Соціологія релігії та коло її основних проблем.

Сутність та проблеми дослідження соціології медицини.

Соціологія освіти: предмет, об’єкт, коло основних проблем дослідження.

План.

Суспільного життя.

1.Соціологія освіти – галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством взагалі, а також соціокультурні процеси у сфері освіти. Предмет соціології освіти — стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти: закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя. Об'єкт — сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують процеси освіти, діють суб'єкти освіти.

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з'ясування її специфічних рис, до яких належать: соціальне значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам; форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві; групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві; регулятори функціонування закладів освіти і суб'єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи); спеціальні методи освітянської діяльності — навчання, виховання; свідомо поставлені цілі; планомірна, систематична реалізація процесу свідомої соціалізації; певний зміст освіти — наявність навчальних програм і планів, відповідне дозування матеріалу; ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення; використання освіти як механізму запобігання соціальне небажаних видів поведінки; зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.

Система освіти — соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання). Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, за допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає у своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності. Крім того, освіта здійснює багато інших соціально-важливих функцій. Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково. Соціальна функція освіти — роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер. На її особливості впливають рівень розвитку і потреби суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену. Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіоналізм. Відповідно школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжували займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає. Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта — це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші:! люди посідають вищі посади. А сама система освіти, сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо. Згідно з теорією людського капіталу освіта — це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На підставі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, зумовлена кількістю і типом капіталовкладень, інвестованих в їх освіту. Такі аргументи виправдовують нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило неоднакові витрати на їх підготовку до різних видів діяльності. Виховна функція системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поколінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяє й соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою знань і цінностей. Виховна функція системи освіти має й відносно самостійний аспект — забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. Полягає він у тому, що обов'язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих «неблагополучних» сімей. Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству. Функція загальноосвітньої підготовки. Деякі дослідники розглядають її як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, «розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти. Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не достатньо досліджена. Але, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, оскільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів — Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз.

Сучасна соціологія освіти у центр своїх досліджень поклала проблему кризи освіти, розмах якої набув глобального характеру. Національні служби аналізу освіти ще в 60—70-ті роки минулого століття констатували значний спад загальноосвітньої підготовки молоді, масовість функціональної безграмотності, зростання кількості дітей, що не відвідують школу, збільшення розриву в рівні освіти між розвиненими і відсталими країнами, вимивання з навчальних програм гуманітарних дисциплін. Це зумовило активні пошуки шляхів виходу з кризи, серед яких помітне місце належить виробленню національних і міжнародних проектів: «Освіта для 2000 р.» (ФРН), «Освіта майбутнього» (Франція), «Модель освіти для XXI століття» (Японія), «Україні XXI століття. Державна національна програма «Освіта» та ін. На рубежі XXI ст. чітко окреслилися головні тенденції оновлення освіти: демократизація всієї системи навчання і виховання; підвищення фундаментальності освіти; гуманізація та гуманітаризація освіти, використання найновіших технологій навчання; інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях. Провідна ідея реформи освіти — розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Виникнення і розвиток цієї ідеї пов'язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями, методами, навичками. Такому працівникові необхідна і ґрунтовна гуманітарна підготовка — розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Проте суть не тільки в науково-технічному прогресі та його вимогах. Безперервна освіта пов'язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життя протягом усього періоду активної діяльності дедалі більшої кількості людей. Змінюється розуміння того, хто така освічена людина. Якщо в попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то в нинішній — це індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідний вид діяльності в структурі власного способу життя.

Особливу увагу соціологія освіти приділяла вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом. Це питання досліджувалося за такими напрямами: аналіз необхідного рівня загальної і професійної освіти для різних видів праці в суспільному виробництві; вивчення суперечностей між освітою (її змістом і рівнем) і реальним змістом праці, а також шляхів подолання цих суперечностей; аналіз ролі освіти як чинника, що сприяє доступу до різноманітних видів праці, залученню молоді до професійної структури суспільства; дослідження впливу освіти на продуктивність праці, ефективність виробництва та якість продукції; дослідження ролі освіти у підвищенні трудової активності громадян; з'ясування ставлення індивіда до праці, його ідентифікації з трудовим колективом; вивчення взаємозв'язку освіти і рівня задоволення працею; аналіз ролі освіти у професійній мобільності людей; вивчення ролі освіти у професійно-кваліфікаційному зростанні працівників; вивчення взаємодії загальної та професійної освіти, взаємозв'язку політехнізму і професіоналізму в навчанні, їх впливу на формування особи; вивчення ціннісних орієнтацій учнівської молоді та студентів, механізмів формування професійної орієнтації та реалізації життєвих планів випускників навчальних закладів.

