• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 7. Галузеві соціологічні теорії сфери економіки

Змістовий модуль ІІІ. Соціологічні теорії середнього рівня.

План.

Тема 6. Культура як соціальний феномен.

1. Поняття, сутність, характеристики та функції культури.
2. Основні елементи культури та їхні характеристики.
3. Типологізація культурної картини світу.
4. Закономірності культурного життя суспільства.

1.Культура – це сукупність матеріальних і духов­них цінностей, створених і створюваних у результаті творчої діяльнос­ті людей, історично сформована сукупність соціаль­них норм і цінностей даної суспільної системи. Норми і цінності культури генетично не успадковуються, тому культура своїм існуванням демонструє соціальну природу, виражаючи кожен момент спрямованості суспільства на створення, збереження і поширення результатів людської діяльності. Культура як явище витка­не зі свідомості, його елементів. Але культура не взагалі свідомість, не окремі її елементи, а спосіб, метод ціннісного освоєння дійсності. Адже спосіб, метод виявлення цінностей і є культура. Зміна взаємозв'язків людей приводить до еволюції культури. З такого погляду, світ людської культури виступає сферою формування, розвитку і прояву сутнісних сил людини, їх реалізації у природі і суспільстві. У сучасних умовах культура - не просто наукове поняття, вона по­діляється на багато різновидів: культура поведінки, побуту, почуттів, управління, дозвілля, духовна культура, культура людини, культура ро­дини.

У соціології під культурою розуміється не відношення речей і не відношення ролей у системі соціальної організації, а відносини самих людей, що зв'язують їх як особистості, і суб'єктів суспільного розвитку. З позицій соціології фіксується три основні сфери прояву людської культури. По-перше, відношення людини до навколишньої приро­ди. Культура людського суспільства виявляється у гармонії його вза­ємозв'язків з природою у різних сферах: на виробництві, відпочинку, у побуті. По-друге, культура – це відношення людей один до одного. Від сту­пеня усвідомлення факту взаємозв'язку людей залежить рівень культу­ри міжособистісних, міждержавних, міжетнічних відносин, культурний клімат взаємин у колективі, у побуті, у сім'ї. По-третє, культура – відношення людини до самої себе. Культурна діяльність індивіда - це постійне самовиховання, самопізнання, само­дисципліна, саморозвиток. Рівень культури особистості виявляється у виробленні позитивного відношення до придбання знань, у формуванні стійких моральних принципів, у розвитому почутті краси, у шляхетно­му зовнішньому вигляді, у підтримці гарного здоров'я.

У XX ст. під культурою стали розуміти не тільки художньо-творчий процес (мистецтво), а насамперед звичаї, традиції, цінності, погляди, що існують у суспільстві, тобто всю сферу соціального саморозуміння люди­ни. Звідси підвищений інтерес до вдосконалювання як зовнішніх умов людського існування, так і внутрішньої природи самої людини. Розкри­ваючи зміст поняття "культура", сучасні дослідники, як правило, ототож­нюють її із сукупністю норм, цінностей, ідеалів, що виконують функцію соціальної орієнтації людей у суспільстві. Під культурою вони розумі­ють специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, в сукупності соціальних норм та інститутів, у духовних цінностях. Культура розгляда­ється як система взаємозв'язків людини і природи, людини і суспільства, людини і людини. Таким чином, термін "культура" на сучасному етапі став розумітися і як сукупність цінностей (духовних і матеріальних), і як жива людська діяльність щодо їх створення, поширення і збереження. Водночас вона являє собою всю сукупність небіологічних (тобто набутих), а також не­природних аспектів життя людей, що є основною рисою, яка відрізняє їх від тварин. На основі цього виділяють три основні характеристики, на які звертають увагу більшість дослідників культури:

1)культура — це те, що відрізняє людину від тварин, те, що властиво тільки людському суспільству;

2)культура — це те, що не передається біологічно, а досягається на­вчанням; культура не детермінована особливостями людини як виду, а створена власне нею; культура протилежна природі;

3)культура передається за допомогою символічних форм (мови, творів мистецтва, виробів, інструментів тощо), що пов'язані з ідеями.

