• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Узагальнення

Логіка висловлювань має справу з реальними, дійсними фактами. Модальність визначається як відношення людини до висловлюваного, тому модальні логіки дають можливість досліджувати проблеми гуманітарних наук (право, етика, психологія, соціологія тощо). Отже, якщо для визначення логічної істинності дескриптивних висловлювань достатньо звернутися до дійсності, то для визначення істинності модальних висловлювань звернення до дійсності недостатньо.

Література для самоосвіти:2, 4, 5, 6, 7, 9, 13, 14, 18.

Питання для самоконтролю.

Лекція 6. Поняття.

· Загальна характеристика поняття.

· Синтаксичне та семантичне визначення поняття.

· Типи відношення між поняттями.

· Обмеження і узагальнення понять.

· Визначення поняття.

· Поділ понять.

Основні поняття теми: Зміст поняття, Обсяг поняття, Сумісні поняття, Несумісні поняття, Порівнюванні поняття, Непорівнюванні поняття, Відношення тотожності, Відношення перетину, Відношення підпорядкування, Відношення співпорядкування, Відношення протилежності, Відношення суперечливості, Обмеження та узагальнення понять, Поділ поняття, Дихотомічний поділ поняття, Класифікація.

Поняття як форма мислення є такий спосіб відображення дійсності, коли предмет розкривається через сукупність його суттєвих ознак. В поняття предмети класифікуються за загальними і специфічними ознаками, які можуть бути як необхідні, так достатні. Об’єктом думки не завжди є сам клас, а предмети класу (множини).

Традиційна логіка під предметом думки розуміла логічний підмет S, тоді як сучасна логіка предметом думки робить елемент класу, а звідси і сама відмінність у визначенні: у традиційній логіці – це предикатор, у сучасній – індивід (носій власного імені), терм.

Терм отримує і відповідне позначення:

a, d, c – предметні (індивідні) константи,

x, y, z… - предметні змінні тощо

Терміни природної мови мають дві характеристики - предметне та смислове значення. Перше – це предмет (включаючи предмет думки), знаком якого він є, друге – певна інформація, що позначається цим терміном. Логіка не припускає опори на інтуїцію, тому такою важливою стає логічна точність. Особливо шкодить спілкуванню так звана багатозначність, тобто смислова відмінність.

Семантика виділяє дві ознаки поняття – зміст та обсяг. Змістом стає ознака, сукупність ознак (відмітні, невідмітні, суттєві). Обсяг поняття – це клас (множина) предметів, яким притаманна дана. Таким чином, можна вважати, що кожне поняття має свій зміст, обсяг та власне знак (терм).

Зміст та обсяг поняття мають свої залежності, що називаються „законом оберненого відношення між обсягом та змістом поняття”. Всі поняття діляться на порівнюванні та не порівнюванні. Перші – це ті, що мають спільні родові ознаки: людина, жінка; другі – ті, що не мають спільних родових ознак – квітка, космонавт. Якщо обсяги двох чи більше понять мають спільні елементи, то їх називають сумісними, в протилежному випадку – називають несумісними.

Типи відношень між сумісними поняттями:

-

тотожності – змісти різні, але обсяги повністю співпадають;

Схема 1. А - “автор поеми “Сон”, В - “Т.Г. Шевченко”.

-

перетину –обсяги понять частково співпадають;

Схема 2. А - “студент, В – першокурсник.

-

підпорядкування - відношення роді і виду:

Схема 3. А - “дерево”, В - “яблуня”.

Типи відношень між несумісними поняттями:

-

співпорядкування – відношення різних видів одного роду

Схема 4. U (універсум) - “вищий учбовий заклад”, А - “університет”, В - “інститут”.

-

протилежності – обсяги видових понять не вичерпують родового поняття;

Схема 5. А - “добрий”, В - “злий”.

-

суперечливості – є видовими поняттями, але, на відміну від протилежних понять, вичерпують всю множину;

Схема 6. А - “законний”, В - “незаконний”.

Узагальнення понять – це логічна операція переходу до поняття з меншим обсягом (але більшим змістом) до поняття з більшим обсягом (але меншим змістом). Наприклад, поняття „зрада” та „державна зрада”. Перше і є узагальненням. Існує межа узагальнення, таким поняттям є так зване універсальне поняття, категорія, тобто таке поняття, яке не має роду (матерія, свідомість, існування), тобто зміст найбідніший, обсяг найбільший.

