Лекція 4. Україна: реалії та перспективи розвитку соціальної сфери.

1. Соціальна сфера України на сучасному етапі. 2. Етапи та особливості розвитку соціальної сфери в пострадянській Україні. 3. Бідність і шляхи її подолання.

1. Соціальна сфера в Україні перехідного періоду характеризується економічними зрушеннями і труднощами, які частково є наслідком застосування форм і методів директивного управління, невдалими спробами наповнення нових форм суспільного управління старим змістом, недооцінки новітніх форм соціального регулювання та самореалізації, а також впливом інших об'єктивних чинників. Подолання цих труднощів пов'язане насамперед з реалізацією гнучкої і зваженої соціальної політики, яка передбачає низку стратегічних напрямів, застосування певних методів, іноді не дуже популярних.
Стратегічними напрямами розвитку сучасної національної соціальної політики є:
- призупинення падіння життєвого рівня, суттєве поліпшення матеріального стану та умов життя усіх верств населення;
- забезпечення ефективної зайнятості населення, поліпшення якості та конкурентоспроможності робочої сили на вітчизняному ринку праці;
- гарантія конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту,охорону здоров'я, культуру, забезпечення житлом тощо;
- нормалізація і поліпшення демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої та у працездатному віці;
- суттєве вдосконалення соціальної інфраструктури суспільства на основі розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки;
- подолання патерналістської психології, притаманної поки що значній частині українських громадян, переорієнтація їх в соціальному забезпеченні на власні сили та можливості;
- розширення та поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини і, як наслідок, зростання її соціального самозахисту та соціальної безпеки;
- формування у суспільстві нової соціальної культури і розвиток соціально-економічних і етнонаціональних відносин;
- досягнення соціальної злагоди і соціальної справедливості в суспільстві.
Концептуальними засадами нової соціальної політики України повинні стати науковість, комплексність, реалізм, правонаступництво, відсутність популізму, врахування етнонаціональних та соціально-економічних особливостей і територіально-регіональної специфіки, гендерних питань, достатнєправове, ресурсне, кадрове та інформаційне забезпечення.
Щоб досягти помітних результатів у розвитку та реалізації пріоритетних напрямів соціальної політики, необхідно:
- вдатися до таких економічних маневрів і дій, які б дали змогу поповнити державні та місцеві бюджети, ефективно використати їх для фінансування соціальних програм;
- опрацювати комплекс заходів, спрямованих на поглиблення соціально орієнтованої економічної реформи народного господарства;
- відновити роль доходів від трудової діяльності як основного джерела грошових доходів населення та найважливішого стимулу трудової активності працівників;
- стимулювати використання доходів від різноманітних видів трудової та підприємницької діяльності, доходів від власності на розвиток колективних цілей соціальної політики;
- забезпечити справедливий розподіл доходів, удосконалюючи систему індивідуального оподаткування доходів і власності громадян;
- розвивати ефективні механізми витрат на підприємствах усіх форм власності;
- забезпечити максимальну зваженість у політиці зайнятості;
- упровадити практичні заходи, спрямовані на послаблення бідності;
- забезпечити максимальну адресність усіх видів соціальної допомоги;
- підвищити роль усіх видів соціального страхування;
- забезпечити подальше впровадження пенсійної реформи;
- визначити пріоритети у використанні коштів на вирішення проблем соціальної політики та соціального захисту, зокрема, з урахуванням сучасного економічного становища та його майбутніх змін на краще;
- сформувати систему державних мінімальних соціальних стандартів (СДМСС) міжнародного, зокрема, європейського рівня.
2. Враховуючи реалії та прогнозні показники соціально-економічного розвитку України на найближчі роки, розвиток соціальної політики слід розглядати поетапно.
На першому етапі (1993—1997), за обмежених ресурсних можливостей національної економіки, ставилося завдання здійснити комплекс заходів зі стабілізації життєвого рівня населення, поступового зменшення масштабів бідності та розшарування населення за рівнями доходів, зростання рівня зайнятості працездатного населення.
Для вирішення цих завдань необхідно було: ліквідувати та не допускати в подальшому заборгованостей з виплати заробітної плати, пенсій і надання соціальних допомог; упорядкувати чинні системи пільг і компенсацій, підвищити обґрунтованість їхнього надання; сформувати систему державних мінімальних соціальних стандартів; запровадити порядок визначення та використання показників прожиткового мінімуму; запобігти масовому вивільненню робочого персоналу з підприємств.
Основним ресурсним забезпеченням виконання цих завдань повинні були стати більш ефективне використання коштів, які спрямовувалися на соціальні цілі, конкретизація адресності надання соціальних допомог, інтенсифікація залучення позабюджетних коштів.
Суттєво зменшити заборгованість з виплат заробітної плати та пенсій не вдалося, не переглядалися численні пільги. Право на отримання пільг регламентували близько 200 законів і нормативних актів. Певні парадокси були й у пільговому забезпеченні, зокрема з оплати житлово-комунальних послуг. Вони полягали в тому, що забезпечували право не платити за житло та комунальні послуги не лише інвалідам, учасникам війни та певним іншим категоріям громадян, а й членам сімей пільговиків, якщо вони проживали в одному помешканні з носієм пільги. Станом на 1997 р. було близько 18 млн пільговиків, а фінансове забезпечення цих пільг становило 15 млрд грн (для порівняння: пенсійні витрати на той самий період становили 11 млрд грн).
Усе це відбувалося на тлі подальшого спаду української економіки, серед причин якого були світова фінансова криза (1997—1998), помилки у грошовій і фінансовій політиках. На межі 1997—1998 рр. валютні резерви НБУ зменшились з 2341,1 млн до 731,3 млн дол. США, критично зросли державний зовнішній борг, суттєво скоротився експортний потенціал.
