Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Сутність соціології конфлікту.

Сутність соціології управління.

Соціологія праці та занятості. Її основні категорії.

Поняття, сутність та основні категорії економічної соціології.

План.

Праці та управління.

1.Економічна соціологія — міжгалузевий науковий напрям, га­лузь соціологічного знання, що вивчає економіку як соціаль­ний інститут, закономірності її розвитку та функціонування. Предмет економічної соціології — соціальні механізми регулювання економічних відно­син, особливості поведінки соціальних суб'єктів. Він охоплює сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням соціальних структур і соціальних відносин щодо власності, особливості взаємодії еконо­міки як соціального інституту із суспільством, со­ціальні функції економіки, форми регулювання еконо­мічних процесів, типи мислення та соціальної поведін­ки у різних соціально-економічних системах. Об'єкт економічної соціології — економіка як со­ціальне явище, її виникнення, розвиток та місце в житті суспільства. Відповідно до цього економічна соціологія вивчає соціальні закономірнос­ті економічного розвитку суспільства, соціальну ефек­тивність економічних рішень та економічну ефектив­ність соціальних рішень, особливості та можливості економічної діяльності, економічну поведінку різних соціальних класів і груп, вплив соціальних відносин і різних форм організації трудової діяльності, соціаль­них норм і цінностей на ефективність суспільної пра­ці.

Базовим для економічної соціології більшість уче­них вважає поняття «соціальний механізм розвитку економіки». Соціальний механізм розвитку економіки — стійка система взаємодії соціально-економічних груп у сферах виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, регу­льована історично сформованими в даній країні типом культури, системою управління і соціальною структурою суспільства. Рушійною силою його є соціально-економічні по­треби та інтереси соціальних груп, що регулюють їх поведінку в сфері економіки. Уявлення про соціальний механізм розвитку еко­номіки ґрунтується на тому, що результати економіч­ного розвитку є наслідком не лише діяльності органів управління, а передусім діяльності й активності со­ціальних груп, які залежать від мотиваційного, статусного, культурного, управлінського регуляторів. Соціальний механізм, передаючи імпульси дії та роз­витку зі сфери соціальних відносин в економічну й нав­паки, створює соціальні умови для ефективного викори­стання ресурсів виробництва (природних, фінансових, людських та ін.). Передавання цих імпульсів здійсню­ється через творчу активність соціальних груп, які ді­ють у системі економічних та соціальних відносин, ма­ють певне становище в соціальній структурі суспільства.

Поняття «соціальний механізм розвитку економі­ки» конкретизується у процесі розгляду такої важли­вої категорії економічної соціології, як «економічна поведінка». Економічна поведінка — система соціальних дій, пов'язаних з використанням різних за функціями і призначенням економіч­них цінностей (ресурсів) та зорієнтованих на одержання ко­ристі (вигоди, винагороди, прибутку) від їх обігу. Параметри економічної поведінки залежать від різ­них факторів, насамперед від задіяних економічних ресурсів. Тому існує кілька її класифікацій. Однією з найпоширеніших є класифікація, в основі якої — різ­ні фази відтворювального циклу, відповідно до яких виділяють дистрибутивну (розподільчу), виробничу, обмінну, споживчу економічну поведінку. 1. Дистрибутивна економічна поведінка. Розглядає ринок як нескінченний процес перерозподілу величез­ної маси економічних ресурсів у сфері обміну та обігу, де безліч суб'єктів перманентне набувають і втрачають право контролю над певними благами. Дистрибутивні моделі демонструють різноманітні варіанти доступу до економічних ресурсів, контролю над ними. 2. Виробнича поведінка. Пов'язана з нагромадженням, концентрацією матеріальних, технологічних, ін­телектуальних, організаційних та інших ресурсів, по­єднанням і комбінуванням з метою одержання конк­ретних благ і прибутку (доходу) від їх обігу на ринку. 3. Обмінна поведінка. Забезпечує рух різноманіт­них економічних благ (товарів, послуг, інформації) на ринку на основі обліку та порівняння їх цінностей. 4. Споживча поведінка. Забезпечує вилучення еко­номічних благ з товарного обігу і присвоєння їх з ме­тою задоволення потреб людини. Фаза споживання властива більшості суб'єктів економічної поведінки, що використовують ресурси.

Спонукальною основою економічної поведінки лю­дини є потреби — об'єктивно зумовлені суспільними відносинами свідомі наміри людини (груп людей) до­сягти кращих умов життя. Потреба є чимось більшим, ніж мета; вона — установка на дію, підтверджений мотивами та стимулами намір, напрям дії. На основі потреб формується економічна свідомість. Економічна свідомість — погляди, потреби, інтереси, ідеї, уяв­лення і переконання стосовно економічних процесів і явищ, ставлення до власності, економічної самостійності та ін. Взаємодія економічної свідомості, яка є внутріш­нім чинником економічної діяльності, із зовнішніми чинниками (інституціалізованими формами економі­ки) складає соціальний механізм економічної діяльно­сті та поведінки. Економічна свідомість базується на систематизованих наукових знаннях, заснованих на свідомому використанні соціально-економічних зако­нів. З економічною свідомістю тісно пов'язане еконо­мічне мислення.