Обмеження понять – є протилежною операцією до узагальнення. Межею обмеження є одиничне поняття, тобто поняття з найбільшим змістом та найменшим обсягом.

Поділ поняття – це логічна операція переходу від родового поняття до множини видових понять, тобто розбиття обсягу родового поняття на обсяги видових понять. Подільне поняття розбивається на видові, які називаються членами поділу. Відмітна ознака, за якою і здійснюється поділ, називається основою чи підставою поділу (не слід плутати з аналізом чи поділом цілого на частини). Наприклад, дерева хвойні та листяні – це операція поділу поняття; крона, стовбур, коріння – це результат поділу на частини. Отже, множини аж ніяк не можуть співвідноситись з частинами предметів. Поділ поняття, по суті, фіксує відмітні, суттєві ознаки, які і задають власне поділ поняття.

Розрізняють два види поділу понять:

- за видозміною ознаки

- дихотомічний поділ.

При поділі за видозміною ознаки з кожним кроком поділу ознака видозмінюється, ознака „творить” члени поділу (людина: чоловік, жінка; українець, росіянин, білорус тощо). При дихотомічному поділі підставою поділу виступає та ознака, яка властива лише частині множини, тому дихотомічний поділ і фіксує наявність чи відсутність досліджуваної ознаки (людина: чоловіки, не чоловіки – відношення суперечливості, порівняйте – чоловік, жінка – відношення протилежності).

Дихотомічний поділ ділить обсяг поняття на дві суперечливі множини. Наприклад, умовні та безумовні рефлекси, війни справедливі та несправедливі.

є початковим етапом наукового дослідження. Межею дихотомічного поділу є пусте негативне поняття.

Правила поділу:

1. Поділ поняття повинен бути співмірним (сума членів поділу дорівнює обсягу подільного поняття, тобто обсяг подільного поняття повинен повністю вичерпуватися).

2. Поділ здійснюється за однією підставою.

3. Члени поділу повинні виключати один одного.

4. Поділ поняття повинен бути неперервним.

Особливою формою поділу поняття є класифікація. Це багатоступінчастий, послідовний поділ обсягу поняття з метою систематизації нових знань (система хімічних елементів, елементарних частин тощо). Для класифікації і стає важливим дотримання всіх вимог правил поділу поняття.

Узагальнення

У практиці міркування аналіз форм як правило розпочинають з поняття, а потім переходять до судження і власне міркування. А можливий і інший підхід: судження, міркування, а вже потім поняття [9, c. 123]. Вибір методики вивчення предмету може залежати і від студента. Такі підходи фіксують теоретичне опанування студентом нової науки, яка обов’язковою для окремих наук, тобто вона є загальною наукою, а її метод – загальним.

Поняття, як форма мислення, може розглядатись і як “згорнутою“ формою, оскільки має номінативну функцію, так і “розгорнутою”, оскільки для розгортання змісту самого поняття ми необхідно звертаємось до судження, міркування тощо.

Література для самоосвіти: 2, 4, 5, 6, 7, 9, 13, 14, 18.

екція 7. Визначення.

· Загальна характеристика визначення.

· Реальні і номінальні визначення.

· Явні та неявні визначення.

· Прийоми, що подібні до визначення.

Основні поняття теми: Визначення, Реальне визначення поняття, Номінальне визначення поняття, Явне визначення, Неявне визначення, Опис, Характеристика, Порівняння, Розрізнення, Остенсивне визначення.

Найчастіше люди використовують ті чи інші терміни на інтуїтивному рівні, що і веде до великої плутанини. Розкрити зміст поняття можна лише одним способом: виявити смислове значення мовного виразу.

Визначення - це логічна операція розкриття змісту поняття. Особливого значення набуває визначення у науковому пізнанні. Визначення, до того ж, є своєрідною конвенцією. Визначення, як конвенції, не можуть бути істинними чи хибними, а правильними чи неправильними, вдалими чи невдалими, доцільними тощо.

Всю множину дефініцій поділяють на дві підмножини:

- реальні,

- номінальні.

Реальні дефініції – це визначення, які ототожнюють, розрізняють, будують чи виділяють предмет. Номінальні дефініції – вводять, розкривають та уточнюють терміни (ім’я). Поняття, зміст якого розкривається, називають defiiniendum (Dfd), а те поняття, що допомагає уточнити зміст визначуваного поняття, називають definiens (Dfs).

