Тема 10. Галузеві соціологічні теорії гуманітарної сфери

План.

Соціальних спільнот.

Тема 9. Спеціальні соціологічні теорії

Генедерна соціологія: поняття, проблеми вивчення.
Сутність соціології молоді.
Проблематика соціології сім’ї.

1.Гендерна соціологія — галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот. До категоріального апарату гендерної соціології, крім згадуваного поняття «гендер», належать: «стать», «фемінність», «маскулінність», «андрогінність», «сексизм», «біархат», «патріархат».

Поняття «гендер» (gender) означає соціальне очікування від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціальне сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з гендером — психологічні, соціальні, культурні відмінності між чоловіками та жінками. Відповідно поняття «стать» охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій соціології біологічну стать визначають терміном «sex», а соціальну — «гендер». Не пов'язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. masculinus — чоловічий; тут — мужність, сила) та «фемінність» (лат. femina — жінка, самка; тут — жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскулінність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінність — із залежністю, несміливістю, сентиментальністю. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її андрогінність (грец. androgynos — двостатевий). Маскулінність, фемінність та андрогінність є передумовами певної моделі соціальної поведінки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, є гнучкішою щодо соціального пристосування. Професор психології та жіночих студій Сандра Бем (США) пояснювала андрогінність як індивідуальну здатність особи залежно від конкретних ситуативних умов діяти водночас по-жіночому і по-чоловічому. Термін «сексизм» (лат. sexus — стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості.

Актуальність сучасних гендерних досліджень зумовлена соціальними трансформаціями суспільства, Що знаменують вихід на історичну арену такого феномену як «жіноча революція». Йдеться не тільки про нові жіночі проблеми та ускладнення існуючих. Жіночий чинник наполегливо і стрімко вривається в сучасну картину світу, потребуючи переосмислення тьох засад цивілізації, в тому числі місця та ролі жінки в сучасному світі, без вирішення яких неможлі поступальний розвиток. Осмислити радикальну зї становища жінки, зміцнення і розширення жіноче начала в суспільстві покликана гендерна наука.

Гендерні дослідження не є суто жіночими, вони зорієнтовані й на проблеми чоловічої спільноти, порі няльний аналіз жіночих і чоловічих особливостей, відмінностей і проблем (у соціальному контексті), а саме жіноче питання привертає увагу науковців на більше. Теорія гендера акцентує увагу не на проблем жінок, а на стосунках жінок і чоловіків у суспільстві, неможливості адекватно зрозуміти становище жінки суспільстві без аналізу і розуміння тендерних відносин. Гендерна соціалізація є процесом засвоєння гендерних (соціостатевих) ролей і відтворення типів поведінки, очікуваних суспільством від чоловіків та жінок. Первинна гендерна соціалізація людини починається з моменту народження, коли батьки та інші дорослі навчають дитину її ролі хлопчика або дівчинки. Свою статеву належність вона усвідомлює вже в 1,5 року, дворічна вже знає свою стать, у 3—4 роки свідомо розрізняє стать, часто асоціюючи її з зовнішніми ознаками, наприклад, з одягом. У 7—8 років поглиблюється статева диференціація поведінки (різні інтереси хлопців і дівчат, різні ігри та партнери, стилі поведінки). Усвідомлення дитиною своєї статевої ролі охоплює уявлення про те, наскільки її якості відповідають очікуванням та вимогам чоловічої або жіночої ролі.