Економічне мислення — погляди та уявлення, породжені прак­тичним досвідом людей, їх участю в економічній діяльності тощо. Ґрунтується воно на економічній практиці, будучи явищем нижчого рівня порівняно з теоретичною свідо­містю. У процесі пізнання реальних причин, корінних стиму­лів економічної діяльності й економічної поведінки лю­дей використовують категорію «економічний інтерес». Економічний інтерес — усвідомлена економічна потреба лю­дини, груп, спільнот, об'єктивні спонукальні мотиви їх економі­чної діяльності. Визначається він місцем людини в економічній си­стемі, еволюцією відносин економічної власності, сприяючи узгодженню взаємодії індивідів, груп, верств. Економічні інтереси, відображаючи роль конкрет­них суб'єктів у системі суспільного поділу праці, є об'єктивними, належать реальним суб'єктам, що всту­пають у відносини між собою. Їх структура настільки різноманітна, наскільки різноманітні суб'єкти госпо­дарських зв'язків. Вони змінюються із зміною ролі їх носіїв у суспільному поділі праці, стають рушійною силою суспільного розвитку економічних відносин. У взаємодії між собою, особливо щодо розподілу і споживання економічних ресурсів, суб'єкти дбають передусім про власні економічні інтереси, задовольня­ють свої потреби. Це є однією з передумов їх економіч­ної поведінки. Економічні соціальні ролі — виконувані соціальними суб'єкта­ми функції, які визначаються їх місцем у системі економічних відносин, пануванням певного типу економічних відносин. Вони залежать від системи власності, методів уп­равління економікою, умовами економічної мобільно­сті тощо. Аналіз економічних ролей різних соціальних су­б'єктів потребує з'ясування категорії «економічна ак­тивність». Економічна активність — вияв індивідуальності, самореаліза-ції особистості у сфері виробництва обміну та споживання, рі­вень Ті економічної взаємодії із зовнішнім середовищем.

Отже, економічна соціологія як специфічна галузь соціологічного знання забезпечує цілісне вивчення економіки як складної системи, у якій функціонують соціальні суб'єкти економічної діяльності, від поведінки яких залежать кінцеві результати економічного розвитку. Активність соціальних суб’єктів залежить від стану і регулятивних можливостей економічної культури; місця і ролі соціальних груп у структурі еконмічних зв’язків; динаміки їх переміщення й ієрархії цієї структури; здатності специфічних соціальних механізмів регулювати економічні відносини.

2.Соціологія праці та зайнятості — галузева соціологічна тео­рія, яка вивчає закономірності формування, функціонування і розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов'язані з ними процеси та явища. Об'єктом соціології праці та зайнятості є праця як суспільне значуще явище, предметом — структура і механізми соціально-трудових відносин, соціальні процеси у сфері праці. Особливості соціоло­гічного вивчення праці полягають насамперед у сис­темності та комплексності дослідження соціальних і соціально-психологічних явищ у сфері праці (з ураху­ванням способу життя, інших чинників, що вплива­ють на трудову діяльність людини). Основними категоріями соціології праці та зайня­тості є «характер праці», «зміст праці», «умови пра­ці», «ринок праці», «зайнятість», «безробіття», «мо­тивація», «адаптація», «соціально-психологічний клі­мат», «соціальний конфлікт» тощо.

Характер праці — соціальна сутність праці як суспільно зна­чущого процесу. Характер праці визначається особливостями вироб­ничих відносин та соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва. Він дає змогу з'я­сувати зв'язок між індивідуальною та суспільною пра­цею, способи взаємодії працівників із засобами праці, механізм включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв'язок між окремими видами праці, тип взає­мовідносин учасників процесу праці. Показниками ха­рактеру праці є форма власності, ставлення працівни­ків до засобів виробництва та своєї праці, розподільчі відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих критеріїв виокремлюють такі види праці: суспільну і приватну, вільну і підневільну, «на себе» і «на ко­гось», добровільну і примусову.

Зміст праціузагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та інтелек­туальне навантаження учасників процесу праці, ступінь само­стійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, склад­ність, технічну оснащеність праці тощо. Головним чинником змісту праці є розвиток мате­ріально-технічної бази виробництва, впровадження до­сягнень науково-технічного прогресу. При цьому змі­нюється структура трудових дій: функції безпосеред­нього впливу на предмет праці переходять від робітни­ка до машини, зростають витрати робочого часу на управління і технічне обслуговування обладнання, частка складної кваліфікованої праці; вдосконалюєть­ся її змістовність, актуалізуються самостійність і від­повідальність працівників. За змістом розрізняють такі види праці: проста і складна, творча і репродуктивна, фізична та розумова, ручна та механізована тощо. Проста праця — вико­нання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого інструктажу і не потрібно спеціального навчання. Складна праця потребує відповідної квалі­фікації, пов'язана з додатковими витратами на нав­чання працівника. Творча праця передбачає постійний пошук нових рішень, активного розвитку самостійнос­ті та ініціативності. У репродуктивній праці значна частина функцій повторюється, її особливістю є повто­рюваність способів досягнення результатів. Фізичну працю характеризує безпосередня взаємодія людини із засобами праці, її включення в технологічний процес. Розумовій праці притаманні інформаційні, логічні, творчі елементи, відсутність прямої взаємодії працівни­ка із засобами праці. Ручна праця передбачає пряму дію працівника на предмет праці, не потребує складних інструментів, приладів. Працівників механізованих виробництв класифіку­ють на такі категорії: працівники, зайняті спостереженням за роботою автоматизованих агрегатів та машин; працівники, які виконують роботу за допомогою машин і механізмів; працівники, які виконують ручні операції при машинах та механізмах.