Операція визначення може розглядатись на трьох рівнях: семантичному, синтаксичному та прагматичному. На семантичному рівні в обох частинах мова йде про конкретне смислове значення, а не суто логічне. У визначенні, по суті, зіставляються змісти та денотати дефінфендумів та дефініенсів. На синтаксичному рівні йдеться про дефініццію (Df), що складається з двох частин, тобто дефініендума та дефініенса (Dfd=Dfs; A=Bc), де знак рівності означає їх взаємозамінність. Отже, з погляду синтаксису, дефініція означає спосіб ототожнення двох термінів – дефініендума та дефініенса.

Логічна прагматика досліджує роль дефініції у комунікативних процесах. В інформаційному фонді уточнюється чи видозмінюється усталений смисл чи значення терміна, або вводиться принципово нове значення чи смисл для термінів. І взагалі, значення визначення у його двох функціях – комунікативній і пізнавальній.

Ще раз: у реальних дефініціях мова йде про предмет, тоді як в номінальних – про слово (ім’я).

До реальних дефініцій належать:

1. Визначення через рід та видову ознаку;

2. Визначення через вказівку на протилежність;

3. Генетичне визначення;

4. Операційне визначення;

5. Індуктивне визначення.

Наприклад, визначення „Автократія – це монархія, у якій відсутні справжні представницькі установи” (А=Вс) є визначенням через рід та видову ознаку; визначення ж універсальним категоріям дається через вказівку на протилежність – „Випадковість – це форма прояву і доповнення необхідності”; генетичне визначення фіксує способи походження і побудови визначуваного предмета думки: „Коло –це частина площини, обмеженої замкненою лінією, яку одержують в результаті руху точки на цій площині на однаковій відстані від центру”; операційне визначення описує специфічні експериментальні операції для знаходження тих чи інших об’єктів: „Луг – це хімічна речовина, яка зафарбовує лакмусовий папірець у синій колір”.

Індуктивне визначення – це процедура, яка передбачає:

1. Явну вказівку на вихідні елементи (їх перелік, чи критерій, за яким можна їх виділити з деякої множини): „Будь-яка пропозиційна змінна (p, q, r) є формулою”.

2. Правила утворення похідних елементів з вихідних: „Якщо р – формула, то р теж формула ”.

3. Обмеження, яке вказує, що крім наведених (1, 2) правил немає інших, які б належали множині , що визначається.

Номінальні визначення поділяються на синтаксичні та семантичні.

Синтаксичні – ті, в яких вказується як можна замінити знаки або їх сполучення іншими (коротшими), не беручи до уваги їх значень.

Семантичні – ті, які певному позначенню ставлять у відповідність предмет, охарактеризований через відмітні ознаки. Наприклад: „Слово „п’ятикутник” означає багатокутник з п’ятьма сторонами” (ліва частина - термін, у правій – йдеться про предмет).

Семантичні визначення поділяються на:

- аналітичні,

- синтетичні.

Аналітичні – ті, які розкривають значення термінів, що вже існують у даній мові. Наприклад: „Під терміном Т у науці N розуміють...”. Аналітичні визначення вживають особливо тоді, коли один і той самий термін у різних науках застосовується у різних значеннях.

Синтетичні – ті, які розкривають значення терміна, який уперше вводиться, або уточнює значення, який уже наявний у даній мові.

Визначення вважається явним, якщо воно набирає форми судження, в якому розрізняються два структурні елементи:

1. об’єкт визначення (defiiniendum (Dfd)),

2. засіб визначення (definiens (Dfs)).

Явне визначення може бути правильним, чи неправильним, але воно завжди має характер прямої відповіді на запитання.

Неявне визначення – те, в якому зміст поняття розкривається не прямо, а може бути відтворене лише на підставі контексту. Неявне (контекстуальне) визначення, таким чином, являє собою судження чи групу суджень, які можна розглядати як непряму відповідь на певні питання. Наприклад, у судженні „Коли майстер спорту з плавання К. закінчив дистанцію, гатсометри зафіксували час 3.48,57” – ми можемо неявно дати визначення поняття „гатсометр”.