Нині вітчизняна соціологія освіти вирішує такі завдання: 1. Теоретико-прогнозуючі, які полягають у виробленні теоретичних схем, програм освіти, напрямів інтеграції національної освіти в європейський, світовий освітній простір. Вони охоплюють дослідження впливу розвитку суспільства на вимоги до людей як працівників, громадян, особистостей; прогнозування цих вимог на основі аналізу тенденцій науково-технічного і соціального прогресу. 2. Дослідження впливу освіти на соціальне середовище, соціальну структуру, соціальну мобільність та ін. 3. Вивчення поведінки людини в системі освіти: її ставлення до інститутів освіти, наміри і запити, інтереси і мотиви щодо освіти. Дослідження в цій сфері дають змогу визначити ефективність освіти, виявити проблеми та обґрунтувати оптимальні шляхи їх вирішення.

2.У сучасному розумінні медична соціологія — це наука про медицину та фармацію як соціальний інститут та її взаємозв'язки з іншими структурами суспільства. Вона має не тільки наукову, але й ціннісну спрямованість, що виявляється у таких моментах: по-перше, на поведінку лікаря, фармацевта впливають норми та правила моралі; по-друге, поняття «норма» і «патологія», крім загальнобіологічних критеріїв, містять і оціночні характеристики. Третьою важливою складовою є те, що ціннісні орієнтації у суспільстві суттєво впливають на формування способу життя окремої людини, що, в свою чергу, пов'язано з рівнем захворюваності у суспільстві в цілому.

Медична соціологія пов'язана з іншими медичними науками — соціальною гігієною, соціальною статистикою. На сучасному етапі медична соціологія виконує такі завдання: аналіз впливу соціально-культурного оточення на розвиток медицини і фармації як цілісної науки; вивчення зв'язку медицини та фармації з іншими галузями соціальної сфери; вивчення впливу соціальних умов, культури і традицій на уявлення про хворобу, ставлення до лікаря, довіру до фармацевта тощо; вивчення внутрішніх і зовнішніх соціальних зв'язків, притаманних функціонуванню медичних закладів, фармацевтичної мережі.

Зміст понять «здоров'я» і «хвороба» змінювався в ході розвитку суспільства та медичної науки. Можна виділити такі етапи: І етап — нормоцентристське розуміння хвороби (до ХІХ ст.), коли здоров'я тлумачилося як посередній стан, а хворобою вважалось все, що виходить за межі норми. Наприклад, Ч. Ломброзо відхиленням, а значить хворобою, вважав геніальність, талант, обдарованість, оскільки вони не вкладалися у середні показники. II етап — нозоцентричний (XIX ст. — середина XX ст.), коли хворобу розуміють як сукупність симптомів, вводиться поняття «пограничного стану» між здоров'ям і хворобою, які виступають як крайні протилежні «полюси», між якими є багато перехідних етапів. III етап — імовірнісне розуміння здоров'я і хвороби (з середини XX ст. до нашого часу), коли здоров'я тлумачиться як міра імовірності виникнення хвороби, що дає можливість зняти жорстку альтернативність постановки питань — або норма, або патологія. Хворого вивчають у масштабах всього життя, зміцнюється тенденція розглядати не тільки біологічні, але й соціальні передумови захворювання.

У рамках соціології медицини й охорони здоров'я існує два головних напрямки вивчення. Перший пов'язаний з 1)залученням соціологічних досліджень у медичну науку для аналізу виникнення, протікання і профілактики захворювань; 2)вивченням регіональних особливостей захворювання (природні, житлові умови, спосіб життя); 3)пошуком оптимальних форм організації охорони здоров'я; 4)вивченням соціально-психологічних проблем (самотність, суїцид, особливості спілкування, девіація). Другий стосується включення в самі соціологічні дослідження головних показників здоров'я.