Умови праці — сукупність чинників, які впливають на праце­здатність і здоров'я працівника. Ця категорія охоплює соціально-економічні, сані­тарно-гігієнічні, організаційні та соціально-побутові умови праці. До соціально-економічних умов нале­жать тривалість робочого часу і робочого року, оплата і стимулювання праці, кваліфікаційна, фахова та за­гальноосвітня підготовка працівників. Санітарно-гігіє­нічні умови — це температурний режим, загазова­ність, запиленість, забрудненість повітря, освітлення, шум, вібрація тощо. Організаційні умови характеризу­ють робочий режим праці, забезпечення матеріалами, сировиною та інструментами. До соціально-побутових умов належать забезпечення працівників побутовими приміщеннями, їдальнями, медичним і санаторно-ку­рортним обслуговуванням тощо.

Ринок праці — певна система суспільних відносин, які уз­годжують інтереси роботодавців і найманих працівників. Особливість функціонування ринку праці полягає в регулюванні ним економічних відносин між попи­том і пропозицією робочої сили; в узгодженні еконо­мічних, соціальних і професійних інтересів працівни­ків з установами і службами, що займаються пробле­мами зайнятості населення, нормативною базою (системою трудового законодавства), державними і місцевими програмами в галузі праці та зайнятості тощо; сприянні задоволення потреб різноманітних верств населення. Головними складовими ринку праці є сукупна про­позиція, яка охоплює всю найману робочу силу, та су­купний попит, що характеризує загальну потребу еко­номіки у робочій силі. Сегмент ринку праці, який утворюється на стику пропозиції робочої сили з попи­том на неї, має назву задоволеного попиту робочої сили. Сегменти, що не перетинаються, утворюють по­точний ринок, який складається з відкритого ринку праці (економічно активного населення, яке шукає ро­боту і потребує професійної підготовки, перепідготов­ки, а також вакантних робочих місць у всіх секторах економіки) і прихованого ринку праці (працівників, які формально зайняті в економіці, але через різнома­нітні причини — скорочення виробництва, штатів, зміни їх структури — можуть бути звільнені). Головними суб'єктами ринку праці є роботодавці та наймані працівники. Роботодавцями, відповідно до форми власності, можуть бути державні підприємства, акціонерні товариства, громадські організації, приват­ні підприємства, індивідуальні власники, господарські асоціації тощо. Наймані працівники — вільні праце-здатні особи, для яких робота за наймом є головним джерелом існування. Їх характеризують різноманітні ознаки: вік, стать, кваліфікація, професійні якості, соціальний статус. Нормальне функціонування механізмів ринку пра­ці залежить від системи відносин, яка складається з таких основних компонентів: відносини між роботодавцями й найманими пра­цівниками; відносини між суб'єктами ринку праці й пред­ставниками профспілок, служб зайнятості; відносини між суб'єктами ринку праці й держа­вою. До функцій ринку праці належать: створення умов для довгострокових відносин між роботодавцями і працівниками; вирішення проблеми зайнятості населення; працевлаштування безробітних шляхом перероз­поділу робочої сили між галузями та сферами вироб­ництва; забезпечення конкуренції між роботодавцями і працівниками; регулювання відносин між роботодавцями і пра­цівниками з приводу вартості робочої сили, умов пра­ці, професійної підготовки і перепідготовки; правовий і соціальний захист роботодавців і пра­цівників. Повноцінне функціонування ринку праці можливе за розвинутої інфраструктури, до якої належать дер­жавні заклади, недержавні структури, що сприяють зайнятості населення, громадські організації та фон­ди, кадрові служби підприємств і організацій, покли­кані забезпечувати ефективну взаємодію між пропози­цією і попитом робочої сили.

Зайнятість населеннядіяльність громадян, пов'язана із за­доволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом до­ходу. Категорія «зайнятість» характеризується еконо­мічним (можливість індивіда своєю працею забезпечи­ти власний добробут і водночас сприяти зростанню ефективності виробництва), соціальним (формування і духовний розвиток особистості) і демографічним (вза­ємозв'язок зайнятості зі статевими, віковими характе­ристиками населення, його структурою) змістом. Фор­ми зайнятості класифікують за соціально-економічними (форми власності та господарства, соціальний склад населення) та організаційно-економічними (три­валість і режим робочого часу, характер зайнятості: постійна чи тимчасова; повна або часткова; основна (первинна) і додаткова (вторинна) критеріями. Розріз­няють ще повну, продуктивну, вільно обрану, фор­мальну форми зайнятості. У державах із соціально-ринковою економікою набуває поширення гнучка за­йнятість (тимчасова робота, надомництво, поділ робо­чого місця між двома і більше працівниками, скороче­ний робочий тиждень тощо).

