Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Соціологія масових комунікацій: предмет, об’єкт, основні підходи.

Предмет, об’єкт, функції соціології громадської думки.

Сутність та основні категорії соціології права.

Науковий статус, об’єкт і предмет соціології політики.

План.

Реалізації форм суспільної свідомості.

Тема 8. Галузеві соціологічні теорії соціальної

1.Соціологія політики — галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, за­кономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політич­ний порядок, соціальні засади політичних та державних інсти­тутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної сві­домості, політичної поведінки в соціальному середовищі. Предмет соціології політики охоплює соціальні ас­пекти функціонування політичної сфери — інституціалізацію, соціалізацію, інструменталізацію політич­них форм (держави, влади, демократії, консенсусу) в контексті соціального середовища, а також політичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльності державних і суспільних інститутів, орга­нізацій та в механізмах їх впливу на процес функціо­нування влади.

Специфіка соціології політики виявляється в дослідженні сфери політики із соціологічних засад (із залученням власного по­тенціалу та інструментарію — концепцій, теорій, методів). Її проблематика — це передусім відносини між політикою та суспільством; соціальними і полі­тичними інститутами; соціальною і політичною пове­дінкою різних соціальних груп: представленість ін­тересів, потреб соціальних груп у політиці державної влади, їх ставлення до неї, яке виявляється у суспіль­ній думці (судженнях, оцінках) та в залученні людей до діяльності суспільно-політичних організацій, про­цесів тощо. Відповідно соціологія політики досліджує виникнення політичного феномену всередині соціаль­ного контексту.

Протягом тривалого часу було сформовано проб­лемне поле соціології політики, основними елемента­ми якого є: 1. Аналіз політичного процесу та його матеріаль­ної основи. Йдеться про взаємодію політичних і непо-літичних інститутів, їх відносини між собою, а також про норми, погляди, світогляд. Основним компонентом системи політичної взаємодії є держава, її інститути, що забезпечують політичний порядок у суспільстві та його цілісність. Соціальна диференціація системи до­пускає наявність у ній політичних партій, різноманіт­них громадських організацій, рухів, груп тиску. Їх су­купність становить політичну систему суспільства, функціонування якої забезпечує реалізацію владних повноважень, гарантує керованість усіма суспільними справами. Головним чинником при цьому є держава, у правових компетенціях якої сконцентровані всі ва­желі політичної влади. 2. Соціологічний аналіз механізму влади, її типо­логія, функціонування; участь індивідів у здійсненні владних функцій. Соціологічна інтерпретація цієї про­блеми полягає не тільки в з'ясуванні, відображенні й представленні інтересів окремих соціальних груп (ін­телігенції, молоді, пенсіонерів, робітників, підприєм­ців) у владних структурах, а й у їх здатності констру­ювати соціальні відносини між людьми, які сприяли б соціальній злагоді. Інтерес соціологів зумовлений не стільки концеп­цією влади, скільки базовими параметрами, на яких ґрунтується розподіл владних повноважень та умови соціальної підтримки влади (поєднання особистої сво­боди та соціальної захищеності громадян, засади со­ціальної мобільності, ступінь інформаційної прозорості суспільства). Відповідно постає і нове обґрунтування концепції влади на противагу «вольовій» та класовій концепціям, які розглядають владу у веберівському ро­зумінні — як намагання нав'язати волю одного со­ціального суб'єкта всупереч опору іншого. Подолання такого одномірного підходу до влади (у значенні насил­ля, володарювання) передбачає тлумачення її як регу­лятора соціальних відносин, засобу впорядкування соціальної взаємодії. Концепція влади є не тільки за­собом організації діяльності політиків, а й засобом ра­ціоналізації дійсності. 3. Політична стратифікація (у контексті відносин держави і суспільства). Пояснити політичний поря­док, описати політичні реалії суспільства можливо ли­ше на підставі вивчення взаємодії соціальних груп і державних інститутів, механізмів соціальної мобіль­ності й динаміки соціальних статусів, розподілу ресур­сів та зон впливу. З точки зору політичної стратифікації важливими є параметри, які впливають на ставлення до влади. Для різних типів суспільств ці параметри (за якими одні соціальні групи наділяються більшим обсягом впливу і контролю, ніж інші) можуть бути різноманіт­ними, залежно від рівня розвитку демократичних ін­ститутів у суспільстві, ступеня релігійності населення, його національно-етнічної структури, домінуючих тен­денцій у політичному житті. До універсального набору таких політичних параметрів належать: А. Ранги державної ієрархії. Визначаються вони ступенем впливу на прийняття політичних рішень, кількістю людей, на яких поширюється обов'язковість прийнятих рішень. Наприклад, статус рядового вибор­ця передбачає опосередкований вплив на політичні процеси, на відміну від статусу глави держави. Стратификаційна позиція осіб, які перебувають на держа­вній службі, визначається посадою. Б. Партійна належність. Цей параметр в основному залежить від ідеологічної атмосфери в суспільстві. На­приклад, за багатопартійності політичний статус інди­віда, соціальної групи залежить від здатності партії реально впливати на політичне життя країни. У політично нестабільному суспільстві ранжування політичних партій та організацій доводиться постійно коригу­вати (на підставі рейтингів, експертних досліджень) відповідно до розвитку політичної кон'юнктури. В. Ранг партійної ієрархії. Вказує на рівень прести­жу індивіда у межах політичної партії, до якої він на­лежить. Відповідно виділяють партійну еліту, функ­ціонерів середньої ланки, рядових членів. 4. Політична поведінка. Соціологія політики вив­чає всі види політичної поведінки людей, спрямовую­чи свій пошук декількома напрямами: а) дослідження рівня активності людей у конкрет­ному соціальному середовищі під час певних політич­них акцій та подій, наприклад, виборчої кампанії. Рі­вень політичної активності буває різноманітним — від повної пасивності, байдужості до високо заінтересова­ної участі в політичній діяльності. Його динаміку (зро­стання, зниження) вивчають, використовуючи репре­зентативні опитування, спостереження. Це сприяє ра­ціональнішому прогнозуванню подальшого розвитку політичних процесів; б) дослідження спрямованості політичної активно­сті та політичних орієнтацій населення, симпатій рес­пондентів до політичних сил, програм, ідей. Результа­ти цих досліджень є досить авторитетною підставою для об'єктивних висновків щодо прихильників і про­тивників політичних курсів, акцій у суспільстві та в межах різних соціальних груп; в) з'ясування причин і чинників, що формують певний тип політичної поведінки. 5. Соціологія політичної свідомості й політичної культури. Це найпоширеніший тип соціологічних досліджень, який висвітлює ставлення різних соціальних верств до об'єктів політики. Відомо, що політична сві­домість виявляється в очікуваннях, уявленнях, орієн­таціях, установках, оцінках, самооцінках, зумовлених політичною реальністю. Тому головне завдання під час її дослідження — з'ясувати константи політичної сві­домості (стійкі політичні орієнтації та цінності). Політична свідомість є об'єктивним виявом полі­тичної культури населення, в основі якої — громадян­ськість, соціальна відповідальність, ангажованість людини у політичному процесі, що і визначає відпо­відний тип соціальної поведінки. Вивчення соціологіч­ними методами готовності людей до певних форм по­літичної діяльності є важливим засобом передбачення політичних процесів і подій. Отже, соціологія політики охоплює розгляд як тео­ретичних проблем, що вимагають глибокого наукового аналізу, так і практичних, для вирішення яких необ­хідні емпіричні дослідження. Одним з нових її напря­мів е вивчення виборів, електоральної поведінки і по­літичної участі.

