Поняття фонологічної системи. Фонологічні школи

Фонеми завжди є елементами певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну з них можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично завдяки тому звукові. Наприклад, і в українській, і в російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), а в українській мові маємо дві окремі фонеми – <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт – ґніт, грати – ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми – <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), а в білоруській лише одна <р>, бо опозиції <р>–<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Констатувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, начебто туфлі й кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем виміру – системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції один до одного й розрізняють слова: <е> – <æ> – <ә:> – <ә> (had [hæd] «голова» – had [hæd] «past від have «мати» – hеаrd, [hә:d] «past від hear «чути»). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадигматичного аспекту. Фонологічна парадигматика є системою фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція – протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція – протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протиставлення фонем <в> і <с> (вам – сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість – глухість, губність – передньоязиковість. Як приклад кореляції можна навести опозицію <д> – <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю – глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бінарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <ґ>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні – опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має. Так, фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глухість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиціївідмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими словами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> - <к> = <г> - <х> = <ж> - <ш> = <з> ~ <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю – глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюється, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчастими) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні(рівнозначні) опозиції– опозиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприклад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки – глухість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному випадку тільки їй притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких різняться тільки однією ознакою, а за всіма іншими збігаються, називаються корелятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> ~ <ф>, <н> ~ <н’>.

Американські вчені Роман Якобсон, Гуннар Фант, Морріс Халле розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. За основу загальної класифікації фонем вони взяли не артикуляційні ознаки (на їхню думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу найрізноманітніші й дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації звуків), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні протиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) вокальність – невокальність; 2) консонантність – неконсонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) – дифузність (менша концентрація енергії в центральній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість – ненапруженість; 5) дзвінкість – глухість; 6) назальність (носовий характер) – неназальність (ротовий характер); 7) перервність – неперервність; 8) різкість (висока інтенсифікація шумів) – нерізкість (невисока інтенсифікація шумів); 9) глоталізованість – неглоталізованість; 10) низька тональність – висока тональність; 11) бемольність (ослаблення верхніх частотних складників унаслідок участі при творенні звука губ) – небемольність; 12) дієзність (посилення верхніх частотних показників унаслідок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні – це м'які приголосні) – недієзність. За допомогою цих диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Звичайно, мови використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опису фонем української мови достатньо 9 ознак: вокальність, консонантність, дифузність, низькість, бемольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл.).

ознаки	фонеми	а	і	у	б	к	м’	н	ц	ш
вокальність	+	+	+	—	—	+	+	—	—
консонантність	—	—	—	+	+	+	+	+	+
дифузність	—	+	+	+	—	+	+	+	—
низькість	+	—	+	+	+	+	—	—	—
бемольність	—	—	+	—	—	—	—	—	—
дієзність	—	—	—	—	—	+	—	—	—
перервність	—	—	—	+	+	+	+	+	—
різкість	—	—	—	—	—	—	—	+	—
дзвінкість	+	+	+	+	—	+	+	—	—

Фонологічна система кожної мови є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем в різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській – 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській – 44 фонеми, причому 20 голосних і 24 приголосні; в німецькій – 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій – 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних); характеру позицій; варіантів і варіацій фонем.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття фонеми	\|	Граматика. Граматичне значення. Граматичні категорії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.