• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Соціальна стратифікація та соціальна мобільність сучасного суспільства.

Соціальні статуси і ролі – головні елементи соціальної структури суспільства.

Суспільство як предмет соціологічного аналізу.

План.

4. Соціальні зв’язки, взаємодії, відносини та інститути.

1.Суспільство є однією з вихідних категорій соціології. Поняття суспільства застосовується в різних аспектах: для позначення конкретного окремого суспільства (україн­ського, німецького, італійського); для позначення тієї чи іншої конкретної сукупності людей, об'єднання за будь-якою ознакою (суспільство автолюбителів, суспіль­ство непитущих); для позначення сукупності всіх існуючих і окремих суспільств, що існували, тобто усьо­го людського суспільства в цілому (первісне суспільство, людське суспільство). Це філософський підхід до розгляду суспільства. Потребу в соціологічному аналізі суспільства викликано ланкою обставин. Це і прагнення кожної грамотної людини розрізняти по­всякденне і наукове представлення про суспільство; і бажання людей правильно осмислювати процеси, пов'язані з формуванням багатона­ціонального українського цивільного суспільства; і прагнення зрозу­міти процеси, що ведуть до розпаду одних політичних співтовариств і утворенню нових; й інтереси до наукового з'ясування формаційних і цивілізаційних початків, що складають основу кожного конкретного суспільства.

На відміну від філософського соціологічний підхід дозволяє роз­глядати суспільство як відкриту соціальну систему. Комбінації різних філософських, економічних доктрин, поглядів у соціологічному знанні породили мозаїчну картину бачення суспільства. Незважаючи на все розмаїття підходів, їм властиве загальне: пер­ше - визначити сукупність компонентів, що утворюють суспільство (індивіди, особистості, соціальні спільності, соціальні групи, соціальні інститути); друге - усвідомити призначення суспільства в історичному процесі (задоволення потреб, розвиток індивіда, розвиток і збережен­ня культури, виробництво цивільного життя); третє - знайти визна­чальний елемент, що зв'язує суспільство в єдине ціле (належність до загальної ідеї, ідентифікація з визначеним типом культури, спосіб ви­робництва матеріальних і духовних благ).

Виходячи з усього сказаного, можна зробити висновок, що суспільство - сукупність людей, об'єднаних конкретними інтересами, потребами, або взаємними симпатіями, або певним видом діяльності. Це ненаукове визначення. У соціології по­няття «суспільство» має більш широкий, універсальний зміст і сутність. Якщо в звичайному визначенні суспільства підкреслювалась взаємодія індивідів, їх взаємозв'язки і відносини, що складались між ними, то у визначенні соціології суспільство - сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, в яких відображаються їх всебічна залежність один від одного. Суспільство - структурно або генетичне певний тип (рід, вид, підвид тощо) спілкування, що становить історично певну ці­лісність або відносно самостійний елемент (аспект, момент) етичної цілісності. Суспільство - це згусток зв'язків і взаємодії, що складаєть­ся міх людьми в процесі практично-господарської діяльності, в процесі соціального життя. Таким чином, суспільство - це соціальна спільнота, що історично склалася в процесі життєдіяльності людства для задоволення його життєвих потреб, тобто це спільність, що утворю­ють люди і в якій вони живуть.

Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від ін­ших спільнот:

• спільна територія, на якій консолідуються соціальні зв'язки, основа соціального простору, у якому складаються, розвиваються відносини і взаємодії між індивідами, зазвичай вона збі­гається з державними кордонами;
• загальноприйнята система культури, норм і цінностей. Завдя­ки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціа­лізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковую­чи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв'язків;
• здатність підтримувати й постійно відновлювати високу ін­тенсивність внутрішніх взаємозв'язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень;
• автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому су­спільстві.

Серед факторів, що забезпечують цілісність суспільства на всіх рів­нях його розвитку, виділяють групи об'єктивного і суб'єктивного ха­рактеру.

1.До групи об'єктивних факторів належать:

• економічне виробниц­тво, у яке включено різні форми виробництва, їх підпорядкованість за­доволенню потреб соціальних спільностей, пов'язаних з даною соціаль­ною системою;
• публічна влада, що спирається не на грубу силу, а на ав­торитет і підтримку суб'єктів економічного життя;
• культура як система цінностей і норм, яких дотримують усі, хто населяє дану територію й економічний простір;
• адаптація індивіда до суспільства і його складо­вих соціальних груп, соціальних інститутів і соціальної організації.