Значно впливають на гендерну соціалізацію гендерні стереотипи. Гендерні стереотипи — механізми, що забезпечують закрі лення і трансляцію гендерних ролей від покоління до поколінь.У суспільній свідомості вони функціонують як стандартизовані уявлення про моделі поведінки та рі си характеру відповідно до понять «чоловіче» та «жіноче». Стереотипи дуже повільно змінюються, але така тенденція у сучасних суспільствах існує: стереотипі фемінності —маскулінності вже не такі полярні та чітко окреслені, як півстоліття тому. Змінюється й ідеал «істинної жіночності», якому в XIX ст. були властиві шляхетність, благочестивість, покірливість, відданість чоловікові. Правда, й тепер ці якості оцінюються високо та становлять ядро чоловічого розуміння жіночності. Водночас у жіночій свідомості з'явилися нові риси: інтелектуальність, енергійність, підприємливість. Сучасна жінка ширше розуміє своє соціальне призначення, не обмежується лише функцією материнства. Стереотипи маскулінності теж не залишаються без змін. Традиційна маскулінність на передній план висувала фізичну силу, нестриманість у вияві «соціальних почуттів» — гніву, агресії — функціональне ставлення до жінки тощо. Сучасна маскулінність віддає перевагу інтелекту, а не фізичній силі, вимагає виявлення ніжності, такту, стриманості. Послаблення гендерних стереотипів розширює можливості індивідуального самовибору, внаслідок чого виграють і особистість, і суспільство. Та більшість сучасних суспільств є патріархальними, у них домінує саме маскулінна культура, яка виправдовує чоловіче домінування.

На хвилі протесту проти дискримінації жінок, гендерних стереотипів виник фемінізм. Фемінізм — науковий напрям і суспільний рух, метою якого є повна рівноправність чоловіків і жінок у всіх сферах життя. Першими зробили спроби обґрунтувати рівнопра ність чоловіків і жінок французькі філософи Вольтер, Д. Дідро, Ш.-Л. Монтеск'є, які обстоювали прав жінок брати участь у суспільному житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніж чоловіча. Наприкінці XVIII ст. ідеї фемінізму заявили про себе у Великобританії передусім старанням журналістки Мері Волстонкрафт. У 1827 р. у м. Сенека-Фоллзе (США) відбувся перший з'їзд американських феміністок-суфражисток, на якому було висловлено протест проти дискримінації жінок, прийнято Декларацію прав жінок. У середині XIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права стала провідною ідеєю фемінізму. У тогочасному фемінізмі чітко окреслилося три напрями: суфражизм (англ.suffrage — виборче право) — рух за надання жінкам права обирати; гуманістичний, який звільнення жінки вбачав у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності; марксистський вважав, що становище жінки-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення пролетаріату. У зв'язку з цим окремого жіночого питання не існує, воно вирішуватиметься разом з вирішенням проблем пролетаріату. Отже, за одне століття фемінізм поширився в цьому світі, вперше порушивши питання про права жінки, рівність статей, сприяв формуванню атмосфери морального осуду патріархату. Успіх суфражизму (у багатьох країнах напередодні Другої світової війни жінки здобули виборче право), а також об'єктивні чинники — війна, повоєнне відродження — призвели до того, що фемінізм фактично не виявляв себе майже до 60-х років XX ст. Поштовхом до його відродження стала книга француженки Симони де Бовуар «Друга стать» (1949 р.), яка є повним історико-філософським дослідженням становища жінки від створення світу. Авторка обстоювала тезу, що в жінках закладені такі ж потенції, як і в чоловіках. Головна вимога жіночого руху — визнати рівноправність жінки, яка не є другою статтю.

Саме ця праця засвідчила появу неофемінізму, основними ідеями якого є: боротьба не за отримання рівних прав (фактично в усьому світі вони є однаковими), а за рівні можливості; виклик патріархальній культурі з метою не тільки змінити становище жінок, а ревізувати всі можливості соціальної реальності, всі сфери буття; прагнення до того, щоб у збалансованій культурі жіночі соціальні ролі, духовні потенції набули цінності та значущості для суспільства. Неофемінізм констатує, що сучасна західна культура є патріархальною, маскулінною, організованою не тільки за чоловічим зразком, а й пронизаною забобонами стосовно жінок, що виявляється в усіх сферах: науці, сім'ї, владі, релігії, мистецтві, рекламі тощо.