Однією з найдинамічніших галузей в структурі соціології політики є електоральна (лат. elector — виборець) соціологія (соціологія електорату). Електоральна соціологія — галузь соціологічної науки, яка за­ймається вивченням політичної взаємодії суб'єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об'єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо. Безпосереднім її завданням є дослідження мотива­ції поведінки виборців під час голосування, різнома­нітних чинників, які впливають на їх електоральні симпатії та антипатії. Вона відкриває неабиякі мож­ливості щодо прогнозування, формування, управління настроями та уподобаннями виборців, вироблення та використання відповідних технологій. Предмет електоральної соціології — електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників. Об'єкт — процес обрання представників законодавчої влади у де­мократичних суспільствах (ґрунтується на вільному ви­яві політичної свідомості всіх громадян та на системі прямих виборів у законодавчі органи влади). Електоральні дослідження можливі лише за певної організації політичної влади (реального існування де­мократичного суспільства), коли має сенс постановка питання про виборчу активність його громадян та осо­бливості її виявів. Так, монархічні, самодержавні ре­жими майже не передбачають політичної системи, заснованої на прийнятті політичних рішень через по­літичні партії за участю виборців. Основою електоральної соціології є дві важливі теорії.

Теорія «раціонального вибору».Сформувалася наприкінці 50-х років XX ст. унас­лідок намагань осмислити тогочасні уявлення про осо­бливості реалізації виборчої активності громадян. Згідно з нею кожен виборець голосує за партію, яка, на його думку, може бути найкориснішою для нього (йдеться передусім про меркантильні інтереси). У сво­їх оцінках люди орієнтуються на ідеологічні презента­ції конкретної партії в політичному просторі, а також на повсякденний досвід існування за конкретної полі­тичної адміністрації, надаючи перевагу здебільшого економічним показникам. Теорія «політичного поля»пояснює електоральні уподобання виборців, особливості реалізації політичної влади у контексті відносин «домінування — підкореності». Центральними у ній є поняття соціального просто­ру та політичного поля. Соціальний простір — продукт людської діяльності, що є сукуп­ністю суспільних суб'єктів, які становлять суспільну цілісність, а також сукупністю певних об'єктивованих взаємин між індиві­дами. Індивід у соціальному просторі має певний статус, закріплений за допомогою «соціального капіталу» (су­купність потенційно важливих рис: характер людини, її суспільний статус, культурний потенціал тощо). Відповідно і соціальна група постає як певна кількість агентів з однаковими соціальною позицією, умовами існування, що зумовлює й однакові системи практик. Індивіди, які володіють максимальною сукупністю соціальних капіталів, завжди намагаються впливати на життєдіяльність людей. Політичне поле — проекція соціального простору на взаємо­дію суб'єктів влади. Об'єднання людей у політичну спільність стає можливим завдяки існуванню так званої докси (грец. (іоха — думка, уявлення) — спонтанної згоди з повсякденним політичним порядком. Саме вона є чинником, що об'єднує великі групи людей у політич­ні спільноти, сенс яких полягає у послідовному вико­ристанні сприйнятої докси як інструменту політичної боротьби. Однак навіть система політичної демократії, що проголошує широкі можливості реалізації владного потенціалу кожного виборця, не може повністю реалі­зувати ці настанови. Спричинено це неоднаковими су­спільними капіталами, якими володіють виборці, що надає перевагу вузькому колу «професіоналів». Саме вони реалізують потенційні можливості окремої со­ціальної групи у просторі політичної боротьби, і саме їм делегується сукупність владних прав виборців. Представники даної теорії формулюють дві головні проблеми: 1) чи насправді сучасна політична демокра­тія є системою, що забезпечує реалізацію владного по­тенціалу кожного виборця; 2) чи можна вести мову про існування тих, хто делегує свої права, до моменту самої передачі цих прав. Щодо обох проблем однодум­ці Бурдьє дають песимістичну відповідь. Загалом електоральна соціологія за останні п'ятде­сят років все більше зміщує свій інтерес з раціональ­но зумовленого вибору електорату в політичній бо­ротьбі на вивчення реакцій громадян на повсякденні події політичного життя.

2.Соціологія права — галузь соціології, що вивчає закономір­ності функціонування права в системі соціальних інститутів: ге­незис, динаміку, структуру правових норм та їх роль у суспіль­стві, механізми їх реалізації в поведінці та діяльності особисто­сті, групи, організації, інститутів, суспільства. Предметом соціології права є суспільні відносини, за яких формувалися правові норми та акти, соціаль­на зумовленість права, а також вплив права на со­ціальні процеси, формування і розвиток суспільних відносин. Це означає, що предмет соціології права охоплює всі суспільні явища, які містять правовий елемент, соціальні чинники, які взаємодіють з право­вими явищами, а також механізми та закономірності такої взаємодії. Об'єктом соціології права є соціально-правові відносини. Актуальність соціології права полягає в науково-пізнавальному та практичному аспектах, оскільки без всебічного знання соціальних аспектів формування і дії права неможливі реалізація концепції правової держави, прогнозування перспектив упровадження конкретного правового акта.