2.До факторів суб'єктивного порядку належать наявність:

• соціальних статусів, як природних, так і санкціонованих суспільством;
• соціальних ролей, тобто сукупності дій, які повинна виконувати людина, яка має визначений соціальний статус у суспільстві;
• соціальних цінностей, що являють собою загальноприйняті у даній системі сукупності зразки, за допомогою яких люди співвідносять свої взаємини один з одним і зав­дяки яким систематизується соціальний досвід.

У соціології суспільства поділяються на традиційне й ін­дустріальне.

1.Традиційне - це суспільство з аграрним укладом, малорухливи­ми соціальними структурами і традиційним способом соціокультурної регуляції. Традиційне суспільство сприймається як родоплемінне, фео­дальне, примітивне і відстале. Для нього характерні вкрай вузькі темпи розвитку виробництва, несприйнятливість до нововведень, суворо конт­рольовані норми, соціальні структури, звичаї, поводження індивідів. Будь-який прояв свободи особи, що виступає з новацією у суспільстві, придушується і культурою, і соціальними владними структурами.

2.Індустріальне (промислове) - це суспільство, що безпосередньо визначається рівнем технічного, індустріального розвитку. Основні характеристики: по-перше, поняття «індустріальне суспільство» пов'язане з теорією модернізації як провідної концепції суспільного розвитку; по-друге, чим вище інду­стріалізовані суспільства, тим більше тяжіють вони до однаковості інду­стріального; по-третє, прогресивний рух історії асоціюється з руйну­ванням традиційних привілеїв, проголошенням рівних цивільних прав і демократизацією суспільно-політичного життя; по-четверте, істотним елементом переходу від традиційного до індустріального суспільства виступає зміцнення національної ліберально-демократичної держави.

Соціальний час характеризує зміну суспільства, його соціального життя в двох напрямках: «діахронічному» (еволюційному) і «синхроніч­ному» (одночасному).

1.Діахронічний підхід дозволяє досліджувати ритм, тривалість, пов­торюваність, змінюваність соціальних суб'єктів, процесів, явищ. Одиницями виміру тривалості розвитку тих чи інших процесів, змін стану су­спільства є не тільки хронологічні дати, але й великі зрушення і якісні зміни усередині соціальних процесів (тут як одиниці відліку фігурують поняття «формація», «епоха», «період», «культура», «цивілізація», «по­коління»).

2.Синхронічний аналіз показує, наскільки збігаються різні види ді­яльності суб'єктів. У суспільстві існують різнопорядкові види діяльності (наприклад, виробнича діяльність і процеси дітонародження), де «піки» демографічного зростання, наприклад, не збігаються у часі з циклами еко­номічних підйомів, а останні розходяться з культурно-духовним пожвав­ленням. Саме така невідповідність спостерігається в останні два десяти­ліття у соціальному житті України. Тривале співіснування у суспільстві такої невідповідності може викликати соціальні напруги, конфлікти.

Використання обох аспектів часу дозволяє розглянути з єдиної точ­ки зору структуру соціального об'єкта і його історію, еволюцію. Тому при соціологічному вивченні, наприклад суспільства, соціальних груп, партій і рухів, повинні враховуватися, з одного боку. змінюваність поко­лінь, їх життєві стереотипи і цінності, а з іншого боку - механізм їх од­ночасного співіснування і взаємодії.

Структура суспільства - це спосіб взаємозв'язку його компонентів, соціальних спільностей, соціальних інсти­тутів, особистостей. Для вивчення структури необхідно розглянути компоненти, що утворюють суспільство, вста­новити тип, характер взаємозв'язків і взаємодії між ком­понентами, визначити функції суспільства як цілого сто­совно його складових елементів.

При вивченні соціальних явищ і процесів соціолог грунтується на принципах історизму. Це означає, що, по-перше, усі соціальні явища і процеси розглядаються як системи, що володіють визначеною внутріш­ньою структурою; по-друге, вивчається процес їх функціонування і роз­витку; по-третє, виявляються специфічні зміни і закономірності пере­ходу з одного якісного стану в інший. Найбільш загальною і складною соціальною системою є суспільство, а його елементами - люди, соціаль­на діяльність яких зумовлюється визначеним соціальним статусом, що вони займають, соціальними функціями (ролями), що вони виконують, соціальними нормами і цінностями, прийнятими у даній системі, а та­кож індивідуальними якостями (соціальні якості особистості, мотиви, ціннісні орієнтації, інтереси).