Безробіттярозбіжності на ринку праці між пропозицією ро­бочої сили і попитом на неї, за яких певна частина робочої си­ли вимушено поповнює резервну армію праці. Безробітними є працездатні громадяни працездатно­го віку, які через відсутність роботи не мають заробіт­ку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до неї. До основних типів безробіття належать: фрикційне (пов'язане з неможливістю реалізувати працівником свого права на вибір виду професійної діяльності, міс­ця роботи тощо); структурне (спричинене змінами структури споживчого попиту і виробничих техноло­гій, що призводить до розбалансування попиту і про­позиції робочої сили у різних галузях виробництва); циклічне (зумовлене спадом виробництва, зменшен­ням інвестицій в економіку); приховане (пов'язане зі спадом виробництва, що змушує роботодавців надавати працівникам довгострокові неоплачувані відпустки, зі зростанням чисельності працівників, які шукають роботу самотужки, не звертаючись до служби зайнято­сті тощо). Структуру безробіття вивчають за такими критері­ями: стать (особлива увага на найменш захищену со-ціально категорію жінок); вік з виокремленням молодіжного безробіття і безробіття осіб передпенсійного віку; соціальна група (робітники, інженерно-технічні працівники, вчителі, медперсонал, службовці та ін.); рівень освіти; професійні й кваліфікаційні характеристики; рівень доходів і забезпеченості; причини і мотиви звільнення.

Соціологія праці вивчає і суб'єктивні характерис­тики праці: ставлення до праці, мотивацію трудової діяльності, соціально-психологічний клімат у колек­тиві, трудову адаптацію тощо. Ставлення до праці — зв'язок між працівником і суспільст­вом, працівником і працею щодо виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ. У цьому понятті синтезовано кілька типів відно­син: ставлення до праці як суспільної цінності, став­лення до своєї професії, ставлення до конкретних умов, за яких відбувається праця. Це зумовлює склад­ну структуру поняття «ставлення до праці», яке є єд­ністю трьох елементів: мотивів праці, реальної трудо­вої поведінки та вербальної (вираженої за допомогою мови) оцінки трудової ситуації. Мотиваційний еле­мент ставлення до праці пов'язаний з трудовими мо­тивами та установками, якими керується працівник у трудовій діяльності. Елемент реальної трудової по­ведінки — з трудовою активністю працівника і вияв­ляється в його трудовій поведінці: ефективному вико­нанні виробничого завдання, його якості, участі у тех­нічній творчості, оволодінні передовими засобами пра­ці, економії сировини, матеріалів, поєднанні кількох професій, ініціативності, відповідальності, дисциплі­нованості. Елемент вербальної оцінки характеризує рівень задоволеності виробничими умовами (розміром заробітної плати, змістом та умовами праці, взаємина­ми з керівництвом і товаришами по роботі тощо) і стосується внутрішнього стану працівника, емоційного сприйняття ним трудової діяльності, особливостей трудової ситуації.

Мотивація трудової діяльності — внутрішня спонука до трудо­вої діяльності з метою досягнення певних цілей, зацікавле­ність у такій діяльності. Трудові мотиви поділяють на кілька груп. 1. Мотиви, що стосуються вибору професії та місця роботи. Це найбільша група, до якої належать мате­ріальні мотиви, мотиви смислу праці, престижу тощо. 2. Мотиви, пов'язані з реалізацією особистістю засвоєних норм і цінностей. У цьому зв'язку виокрем­люють мотиви щодо реалізації значущих цінностей су­спільства (суспільні, морально-патріотичні тощо); тру­дової поведінки, пов'язані із засвоєнням норм і цінно­стей конкретного трудового колективу (колективної солідарності, належності до певного колективу тощо); реалізації групових норм (додержання стандартів гру­пової поведінки, професійної солідарності, ділового спілкування тощо). 3. Мотиви, пов'язані з вибором та обґрунтуванням альтернатив життєвого циклу працівника. До них на­лежать мотиви соціальної та професійної мобільності, подолання статусно-рольового та соціально-психоло­гічного дискомфорту тощо.