Право — формальний соціальний інститут, система встановле­них, санкціонованих державою правил поведінки, загально­обов'язкових для населення та державних установ, захищена державою від порушень і спрямована на регулювання та охо­рону суспільних відносин і соціальних цінностей. Всі теорії виходять з того, що право: соціальне явище, без якого не може існувати ци­вілізоване суспільство; один з елементів соціальної системи, що впливає на всі її складові; продукт свідомої діяльності людей, спрямований на охорону особистості, соціальних груп і класів; у нормативній формі відображає потреби загаль­нолюдської справедливості, служить інтересам су­спільства. Особливості соціальної дії права виявляють себе у процесі функціонування правової системи. Соціальна дія права реалізується через різноманіт­ні форми, стадії та засоби правового впливу. Соціоло­гія розрізняє юридичну, психологічну, етичну та ін­формаційну форми соціальної дії права. Юридична форма соціальної дії права. Полягає у врегулюванні суспільних відносин наданням прав і на­кладанням обов'язків на суб'єктів. Є найбільш вивче­ною формою соціальної дії права. Психологічна форма. Виявляється у взаємодії ін­тересів учасників правового спілкування, а також у ставленні особистості до чинних правових норм (при­йнятті, виконанні, ігноруванні, порушенні норм, фор­мальному ставленні до них). Якщо психологічний стан особистості апатичний до правових вимог, це по­роджує відповідний вид правомірної поведінки. З юри­дичної точки зору така поведінка є нормативною, а з соціологічної — ні, оскільки вона лише формально відповідає нормам, не є гарантією, що апатія з часом не переросте у байдужість, а потім і в негативне став­лення. Як відомо, апатичне ставлення до права, поєдна­не з негативною діяльністю, є основою протиправної поведінки. Результатом психологічного впливу права є формування його образу як узагальненої, емоційно-забарвленої форми правової реальності у вигляді ком­плексу уявлень про закони, правові установи. Етична форма. Реалізується через моральний по­тенціал норми, її справедливість, що створює переду­мови для успішної соціальної дії права. Інформаційна форма. Здійснюється через надання правової інформації, яку містять юридичні норми, що справляє величезний вплив на формування психологі­чної установки щодо права, на визнання правової сис­теми, правових норм.

У вивченні соціальної дії права важливим є і визна­чення засобів соціально-правового впливу — яким чи­ном, за допомогою чого правові вимоги перетворюють­ся на соціальну поведінку. Соціологія права виокрем­лює такі засоби соціально-правового впливу: інформаційні сигнали про зміст юридичних норм; юридичні норми (для їх реалізації необхідні від­повідні умови); юридичні факти (засіб переведення абстрактної юридичної норми у конкретну площину життя); особистість, яка визначає форми і зміст своєї ді­яльності; соціальні умови, за яких особистість здійснює свій вибір. Останнім елементом механізму соціальної дії права є стадії цієї дії. Соціологія права розрізняє стадію формування соціальних передумов та стадію безпосе­редньої дії права. Перехід від першої до другої стадії можливий за наявності трьох взаємопов'язаних чин­ників: юридичного факту (формальні засади), соціаль­них умов (соціальні засади), психологічної установки особистості (суб'єктивні засади). Механізм соціальної дії права має ту особливість, що право виявляється в дії (із соціологічної точки зо­ру безглуздо вести мову про право, що перебуває у бездії). Але діяти воно може лише в тому разі, якщо від­повідатиме об'єктивним потребам суспільства. Крім то­го, право тісно пов'язане із системою соціальних умов, що відіграють важливу роль у забезпеченні функціону­вання соціально-правового механізму. Тому дія права є процесом руху від правової норми до соціального ре­зультату, що виявляється у поведінці суб'єкта. Цей шлях є досить тривалим: від встановлення норми до її першого застосування минає майже рік. Механізм реалізації права постає як дуже складна взаємодія правових, матеріально-правових, організа­ційних, технічних, психологічних та інших зв'язків і відносин. Вихідними його елементами є юридична норма та соціальна ситуація, до якої ця норма нале­жить. Ці елементи спричиняють відповідні організа­ційні та психологічні явища: оцінку ситуації, аналіз норми, зіставлення норми з інтересами суб'єкта, прогнозування наслідків застосування (незастосуван-ня) норми, прийняття рішення, що відповідає чи не відповідає нормі. Для ефективної дії права необхідні такі умови: правова норма, її якісний зміст, відповідність реаліям та умовам життєдіяльності суспільства; діяльність правових органів та їх службових осіб; особливості правосвідомості громадян; високий рівень правової поінформованості насе­лення; ефективні санкції за невиконання правової норми; кадрові, матеріальні, організаційні ресурси для застосування правової норми.

Але на практиці право не завжди діє ефективно, що зумовлено як об'єктивними (економічні, територі­альні особливості регіонів, слабка організація справи, недостатня поінформованість), так і суб'єктивними (деформація ціннісних орієнтацій, особливості мораль­ної атмосфери в суспільстві, правовий нігілізм) чинни­ками. Важливим елементом механізму ефективної дії права є правова культура населення, яка виявляє себе у правовій свідомості, ціннісно-нормативному комп­лексі, поведінці та діяльності людей у правовій сфері. Вона зумовлює відповідні соціальні установки, розу­міння правових норм, впливаючи на індивіда за таки­ми напрямами: 1. Формування зразків поведінки. Передбачає фор­мування навичок, стереотипів, зразків правової пове­дінки, які є основою порядку в суспільстві. Інколи во­ни можуть негативно діяти, стаючи на заваді неорди­нарним, новаторським вчинкам. 2. Встановлення певних ідеалів. Зразки поведінки є своєрідними схемами, які дають змогу передбачати певну поведінку людей. Ідеал постає як символічне уявлення про майбутнє, як еталон для оцінки явищ і процесів. 3. Встановлення системи цінностей. Правова куль­тура формує та встановлює в суспільстві систему цін­ностей, правові норми, власне інститут права. Вона визначає престиж права в суспільстві, згідно з яким правові норми у ціннісній системі особистості посіда­ють певне місце, впливають на поведінку особистості. 4. Правова соціалізація особистості. Охоплює усві­домлення громадянином своєї соціальної ролі, місця у суспільстві, залучення його до соціально-правових від­носин, приєднання до правових норм, цінностей, пра­вової практики загалом. Особливостями є конкрет­ність, спрямованість і визначеність, а найголовнішими методами — навчання (індивід навчається певних зразків, способів поведінки та діяльності); передача досвіду (може бути результатом власної правової пове­дінки особистості або здійснюватися під впливом пев­них осіб, обставин, середовища); символічна соціаліза­ція (зумовлює вироблення людиною власної системи значень, асоціативне об'єднує у її свідомості різні уяв­лення та поняття.