Сучасна гендерна політика розвивається за такими напрямами: рівноправність у зайнятості та навчанні; сервісний контроль за дітьми; контроль за народжуваністю, методами контрацепції та штучного переривання вагітності; юридична та фінансова незалежність жінок; протидія сексуальному гнобленню та чоловічому насильству. Ключові її положення відображають основні вимоги міжнародного жіночого руху і поступово набувають ознак державного нормативного регулювання в розвинутих країнах. Жіночий чинник є значним у сучасній картині світу, вимагає переосмислення засад цивілізації. На передній план виступають принципово нові проблеми визначення місця жінки в сучасному світі, без розв'язання яких неможливий подальший прогрес людства.

2.Вчені переконливо довели, що «молодь» - поняття не тільки і не стільки вікове, скільки соціальне й історичне. У різні часи й у різних суспільствах молоддю вважалися люди дуже різного віку. Згідно з сучасними мірками поняття «молодь» дуже широке - воно може включати і підлітків-акселератів і зрілих людей. Однак саме у 18 років юнак визнається цілком повнолітнім, юридичне дієздатним, одержує майже всі цивільні права, включаючи право на створення сім'ї. У сучасних умовах в усьому світі для молоді найбільш важливими є соціальні проблеми - працевлаштування, одержання освіти, організації дозвілля, участі в суспільно-політичному житті, створення сім'ї, встановлення стосунків з оточуючими і т. ін. Сучасність пред'являє все нові вимоги до молоді, піддає перевірці її здатність знайти своє місце у жорстких, конкурентних умовах ринкової економіки, розуміти і визнавати цінності демократії. Складність полягає в тому, що свідомість молодої людини формується повільно, відстає від фізичного розвитку і життєвих реалій.

Відомий психолог Л. Виготськмм довів, що особистість молодої людини формується в процесі взаємодії її з зовніїшгім середовищем. Соціальні сторони розвитку психіки і становлення особистості вивчає соціальна психологія. Придбаний у процесі спілкування і діяльності молоді досвід має велике значення для вироблення у неї внутрішніх механізмів саморегулювання поведінки. Сучасність настійно зажадала перегляду багатьох установок і життєвих принципів, формування нового мислення. Суспільство взяло на себе зобов'язання на практиці довести перспективність ринкового ведення господарства, устрою соціального життя на демократичній основі. Але досягнення поставлених цілей ставить перед суспільством, особливо молоддю, усе більш складні проблеми, вимагає прояву соціальної зрілості.

Соціальна зрілість означає здатність дати об'єктивну оцінку всіх суспільних явищ, уміння бачити цілісну картину світу, визначальні тенденції його розвитку. Основний показник соціальної зрілості людини - її соціальна активність. Тому критерієм досягнення соціальної зрілості є не вік особистості, а якісний стан її свідомості, система життєвих цінностей і переконань. Часто молоді люди привертають до себе увагу оточуючих неадекватною (девіантною) поведінкою. Причинами її можуть бути: почуття самотності, дефіцит спілкування з батьками чи однолітками, нездоровий у моральному відношенні клімат у сім'ї, у навчальному чи трудовому колективі, стан суспільної свідомості, засилля масової культури, пропаганда західного способу життя і т. ін. Аналіз соціального стану молоді показує, що найбільш ущемленою в економічному і соціально-правовому відношенні виявляється та її частина, що знаходиться в умовах підвищеної соціальної напруженості і психологічного дискомфорту. Зростання кількості самогубств, поширеність у молодіжному середовищі наркоманії, проституції - свідчення високої соціальної напруженості. Психологічний дискомфорт можуть викликати конфлікти на національному, релігійному грунті, необхідність самостійно приймати життєво важливі рішення, економічна і соціальна незахищеність.