Відповідно до цілей і завдань у трудовому колекти­ві складаються свої соціальні цінності та норми, фор­муються вимоги до рівня освіти, кваліфікації, індиві­дуальних характеристик працівника. Водночас люди­на, яка вступає до нього, має власні життєві цілі, потреби, цінності, стандарти поведінки тощо, висуває зустрічні вимоги щодо характеру, організації, умов, оплати праці, можливостей професійного росту. У про­цесі трудової діяльності й відбувається взаємодія пра­цівника і колективу, їх адаптація — пристосування одне до одного. Трудова адаптація — соціальний процес засвоєння особистіс­тю нової трудової ситуації внаслідок активної взаємодії осо­бистості й трудового середовища. Вона сприяє стабільності, згуртованості колективу, створенню в ньому умов для самовияву і самореаліза-ції особистості, розвитку її творчих нахилів, соціаліза­ції молоді. Виокремлюють кілька її видів. Фізіологічна адаптація. Полягає у пристосуванні працівника до організаційних (змінність, розпорядок) і санітарно-гігієнічних умов праці. Професійна адаптація. Виявляється в оволодінні фаховими вміннями та навичками, формуванні профе­сійно необхідних якостей, розвитку стійкого позитив­ного ставлення працівника до своєї професії. Голов­ним показником професійної адаптації є швидкість та якість освоєння працівником своєї спеціальності. Соціально-психологічна адаптація. Суть її в ознайо­мленні працівника з членами колективу, особливостями міжособистісних стосунків, засвоєнні традицій і цін­ностей, вимог колективу. Показниками її є встановлен­ня позитивних взаємин з колегами, керівництвом тощо.

Цей загальний настрій поступово утверджується, набуває відносної самостійності, починає активно впливати як на індивідуальний настрій та ефектив­ність функціонування окремого працівника, так і на колективний настрій та результативність роботи, що свідчить про наявність у колективі певного соціально-психологічного клімату. Соціально-психологічний клімат — відносно стійкий і типовий для певної групи загальний емоційний настрій, який формуєть­ся в процесі спільної трудової діяльності колективу, спілкуван­ня між людьми. На його формування впливають три групи чинни­ків: макросередовище (суспільно-економічний лад, со­ціально-економічні умови життя людини, характер­ний для даного суспільства соціальний настрій); мезо-фактори (особливості великих груп суспільства, які різняться віком, соціальним станом, національністю, регіоном проживання тощо); мікрофактори — чинни­ки місцевого (локального) характеру: виробничі (зміст, характер, рівень організації, умови праці), со­ціальні (система оплати, стимулювання праці, органі­зація громадського життя, система інформування чле­нів колективу тощо), соціально-психологічні (стиль і методи керівництва, взаємовідносини у колективі), психологічні (особливості окремих членів колективу). Показники соціально-психологічного клімату поді­ляють на об'єктивні та суб'єктивні. До об'єктивних належать виробничі показники, які свідчать, наскіль­ки клімат впливає на виконання колективом голов­них завдань. Групу суб'єктивних показників станов­лять задоволеність працею та різними чинниками ви­робничого оточення, стабільність колективу (реальна та потенційна), задоволеність стосунками з колегами («по горизонталі») та керівництвом («по вертикалі»), рівень і частота конфліктів.

3.Соціологія управління - це галузь соціології, що вивчає соціальний аспект управлінської діяльності. Управляння необхідне як суспільству в цілому, так і кожній з його частин, тому ступінь організації механізмів управління може розгляда­тись як один з суттєвих показників рівня розвитку соціуму і окремих його підсистем. Відмінною рисою соціології управління є те, що об'єктом її дослід­ження виступає організована діяльність людей. Організована діяль­ність - це не просто спільна діяльність людей, об'єднаних загальними інтересами чи цілями, симпатіями чи цінностями. Соціологія управління допомагає правильно вибрати форми і мето­ди управління соціальними процесами. Предметом дослідження соціології управління є вся сукупність со­ціальних явищ і процесів в організації, зокрема: соціальні фактори ефективної діяльності керівника; формування організаційної культури; управлінське спілкування як соціально-рольова взаємодія особистостей.

Одним із ключових термінів у соціології управління є термін «організація». Організа­ція - це соціотехнічна система, у яку поряд з людиною, входять також елементи іншої природи (техніка, сиро­вина, матеріали і т. д.). Така соціотехнічна система має цільову функцію - виробництво того чи іншого виду продукції чи послуг. Ефективність діяльності організації звичайно оцінюється через ступінь досягнення постав­лених цілей. Виділяють два типи соціотехнічних систем: підприємства, зайняті виробництвом і розподілом матеріаль­них цінностей і послуг; установи, що функціонують у сфері розумової праці. До першого типу належать виробничі, торгові, обслуговуючі орга­нізації; до другого - освітні, лікувальні, культурні, управлінські, науко­ві. проектні. З іншого боку, всі соціотехнічні системи зіштовхуються з пробле­мою «особистість - суспільство». З цієї точки зору їх також можна роз­ділити на дві групи: 1) зайняті задоволенням людських потреб («працюючи на кож­ного», вони виробляють предмети матеріального і духовного споживання); 2) зайняті у сфері суспільної інтеграції («працюючи на ціле», вони здійснюють соціальний контроль і соціальне управління). Крім того, можна виділити проміжну групу організацій, зайнятих соціалізацією, і отже, «працюючих і на кожного, і на ціле суспільство». До них належать виховні, освітні, інформаційні і лікувальні установи.