У соціології поняття «соціальна структура» і «соціальна система» тісно пов'язані між собою. Соціальна система - це сукупність соціаль­них явищ і процесів, що знаходяться у відносинах і зв'язках між собою й утворюють деякий цілісний соціальний об'єкт. Окремі явища і проце­си виступають як елементи системи. Поняття соціальна структура є частиною поняття соціальної системи і поєднує два компоненти: со­ціальний склад і соціальні зв'язки. Соціальний склад - це набір елемен­тів, що складають дану структуру. Другим компонентом виступає на­бір зв'язків цих елементів. Таким чином, поняття соціальної структури містить у собі, з одного боку, соціальний склад, чи сукупність різних типів соціальних спільностей, з іншого боку - соціальні зв'язки складо­вих елементів.

Соціальна структура означає об'єктивний розподіл суспільства на окремі групи, різні за їх соціальним станом, відношенням до способу виробництва. Це стійкий зв'язок елементів у соціальній системі. Основ­ними елементами соціальної структури є такі соціальні спільності, як класи і класоподібні групи, етнічні, професійні, соціально-демографічні групи, соціально-територіальні спільності (місто, село, регіон). Кожний з цих елементів у свою чергу є складною соціальною системою зі свої­ми підсистемами і зв'язками. Соціальна структура відбиває особливос­ті соціальних відносин класів, професійно-культурних, національно-етнічних і демографічних груп, що визначаються місцем і роллю кож­ної з них у системі економічних відносин. Соціальний аспект будь-якої спільності концентрується в її зв'язках і опосередкуваннях з виробни­чими і класовими відносинами в суспільстві.

2.Соціальний статус – це соціальне положення людини в суспільстві і він є основним елементом соціальної структури суспільства. Необхідно розрізняти два види статусу — особистий і соціальний. Соціальний статус вживається у двох значеннях — широкому і вузькому. Про широке значення статусу ми вже знаємо — це соціальне положення людини в суспільстві, що дає їй узагальнену характеристику. У вузькому — соціальний статус — це положення людини, яке вона автоматично по­сідає як представник великої соціальної групи. Особистий статус — це положення, яке людина посідає в малій (чи первинній) соціальній групі в залежності від того, як вона оцінюється за своїми індивідуальними якостями. Помічено, що соціальний статус відіграє першорядну роль серед незнайомих, а осо­бистий — серед знайомих людей, що й складають первинну або малу соціальну групу. Кожний з нас має визначений набір соціальних і особис­тих статусів, оскільки є частиною безлічі великих і малих соціальних груп, що існують в суспільстві. Кожний з нас може мати високий, середній чи низький статус, тобто бути лідером, неза­лежним чи аутсайдером.

Крім розглянутих видів статусу, існують ще приписуваний, досяжний і змішаний статуси. Приписуваний статус — це статус, із яким людина народжується або котрий призначається їй за протягом часу. Приписуваний статус не збігається з природженим. Природженими вважаються тільки три соціальних статуси: стать, націо­нальність, раса. Раса, стать, націо­нальність задані біологічно і людина успадковує їх поза своєю волею і свідомістю. Тим часом приписуваний статус дуже нагадує природжений, але не зводиться до нього. У точному змісті природженим є біологічно успадкований статус, а приписуваним — статус, що соціальне здобува­ється.

Досяжний статус, у свою чергу, істотно відрізняється від приписува­ного. Це такий статус, який людина одержує завдяки власним зусиллям, бажанню, вільному вибору або здобуває в результаті удачі чи везіння. Досяжним вважається всякий статус, що не призначається людині автоматично самим фактом народження. Важливо підкреслити, що чим динамічніше розвивається суспільство, тим більше в його соціальній структурі осередків, розрахованих на статуси, що дося­гаються. Крім того, чим більше в суспільстві статусів, що досягаються, тим воно демократичніше.

Що стосується змішаного статусу, то він одночасно має риси як приписуваного, так і досяжного. Наприклад, звання професора спочатку є статусом, що досягається, але згодом перетворюється на приписуваний, тому що вважається довічним, хоча і не наслідуваним. Тому статус про­фесора належить до змішаного типу.