Одним з можливих шляхів якнайшвидшого вирішення найбільш гострих проблем молоді є інтеграція її в структури і стосунки суспільства. Причому зусилля в цьому напрямку можуть бути результативними, тільки тоді. коли одночасно з економічною і соціальною буде відбуватися і духовна інтеграція. Однак соціологічні дослідження показують, що рівень духовних потреб і інтересів молоді в Україні досить низький. Серед мотивів поведінки домінують вигода і розрахунок, відбувається уніфікація духовних потреб, молодь включається в міжособистісні стосунки переважно як споживач благ, а не як творець їх, що значно знижує можливості самореалізації і шанси успішної інтеграції у суспільні структури. На життєвий шлях індивіда величезний вплив здійснює соціальне походження і класове положення. Не існує жодної важливої

особистісної характеристики, яка не залежала б від соціально-класових і середовищних факторів: соціального походження, характеру діяльності, рівня освіти батьків, місця проживання, складу і матеріального стану сім’ї національних і етнокультурних особливостей. Тому логічним буде висновок про те, що проблеми молоді повинні комплексно вивчатись і вирішуватись різними науками: соціологією, психологією, педагогікою, медициною, кримінологією і т. ін.

Вивчаючи проблеми молоді, ми обов'язково торкаємся питання порівняння поколінь. Це досить складна задача. У кожному поколінні є і видатні, і нікчемні люди, є прояви добра і зла. Тому категоричні твердження: «вся історія починається з нас» (соліпсизм юності) чи «нинішня молодь - втрачене покоління» (абсолютизація власних уподобань людьми похилого вику) не мають підстав. У будь-якому разі кожне наступне покоління продовжує попереднє, хоча цей рух не завжди вгору, інколи він нагадує коливання маятника. Зараз вже можна констатувати, що однією з головних помилок минулого була спроба розробити перелік якостей, необхідних для формування особистості молодої людини - будівника комунізму, запрограмувати виховний процес, встановити чіткі стратегічні орієнтири виховання, визначити всі цінності, на які слід зорієнтувати освітянську діяльність, Саме такий підхід і виявився неправильним. Виховання за одним шаблоном, з одними думками і переконаннями не може сприяти формуванню розвинутої, соціальне зрілої, ініціативної особистості, здатної самостійно ставити завдання і творчо їх вирішувати.

Розвиток людини відбувається згідно з «епігенетичним принципом»: кожний наступний етап характеризується новими явищами і властивостями, яких не було на попередньому. Перехід до нового етапу проходить у формі «нормативної кризи», яка зовні нагадує патологічні явища, а насправді є виразом нормальних складнощів зростання. Перехід до нового етапу розвитку можливий лише на основі вирішення основного протиріччя, характерного для попереднього етапу. Якщо протиріччя не вирішується, воно неминуче проявиться пізніше. Розвиток індивіда здійснюється під впливом як природних, так і середовищних компонентів. Хоча дія епігенетичного принципу універсальна, у кожному суспільстві є свої, особливі інститути соціалізації, тому і способи вирішення задач формування особистості відрізняються.

Існує багато соціологічних концепцій, що присвячені вивченню різних аспектів розвитку людини - фізичного, розумового, самосвідомості, мотиваційної сфери, спілкування і т. ін. Всі вони по-своєму справедливі, за умов їх вдалого поєднання можна скласти досить повне уявлення про процес розвитку людини. Заслуговує на увагу теорія розвитку вищих психічних функцій Л. С. Виготського. Автор вважає, що будь-яка функція в культурному розвитку дитини з'являється на сцену два рази, в двох планах. Спочатку - в соціальному, потім - в психологічному, спочатку між людьми - як категорія інтерпсихічна, потім - всередині дитини - як категорія інтрапсихічна. Формування людини і особистості, за Виготським,- це діалектична взаємодія двох відносно автономних, але нерозривно пов'язаних один з одним рядів розвитку - природного і соціального. В силу об'єктивних і суб'єктивних причин ідеї Виготського не одержали повного теоретичного розвитку і практичного впровадження. Лише останнім часом у межах соціальної психології вчені знову звертаються до вивчення соціальних умов формування особистості. При цьому підвищений інтерес викликають дослідження юності - пори, коли відкривається власний внутрішній світ, йде пошук сенсу життя, формули любові і щастя, проявляється бажання дискутувати з будь-якого приводу. В найбільш загальному вигляді рівень соціального розвитку людини можна оцінювати за ступенем відтворення у даному поколінні соціально-історичної цілісності. В умовах стабільного суспільства спостерігається трансляція соціального досвіду, відсутність останньої свідчить про кризу суспільства.