Важливий аспект функціонування формальних організацій скла­дають владні стосунки. Оскільки в будь-якій організації існують і фор­мальні, і неформальні стосунки, правомірно говорити і про два типи лідерів: формальний і неформальний. Формального лідера називають керівником. Він призначається вищестоящим керівництвом і одержує відповідні владні повноваження, у тому числі на застосування санкцій. У системі неформальних стосунків також виділяється неформаль­ний керівник, звичайно називаний лідером. Він висувається з числа оточуючих його людей, приблизно рівних за статусом. І якщо відносно кого-небудь виникає необхідність у санкціях, то вони теж носять не­формальний характер, право на їх застосування ніде не зафіксовано. І як би хтось не прагнув стати лідером, він ніколи ним не стане, якщо оточуючі не будуть відповідно його сприймати. Керівник же часто за­ймає свою посаду незалежно від того, вважають його підлеглі гідним цієї ролі чи ні. Отже, феномен керівництва - це соціальний феномен, а феномен лідерства - психологічний. Разом з тим між цими феноменами є багато спільного, а саме: вони здійснюють координацію, упорядкування стосунків усередині організа­ції; реалізують процеси соціального впливу в колективі; ініціюють су­бординацію стосунків. Ця подібність функцій часто приводить до того, що лідерство пере­ходить у керівництво, а керівник - стає лідером (формальним і нефор­мальним), що значно підвищує ефективність управління в цілому.

Стосовно управлінської діяльності термін «організаційна культу­ра» охоплює велику область явищ духовного і матеріального життя: домінуючі в колективі моральні норми і цінності, прийнятий кодекс по­ведінки й існуючі ритуали, встановлені стандарти якості продукції, що випускається, навіть манера вдягатися. З проявами організаційної культури працівники і керівники зі­штовхуються постійно, зокрема при реалізації конкретної стратегії організації, у формах адаптації молодих співробітників, у поведінці ветеранів. Слід пам'ятати також про поведінковий кодекс, що орієнтує людину на певне ставлення до організації, роботи, інших людей і самого себе. Організаційна культура передбачає не тільки формування ділового кредо організації, але ідоведенняйого до кожного працівника, включен­ня його в систему особистої мотивації. Для цього працівникам постійно пояснюються основні положення ділового кредо, думка про необхід­ність поводитися відповідно до кодексу. Велике значення у справі виховання організаційної культури має формування зразків поведінки й адаптація до них нових співробітни­ків. Так, у деяких фірмах створюються спеціальні адаптаційні служби, що здійснюють наставництво. Однак ефект від впровадження організаційної культури буде неви­соким, якщо не одержала належного розвитку культура внутріфірмових стосунків. Остання виявляєтьсяв безлічіконкретнихформ: як звертаєть­ся начальник до підлеглих (на «ти» чи на «ви»), яким тоном, яке став­лення до ветеранів, чи дотримується службовий етикет при спілкуванні з жінками, як виглядає церемонія переходу з однієї посади на іншу. На жаль, дуже часто керівники не вважають своїм найпершим обов'язком формування організаційної культури на підприємстві. У такому випадку результат зразу проявляється: нежиттєздатні цехи, розчаровані співробітники, збиткові підприємства. Стійке порушення оптимального функціонування організації в соціології управління на­зивається організаційною патологією. Вона може бути пов'язана з над­мірним посиленням ролі формальних правил; з нейтральністю норм і правил; із соціальною дезорганізацією; бюрократизмом; утворенням клік і т. д. Проведення соціальної діагностики підприємств дозволяє виявити соціальні фактори, що визначають життєво важливі позиції організації. Знання останніх необхідне для своєчасного вживання заходів з норма­лізації і підвищення ефективності функціонування організації.

Теоретичні дослідження показали, а практичний досвід підтвердив, що формування організаційної культури залежить від особистості ке­рівника, типу його керівництва. З цією метою була складена матриця ти­пів керівників і їхня характеристика:

а)диктатор; стиль управління, повністю зосереджений на виробництві. На людей звертається мало уваги, робота в таких умовах не приносить задоволення, адміністратор вважається жорстким, кожен намагається вийти з-ігід його влади;

б)демократ; продуктивність праці низька. Морально-психологічний клі­мат хороший, але через велику кількість дебатів, обговорень результати страждають. Головний принцип: «Потрібно завжди бути самим собою»;

в)песиміст; стиль управління, не зосереджений ні на виробництві, ні на інтересах людей. Керівництво здійснюють випадкові люди, їх головний принцип: «Не перешкоджати ходу подій»;

г)організатор; найбільш продуктивний стиль керівництва, коли враховують­ся і інтереси виробництва, і інтереси людей. Менеджер зорі­єнтований на інновації, розвиток організації. Це ідеальна мо­дель типа керівника;

д)маніпулятор; компромісний стиль керівництва, коли найбільш бажаною вважається середня продуктивність. За рахунок маніпуляції людьми досягається результат. Головний принцип: «Не хапати зірок з неба».