Правова культура є складовою загальної культури, яка формується та розвивається в процесі реалізації людьми своїх прав та обов'язків, виявляється у став­ленні до законодавства, дотриманні його норм. В укра­їнському суспільстві вона має риси, властиві націо­нальній ментальності (законослухняність, визнання авторитету справедливої влади, непокора несправедли­вій владі та її вимогам). Водночас у ній немало рис, які сформувалися в радянські часи (правовий нігі­лізм). Правовий нігілізм — правове безкультур'я, відкидання або іг­норування права, юридичних норм, правових цінностей, зне­важливе ставлення до правових традицій. Своєрідним проявом правового нігілізму, який за­явив про себе в останні десятиліття XX ст., є тіньова нормотворчість, спричинена низькою правовою куль­турою у всіх ешелонах українського суспільства, що виявляється у: відриві соціальної норми від конкретних умов життєдіяльності; невідповідності правових норм реаліям суспіль­ного життя; неповному або перекрученому відображенні у свідомості людей об'єктивних закономірностей функ­ціонування суспільства; нестабільності та несталості певної норми, а то­му її неспроможності виконувати функцію соціально­го регулятора; послабленні або незастосуванні санкції. Тіньова нормотворчість має здебільшого криміналь­ний характер, полягає у домінуванні норм криміналь­ного середовища, аморальних принципів. Вітчутною є маргіналізація права (деформація правосвідомості, від­чуття вседозволеності, зниження цінності життя люди­ни). Правовий нігілізм певною мірою поширюється і на людей закону, що породжує зневіру у здійсненність основних громадянських принципів (недоторканість особистості, рівність усіх перед законом). Про ослабле-ність існуючої правової системи свідчить і нерозбірли­вість людей у виборі засобів для досягнення мети, ко­ли тіньові норми визнають важливішими, ніж держав­но-правові.

Правова поведінка — соціальнозначуща поведінка суб'єктів, передбачена нормами права, підконтрольна свідомості та во­лі й має юридичні наслідки. Вона може бути як правомірною, так і протиправ­ною. Головна ознака правової поведінки — її соціаль­на значущість. Вона перебуває під актуальним або потенційним контролем свідомості та волі індивіда, чітко регламентована, підконтрольна державі. Право­мірна і протиправна поведінка суттєво відрізняються. Передусім вони мають протилежне соціальне значення (правомірна поведінка зміцнює правомірні відносини, протиправна — ослаблює та руйнує їх). Якщо право­мірна поведінка мотивується відчуттям обов'язку, особистими інтересами, які не суперечать суспільним, то протиправну зумовлюють егоїзм, агресія, корисли­вість. До того ж, правомірна поведінка визначається нормами, що зобов'язують або дозволяють, протиправ­на — нормами, що забороняють. Контроль правомір­ної поведінки спрямований на заохочення та охорону її, протиправної — на заборону та запобігання.

Соціологія права визначає головні мотиви право­мірної поведінки: ідейна переконаність у суспільній значущості, корисності вчинку; обов'язок перед су­спільством, правовий обов'язок; професійне відчуття відповідальності; практична корисність вчинку для ін­ших; стереотип, звична поведінка; конформізм; боязнь юридичної та моральної відповідальності; особиста ко­ристь від вчинку; егоїстичні інтереси; негативні моти­ви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правови­ми засобами. Важливими передумовами такої поведінки є рів­ність громадян у суспільстві та принцип поваги до осо­бистості. Виокремлюють кілька видів правомірної поведінки особистості. Матеріальна. Спрямована на досягнення соціоекономічних, інтелектуальних та інших результатів, реа­лізацію політичних, економічних, побутових прав та обов'язків. Інструментальна. Постає у вчинках, що мають пев­ні юридичні наслідки (вступ до шлюбу, отримання па­спорта, оформлення купівлі-продажу), коли виник­нення, зміна і захист матеріальних правових відносин потребують правового закріплення. Правова бездія. Виявляється у дотриманні законів, ухиленні від заборонених правовими нормами вчин­ків, невикористанні своїх прав. Соціально-правова активність. Будучи протилеж­ною правовій бездії, постає як добровільна ініціативна діяльність, що сприяє зміцненню правопорядку, пова­га, інтерес до права, визнання престижу правових норм, виконання громадських обов'язків у правовій сфері. Вона є позитивною діяльністю, спрямованою на реалізацію загальнозначущих цілей права, перебіль­шує звичайні вимоги закону, тому що вона ініціатив­ніша, активніша та результативніша (затримання зло­чинця, захист потерпілого). Генезис правомірної поведінки відбувається у такій послідовності: формування особистості з певною соціальною орієнтацією; формування в особистості конкретної мотивації; планування вчинку та прийняття рішення про його здійснення; реалізація прийнятого рішення. На всіх цих етапах діє внутрішній контроль осо­бистості, яка взаємодіє з конкретним зовнішнім се­редовищем. Загалом правомірна поведінка є найпоши­ренішою формою правової поведінки.