3.На формування особистості молодої людини величезний вплив здійснює сім'я. Розглянемо сутність цього соціального феномену. В даний час вітчизняні і закордонні вчені вивчають такі проблеми, як репродуктивна поведінка в сім'ї, поєднання професійних ролей працюючих жінок, розподіл влади і обов'язків у сім’ї і т. д. Що являє собою сім'я? Які її ознаки? Яку роль вона відіграє у суспільстві? Відповіді на ці питання шукали мислителі всіх часів. Сутність і походження сім'ї вивчали представники різних наукових напрямків: філософії, історії, політології, права, етики, педагогіки, психології, соціології, демографії і т. ін. З погляду соціології сім'я - це мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою. Основні ознаки сім'ї: шлюбні чи кровно-родинні зв'язки між усіма її членами; спільне проживання в одному приміщенні; загальний сімейний бюджет.

У будь-якому суспільстві сім'я має двоїстий характер. З одного боку, це соціальний інститут, з іншого - мала група, що має свої закономірності функціонування і розвитку. Цим пояснюється залежність сім'ї від суспільного ладу, існуючих економічних, політичних, релігійних стосунків і одночасно - відносна самостійність. З інститутом сім'ї тісно пов'язаний інший суспільний інститут - інститут шлюбу. Шлюб - це історично зумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма міжстатевих стосунків, що встановлює їхні права й обов'язки у межах сім'ї.

Основу сім'ї складає, як правило, шлюбна пара. Хоча є неповні сім'ї, а також юридичне не оформлені. У залежності від представленості різних поколінь сім'ї поділяють на нуклеарні (батьки і діти) і розширені (включаючі інших родичів). У зв'язку з процесами індустріалізації і урбанізації в сучасному світі переважають нуклеарні сім'ї. На думку Канта, сімейно-родинні стосунки повинні складатися в такий спосіб: діти зобов'язані підкорятися батькам за ознакою віку, жінки - чоловікам за ознакою статі. Однак зростаюче прагнення молоді до самостійності, а також процеси емансипації привели до того, що ієрархічну організацію сім'ї багато в чому вже зруйновано.

У залежності від характеру рольових установок сім’ї підрозділяють на три основні типи: 1) традиційна (чи патріархальна) сім'я. Під одним дахом живе не менш трьох поколінь, а роль лідера виконує старший чоловік. Для такої сім'ї характерні: економічна залежність жінки від чоловіка; функціонально чіткий поділ сфер сімейного життя і закріплення чоловічих і жіночих обов'язків (чоловік - годувальник, жінка - господарка); безумовний пріоритет чоловіка; 2) нетрадиційна сім'я. Традиційні установки на чоловіче лідерство і чіткий розподіл чоловічих і жіночих обов'язків зберігаються, але без достатніх на те об'єктивних, економічних основ. Крім занять господарством, жінка на рівні з чоловіком бере участь у суспільній праці. Такий тип сім'ї соціологи називають експлуататорським; 3) егалітарна сім'я (сім'я рівних). Для такого типу сім'ї характерні: справедливий пропорційний поділ домашніх обов'язків між членами сім'ї, взаємозамінність чоловіка і жінки у рішенні побутових проблем («рольова симетрія»); спільне прийняття рішень після їх обговорення; емоційна насиченість стосунків. Крім названих типів сімей, існують перехідні, у яких рольові установки і фактична поведінка не в усьому узгоджуються.