Правила визначення:

1. Правило співмірності (правило адекватності чи взаємозамінності) – в правильному визначенні definiens та definiendum, хоча перший є складнішим за структурою. Відступом від цього правила є Dfd>Dfs чи Dfd<Dfs.

2. Правило, що забороняє коло у визначенні – тобто поняття не повинно визначатись через самого себе (тавтологія). Різновидністю тавтології може бути використання декількох понять (таке „коло” називають опосередкованим).

Ці два правила називають правилами логіки.

Інші правила:

3. Правило зрозумілості (комунікабельності), тобто не дозволяється визначати невідоме через невідоме.

4. Правило ясності (однозначності) - в дефініенс не повинні входити нечіткі чи двозначні вирази.

5. Правило визначення об’єкта через істотні ознаки (хоча і поняття істотного залишається відносним).

Мета дефініції.

Згідно мети виділють такі визначення:

- реєструючі,

- уточнюючі,

- постулятивні.

Реєструючі – ті, що констатують певне значення терміну, не вносячи ніяких змін. Наприклад: „Метафора – це слово, що вживається у переносному значенні”. Дефініенс тут не привносить нічого нового, орієнтуючись на загальновживане значення (форма резюме чи констатації). Такі визначення дають тлумачні словники, їх питома вага вживаності найвища (особливо цінні для педагогічного застосування, формуючи так званий тезаурус). Вони і стають основою при оволодінні понятійним каркасом при вивченні будь-якої наукової дисципліни. Реєструючі визначення часто потребують корекції, оскільки може змінитись сам об’єкт, тобто його ознаки. Тоді індуктивний метод перевірки стає непридатним і застосовують філологічний метод, тобто порівнюють всі мовленнєві епізоди, які містять дефініендум, і визначають його значення за контекстом.

Уточнюючі визначення - як необхідність зміни смислу певного терміну. Наприклад: „молодий спеціаліст” – уточнюється так: „...вважається той спеціаліст, стаж роботи якого у даній області не перевищує трьох років” („молодий спеціаліст” – є дефініендумом, і, окрім цього, поняття „молодий” і потребує уточнення). Уточняюче визначення містить прийом, при допомозі якого досягається угода про однозначне тлумачення терміну, тобто домовленність про жорстку фіксовану „межу”, наприклад, між повноліттям і неповноліттям, злочином і не злочином тощо.

Постулятивні визначення – тут зв’язок між дефініендумом та дефініенсом встановлюється довільно (декретується), а це означає, що дефініендум надалі буде вживатись у значенні дефініенса. Як бачимо, таке визгначення не коректує поняття, що визначається, а запроваджує його, тому воно цілковито конвенціональне. Іншими словами, воно єцілком вільним визначенням. Постулятивні визначення вживаються тоді, коли необхідно описати принципово нове явище. Загальновживане значення дефініенса, таким чином, переглядається, перекваліфіковується (наприклад, „шум” в теорії інформації).

До основних процедур (прийомів), що подібні до визначення, є опис, характеристика, порівняння, розрізнення, остенсивне визначення.

Опис – полягає у перерахуванні ознак, які розкривають даний предмет. Наприклад: “Тигр – це ссавець родини котячих, один з найбільш сучасних хижих звірів. Голова округлої форми, з короткими вухами... тощо”.

Характеристика – прийом, за допомогою якого вказують які-небудь відмітні ознаки предмета, що важливі у певному відношенні. Характеристика може бути повною чи неповною, позитивною чи негативною тощо, але вона повинна залишатись об’єктивною. Іноді характеристика може містити лише одну ознаку. Наприклад: “”Ньютон – геніальний фізик”.

Порівняння – специфіка пояснення через аналогію і, головним чином, через метафору: “Совість – внутрішній суддя”.

Розрізнення – прийом, за допомогою якого відрізняють один предмет від інших.

Остенсивне визначення – прийом, який полягає у вказівці на предмет.

Узагальнення

Визначення виконує важливу функцію у наукових дослідженнях, практиці міркування. При допомозі визначення підсумовують знання про предмет, розкривають значення термінів, скорочують окремі міркування у наукових теоріях.

Для студента визначення, як логічна операція, стає усвідомленням дискретності самого процесу мислення, можливістю застосувати отримані знання з логіки для опанування інших навчальних дисциплін.

Лекція 8. Основи теорії аргументації.