Протиправна поведінка (правопорушення, злочини) привертає увагу юристів, соціологів, психологів більше, ніж правомірна поведінка, оскільки вона є деструктив­ним, небезпечним чинником для суспільства. Соціоло­гія права вивчає соціальні проблеми злочинності, їх вплив на суспільство, причини і чинники, що їх поро­джують, особистість злочинця, делінквентну (злочинну) субкультуру загалом. У соціальному сенсі головне у протиправній поведінці — її несприйняття, ігнорування існуючих суспільних відносин, нанесення шкоди правам та інтересам громадян, груп, суспільства. Соціальна характеристика протиправної поведінки охоплює такі аспекти: історичне походження; соціальну природу масиву правопорушень (про­являється у конкретному змісті елементів, які його утворюють); соціальну природу протиправної поведінки (про­являється в її результатах); структуру і динаміку правопорушень (залежить від змін умов соціального життя людей). Проблему злочинності соціологія розглядає на різ­них етапах розвитку і в різних ракурсах. Відповідно окреслилися напрями дослідження причин протиправ­ної поведінки. Біологічний напрям.Згідно з ним злочинність породжена біологічними особливостями людини. Засновник його — італійський антрополог Чезаре Ломброзо. Психологічний напрям.Його представники причину протиправної поведін­ки вбачають у психічному стані особистості. В основі цього підходу психоаналітична теорія 3. Фрейда. Соціологічний напрям.Зорієнтований на пошуки причин протиправної по­ведінки у соціальній реальності. Вперше детально роз­глядається у працях бельгійсько-французького соціо­лога Адольфа Кетлє. Отже, злочинність спричиняють як внутрішні (об­меженість потреб та інтересів, викривлення ціннісних орієнтацій, специфічний спосіб життя, антисоціаль-ність засобів задоволення потреб та інтересів, психоло­гічні деформації особистості), так і зовнішні чинники (політико-правова ситуація у країні і деформація нор­мативної системи та соціальних інститутів, низький рівень правової культури у суспільстві, вплив оточен­ня, соціально-економічне становище у країні, вплив засобів масової інформації). До об'єктивних чинників, які обумовлюють це явище, належить системна криза всіх сфер життє­діяльності, пов'язані з нею зниження життєвого рівня населення, безробіття, зростання тіньового сектора економіки, майнове розшарування населення, ослаб­лення авторитету влади та ефективності державного управління, байдужість значної частини населення до правопорядку. Соціологію права завжди цікавила особистість пра­вопорушника. Одні вчені стверджують, що за своєю сутністю вона є антисоціальною. Інші висловлюють сумнів, що всіх, хто скоїв злочин, можна охарактери­зувати назагал, сконструювавши універсальне поняття «особистість злочинця», оскільки злочини, скоєні че­рез необережність, необачність не мають у своїй осно­ві антисоціального спрямування людини. На цій під­ставі класифіковано три основні типи злочинців: «послідовно криміногенний», «винятково криміноген­ний» і «ситуативний».

Особливе місце у соціології права посідають питан­ня делінквентної (злочинної) субкультури, зумовленої визнанням злочинних норм та цінностей правильни­ми, морально виправданими. Така субкультура проти­стоїть загальним соціальним нормам, нетерпима до будь-яких обмежень (крім неформальних у самій гру­пі), є позаутилітарною (часто правопорушення скою­ються для демонстрування «хоробрості»). Її характе­ризують лютість, безпричинна ворожість до оточую­чих, презирство до дорослих та однолітків, які не належать до групи. Іншими словами, делінквентна субкультура виявляє себе як антикультура. З іншої точки зору делінквентна субкультура не так вже й відрізняється від загальновизнаної. Часто правопорушник усвідомлює вимоги загальних соціаль­них норм, але може їх не дотримуватися і не вважа­ти свої дії порушенням. Особливість поведінки зло­чинця полягає в тому, що він, погоджуючись з існую­чим соціальним порядком і відчуваючи провини за свої дії, все ж таки порушує правові норми. Тобто у делінквентній субкультурі загальновизнані норми сус­пільства не є перевернутими, а лише розширюються. Соціологія права визначає такі елементи делінк­вентної субкультури: 1) гедонізм, що виявляється у прагненні володіти матеріальними благами, не докладаючи власних зусиль; 2) цінність свободи, яка нерідко тлумачиться як анархія; делінквентна субкультура базується на фун­даменті цінності особистої гідності та честі; 3) чітка ієрархія, що особливо помітна у професій­ному ядрі та тюремних спільнотах; їх норми передба­чають обмежене спілкування із представниками дер­жавних органів та нижчого рівня злочинної ієрархії; внутрішню згуртованість групи виражає звичай «общаку» — суми грошей, в яку кожен вносить свою частину і яка призначена для загальних потреб; на­силля, звичай помсти, допомоги засудженим та їх ро­дичам; 4) система кримінальної інформації (особливо у місцях ув'язнення); 5) санкції, що підтримують порядок та дисципліну в групі (фізичні, матеріальні); 6) мова, позначена у науковій літературі терміном «арго». Виникла дуже давно, спочатку призначалась для кодування інформації за допомогою слів-символів.

3.Соціологія громадської думки — спеціальна соціологічна тео­рія, яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функ­ції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, еконо­мічній діяльності, соціальному управлінні. Предмет соціології громадської думки — законо­мірності, чинники, механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до ак­туальних проблем дійсності, які викликають суспіль­ний інтерес. Її об'єкт — громадська думка як стан ма­сової свідомості і як соціальна інституція. Як спеціальна теорія, соціологія громадської дум­ки виконує функції, пов'язані з дослідженням соціальної реальності, завдяки яким наука поповнює­ться знаннями про суспільні процеси, явища, форму­люючи на їх основі рекомендації щодо вирішення соціальних проблем суспільства загалом, окремих со­ціальних спільнот. Відповідно сукупність її функцій класифікують на пізнавальну, практичну, інформацій­ну, світоглядну, прогностичну, управлінську.