Проблема здоров'я широко обговорюється в суспільстві. Але що ми знаємо про здоров'я населення нашої країни? В останні роки з'явились статті про високу дитячу смертність, про зниження середньої тривалості життя, про високий травматизм і т. д. Середня тривалість життя в 90-ті роки складала для чоловіків — 65 років; для жінок — 73,6 років. Це на 10 років менше середньої тривалості життя японця і на 6 — японки. У нас із 1000 народжених дітей до 1 року не доживають 25 дітей, у Японії — 5. За головними показниками здоров'я ми відстаємо від розвинутих країн, крім того у нашій країні існує суттєва диференціація показників рівня здоров'я населення. Зрозуміло, що здоров'я всього населення й окремої людини не тотожно. Зрозуміло, що всі недоліки охорони здоров'я населення не можна зв'язувати тільки з міністерством охорони здоров'я, адже на здоров'ї відбивається й усе, що відбувається в економіці, і в комунальному господарстві, і в освіті, і у взаємовідносинах людей — все це є комплексними проблемами. У останнє десятиріччя в промислове розвинутих країнах за основними показниками здоров'я населення поліпшилося, у нас в Україні відмічається погіршення. Це знайшло своєрідний відбиток в офіційній статистиці — дані про здоров'я перестали публікуватися у відкритій пресі, тоді ж стали рідкістю статті і про забруднення навколишнього середовища. Важливою закономірністю є те, що медицина багато в чому тримається на спадкоємності традицій, культурі спілкування з хворим, із колегами. Викладачі, професори передавали студентам не тільки знання, але і порядне, сумлінне ставлення до справи. Згодом стали поширюватися хабарництво, непрофесіоналізм, зниження загального рівня медичної культури. Одна з умов здоров'я — екологія. В українській пресі з'явилось багато інформації про загрожуюче становище з екологією, серед причин якого слід відмітити: екологічну безграмотність, відсутність екологічної культури в багатьох людей — від бригадира на заводі, до міністра. Зрозуміло, що «нормальна екологія» може бути там, де існує нормальна технологія. Поряд з екологією на здоров'я людини безпосередньо впливають умови праці на виробництві, виробничий травматизм, умови життя людини. На жаль, в умовах кризи, яку переживає Україна в останні роки, цим життєво важливим питанням приділяється мало уваги.

Зрозуміло, що виникнення хвороби залежить не тільки від біологічних причин (генетична схильність, віруси тощо), але й визначається також рядом економічних, соціальних, культурних передумов. За даними ВООЗ, нині 55 % хвороб обумовлено економічними причинами, 20 % — екологічними, 15 % — порушеннями у роботі медичних закладів, 10 % — генетичною схильністю до хвороб. Крім того, рівень життя людини у значній мірі залежить від її способу життя (рівень рухливої активності, харчування, режим, відсутність шкідливих звичок). Як показують дослідження, виникнення і розвиток захворювань у людини на 60 % залежить від її способу життя. Саме тому зараз виникає потреба у зміні основних принципів охорони здоров'я. Нині основний акцент у медицині робиться на лікуванні хвороб, що вже виникли, тобто панує так звана гіппократівська модель медицини, коли хвороба тлумачиться як порушення психофізичного балансу в організмі. Зняти дисбаланс можна тільки лікувальними засобами. Слід відмітити, що в ті часи, коли зародилася «гіппократівська» модель медицини, переважали епідемічні захворювання, а для їх швидкого та ефективного лікування дійсно потрібні були лікарські засоби. Нині відбувається зниження ефективності «гіппократівської» моделі медицини, що пов'язано з такими причинами: лікарська терапія немає нічого спільного із законом саморегуляції організму; «гіппократівська» модель заснована на локальному баченні людини, виключає комплексний підхід; нині з'явився якісно новий тип хвороби — дегенеративний, з травмою клітинної структури; для її відновлення необхідні зусилля всього організму, а значить, і нові підходи до нього; забруднення оточуючого середовища приводить до забруднення внутрішнього середовища організму, тому введення ліків в ще більшій мірі послабляє імунні сили організму. У сучасній медицині основний акцент робиться на профілактиці захворювань. Орієнтація на профілактичну охорону здоров'я засновується на таких положеннях: лікування не хвороби, а всього організму; застосування в процесі оздоровлення факторів середовища; рівноправна участь лікаря, фармацевта і пацієнта в процесі лікування; навчання кожної людини правилам збереження здоров'я, тобто біологічним законам управління організмом і методам їх використання. Велике значення має біоетика як форма захисту прав людини на життя, здоров'я, на відповідальне і вільне самовизначення власного життя. Зрозуміло, що розвиток медицини призводить до виникнення нових технологій (генна інженерія, трансплантація органів тощо), які нерідко вступають у конфлікт з традиційними ціннісними орієнтаціями. У руслі біоетики розглядаються проблеми евтаназії і права на смерть, нові технології дітонародження, межі припустимості медичних експериментів. Біоетична проблематика включає також переосмислення глобальних проблем: відношення до життя і живих істот взагалі, до біосфери тощо.