Соціальний статус — це родове по­няття, а його різновидами виступають: демографічні (національність, раса, стать, вік); сімейно-родинні (чоловік, дружина, син, дочка, батько, племінник, тітка, тесть, свекруха, кузина, зведений брат, вдова, холостяк, незаміжня, наречена і т.д.); економічні (підприємець, власник, найма­ний робітник, капіталіст, бізнесмен і т.д.); професійні (інженер, водій, шахтар, банкір і т.д.); релігійні (священик, парафіянин, віруючий і т.д.); політичні (ліберал, демократ, виборець); територіально-поселенські (городянин, селянин, тимчасово прописаний) та інші групи соціальних статусів.

І ще один аспект. Безсумнівно, що найважливішим елементом соці­альної структури суспільства виступає статус. Роллю ж є його динамічна, тобто поведінкова, сторона. Саме ста­тус вимагає від людини соціальне схвалюваної поведінки, реалізації прав і обов'язків, тобто соціально-психологічного ототожнення себе зі своїм статусом. Тому модель поведінки індивіда, орієнтована на конкретний статус, називається статусною роллю чи просто роллю. Таким чином від власника конкретного соціального статусу люди очікують, що він буде грати цілком визначену роль, відповідно до тих вимог, що до цієї ролі вони ставлять. Вимоги і норми поведінки суспільство приписує статусу заздалегідь. За правильне виконання своєї ролі індивід винаго­роджується, а за неправильне — карається.

Як елементи соціальної структури суспільства статуси є порожніми осередками і тільки люди, заповнюючи їх, вносять визначену розмаїтість і рухливість. У свою чергу, кожна соціальна позиція (чи осередок) наді­лена певним колом запропонованих прав і обов'язків. Обов'язки вказу­ють на те, що виконавець даної ролі чи носій даного статусу неодмінно повинен робити стосовно інших виконавців чи носіїв. Права говорять про те, що людина власне може собі вільно дозволити чи допустити по відношенню до інших людей. Обов'язки чітко розписані. Вони обмежу­ють поведінку людей рамками, роблять її передбачуваною. У той же час права й обов'язки жорстко взаємозалежні між собою, і саме так, що одне передбачає інше. Від того, як роз­ташовані і як співвідносяться між собою права й обов'язки в соціальній структурі, залежить рівень розвитку суспільства. Крім того, виконуючи ті чи інші обов'язки, індивід несе перед іншими людьми і визначену відповідальність.

Соціальні статуси займають чітко визначене місце в статусній ієрар­хії, що створюється суспільною думкою. У свою чергу, місце в статусній ієрархії суспільства називається рангом. Ранги статусу можуть бути високи­ми, середніми і низькими. Чим вище ранг і чим більше суспільство цінує той або інший статус, тим більш великими привілеями, благами, почес­тями, символами, нагородами і престижем він наділений. Ранг статусу може мати й формальне закріплення. У цьому випад­ку він називається титулом, званням. Більшість рангів соціального статусу в сучасному суспільстві не ма­ють формального закріплення, а існують лише в масовій свідомості лю­дей як певні оцінки.

У кожної людини налічується декілька статусів і со­ціальних ролей. Відпо­відно до свого статусу індивід і поводиться, тобто виконує ту роль, що визначається соціальними нормами з боку суспільства і очікуваннями з боку оточуючих. Немає статусу без ролі, як немає і ролі без статусу. Кожний соціальний статус — це порожній осередок, а всі осередки скріп­лені між собою функціонально — взаємними правами і обов'язками. Якщо розташувати всю безліч порожніх осередків, скріплених один з одним, на площині, то одержимо соціальну структуру суспільства. Коли осередки заповнюються індивідами, ми одержуємо для кожного статусу по одній великій соціаль­ній групі. Сукупність великих соціальних груп (тобто заповнених статусів) і дає нове поняття — соціальний склад населення. Якщо великі соціальні групи в суспільстві розташувати по вертикалі і поставити їх за ступенем нерівності (неоднакові доходи, різний доступ до влади, різний рівень освіти і престиж), то отримаємо ще одне поняття: соціальна стратифікація. Таким чином, соціальна стратифікація скла­дається з тих же статусів, але згрупованих за іншими критеріями і роз­ташованих по "поличках" (стратах) зверху вниз. Зразок стратифікації — класове розшарування суспільства.