Культура як система понять, цінностей та оцінок значною мірою визначає те, як бачить світ людина, яка є її носієм. Для більш предметного уявлення цієї ідеї було введено поняття культурної картини світу, що відрізняється від наукової картини світу. Культурна картина світу містить всю сукупність соціального досвіду, набутого певним народом упродовж всієї історії свого існування. Культурна картина світу може вважатися сьогодні поняттям, що узагальнює всі наукові підходи, які застосову­ються при вивченні сутності та змісту категорії "культура". Виходячи із викладеного можна визначити основні функції культури (тобто сукупність її ролей), які вона відіграє у функціонуванні та розвит­ку сучасного суспільства. Основними серед них є такі:

1)людинотворча, або гуманістична функція культури — полягає у розвитку творчого потенціалу людини в усіх формах її життєдіяльності;

2)гносеологічна, або пізнавальна функція культури — полягає в тому, що культура є основним засобом пізнання і самопізнання суспільства, соціальної спільноти, групи й окремої людини;

3)кумулятивна функція культури — спрямована на накопичення і збереження соціального досвіду, отриманого культурою в результаті взаємодії індивідів усередині культури і взаємодії з іншими культурами. Існування цієї функції дає змогу визначити культуру як особливий засіб передавання соціальної інформації;

4)інформаційна функція культури — полягає у трансляції соціально­го досвіду, що до того ж забезпечує зв'язок часів — минулого, теперіш­нього і майбутнього;

5)комунікативна функція культури — пов'язана із передаванням по­відомлень під час спільної людської діяльності, яка також передбачає транс­ляцію соціального досвіду (в тому числі і між поколіннями); це функція соціального спілкування, завдяки якій забезпечується адекватність взаємо­розуміння між людьми;

6)нормативно-регулююча або управлінська функція культури — по­лягає в тому, що культура є важливим інструментом соціального управ­ління поведінкою людини в суспільстві. Адже суспільство за допомо­гою культури створює орієнтири для людських дій і систему контролю за цими діями;

7)ціннісно-орієнтаційна функція культури — задає певну систему координат або своєрідну "карту життєвих цінностей", в яких існує і на які орієнтується людина у процесі суспільної життєдіяльності;

8)інтегруюча функція культури — забезпечує цілісність самої куль­тури, усвідомлення цієї цілісності індивідами, що належить до неї. Ця функція здійснюється за рахунок створення системи знань, цінностей і норм, що є гарантом стабільності функціонування соціальних систем.

Усі перелічені функції дають можливість визначити культуру як меха­нізм ціннісно-нормативної інтеграції соціальних систем.

2.Головна увага в соціології приділяється насамперед до­слідженню проблем функціонування і розвитку культури в суспільстві як складної соціальної системи, яка за допомогою знаково-символічних, ціннісно-пізнавальних та синтетичних елементів спрямовує, координує та регулює соціальну діяльність людей. Фактично системоутворюючі еле­менти культури є одночасно і проявами її численних форм та видів, які суттєво впливають на розвиток сучасного суспільства. До основних еле­ментів культури як соціальної системи належать такі:

1.Цінності — це визнані всім суспільством або більшістю його чле­нів уявлення про те, до яких цілей повинна або може прагнути людина, або до чого вона прагнути не може (наприклад, десять християнських заповідей).

2.Норми — це правила і стандарти поведінки, яких має дотримувати­ся людина, якщо вона розподіляє систему цінностей культури. Норми під­тримуються певними санкціями, тобто покараннями за їх порушення або нагородами за їх якісне виконання. Відповідно санкції можуть бути як негативними, так і позитивними.

3.Звича ї— це усталені схеми поведінки, обов'язково на рівні культури загалом. Їх можна охарактеризувати як культурні звички.

4.Етикет — це сукупність правил поведінки по відношенню до ін­ших людей, що охоплює особливі традиції, ритуали і норми, які були ви­роблені суспільством або його частиною і можуть мати релігійне, філо­софське чи якесь інше обгрунтування; як правило, етикет характерний для вищих прошарків суспільства.

5.Традиції — це сукупність елементів культурної спадщини, які пере­даються із покоління в покоління і є цінністю в межах цієї культури.

6.Мова — це сукупність знаків і символів, що використовується чле­нами суспільства для здійснення комунікацій, а також в рамках вторин­них моделюючих систем (в художній літературі, поезії, ритуальних текс­тах тощо). Мова являє собою систему, що відбиває і підтримує картину світу, характерну для цієї культури, а також забезпечує відповідний соці­альний контроль, оскільки норма взагалі не може існувати, якщо вона не виражена мовою.