Хвороба у соціології розглядається як певний статус. Хвора людина виконує «роль хворого», яка містить такі компоненти: по-перше, хворий отримує право звільнятися від трудових обов’язків; по-друге, в свою чергу хворий повинен виконувати певні зобов’язання (звернутися до лікаря, отримати необхідні лікувальні процедури тощо). Існує ряд дослідників, що описують ролі хворого і лікаря. Модель І. Лікар виступає в активній ролі, пацієнт у пасивній. Хворий повинен мотивувати свій стан, шукати компетентну допомогу, довіряти лікарю, фармацевту. Лікар повинен діяти таким чином: діяти для блага пацієнта, керуватися правилами професійної поведінки, бути об'єктивним. Модель II. У залежності від типу захворювання існує 3 типи взаємовідносин, а саме: І тип — «активність» (лікар, фармацевт) — «пасивність» (пацієнт). Такий тип реалізується, коли хворий не може контролювати свою власну поведінку. II тип — «керівництво» і «кооперація». При більшості гострих захворювань лікар, фармацевт дають вказівки, а хворий їх виконує. III тип — «партнерство». Лікар і фармацевт виступають як порадники, а сам пацієнт виконує лікування (при хронічних захворюваннях). Модель III. У цій моделі взаємовідносини лікаря (фармацевта) і пацієнта розглядаються як взаємодія двох елементів: лікаря і пацієнта, тоді складаються два види стосунків: людська взаємодія і об'єктивне застосування медицини і фармації. Конкретизація цієї взаємодії здійснюється завдяки послідовному включенню в схему референтної групи лікаря (стандарти професійної поведінки) і референтної групи пацієнта (сім'я). Ці групи входять у свою чергу до складу більш широких субкультурних референтних груп, що містять фактори національності, релігії, раси.

Одним із провідних принципів організації та функціонування систем охорони здоров'я, проголошених Люблянською конференцією ВООЗ у 1996 році, є заснованість на етичних цінностях. Професійна медична та фармацевтична етика виступає як основний елемент даного принципу. Фармацевтичну та медичну етику можливо визначити як науку про моральні цінності, вчинки та поведінку провізора в сфері його діяльності. Протягом усього терміну навчання у вищих навчальних медичних та фармацевтичних закладах важливою складовою навчального процесу є виховання норм професійної поведінки, оскільки кожен студент після засвоєння навчальної програми стає часткою колективу та починає уособлювати своєю діяльністю всіх медичних і фармацевтичних працівників та систему охорони здоров'я в цілому, тому ефективність діяльності служб охорони здоров'я значною мірою визначається додержанням медичними працівниками норм професійної етики по відношенню до своїх колег. Підтримання авторитету лікарів та фармацевтів серед населення формує у пацієнтів позитивне ставлення до лікувального процесу, підвищує їх довіру до професійної медицини та фармації.