Менеджер в ході своєї діяльності виконує такі соціальні ролі: керівник; інноватор; дипломат. В межах першої ролі керівник, спираючись на наявні знання та на­вички, повинен вміти приймати обґрунтовані і узгоджені управлінські рішення. Друга роль вимагає від менеджера вміння знаходити нові шляхи розвитку організації, мати схильність до нововведень. Згідно з третьою роллю менеджер повинен вміти вести переговори. Зараз керівники вищого рівня більшу частину свого часу витрачають на встановлення контактів. Враховуючи те, що головною метою менеджера є виконання роботи за допомогою інших людей, органцзація колективної діяльності, можна стверджувати, що він одночасно має бути і лідером. Це означає, що у його стилі поведінки має переважати співробітництво, а не залякуван­ня, він повинен вміти збалансовувати інтереси організації, людини і всього суспільства.

4.Протягом свого життя люди неодноразово зіштовхуються з конфліктами різного роду, їх рідко хто-небудь схвалює, але майже всі беруть в них участь. Слід відрізняти звичайну конкуренцію від конфліктів. В першому випадку суперники намагаються випередити, бути кращими, успішні­шими. В другому - робляться спроби нав'язати свою волю, змінити по­ведінку інших людей або навіть їх знищити. Соціальна неоднорідність суспільства, різниця в рівнях доходів, влади і престижу часто призводять до виникнення конфліктів. Вони є невід'ємною часткою суспільного життя. Труднощі розв'язання і локалізації конфліктів потребують з'ясуван­ня їх природи, причин виникнення, визначення типології і класифікації, ролі конфліктів в суспільному житті. Іншими словами, для дослідження цих питань необхідно звернутися до соціологи конфлікту. Отже, конфлікт - це зіткнення протилежних цілей, позицій, думок і поглядів опонентів чи суб'єктів взаємодії.

Перед соціологією конфлікту стоїть багато запитань, але найголов­ніше з них - чи можливе існування суспільства без конфліктів? Конф­лікт - це прояв дисфункції організацій, девіантної поведінки індивідів і груп, аномалії в суспільному житті чи це е нормальна, необхідна фор­ма соціальної взаємодії між людьми? Одна з найважливіших проблем соціології конфлікту - вивчення природи і головних учасників соціального конфлікту. Тут також мають місце різні підходи. Марксистська концепція конфлікту базується на вченні про суспільне протиріччя як головну рушійну силу соціальних змін, які в умовах класово-антагоністичних формацій в соціально-еко­номічній і політичній сферах реалізуються у вигляді класової боротьби. Класи в марксистському вченні - це, перш за все, економічна реальність, оскільки класовотворчою ознакою е стосунки власності. Тобто основою соціальних конфліктів є боротьба за власність. Причому існує два види такої боротьби: 1) за зміну принципів розподілу матеріальних благ; 2) за зміну критеріїв їх розподілу в межах даної суспільної системи. Бо­ротьба першого виду призводить до зміни основ соціального устрою і за­вершується соціальною революцією. Боротьба другого виду передбачає поступове удосконалення суспільних стосунків шляхом реформ. Відносно функцій конфліктів в науковій літературі думки розділили­ся: в більшій мірі вони приносять користь чи шкоду? Без сумніву, конфлікт сприяє розрядженню психологічної напруги у стосунках протиборчих сторін. Іншою позитивною функцією є комунікативно-об'єднувальна. За допомогою цієї функції учасники конфлікту усвідомлюють свої і чужі інтереси, пристосовуються один до одного. Конфлікт також є каталізатором соціальних перетворень. Це відбу­вається тоді, коли учасники починають шукати шляхи взаємодії. Негативні функції проявляються в дестабілізації відносин, заго­стренні емоційних переживань, руйнуванні соціальних спільнот, погір­шенні економічних показників життя суспільства.

Які бувають типи конфліктів? Їх можна розділити за багатьма ознаками, наприклад: за сферами життя: економічні, ідеологічні, політичні; за суб'єктами, що беруть в них участь: внутрішньособистісні, міжособистісні. міжгрупові; за зонами розбіжностей: конфлікт приналежності і конфлікт із зовнішнім середовищем. У наведений класифікації другий і третій пункт потребують по­яснення. Так, внутрішньоособистісний конфлікт відбувається на рівні індивідуальної свідомості; міжособистісний - між двома і більш людь­ми однієї чи декількох груп; міжгруповий - між соціальними групами і соціальними спільнотами людей із протилежними інтересами. Це найпоширеніїиий конфлікт. Конфлікт приналежності відбувається, коли індивід входить одночасно у дві конкуруючі групи, що переслідують одну мету. Конфлікт із зовнішнім середовищем виникає, якщо індивід чи група зазнають утиску ззовні, насамперед з боку адмшістративних і економічних норм і розпоряджень. Вони вступають у конфлікт з інсти­тутами, що підтримують ці норми і розпорядження. Американський вчений А. Ралпопорт запропонував таку класи­фікацію конфліктів: «сутичка», «дебати», «гра». У її основу покладено ознаку - можливість досягнення згоди. Так, при «сутичці» ні перегово­ри, ні компроміс неможливі, тому що супротивників розділяють непри­миримі протиріччя. «Дебати» допускають суперечки, маневри, отже, компроміс можливий. «Гра» припускає взаємодію в межах одних і тих самих правил, тому структура відносин зберігається.