7.Обряди — це сукупність колективних людський дій, що втілюють у собі певні уявлення і цінності конкретного суспільства і викликають у всіх носіїв цієї культури аналогічні почуття; такі почуття носять, як пра­вило, колективний характер.

8.Ритуали — це сильно стилізовані та ретельно сплановані набори жестів і слів, які виконуються особами, підготовленими та вибраними для цього. Ритуали наділені особливим символічним значенням. Вони досить поширені у релігійній, політичній (наприклад, підписання міжна­родних угод) і навіть побутовій сферах (ритуал шлюбу, посвячення у сту­денти, отримання паспорта тощо).

9.Церемонії — це послідовні дії, що мають символічне значення і присвячені святкуванню будь-яких знаменних подій або дат, функція яких полягає в урочистому підкресленні особливої цінності для суспільства чи будь-якої соціальної групи подій, що відзначаються (коронування — це яскравий приклад важливої для суспільства церемонії).

10.Уподобання — це звичаї, що мають матеріальне значення. До цієї категорії, як правило, входять такі форми поведінки людей, що властиві тому чи іншому суспільстві і мають моральну оцінку. У багатьох суспіль­ствах вважається аморальним ходити голим по вулицях (хоча це дозволя­ється робити у своїй домівці), ображати літніх людей, бити жінку, крив­дити слабшого, знущатися над інвалідами. Узагалі, що саме вважати мо­ральним, залежить від рівня культури певного суспільства. Особливою формою уподобань є табу.

11.Табу — це абсолютна заборона, що накладається на будь-яку дію, слово, предмет тощо. Це явище було особливо поширене у традиційному суспільстві. Табу охороняло людей в архаїчному суспільстві від небезпе­ки, пов'язаної з доторканням до трупу або із вживанням отруєної їжі. У сучасному суспільстві табу накладається, наприклад, на кровозмішення, канібалізм, осквернення могил тощо.

12.Закони — це різновид уподобань. Вони є нормою поведінки, які оформляються парламентським або урядовим документом, тобто підкріп­люються політичним авторитетом держави і вимагають обов'язкового виконання. Розрізняють два види законів: звичаєве та формальне право. Звичаєве право — це сукупність неписаних правил поведінки в доіндустріальних суспільствах, що санкціоновані державою. Із звичаєвого пра­ва поступово виникли формальні юридичні закони, що закріплюються конституцією — основним політичним законом країни. Порушення законів несе за собою кримінальні покарання, найсуворішим з яких є смерті кара. За допомогою законів суспільство захищає найвищі цінності: життя людини, державну таємницю, людські права і гідність, власність, мораль.

Таким чином, на підставі основоположних елементів культури як соціальної системи — цінностей, норм, уподобань, законів, традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, мови, табу тощо — кожний народ розвиває інші аспекти культури: мистецтво, науку, філософію, ідеологію, літератур політику, фізичну культуру, дозвілля.

Необхідно також зазначити, що при соціологічному дослідженні культури розрізняють культурну статику і культурну динаміку. Культурна статика — це внутрішня будівля культури, тобто певна сукупність елементів, що її конституюють, і зв'язків між ними. А культурна динаміка, у свою чергу, описує ті зміни, яких зазнає культура при поширенні у часі (історичний аспект) або у просторі (розширення культури, збільшення числа її носіїв).

3.У соціології, як свідчить аналіз, існує кілька традиційних площин роз­поділу й типологізації культурних явищ і процесів.

За суб'єктом або носієм культури виділяють культуру суспільства загалом або культуру нації, класу, інших соціальних груп (демографічних, територіальних тощо) чи культуру окремої особистості.

За функціональною роллю культуру можна поділити на загальну (актуальну), необхідну кожному членові того чи іншого суспільства, і спеціальну (професійну), необхідну людям тієї чи іншої професії. При цьому чітко встановлених меж між загальною і професійною культурами немає.

За походженням виділяють такі форми культури, як на­родну, що виникає певною мірою стихійно і не має конкретного "персо­ніфікованого" автора (наприклад, фольклор); елітарну культуру, яка ство­рюється інтелігенцією, професіоналами, тобто в якій завжди можна чітко встановити авторство; масову культуру, що має величезну аудиторію та доступна для всіх верств населення.

Виокремлюють також такі види культури як домінуюча культура, субкультура та контркультура. Домінуюча культура — це культура, яку поді­ляють більшість членів того чи іншого суспільства і яка є антонімом контркультури. Субкультура — це культура, сформована в тій чи іншій соціаль­ній групі, в тому чи іншому співтоваристві. Контркультура — це сукупність культурних норм, цінностей, способів комунікації і т. ін., що вироб­лена членами певної соціальної групи (класу) на противагу загально­прийнятим нормам і цінностям. Обов'язковою ознакою контркультури завжди є її опозиційність у суспільстві.