3.Соціологія релігії - частина соціологічного знання, що визначає релігію як складне суспільне явище в різних соціальних проявах, у взаємодії з усіма іншими соціальними явищами. Об'єкт, дослідження соціології релігії - релігія як соціальне явище. Предмет соціології релігії дуже різноманітній і розглядає віїї зв'язки, відносини, функції, структури, процеси як у групових взаємодіях релігійних індивідів та спільностей, так і релігійних організацій. Є багато способів і форм зв'язку людини з Богом, джерелом буття всього існуючого. Усі їх можна виділити в кілька зв'язків: а) духовні зв'язки через психіку - релігійні почуття і емоції (віра, любов, страх), релігійні пізнання (інтуїція, релігійні вчення й ін.); б) культові зв'язки, або ритуал - магія, богослужіння, жертвоприношення; в) зв'язок через посередників: шаманів, жреців, святих, священиків.

Релігія одержала свою назву від латинського слова «религаре», що означає «зв'язувати», «з'єднувати». Це з'єднання людини з Богом здійснюється через віру, під якою мається на увазі не тільки переконаність в існуванні Бога, вічності і т. д., але й особливий характер усього підпорядкування життя віруючого відповідним догматам і заповідям даної релігії. Релігія є те, що дає людині, при-дотриманні правил духовного життя, можливість єднання з джерелом життя, істини і блага - Богом. Бог є те споконвічне Буття й одночасно Свідомість, завдяки яким існує будь-яке матеріальне і духовне буття і свідомість в усьому світі в різноманітті їх форм, пізнаних і не пізнаних людиною. Бог є реально існуючий незмінний особистісний Ідеал добра, істини і правди і кінцева мета духовних устремлінь людини. Цим релігія принципово відрізняється від іншого світогляду, для якого вищий ідеал реально не існує і є не більш як теоретичною моделлю, продуктом розуму, його надій і мріянь. Релігія переконана в тому, що людина здатна до спілкування, єднання з Богом, до вічного з ним життя. Ця аксіома релігійного навчання фактично складає саму його істотність. Релігію може бути розглянуто з двох сторін: із зовнішньої, тобто як вона предстає сторонньому спостерігачу, і з внутрішньої, котра відкривається віруючому і тому, хто живе відповідно до духовних і моральних принципів даної релігії. Із зовнішньої сторони релігія є світогляд, зумовлений системою конкретних положень, догматів, моральних вимог. Про внутрішню сторону релігії непричетна до неї людина може сказати дуже мало. Для дійсно віруючого вона відкриває духовний світ і Бога, і всю ту нескінченно різноманітну гаму переживань, про які іншій людині (хоча б вона прекрасно знала зовнішню сторону релігії) просто нічого не відомо і якій передати це неможливо. Релігія - один з найважливіших елементів культури не тільки релігійної, але й суспільної, котра спроможна задовольнити естетичні, духовні, моральні, суспільно-економічні потреби всіх людей.

Взаємовідносини держави з церквою - це особлива форма суспільних відносин, яка визначається тим, що церква завжди, на всіх етапах свого розвитку, функціонує не тільки як релігійний, але і як соціальний інститут, що має свою політичну і суспільну позицію. Держава завжди зацікавлена у політичній підтримці церкви. Відомі три основних види взаємовідносин церкви з державою: по-перше. панування церкви у державі - у католицькій церкві в минулому, у сучасних умовах - в країнах Ісламу. По-друге, панування держави над церквою у радянський період. По-третє, рівноправний союз держави з цервою - сучасні західноєвропейські країни. Сучасна релігійна ситуація в Україні характерна тим, що йде процес становлення відносин між церквою і державою. Серед населення України різко виріс інтерес до релігійних вірувань, хоча інтерес для багатьох продиктований швидше впливом моди, аніж релігійним вченням. Інтерес релігійної свідомості тісно переплітається з відродженням народних звичаїв, традицій, свят і ритуалів. Релігія знайшла розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент національної культури.