Соціологія конфлікту розробила дві моделі, що характеризують конфлікт: процесуальну і структурну. Процесуальна модель акцентує увагу на динаміці конфлікту, виникненні конфліктної ситуації, перехо­ді конфлікту від однієї фази до іншої, на формах конфліктної поведінки, кінцевому вирішенні конфлікту. Структурна модель акцентує увагу на аналізі умов, що лежать в основі конфлікту і визначають його динамі­ку. Основна мета цієї моделі - встановити параметри, що впливають на конфліктну поведінку, і конкретизувати форми цього впливу. Як правило, в соціальному конфлікті виділяють 4 стадії: передконфліктну, конфліктну, вирішення конфлікту і післяконфліктну. В свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятись на ряд фаз. Так, передконфліктна стадія має дві фази. На першій, початковій, фазі проходить усвідомлення конфліктуючими сторонами протилеж­ності їх інтересів, цілей, цінностей і т. ін. На другій фазі конфлікт із латентної форми переходить у відкриту і виражається у демонстрації конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характерна для другої, основної стадії розвит­ку конфлікту. Вона означає дії, спрямовані на блокування досягнення протилежною стороною її цілей і інтересів. Першою фазою другої стадії є формування психологічної установки на боротьбу. При цьому розбіж­ності загострюються, зростає агресивність, формується «образ ворога». Учасники максимально використовують всі ресурси для реалізації своїх намірів і інтересів (фізичну силу, інформаційні засоби, владу, статус, гроші, територію, час, прихильників і т. ін.). Велике значення має оточуюче середовище: воно може бути сти­мулюючим, нейтральним фактором або виконувати роль каталізатора конфлікту. Друга фаза другої стадії - вибір подальшої стратегії поведінки: зростання напруги; зменшення напруги за рахунок переходу конфлікту у скриту форму; пошук шляхів вирішення конфлікту. Якщо обрано третю програму поведінки, настає третя стадія роз­витку конфлікту - його вирішення. Вирішення може бути повним або частковим. В першому випадку конфлікт завершується і на об'єктив­ному, і на суб'єктивному рівнях («образ ворога» змінюється на «образ партнера»), У другому випадку зовні конфлікт завершується, але вну­трішні спонукальні причини продовжувати боротьбу зберігаються. На заключній - післяконфліктній стадії - учасники намагаються остаточно зняти протиріччя, узгодити цілі, інтереси, ліквідувати емо­ційну напругу і відмовитись від будь-якої боротьби.

Чи існують стилі поведінки, найбільш адекватні відповідній конф­ліктній ситуації? Система стилів поведінки дозволяє кожній людині «обрати» свій власний стиль вирішення кон­фліктів. Він зумовлюється співвідношенням прагнень вдо­вольнити свої інтереси й інтереси іншої сторони. Такими стилями є: стиль конкуренції, стиль ухиляння, стиль співробітництва, стиль пристосування, стиль компромісу. Кожен з наведених стилів ефективний тільки за певних умов і жо­ден не може бути названий найкращим. Всі ми повинні вміло викорис­товувати названі стилі і свідомо робити той чи інший вибір, врахову­ючи конкретні обставини. Найкращий підхід буде визначатися ситу­ацією, а також складом характеру учасника. Крім найбільш бажаного стилю, слід визначити також альтернативний. Такий підхід дозволить продемонструвати гнучку поведінку, бути більш вільним у виборі при зіткненні з конкретними конфліктними ситуаціями.

Вивчення проблеми соціальних конфліктів, оволодіння методами їх вирішення особливо актуальні зараз - в період формування в Україні ринкових відносин. Об'єктивні протиріччя, що служать джерелом конфліктів в нинішній Україні, умовно можна розділити на два типи: викликані соціально-економічною, матеріально-побутовою не­рівністю соціальних груп; викликані ідеологічними, політичними розбіжностями. Поглиблення протиріч першого типу приводить до поляризації су­спільства, збільшення контрастів між багатством і бідністю. Поглиблен­ня протиріч другого типу призводить до розчарування багатьох людей в політиці і політиках, до зростання невпевненості у завтрашньому дні, психологічної напруги. В результаті можна констатувати, що в Україні сформувалась нова соціальна структура і новий тип соціальних відно­син, що поглиблення соціальної нерівності спричиняє безліч конфлік­тів, які допоможе вирішувати знання соціології конфліктів.

 


Читайте також:

  1. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн
  2. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
  3. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
  4. Безробіття: сутність, види, соціально – економічні наслідки.
  5. Бізнес-план підприємства: сутність та складові
  6. Біологічна, соціальна та психологічна сутність здоров’я.
  7. Бурхливий розвиток емпіричної соціології
  8. Бюджетне регулювання, його сутність та методи здійснення
  9. Бюджетні установи: сутність та класифікація.
  10. Взаємозв'язок соціології з іншими науками
  11. Видатки бюджету, їх сутність, склад і класифікація
  12. Визначаючи сутність девіантної поведінки, необхідно зазначити, що вона поділяється на два типи.




Переглядів: 728

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Тема 7. Галузеві соціологічні теорії сфери економіки | Соціологія масових комунікацій: предмет, об’єкт, основні підходи.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.026 сек.