У соціології розрізняють також культуру духовну і матеріальну. Матеріальна культура — це предмети ремесел, виробництва, техні­ка, технології, споруди, знаряддя праці тощо, тобто артефакти (все, що зроблене руками людини). Духовна культура (тобто нематеріальна культура) містить у собі все те, що не має безпосереднього матеріального субстрату, але виражається лише опосередковано у продуктах матеріальної культури: мова, ідеоло­гія, знання, цінності, звичаї тощо. Розподіл на матеріальну і духовну культуру є найбільшою мірою умов­ним, крім того існує ціла низка начебто "наскрізних" типів культур: еко­логічна, фізична, економічна, політична. За своїм характером і “цільовим призначенням” культура буває також релігійною і світською.

Говорячи про типи культури, необхідно виділити закономірності розвитку культури в сучасному суспільстві:

• залежність типу культури від природних і штучних умов життя суспільства та її зворотний вплив на їх зміну;
• послідовність у розвитку культури. Вона може бути тимчасової» (вертикальною) і просторовою (горизонтальною), позитивною (продовження тієї чи іншої культурної традиції) і негативною (заперечення колишнього культурного досвіду);
• нерівномірність розвитку культури, що виявляється у двох аспектам а) розквіт і занепад культури не збігаються з епохами розквіту й занепад в інших сферах громадського життя, наприклад в економіці; б) форми види культури розвиваються також нерівномірно.
• особлива роль особистості, людської індивідуальності у культурному процесі, його подальшому розвитку.

Велике значення для розвитку і функціонування культури мають також і якісні зміни в науці і технологіях, що відкривають нові можливості для виробництва і поширення культурних цінностей. Тут можна виділити три якісних стрибки: 1)поява писемності, що дало змогу зберігати здобутки культури й обмінюватися ними; 2)винахід друкарства, завдяки якому різко збільшився обсяг поширення культурної продукції; 3) сучасні досягнення науки і техніки (телебачення, відео- і звукозапис, голографія, інформаційні системи і технології, нові матеріали в архітектурі). Технічне оснащення спочатку породжувало лише райдужні надії. Здавалося, що завдяки могутнім технічним засобам культура може набагато раніше, а також глибше й ефективніше соціалізувати людину. Але основні очікування "культурного злету" виявилися поки що не реалізованим. Мало того, соціологи встановили, що культура людини у сучасному суспільстві все більше починає втрачати свою цілісність, стає “мозаїчною”. Найголовнішу роль у створенні сучасної "картини світу" пересічної людини відіграє сьогодні те, що вона прочитає на афіші, побачить у кінотеатрі чи по телебаченню, дізнається з газет або довідається із розмов колегами по службі та сусідами.

Науково-технічна революція на сучасному етапі суспільного розвиті стимулювала широке поширення саме масової культури. Сутність масової культури, таким чином, полягає в тому, що вона створюється переважно для споживання. Головна її функція — розважально-компенсаторна. Це культура, позбавлена внутрішнього джерела розвитку і функціонує на основі соціального замовлення. Вона є масовою за обсягом, тобто за охопленою аудиторією, і за часом, тобто виробляється постійно, щоденно. У масовій культурі одержує гіпертрофоване вираження одна зі сторін культури — адаптивна, причому в полегшеному, поверхневому варіанті. У результаті масова культура перетворюється в особливий вид бізнесу. При цьому вона не стільки споживається людиною, скільки спо­живає саму людину, заслоняючи від неї і заступаючи їй інші пласти куль­тури. Типовим прикладом масової культури можуть бути нескінченні теле­візійні серіали, так звані мильні опери. Масова культура, таким чином, модифікується з урахуванням специ­фічних характеристик різних соціальних груп. При цьому змінюються і способи її впливу: вона не тільки стає більш вибірковою, технічно доско­налою, винахідливою, а й використовує механізм статусного споживання як основний інструмент. Так, купівля тих або інших речей зумовлена не стільки їх технічними характеристиками і розумінням їх функціонально­сті, скільки розумінням престижності та значущості.

