам без громадянства, які перебувають у країні на законних підставах, надаються ті ж самі права і свободи і на них покладаються такі самі обов'язки, що й на громадян України (ст. 26 Конституції України). Винят­ки з цього можуть установлюватися лише на підставі Кон­ституції, законів чи міжнародних договорів України. Кон­ституція не поширює на апатридів обов'язку захищати Україну, її незалежність та територіальну цілісність чи відбувати військову службу (ст. 65), разом з тим не наділяє їх правом голосу на виборах і референдумі (ст, 70), правом брати участь в управлінні державними справами, обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 38). Конституція і закони України до­пускають деякі інші звільнення апатридів від правових обов'язків, які позбавляють їх певних прав.

Читайте також:

1. БАНКАМИ ОПЕРАЦІЙ В ІНОЗЕМНІЙ ВАЛЮТІ
2. В якій формі можуть вкладатись іноземні інвестиції в економіку України?
3. Валютна позиція банку та її врахування в бухгалтерських записах за операціями в іноземній валюті
4. Відкриття банками рахунків у національній та іноземній валютах і режим функціонування цих рахунків. Переоформлення та закриття рахунків
5. Відображення в бухгалтерському обліку переоцінки активів і зобов’язань в іноземній валюті
6. Вітчизняні та іноземні акції.
7. Вплив мультивалютного принципу побудови плану рахунків бухгалтерського обліку на облікову процедуру банків за операціями в іноземній валюті
8. Для транснаціональних корпорацій прямі іноземні інвестиції є найкращим способом управління і контролю за своєю діяльністю за кордоном.
9. Документальне оформлення касових операцій в іноземній валюті
10. Іноземні інвестиції.
11. Іноземні особи, особи з подвійним громадянством та особи без громадянства: поняття та правовий статус

Переглядів: 2402