Громадська думка — специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і ха­рактеризує ставлення людей до суспільне значущих подій і фа­ктів, актуальних проблем суспільного життя. Як соціальний феномен, громадська думка має та­кі сутнісні характеристики: вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтегративним утво­ренням, яке має історичні, часові, територіальні особ­ливості, складну структуру і виконує певні функції; формується внаслідок висловлювання групи лю­дей, яка є не механічним утворенням, а характеризу­ється певною спільністю інтересів, цілісністю; постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій; її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість; може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці; часто є конфліктною. Постає громадська думка у двох вимірах: як оцінне судження — йдеться про те, що гро­мадська думка завжди містить оцінку громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного жит­тя, ставлення до конкретних об'єктів дійсності. Тому вона є сукупним оцінним судженням певної групи лю­дей щодо подій, явищ соціальної дійсності; як важлива соціальна інституція суспільства — у демократичному суспільстві вона є одним з елементів прийняття рішень на всіх рівнях управління (держав­ному, регіональному, муніципальному тощо).

Громадська думка може бути використана у регу­люванні багатьох сфер життєдіяльності суспільства, найважливіші серед яких. Соціальні процеси, відносини. До них належать ор­ганізація соціального управління (вироблення, прий­няття та реалізація управлінських рішень); реалізація принципів соціальної політики та соціальної справед­ливості; вирішення екологічних проблем, організація еколого-соціального моніторингу; організація процесів функціонування трудових колективів та самоврядуван­ня у них; здійснення соціального контролю тощо. Економічні процеси, відносини.Їх структурними елементами є регулювання ставлення населення до економічних процесів, з'ясування ставлення населен­ня до економічних реформ; вивчення ринку; марке­тинг; дослідження ефективності реклами тощо. Політичні процеси, відносини. Їх утворюють полі­тична діяльність загалом; проблеми реалізації демок­ратичних принципів; організація виборів та референ­думів; визначення рейтингу політичних діячів, полі­тичне рекламування тощо. Духовні, ідеологічні процеси, відносини. Цю сферу охоплюють організація ідеологічної діяльності, про­паганди, функціонування засобів масової інформації; соціалізація; виховання особистості.

Громадська думка є складним, чітко структурованим феноменом. Її суб'єктом (носієм) є певні групи населення. Проблема встановлення суб'єкта громадсь­кої думки досить складна. Так, для полстерів ( особи, які регулярно проводять опитування громадської дум­ки) суб'єктами громадської думки є респонденти, які становлять більшість у межах вибірки або певної со­ціальної категорії громадян, які потрапили до неї. Та­ке суто арифметичне визначення суб'єктів громадської думки було гостро розкритиковане соціологами, які вважають, що цю проблему слід вирішувати, послуго­вуючись передусім якісними критеріями.

При з'ясуванні суб'єкта громадської думки необхід­но розрізняти поняття «суб'єкт» і «виразник» громад­ської думки. Виразниками громадської думки можуть бути як окремі індивіди (політичні діячі, журналісти, письменники), так і групи людей. Носієм, суб'єктом громадської думки може бути органічно цілісна група людей, що дає змогу розглядати досліджуване як ціліс­не, відносно самостійне утворення. Тобто, ідентифіку­ючи суб'єкти громадської думки, необхідно насамперед звертати увагу на особливості зв'язку між індивідами. Він може бути стабільним, невипадковим, створюючи на основі спільних, глибоко усвідомлених інтересів, цінностей, соціального статусу, об'єктивних умов жит­тя, спільної праці певну органічну цілісність (великі соціальні спільноти, класи, суспільство, міжнародна громадськість тощо), або спонтанним, випадковим, плинним і створювати механічну цілісність (черга, на­товп, публіка, соціальні кола, аудиторія засобів масо­вої комунікації). Якщо у першому випадку йдеться про громадськість, а висловлена нею думка є громадською, то у другому — про арифметичну суму висловлювань певних прошарків населення, яка не є громадською думкою. Встановлення суб'єктів громадської думки має чі­ткий історичний контекст, що пов'язано з різними етапами розвитку суспільства. Так, у доіндустріаль-них суспільствах суб'єктом громадської думки була публіка, громада, суспільство. Нині, встановлюючи суб'єкти громадської думки, слід брати до уваги інтег­руючу роль засобів масової комунікації, які транслю­ють певні цінності, взірці соціальної поведінки, фор­мують і встановлюють нові зв'язки між людьми. На цих засадах консолідуються суспільні утворення — суб'єкти громадської думки. Їх основою можуть стати: етнічні уклади і соціальні маргінали; добровільні об'єднання, у діяльності яких особливу роль відігра­ють спеціалізовані канали комунікації; світи спільних інтересів, уподобань і життєвих стилів, котрі користу­ються засобами масової комунікації. Органічність, ці­лісність, стабільність цих нових суб'єктів громадської думки відрізняють їх від традиційних, але найголов­нішим критерієм їх ідентифікації є спільність інтересу у вирішенні певної проблеми. Іншими словами, суб'єктами громадської думки можуть бути як со­ціальні утворення, що постали на ґрунті специфічних об'єктивних умов життя, розподілу праці, так і спіль­ноти, утворені масовою комунікацією, ідеологічними чинниками тощо.

Об'єктом громадської думки є конкретні явища, проблеми, теми, щодо яких може бути висловлена дум­ка громадськості. Різноманітність явищ, фактів, си­туацій, процесів соціального життя породжує різнома­нітність людських суджень. Процес матеріального ви­робництва, духовне життя суспільства теж можуть бути об'єктом громадської думки. У простір її інтересів потрапляють як явища, що відбуваються у соціально-економічній, політичній сферах, так і проблеми освіти, виховання, охорони здоров'я тощо. Проблема об'єкта громадської думки найчастіше постає у прикладних дослідженнях, коли виявляють «ножиці» між питан­нями, які цікавлять населення, та питаннями, які ви­світлює преса, вирішують органи управління. Подібні «ножиці» виникають між громадською думкою, яка засвідчує розуміння населенням певних актуальних проблем суспільства, і думкою експертів щодо них. При встановленні об'єктів громадської думки бе­руть до уваги: загальну здатність суджень громадської думки віддзеркалювати соціальну реальність, відображати події цієї реальності; формальні критерії, за якими певне явище, по­дія, проблема стають об'єктом громадської думки: су­спільний інтерес, доцільність, дискусійність, компе­тентність.