· Поняття аргументації, його структура.

· Аргументація та суперечка.

· Види аргументації.

· Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики.

· Види критики.

· Правила та помилки в аргументації та критиці.

Основні поняття теми: Доведення, Аргумент, Аргументація, Теза, Демонстрація, Обґрунтування, Пояснення, Тлумачення, Критика, Спростування, Опонент, Пропонент.

Під аргументацією розуміють процес обґрунтування певного положення (твердження, гіпотези тощо) з метою переконання в його істинності.

Існує декілька способів обґрунтування:

1. Шляхом безпосереднього звертання до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Такий спосіб часто використовують у природничих науках.

2. За допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). Такий спосіб властивий переважно гуманітарним наукам.

Логіка, як наука, вивчає власне другий спосіб. В структурі такої аргументації розрізняють тезу, аргументи та форму.

Теза – положення, яке і потребує обґрунтування. Аргументи – це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза. Форма, або демонстрація аргументації, - це спосіб логічного переходу, тобто за певними правилами, від аргументів до тези.

Аргументація може бути проведена в двох формах:

- демонстративне міркування,

- недемонстративне міркування.

До демонстративних міркувань належать дедуктивні міркування та деякі правдоподібні міркування (наприклад, повна індукція). Повна індукція, як міркування, веде мову про всю множину. Такі множини є скінченими і піддаються перерахуванню. Отже, у демонстративних міркуваннях та повній індукції з істинних засновків отримують істинні висновки.

До недемонстративних міркувань належать неповна індукція та міркування за аналогією. Неповна індукція – це міркування, в якому на підставі наявності ознаки у частини множини робиться висновок про її наявність у всієї множини. Розрізняють два види неповної індукції: індукцію шляхом переліку (популярну індукцію) та індукцію шляхом відбору (наукову індукцію). Міркування за аналогією – це міркування, у якому робиться висновок про наявність певної ознаки на основі подібності. Розрізняють аналогію предметів та аналогію відношень.

Поняття „аргументація” тісно пов’язане з поняттям „суперечка”. В суперечці найчастіше застосовують різні види аргументації (процес обміну протилежними думками). Учасниками стають пропонент, опонент та аудиторія.

Опонент – друга обов’язкова фігура суперечки, аудиторія – третій, колективний суб’єкт суперечки. Дискусія, диспут, дебати та полеміка – це різні види суперечки. Метою суперечки можуть бути не тільки дослідження, переконання, але і перемога. Суперечку з метою перемоги називають еристичною суперечкою.

Доказова аргументація (доведення) – це встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких вже встановлена. Формою такої аргументації повинне бути демонстративне міркування. Теза в цьому випадку – достовірне твердження. Доказова аргументація, окрім формально-логічного доведення, передбачає також всебічне і об’єктивне обгрунтування.

Недоказова аргументація є трьох типів:

а) не всі аргументи істинні, тому, хоча форма аргументації є демонстративним міркуванням, теза – правдоподібне твердження;

б) аргументи є достовірними твердженнями, а форма аргументації - недемонстративне міркування. Теза теж залишається правдоподібним твердженням;

в) аргументи – недостовірні твердження, форма аргументації - недемонстративне міркування, теза – правдоподібне твердження.

Виділяють також пряму та непряму аргументації.

Пряма аргументація спрямована від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами. При прямій аргументації міркування набирає форми дедуктивного міркування, зокрема, умовно-категоричного міркування:

,

.

Непряма аргументація (двох типів):

1. Істинність тези обгрунтовується шляхом встановлення хибності антитези (апагогічне міркування).

,

,

,

.

2. Розділове міркування – це обгрунтування тези, яка є членом деякої диз’юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень, тобто членів диз’юнкції:

Поняття про критику. Спростування як окремий випадок критики.

Критика – це обгрунтування безпідставності процесу аргументації, який відбувся раніше. Структура спростування теж складається з тези, аргументів та форми (демонстрації).

Теза в процесі критики може бути спростована чи доведено її ступінь правдоподібності.

Аргументи – теж можуть бути спрямовані на критику тези, чи і на самі аргументи.

Форма (демонстрація) – це спосіб, який застосовується для критики тези.

Критика не може бути визнана спростуванням у трьох випадках:

1. Якшо аргументи не є достовірними;

2. Якщо форма критики – недемонстративне міркування;

3. Якщо має місце місце як 1), так і 2).