Якщо справжня і масова культури різняться своїми цілями і цінностя­ми, то відносно панівної у суспільстві культури виділяють ще субкультуру та контркультуру, тобто культури різних соціальних груп: вікових, професійних, територіальних, поселенських. Останніми роками соціологи багато уваги приділяють вивченню мо­лодіжної субкультури. На думку багатьох соціологів, субкультурна актив­ність молоді залежить від низки чинників: 1)від рівня освіти. У осіб з низьким рівнем освіти, наприклад в учнів ПТУ, вона значно вище, ніж у студентів вищих закладів освіти; 2)від віку. Пік субкультурної активнос­ті припадає на 16—17 років, а в 21—22 роки вона помітно падає; 3)від місця проживання. Рухи неформалів характерніші для міста, ніж для села, тому що саме місто із його великою кількістю соціальних зв'язків дає реальну можливість вибору тих або інших цінностей і форм поведінки.

Необхідно також зазначити, що субкультура, яка перебуває у стані відкритого конфлікту, тобто явної конфронтації стосовно пануючої культу­ри, називається контркультурою. Інакше кажучи, контркультура — це ком­плекс або набір норм і цінностей будь-якої соціальної групи, що різко суперечать нормам і цінностям, панівним у суспільстві, частиною якого є ця група. На сьогоднішній день контркультура це: а) тип протестуючого світовідчуття; б) альтернативний стиль життя, опозиційний панівному; в) антитрадиційні форми художньої творчості.

4.У процесі розвитку культурного життя суспільства виявляються нові закономірності, які можна виділити у чотири групи показників:

1)рівень розвитку суспільної свідомості, інтенсивність протікання культурних процесів;

2)домінуючий тип культурної орієнтації суспільства;

3)ступінь утвердження у суспільній свідомості цінностей людського існування;

4)культурний розвиток суспільства у взаємовідносинах пануючої культури з іншими культурами.

З цього слідує, що культурне життя підкоряється різним закономірностям. Серед них виділяються закономірності, притаманні суспільству, закономірнос­ті взаємозв'язку культури і системи відтворення матеріального життя, інших сфер життєдіяльності людей (економічних, політичних, сімейних, побутових й ін.), закономірність власне культурного життя, закономір­ності взаємозв'язку різних рівнів організації культурного життя. Закономірності не завжди виявляються у чистому вигляді, найчасті­ше їх вплетено у різноманітні соціальні процеси, характеризуючи зміну і розвиток соціальних суб'єктів культурного життя.

Соціологія культури вивчає взаємодію духовного виробництва і духовних потреб, що виступають її вихідними підсистемами. Катего­рії соціології культури мають визначену специфіку. Відбиваючи і ви­ражаючи лише один, а саме соціокультурний, бік суспільства, категорії несуть різну структурно-функціональну спрямованість. Категорії спе­цифічні тому, що, з одного боку, вони конкретизують зміст загально соціологічних категорій, збагачуючи тим самим науковий апарат соціо­логії, а з іншого боку – розширюють функціональну значущість катего­рій культури, надаючи їм більш широке поле осмислення й аналізу. Умовно всі категорії соціології культури поділяють на два розряди: методологічні і процедурні. Кожна категорія відбиває лише окремий зріз соціокультурної реальності, і тільки їх системна єдність забезпечує адекватність розуміння культурного процесу.

Для більш ефективного розуміння закономірностей розвитку культури, у середині XVIII ст. вводиться поняття «цивілізація» (від латинського - держава, місто, громадянин). Цивілізація - соціальна організація громадського життя, що харак­теризується загальним зв'язком індивідів, їх об'єднань, що забезпечує існування і прогресивний розвиток людства. Вводячи поняття цивіліза­ції, вчені ставили мету: показати прин­ципову відмінність людського суспільства від тваринного світу, з од­ного боку, і відмінність суспільства від всіх інших, – з іншого. Пізніше під цивілізацією стали розуміти суспільство з визначеною сукупністю цінностей, збагачуваних на шляхах соціального і культурного прогресу. Цивілізація характеризує суспільство, що знаходиться на високому рівні розвитку культури і суспільного прогресу. Співвідношення понять “цивілізація” і “культура суспільства” про­ведено А. Вебером. Розвиток цивілізації відбувається у визначених со­ціально-історичних і культурних умовах, що залежать від економічних і політичних факторів. Тому якщо поняття «цивілізація» вживається для позначення визначеного історичного ступеня розвитку суспільства, то під поняттям «культура суспільства» мається на увазі об'єктивну дій­сність, яка створюється людською діяльністю й забезпечує збереження і нарощування сутнісних характеристик людини.