Системи державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій, які є основою визначення механізму реалізації конституційних соціальних прав громадян (мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком, доходу, споживання та забезпечення, інших видів соціальних виплат і допомог), вперше були задекларовані лише в проекті Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії". Показник прожиткового мінімуму набув чинності відповідно до Закону України "Про прожитковий мінімум" від 18 серпня 1999 р., а у проекті Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" прожитковий мінімум вже означений як базовий державний соціальний стандарт, на підставі якого визначатимуться державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти.
Хоча в цей період сталися певні зрушення у збереженні старих робочих місць і створенні нових, рівень зареєстрованого безробіття залишався ще значним.
На другому етапі (1998—2001), коли очікувалося певне економічне зростання, і, як наслідок, поповнення бюджету, планувалося поступово поліпшити соціальне становище українського суспільства, зменшити рівень бідності та оптимізувати зайнятість населення. Для цього планувалося:
- підвищити мінімальні державні гарантії життєвого рівня, забезпечити
мінімальні розміри заробітної плати і трудових пенсій на рівні прожиткового
мінімуму; - розпочати реформування пенсійної системи;
- приступити до реформування системи соціального страхування;
- почати реалізацію програми створення і розвитку робочих місць;
- зміцнити соціальний захист і реабілітацію інвалідів;
- зміцнити соціальний захист пенсіонерів, ветеранів, малозабезпечених, немічних і самотніх;
- підвищити безпеку праці.
Одним із визначальних факторів зростання життєвого рівня населення повинна стати зміна державної політики доходів, заробітної плати, а саме: реформування системи доходів населення, спрямоване на підвищення частки оплати праці в загальному обсязі доходів; посилення залежності рівня оплати праці від кінцевих результатів виробництва, кваліфікації та професіоналізму працюючих; забезпечення платоспроможності заробітної плати, зростання її соціальної та стимулятивної функції; реформування системи оплат праці, запровадження погодинної оплати праці.
Як засвідчує світовий досвід, вирішення таких питань залишається одним з актуальних для становлення і розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки. Чинне законодавство України наразі не дає змоги застосовувати державні чинники впливу на майнове розшарування населення та диференціацію його доходів.
Першорядним завданням є усунення невідповідності між цінами на матеріальні ресурси, товари, послуги і вартістю робочої сили: якщо перші вже досягли світового рівня, то друга значно відстає від них. Така диспропорція створює вартісний дисбаланс на макроекономічному рівні, не дає змоги здійснити податкову реформу, суттєво змінити співвідношення між бюджетними надходженнями від суб'єктів господарювання та особистих доходів громадян. Низька вартість робочої сили в Україні робить неконкурентоспроможним індустріальний спосіб виробництва, призводить до подальшого зростання бідності.
Від рівня оплати праці багато в чому залежить мотивація до підвищення її продуктивності, стан реформування пенсійної системи та житлово-комунальної сфери. Зростання економічно розвинених держав — США, Німеччини, Великобританії, Японії та постсоціалістичних країн Східної Європи і Балтії стало можливим завдяки випереджальним темпам зростання рівня заробітної плати.
Соціальна політика і система соціального захисту в Україні, хоч уже набули ознак, характерних для країн західної демократії, ще не цілком задовольняють життєві потреби своїх громадян. Реалізація основних завдань державної соціальної політики вимагає розробки і впровадження ефективних механізмів правового, фінансового, організаційного забезпечення.
Для підвищення ефективності соціальної політики слід дотримуватись, вироблених світовою практикою принципів:
- єдності об'єктивного і суб'єктивного в реалізації соціальної політики;
- взаємозв'язку об'єктивної соціальної саморегуляції та цілеспрямованості у здійсненні соціальної політики;
- активності соціальної політики;
- пріоритетності соціальних інтересів людини, особистості;
- легалізації соціальної захищеності особистості;
- цільового фінансування, прогнозування та програмно-інформаційне забезпечення;
- профілактики соціальних ризиків;
- адекватності, диференційованості і стійкості соціальних гарантій;
- комплексності соціальної політики;
- єдності централізованих і децентралізованих засад у реалізації соціальної політики.
3. Бідність – це злиденне існування фізичної особи, за якого через брак коштів неможливо підтримувати достойний спосіб життя, властивий суспільству конкретного соціально-економічного періоду. До категорії бідних належать особи, не з власної волі позбавлені найнеобхіднішого: нормального житла, одягу, їжі, медичних та освітніх послуг, можливості забезпечувати культурні і правові потреби.
Специфічні риси української бідності:
Низький рівень життя населення в цілому.
Психологічне неприйняття економічної нерівності.
Вкрай висока питома вага людей, які вважають себе бідними (так звана “суб’єктивна” бідність), що визначається за самоідентифікацією.
Поширеність бідності серед тих, хто працює. 78% бідних сімей в Україні - ті, в яких хоча би один з членів сім’ї працює.
Бідність подолати неможливо. Проте можна:
• зменшити масштаби та пом’якшити її прояви;
• зменшити розшарування населення за рівнем доходів;
• вживати заходи, спрямовані на запобігання бідності.
Існує два стратегічні шляхи боротьби з бідністю:
• відродження національного виробництва та збільшення кількості джерел економічного самозабезпечення громадян (активний аспект);
• надання ефективної адресної соціальної допомоги бідним сім’ям (пасивний аспект).
Програма боротьби з бідністю повинна бути комплексною і враховувати такі складові: економічний розвиток; забезпечення прав і соціальних гарантій громадян; удосконалення форм перерозподілу доходів з урахуванням майнового стану населення. Реалізація програми можлива лише за умови спільних дій на державному і місцевому рівнях.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 3. Соціальна політика основних світових структур	\|	Розповсюдження

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.