Еволюційний підхід до релігії як соціального інституту знайшов втілення у класифікації світових релігій американського вченого Р. Белла. Ця класифікація, (охоплюючи всі історичні форми релігії, виділяє п'ять рівнів її розвитку. Примітивні релігії. До них належать тотемізм, анімізм, табу, землеробський культ, фетишизм та магія. Характерні їх риси — деперсоніфікованість богів (віра в духів, в надістотні сили, а не особу); відсутність посередника між надприродним та людиною, релігійних установ (релігія має дифузний, народний характер, все плем'я бере участь у релігійному ритуалі); обмеженість місцерозселенням роду, племені (саме тип релігійного ритуалу є чинником племінної інтеграції, ідентифікації людини зі своїм кланом). Архаїчні релігії. На цьому рівні виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство). Їх характеризують: персоніфікація богів та перехід від зооморфізму (зображення богів у вигляді тварин) до антропоморфізму (богів уявляють схожими на людей не тільки зовнішньо, а й за поведінкою — наприклад, боги давньогрецького пантеону сваряться, кохають, воюють); поява посередника між богами та людьми (шамани), професіоналізація та ієрархізація служителів культу; поява релігійних установ (храми рабовласницьких держав були осередками не тільки релігійного, а й політичного, культурного життя); космологізм (підпорядкованість богів, людей вищій космічній силі), віра в карму (Індія), віра в дао (Китай), віра в рок (слов'яни); політеїзм (багатобожжя), поява державних, національних форм релігії та її обмеженість державними кордонами. Історичні релігії. На цьому рівні відбувається ускладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Характерними рисами стають: монотеїзм (віра в єдиного Бога); набуття світових рис (ці релігії поширені в багатьох країнах світу, наприклад, іслам є державною релігією в 28 країнах); універсальність (не пов'язані з певною соціальною чи національною групою (брахманізм, культ Діоніса, іудаїзм), відкриті для всіх людей без будь-яких обмежень за національністю, статтю, професією та ін.); наявність ідеї спасіння душі (різні релігії проповідують досягнення цього різними шляхами: іслам — через виконання релігійного ритуалу, буддизм — через духовне самовдосконалення, християнство — через виконання заповідей). Ранні сучасні релігії. До них належать конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Визнають секуляризацію суспільства (відмежування релігії від суспільства) та приватизацію релігії (релігія переміщується з публічної сфери в приватну), науковий атеїзм як альтернативу релігійному світосприйняттю. Сучасні релігії. Цей рівень представляють модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські секти — мормони, свідки Єгови; неосхідні культи — рух Харе Крішна, дзен-чань) - буддизм; науково-релігійні об'єднання — церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні об'єднання), а й модифіковані варіанти традиційних релігій; секуляризація свідомості (у свідомості людини релігія втрачає домінуючу роль та набуває атрибутивного, ситуативного значення); індивідуалізація релігії (у сучасному суспільстві релігійність людини стає її приватною справою, вона має право сама обирати, у що і як вірити, до якої релігійної організації належати). Ці рівні релігійності, на думку Р. Белла,[не тільки послідовно змінюють один одного, а й можуть одночасно існувати. Так, наприклад, у сучасному релігійному світогляді інколи традиційні релігійні форми замінюють примітивні (магія, фетишизм тощо).

Істотними компонентами релігії як соціального інституту є релігійні групи та організації. Релігійна група — соціальна спільнота, що утворюється в процесі відправлення релігійних обрядів. Сукупність таких груп утворює релігійну організацію. Релігійна організація — форма соціальної організації, об'єднання послідовників певного віросповідання. Її характеризують ієрархічність соціальних статусів учасників. Так, у православній церкві клір (духовенство) поділяється на нижчий, що не має сану («церковнослужителі»), і вищий, що має сан («священнослужителі»). Для вищого духовенства встановлені три ступені священства: диякони, священики, архієреї. Церква як релігійна організація дотримується єдиного символу віри (віровчення), що визначає релігійну етику та діяльність, систему управління життєдіяльністю, поведінкою віруючих. Церковна громада складається із священства та мирян. З інституціалізацією релігії церкви перетворюються на еклесію — релігійну організацію, що охоплює все суспільство. Вона не конфліктує зі світськими аспектами життя, намагається встановити контроль над окремим індивідом, членство у ній вважається з народження. Однією з історичних форм еклесії є універсальна церква. Церква як тип релігійної організації сформувалась у процесі розвитку певного віровчення, регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх стосунків зі світськими групами, організаціями та державою. Вона задовольняє більшість особистих запитів індивідів на всіх соціальних рівнях, тому є універсальною, має багатоманітні відносини із соціальними світськими системами — політикою, ідеологією тощо. Їй властива бюрократична організаційна структура, адміністративний тип лідерства. Належати до неї може будь-яка людина будь-якого віку. Секта виникає як опозиція щодо панівної церкви чи релігійного напряму. Вона є організацією меншості, засновується на авторитеті харизматичного лідера, претендує на винятковість свого віровчення. У сектах сильні настрої вибірковості, прагнення до моральної досконалості, у них, на відміну від церкви, підкреслюється рівність усіх, інститут священства не відіграє такої ролі, як у церкві. Нерідко він взагалі відсутній. Релігійне сектантство характеризують: претензії на винятковість віровчення, культу, організації; самоізоляція, замкнутість усередині релігійних громад; відмова від багатьох аспектів суспільного життя; психологія вибраності та непримиримості щодо інакодумців; сувора дисципліна і виконання всіх розпоряджень секти; категоричні претензії керівників на роль “небесних обранців”.