Види критики.

1. Критика тези - це вид критики, який спрямований на обгрунтування безпідставності тези, яку висуває пропонент (пряма та непряма критика тези). Пряма критика тези зводить тезу до „абсурду”. Непряма критика тези зводиться до обгрунтування істинності антитези.

2. Критика аргументів зводиться до пошуку „промахів” самого пропонента. Критику та інші зауваження пропонент не може ігнорувати. Від критики аргументів можна переходити до критики тези, хоча хибність аргументів не є ще доказом хибності тези. Опонент доводить, що між аргументами та тезою відсутній логічний зв’язок.

3. Критика демонстрації – це обгрунтування безпідставності застосованих правил логіки пропонентом, або, іншими словами, що в міркуванні відсутній зв’язок між аргументами та тезою. Якщо теза не випливає з даних аргументів, то саму демонстрацію слід визнати непослідовною. Але, знову ж таки, критика демонстрації, як і критика аргументів, ще не доводять хибності тези по суті її змісту.

Правила та помилки щодо тези.

1. Теза повинна бути сформульована чітко і ясно.

Можливі такі „хитрощі”:

а) затягування часу або вимога надмірного уточнення тези;

б) умисне нерозуміння тези, або зміна смислу тези не на користь пропонента;

в) необґрунтоване звинувачення в неясності;

г) нечітке формулювання тези.

2. Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики

Можливі такі помилки:

а) підміна тези сильнішим твердженням;

б) підміна тези слабшим твердженням;

в) втрата тези.

Можливі і такі „хитрощі”:

а) послаблення тези аргументації;

б) посилення тези аргументації;

в) логічна диверсія (навмисний перехід до теми, яка добре знайома).

Правила та помилки щодо аргументів.

1. Аргументи повинні бути сформульовані ясно і чітко.

2. Аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю або частково обґрунтовані.

3. Обґрунтування аргументів повинно проводитись незалежно від тези.

4. Аргументи повинні бути достатніми для обгрунтування тези.

Можливі такі „хитрощі”:

а) аргумент до особи;

б) аргумент до публіки (аргумент до настрою, почуттів тощо);

в) аргумент до мас (демагогія);

г) аргумент до людини (некоректний перехід на сторону супротивника);

д) аргумент до пихи (розхвалювання супротивника);

є) аргумент до авторитету (супротивник не насмілиться заперечити);

ж) аргумент до освіченості (супротивнику буде соромно зізнатись у власній необізнаності);

з) аргумент до жалю;

і) аргумент до фізичної сили;

й) адвокатський аргумент (видача помилки супротивника за свою).

Правила та помилки щодо демонстрації.

Відношення між аргументами та тезою повинні бути відношенням підтвердження (логічного слідування). Звідси і головна помилка: „не підтверджує”, „не слідує” тощо.

Узагальнення

Вивчення даної теми передбачає розуміння основних понять логіки, до яких необхідно віднести наступні поняття: “доведення”, “аргументація”, “обгрунтування”, “пояснення”, “тлумачення” тощо. Шкалювання даного списку понять можливе лише при достатньому опануванні їх змістовими ознаками. Наприклад, при доведенні віддається мисленнєві увага власне алгоритму міркування, тоді як при обгрунтуванні звертається увага на змістові компоненти, тому при власне обґрунтуванні алгоритм міркування може бути надто ускладненим. Пояснення і тлумачення теж можуть бути задані через їх кількісні та якісні характеристики.

Читайте також:

1. IV. Закріплення й узагальнення знань
2. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
3. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
4. VI. Узагальнення та систематизація знань
5. АБСТРАГУВАННЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ
6. Аналіз та узагальнення отриманої інформації.
7. Вища нервова діяльність мавп. Основні особливості умовно-рефлекторної діяльності мавп. Рухові навички і інтелект мавп. Абстракція і узагальнення у мавп.
8. За ступенем узагальнення
9. Завдання уроків узагальнення знань
10. Зведення-це систематизація і узагальнення даних статистичного спостереження.
11. Метод БО – це сукупність способів і прийомів спостереження, документування, узагальнення інформації, за допомогою яких відображається господарська діяльність підприємства.
12. Методика узагальнення і оформлення матеріалів ревізії.

Переглядів: 1458