Які функції виконує сім'я? Найважливішими вважаються такі: репродуктивна, виховна, господарсько-економічна і рекреаційна. Репродуктивна функція полягає у відтворенні населення. Щоб чисельність населення не знижувалася, у кожній сім'ї повинно бути не менш двох дітей (у відношенні України). Однак реальна демографічна ситуація у нашій країні викликає великі побоювання: рівень народжуваності знижується, населення старіє, збільшується кількість однодітних і бездітних сімей. Крім того, значна частина новонароджених дітей попадає в дитячі будинки, тому що молоді мами часто не одружені чи знаходяться у віковій групі 16 - 17 років. Поряд з цим багато подружніх пар не хочуть мати дітей, пояснюючи відмовлення такими причинами: відсутність житла; матеріальні труднощі, невпевненість у завтрашньому дні, бажання «пожити для себе» і т, д. Не сприяє поліпшенню демографічної ситуації і зростання кількості розірваних шлюбів. Спостерігаються значні розходження між рівнем народжуваності в різних регіонах й у представників різних груп населення. Так, найбільш низький рівень народжуваності зареєстровано у великих містах, а також - серед жінок з вищою освітою. У той же час приблизно у три рази перевищує середню норму рівень народжуваності серед психічно хворих і розумово відсталих осіб. Виявлені тенденції свідчать про дві основні небезпеки: ряд регіонів опинився перед межею, за якою може початися депопуляція; серед населення зростає питома увага груп із психічною патологією, розумовою відсталістю, важкими спадкоємними захворюваннями. Для зміни негативних демографічних тенденцій в Україні необхідно оперативно розробити і впровадити на державному рівні комплекс спеціальних заходів. Виховна функція родини тісно пов'язана з репродуктивною. Давно відомо, що повноцінний розвиток і виховання дитини можливі тільки в сім'ї. І якщо до 3 років вона позбавлена достатньої кількості уваги, турботи, тепла, емоційного спілкування, то порушується процес формування багатьох соціально-значущих якостей. У деяких випадках становище стає непоправним. Істотний вплив на формування особистості дитини здійснює морально-психологічний клімат у сім'ї. Останнім часом соціологи відзначають зниження ролі виховної функції сім'ї, пов'язане з відмовою від традиційного типу укладу. Зараз сформувалися такі основні стереотипи виховання: 1) дітоцентризм. заснований на вседозволеності і надмірній любові до дітей; 2) професіоналізм - доцільність переключення відповідальності за виховний процес на професіоналів - вихователів і вчителів; 3) прагматизм - виховання у дітей «практичності», уміння одержувати матеріальну вигоду. Виховний процес торкається кожного члена сім'ї, а не тільки дітей. В сім'ї формуються інтереси, мотивації, з'являються можливості для самореалізації дорослих. Господарська-економічна функція сім'ї охоплює різні аспекти сімейних стосунків: ведення домашнього господарства, складання і використання сімейного бюджету, допомогу старим і т. д. Незважаючи на подвійну зайнятість жінок, дуже незначна їх частина згодна задовольнятися роллю домашньої господарки, відмовившись від професійної діяльності. З огляду на цей фактор, а також розуміючи обмеженість можливостей держави в наданні допомоги працюючим жінкам, сформулюємо висновок про необхідність раціонального перерозподілу побутових обов'язків між членами сім'ї. Рекреаційна функція сім'ї пов'язана з умовами сучасної дійсності - зростанням соціальних і психологічних навантажень, стресів, прискореним ритмом життя і т. ін. При цьому сім'я повинна вселяти впевненість, забезпечувати емоційну підтримку, бути оплотом стабільності. Рекреакційна функція містить у собі і духовно-естетичні аспекти, у тому числі організацію сімейного дозвілля і відпочинку. Усі функції сім'ї тісно пов'язані і взаємозалежні, але їх співвідношення в кожному окремому випадку може змінюватись.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціологія масових комунікацій: предмет, об’єкт, основні підходи.	\|	Соціологія релігії та коло її основних проблем.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.