Функціонування релігійних організацій пов’язане з різноманітними типами релігійної поведінки: поклонінням, ритуалом, молитвою. Поклоніння є релігійною поведінкою, спрямованою на встановлення і підтримання зв’язку між людиною і священиком. Типологічно воно може виявлятися як корпоративно-ексклюзивним (здійснюється тільки учасниками конкретної групи), корпоративно-інклюзивним (виявляється в належності індивідів до певних релігійних спільнот з народження), індивідуальним (здійснюється окремою людиною). Ритуал постає як система символічних актів, зумовлених певними правилами і пов'язаних з конкретним релігійним вченням. Разом з віровченням ритуали є основою будь-якої релігії. Їх поділяють на імітативні (відтворюють міф), позитивні та негативні (раціоналізують символічні дії), жертвопринесення (повне або часткове руйнування структури жертви), життєві кризи (перехід з одного стану в інший), ритуали ініціації (посвячення). Одним з елементів ритуалу є молитва — акт, в якому здійснюється комунікація людини з сакральним (священним). Вона є найчистішою формою вияву сутності релігії; поділяється на прохання, сповідь, заступництво, вдячність, схвалення, екстатичне поєднання з Богом, може мати індивідуальний чи колективний характер.

У функціонуванні релігії як соціального інституту важливе значення мають духовно-моральні феномени (релігійна свідомість, релігійна психологія, морально-етичні правила), а також релігійна діяльність. Релігійна свідомість — сукупність вірувань (віросповідань), що встановлюють зв'язок між людською натурою, навколишньою природою і надприродними силами, яких віруючі вважають священними. Релігійна свідомість функціонує на ідеологічному і соціально-психологічному рівнях. Ідеологічний рівень (спеціалізована свідомість) містить у собі певну сукупність теолого-філософських теорій (догмати, твердження про світ, природу, суспільство і людину), а також релігійне орієнтовані філософські, економічні та соціально-правові доктрини. Носіями цієї свідомості є спеціально підготовлені люди: богослови, священики. Психологічний рівень (рівень повсякденної свідомості) є своєрідним синтезом релігійних образів, розрізнених ідей, уявлень, екстатичних бачень, емоцій тощо. Великою при цьому є роль традицій і звичаїв. Релігійна психологія — своєрідна спрямованість психічних процесів (пізнавальних, емоційних, вольових) віруючих людей, їх почуттів, очікувань, надій на надприродні об'єкти — Бога, духів тощо. Вона спрямована на об'єкт поклоніння, в центрі якого — ідея надприродного. В її системі домінуючу роль відіграють емоційні елементи — почуття, настрої, установки, переживання. На ній позначаються регіональні, вікові та статеві ознаки. Релігійна діяльність — це реальна поведінка віруючих, у якій реалізується релігійна свідомість. Існує вона в культовій і позакультовій формах. Може бути груповою та індивідуальною, за участю представників кліру та мирян.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 10. Галузеві соціологічні теорії гуманітарної сфери	\|	І. САМОСТІЙНІ АУДИТОРНІ РОБОТИ.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.