Виходячи із всього сказаного, соціологія культури розвивається і вирішує конкретні задачі дер­жавної культурної політики, що виступають актуальними проблемами самої соціології культури. Найбільш важливі з них: наукове обґрун­тування оптимальних пропорцій і темпів розвитку культури в Украї­ні, ефективні шляхи розвитку культури в окремих регіонах України, комплексне дослідження духовних потреб, інтересів і запитів населен­ня регіонів, розробка планів і програм культурного розвитку окремих регіонів.

Культура України, починаючи з епохи Київської Русі, завжди представляла відкриту систему для спілкування з культурами сусідніх наро­дів. З проголошенням політичної незалежності України в процесі дер­жавотворення для української культури відкрилися якісно нові можли­вості, визначилася її нова роль. Відбувається легалізація української культури, її демократизація. Самостійне буття українського народу має бути забезпечене адек­ватним культурним потенціалом, створенням нового культурного се­редовища. Українська культура сьогодні потребує серйозної підтримки і за­хисту. Саме національна еліта та національні державні структури, дер­жава загалом покликані оптимізувати культурні чинники, підкреслити рівень української культури.

В Україні йде процес пошуків загальнолюдського змісту в національ­ній культурі, і на такій основі формується новий тип мислення, культу­ра стає самостійним об'єктом. Усе більшого значення набуває взаємодія, діалог, взаєморозуміння різних культур, у тому числі відносини сучас­ної культури України і традиційних культур Заходу і Сходу, що розви­ваються, країн Азії, Африки, Латинської Америки.

У процесі національного відродження України, створення держав­ності стало особливо ясно, що не можна рухати вперед виробництво, не піднімаючи рівень правової компетенції людей, культури дискусій, по­літичної культури народу, не можна вдосконалювати соціальну сферу, не приділяючи уваги культурі спілкування, поводження. Розвиток ін­формаційної техніки поставив перед суспільством проблему комп'ютер­ної грамотності населення. І яку сферу діяльності не взяти, скрізь рух уперед пов'язаний з підвищенням не тільки професійної, але і загальної культури. Підйом культури дозволяє ефективніше, раціональніше вирі­шувати соціальні проблеми, створює умови зростання культури, куль­турності, розвитку творчої активності мас.

Ураховуючи внутрішню неоднорідність культури як соціального яви­ща, українські соціологи зробили спробу створити багаторівневу модель, за якою сутнісна розмаїтість культурних змін зумовлена розмаїттям "викликів" до культури з боку суспільства, що постійно змінюється:

1.Деідеологізація культури і ліквідація державної монополії на культуру.

2.Приватизація і комерціалізація культури.

3.Зростання інтересу до минулої культурної спадщини, в тому числі до релігії і церкви.

4.Виокремлення національних культур і використання їх як інструменту політики, як засіб завоювання довіри виборців.

5.Посилення культурно-комунікативної апатії, послаблення інтерес до читання на користь візуальних, видовищних форм (телебачення, відео різке зменшення рівня відвідуваності кінотеатрів, музеїв, бібліотек, картинних галерей.

6.Особливу тривогу викликає стан української мови, який можна розглядати як індикатор культури. Він організує характер і спосіб сприйняття реальності. За кілька десятиліть в українській мові відбулися глибині зміни, що призвели до зниження рівня грамотності, поширення офіційного суржика, зростання лихослів'я і широкого вживання "матірного змащення" у повсякденній мові.

Таким чином, вивчення місця і ролі культури в суспільному житті, закономірностей її розвитку має велике практичне значення. Підвищені культурного рівня населення є необхідною передумовою соціально-економічного зростання української держави.

Читайте також:

1. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
2. Аварії з викидом (загрозою викиду) сильнодіючих отруйних речовин на об'єктах економіки.
3. Аграрний комплекс національної економіки.
4. Адміністративної економіки.
5. Аксіоматичний метод у математиці та суть аксіоматичної побудови теорії.
6. Альтернативні теорії вартості
7. Альтернативні теорії капіталу
8. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання
9. Альтернативні теорії максимізації
10. Альтернативні уявлення щодо макроекономічного регулювання: теорії раціональних сподівань та економіка пропозиції. Крива Лафера.
11. Альтернативні шляхи охорони атмосфери
12. Альтернативні шляхи охорони атмосфери

Переглядів: 811