Особливості механізмів взаємодії громадської дум­ки з органами влади, соціальними інституціями, полі­тичними структурами тощо залежать від каналів її ви­словлювання, які поділяють на опосередковані, прямі та спеціалізовані. Опосередковані канали висловлювання громадської думки. Специфіка їх полягає в тому, що громадська думка висловлюється не прямо, а після певної «обробки» з використанням проміжної фігури (ретран­слятора), якою найчастіше є засоби масової комуніка­ції (преса, радіо, телебачення, Інтернет), а також сфе­ра освіти тощо. Їм властиве навмисне чи ненавмисне втручання у зміст громадської думки, певне коригу­вання її. Ненавмисне коригування відбувається внас­лідок впливу на оприлюднення громадської думки, специфіки функціонування певних засобів масової ко­мунікації, фігури ретранслятора. А оприлюднена гро­мадська думка може бути як об'єктивною, так і не­об'єктивною, як репрезентативною, так і нерепрезентативною. Прямі канали висловлювання громадської думки. Забезпечують можливість висловлювання громадської думки прямо, безпосередньо, без проміжних ланок. Йдеться про висловлювання її за допомогою прямих контактів населення з управлінськими структурами (листи, звернення до соціальних інститутів, органів влади, різноманітні збори, мітинги, демонстрації, страйки тощо). Громадська думка, реалізована за до­помогою цих каналів, є об'єктивнішою, але недостат­ньо репрезентативною. Як засвідчують дослідження, найактивніше йдуть на контакт з працівниками орга­нів управління, звертаються у різноманітні соціальні інституції, пишуть листи до владних структур особи середнього і похилого віку, а оприлюднені на мітин­гах, зборах думки далеко не завжди поділяє все насе­лення. Та оскільки ця громадська думка не деформо­вана, не зазнала стороннього впливу, її успішно мож­на використовувати в діагностичних і прогностичних цілях щодо суспільних подій, тенденцій розвитку пев­них політичних та соціально-економічних процесів. Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки. Це дослідження громадської думки із застосуванням соціологічних методів. За правильного методи­чного та організаційного їх забезпечення вони є надій­ними джерелами громадської думки, оскільки забезпе­чують об'єктивність, репрезентативність отриманої інформації. Застосування їх дає змогу дослідити гро­мадську думку в динаміці завдяки повторним опиту­ванням населення з тих самих проблем; зробити порів­няльний аналіз громадської думки різних прошарків населення (за статевими, віковими, регіональними ознаками тощо); виявити певні тенденції її функціону­вання з певних проблем. Тому опитування громадської думки широко використовують у політичній сфері, со­ціальному управлінні, екологічних, маркетингових дослідженнях тощо. Найціннішими є відомості щодо громадської думки, здобуті за допомогою моніторингових досліджень.

4.Комунікація як одна з базових умов існування людської спільноти властива будь-якій формі спільно­го існування людей. Тому вона є соціальним утворен­ням. Комунікація (лат. соттипісаtіо — зв'язок, повідомлення) — передавання інформації від однієї системи до іншої за допомо­гою сигналів чи спеціальних матеріальних носіїв. З розвитком суспільства, ускладненням соціальної структури і соціокультурних відносин змінювалися форми та особливості аудиторії, на яку було спрямова­но інформацію. Відповідно змінювалася й комунікація, що дало підставу вести мову про масову комунікацію в індустріальних суспільствах, яка здійснюється за допо­могою технічних засобів поширення повідомлень. Масова комунікація — систематичне та одночасне поширен­ня однотипних повідомлень у великих аудиторіях з метою ін­формування та здійснення ідеологічного, політичного, еконо­мічного, психологічного, організаційного впливу на думки, оцінки і поведінку людей. Комунікація, хоч і пов'язана з передачею інформа­ції, але не обмежується лише цим. Тому часто розме­жовують поняття масової комунікації та масової ін­формації. Масова інформація — стереотипізована інформація, яка опе­ративно та регулярно поширюється на велику, географічне розпорошену аудиторію. Інформація і комунікація є двома рівнями процесу спілкування. З масовою інформа­цією її ріднить те, що обидві вони конституюються лише засобами масової інформації (ЗМІ) і не можуть існувати поза ними. Засоби масової інформації — соціальні інститути (преса, ра­діо, телебачення, Інтернет, видавництва тощо), що забезпечу­ють збирання, обробку та масове поширення інформації.

Одночасно з виникненням феномену масової кому­нікації та розвитком засобів масової інформації окрес­люється соціологія масових комунікацій як окрема царина в соціології. Соціологія масових комунікацій — галузь соціології, предме­том якої є закономірності масових інформаційних явищ і про­цесів, діяльність соціальних інститутів, що виробляють та поши­рюють масову інформацію. Предмет її досліджень — взаємодія комунікатора, аудиторії та визначення змісту, особливості сприйнят­тя масової інформації, вивчення функціонування окремих засобів масової інформації тощо. Об'єкт — сукупність масових інформаційних і комунікаційних явищ у їх соціальному вимірі.

Суспільна роль масової комунікації, можливості її впливу на громадську думку та суспільні настрої, особливості функціонування ЗМІ завжди привертали до себе соціологічну думку. Існує кілька концептуаль­них підходів до висвітлення особливостей масової ін­формації щодо її впливу на суспільство. 1. Концепція тотального впливу.Згідно з нею громадська думка формується зде­більшого під тотальним впливом масової інформації, що циркулює комунікативними каналами суспільства. Така інформація багато в чому визначає соціальні цін­ності й стереотипи, культурні домінанти в суспільстві. Головним у процесі соціальної комунікації прихиль­ники цієї концепції вважають пропагандистський мо­мент, а поняття «пропаганда» взагалі є центральним для них. 2. Концепція обмежених ефектів.Передбачає врівноважений підхід до вивчення ма­сової комунікації, абсолютизує маніпуляційні можли­вості влади, а ЗМІ вважає відокремленими і незалеж­ними від владних структур соціальними інститутами, які є генераторами і поширювачами інформації, май­же вільними від зовнішнього тиску. Їх завдання поля­гає в інформуванні суспільства, а не тотальному впли­ві на нього. 3. Концепція глобалістської орієнтації. Її прихильники вважають визначальною роль но­вітніх засобів масової інформації у творенні нової культури, нових засад спілкування та взаємодії лю­дей. Технічний прогрес, поява сучасних засобів спіл­кування та передачі інформації спричинили карди­нальні зміни у системі соціального контролю та про­грамування соціального порядку. 4. Семіотична концепція.Центральними в ній є питання, пов'язані із значен­ням, особливостями передачі інформації, співвідно­шенням реальності та ідеології у процесі масової кому­нікації. Сучасна ідеологія функціонує вже не як система догм, лозунгів, доктрин і теорій, а як ці­лісний знаковий простір, як окрема мова. Вона не усу­ває реальність як таку, а активно міфологізує її, ак­центує лише на важливому для неї сенсі та значенні певних подій. 5. Постмодерністські концепції.Її представників об'єднує тотальна недовіра до можливос­тей передачі за допомогою ЗМІ достовірної інформації. Постмодерністи вважають, що сучасний споживач не може розраховувати на одержання реальної інфор­мації через ЗМІ про навколишній світ.

Характерно, що всі згадані теоретичні напрями підводять до необхідності вивчення можливостей функціонування ЗМІ як способу контролю влади. Кон­цепції останніх десятиліть переорієнтовуються насам­перед на вивчення особливостей передачі інформації нетрадиційними для писемної культури способами (те­лебачення, візуалізація інформації), значно складні­шими бачать особливості впливу масової комунікації на формування суспільних цінностей. Сучасні теорії щодо особливостей функціонування мас-медіа дедалі ускладнюються, виокремлюються в єдину міждисцип­лінарну галузь науки, не втрачаючи при цьому соціо­логічних рис. Найпоширенішими в мас-медіа стають рекреативна та функція відтворення в аудиторії певного емоційно-психологічного настрою, які донедавна перебували на периферійних позиціях. Це стосується як загальної ситуації, так і кожного мас-медійного продукту зокре­ма. Дедалі частіше газети — особливо щотижневі — перетворюються на те, що в західних дослідженнях масових комунікацій називають «омнібусами» — пресу, розраховану на будь-який смак, щонайширшу аудиторію. Суттєво змінює обличчя сучасних мас-медіа еконо­мічний чинник. Ринкова економіка перетворює інфор­мацію на товар. Вона повинна бути не лише передана, а й придбана, спожита. ЗМІ дедалі частіше намагають­ся збільшити свої тиражі за рахунок ринкових техно­логій, маркетингових стратегій тощо. Але перетворен­ня інформації на товар із властивостями споживчої вартості актуалізує проблему виконання масовою ко­мунікацією всієї сукупності притаманних їй функцій. Передусім постає питання, чи можлива реалізація всі­єї сукупності функцій ЗМІ одночасно з комерціаліза­цією, домінуванням рекреативних тем, сюжетів у мас-медіа.

Іншою проблемою є ступінь контролю за суспільс­твом з боку владних структур через ЗМІ. Ця проблема в соціології масових комунікацій останнім часом є особливо актуальною. Зокрема, активно дебатується проблема тиску на суспільство під час виборчих кам­паній, використання «виборчих технологій» тощо. Су­часні технології дають змогу здійснювати тиск на аудиторію не жорстким ідеологічним примусом, а на рівні так званого «слабкого впливу». Наприклад, вся концепція сучасних паблік рілейшнз орієнтується на ви­користання методик непрямого тиску на громадську думку. Усе частіше спеціалісти ведуть мову про диво­вижну ефективність впливу на свідомість людини так званого «двадцять п'ятого кадру». Але моральність таких впливів викликає певні сумніви. РК-практик, скажімо, перебуває перед диле­мою: чи має він право на аморальні маніпуляції із сві­домістю громадськості навіть для поліпшення її ста­новища. Ця дилема ускладнюється тим, що сучасні засоби масової комунікації через свою природу та особливості функціонування вдаються до підміни реальності її імітаціями. Отже, може йтися в кращо­му разі про контроль та селективну практику щодо ін­формації в ЗМІ, про перетворення її на «нормативну», «соціальну», яка відповідала б соціальним уподобан­ням більшості. Дедалі частіше соціологи вказують на те, що ЗМІ перетворюються на важелі управління, навіть маніпу­лювання громадською думкою. Легітимізація дій вла­ди, намагання подати їх такими, що підтримуються суспільством, інтегрування широкої аудиторії — усі ці аспекти перебувають у центрі уваги дослідників масо­вої комунікації. Дослідження останніх років свідчать про різке посилення контролю за інформацією з метою управління громадською думкою. Легітимізація владних дій, створення позитивної громадської думки щодо владних структур, підтримка домінуючих ціннісних орієнтирів у суспільстві — саме цього влада чекає від мас-медіа. Українські реалії останнього десятиріччя XX ст. свідчать про викорис­тання владою ЗМІ у політичних цілях та їх самоініці-ативне підключення до системи ідеологічного тиску. Небезпечність цього полягає в реальних можливостях опосередкованого впливу мас-медіа на громадськість завдяки сучасним ЗМІ. Однак тиск владних структур на громадськість че­рез ЗМІ не у всьому є безпосереднім і брутальним. Гро­мадська думка є феноменом, що функціонує не лише на основі інформації, переданої через канали комуні­кації, а будучи достатньо автономною, селекціонує, фільтрує цю інформацію. Тому не все, що циркулює каналами ЗМІ, ефективно впливає на суспільство. Прямий ідеологічний тиск може бути ослаблений про­голошенням в сучасному суспільстві орієнтації на гро­мадянські права, оскільки можливість оприлюднення власної позиції є ефективним важелем соціального контролю за масовою комунікацією.


Читайте також:

  1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
  2. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
  3. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
  4. Артеріальний пульс, основні параметри
  5. Банківська система та її основні функції
  6. Біржові товари і основні види товарних бірж. Принципи товарних бірж.
  7. Будова й основні елементи машини
  8. Будова оптоволокна та основні фізичні явища в оптоволокні.
  9. Бюджетування (основні поняття, механізм).
  10. Валютний ринок, основи його функціонування. Основні види валютних операцій
  11. Варіатори та їхні основні параметри
  12. Взаєморозрахунки з контрагентами та податковий облік: основні принципи




Переглядів: 1276

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Сутність соціології конфлікту. | Тема 10. Галузеві соціологічні теорії гуманітарної сфери

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.014 сек.