3.У сучасній соціології соціальна стратифікація розуміється як роз­ташування людей у статусній ієрархії зверху вниз за чотирма основними критеріями нерівності: неоднакові доходи, рівень освіти, доступ до влади, престиж професії.

1.Доход — це кількість грошових надходжень індивіда чи родини за ви­значений період часу (місяць, рік). Доходом називають суму грошей, отри­ману у вигляді зарплати, пенсій, допомоги, аліментів, гонорарів, відраху­вань від прибутку. Доходи головним чином витрачаються людьми на під­тримку власного життя, але якщо вони дуже високі, то накопичуються і перетворюються в багатство.

2.Багатство — це накопичені доходи, тобто кількість наявних чи опредмечених грошей. Інакше вони називаються рухомими (автомобіль, яхта, цінні папери і т.п.), або нерухомим (будинок, твори мистецтва, скарб) майном. Звичайне багатство передається в спадщину. Спадщину можуть одержувати як працюючі, так і непрацюючі, а доход — тільки працюючі. Крім цього, доход є у пенсіонерів і безробітних, але його немає у жебра­ків. Багаті можуть працювати і не працювати. У тому чи іншому випадку вони є власниками, оскільки мають багатство. Головне надбання вищого класу — не доход, а накопичене майно. Частка зарплати невелика. У се­реднього і нижчого класів головним джерелом існування виступає доход, тому що у першого якщо і є багатство, то воно незначне, а в другого його немає зовсім. Багатство дозволяє не трудитися, а його відсутність змушує працювати заради зарплати.

3.Суть влади полягає у здатності нав'язувати свою волю всупереч ба­жанню інших людей. У складному сучасному суспільстві влада інституціоналізована, тобто охороняється законами і традицією, оточена привіле­ями і широким доступом до соціальних благ, дозволяє приймати життєво важливі для суспільства рішення, у тому числі й закони, що вигідні, як правило, вищому класу. В усіх суспільствах люди, що володіють владою — політичною, економічною, релігійною тощо — складають інституціоналізовану еліту. Саме вона й визначає внутрішню і зовнішню політику держави, направляючи її у вигідне для себе русло, чого позбавлені інші класи.

4.Престиж — це повага, якою в суспільній свідомості користується та чи інша професія, посада або рід заняття. Професія юриста престижніша за професію сталевара чи сантехніка, посада президента комерційного бан­ку престижніша за посаду касира. Усі професії, заняття і посади, що існу­ють у даному суспільстві, можна розташувати зверху вниз за сходинками професійного престижу. Як правило, професійний престиж визначається нами інтуїтивно, тобто приблизно.

При цьому в соціологічній науці прийнято виділяти й чотири основ­них історичних типи соціальної стратифікації: рабство, касти, стани і класи. Найбільш жорсткий тип — це рабство. Раб — людина, що є влас­ністю іншої людини. Така форма власності існувала лише один раз в люд­ській історії. Більш м'який тип — це касти. Приналежність до касти була довічною, оскільки вона закріплювалася релігійне, а не економічно чи політичне. Власність на людину тут була відсутня. Касти були засновані на довічному прикріпленні до однієї професії. Стани — це юридичне закріплення положення індивіда, де немає власності на людину. Перехід індивіда з нижчого у вищий стан був можливий за винят­кових обставин. Класи, що з'явилися пізніше від усіх, знаменують собою перехід людства до відкритого суспільства. Прина­лежність до класу ніяк не оформляється, при цьому існує також вільний перехід із одного класу в інший, а своєрідним ліфтом нагору тут слугу­ють гроші. Тому доход стає головним інструментом визначення соціаль­но-економічного положення індивідів у суспільстві.

На сьогоднішній день стратифікаційна мо­дель суспільства має такий вигляд.

1.Вищий-вищий клас складають представники впливових і багатих династій, що володіють дуже значними ресурсами влади, багатства і престижу в масштабах держави. Їхнє положення настільки міцне, що прак­тично не залежить від конкуренції, падінь курсу цінних паперів та інших соціально-економічних змін у суспільстві. Дуже часто представники цього класу навіть не знають точно розмірів своїх "імперій".

2.Нижчий-вищий клас складають банкіри, відомі політики, власники великих фірм, що досягай вищих статусів у ході конкурентної боротьби чи завдяки різним особистим якостям. Вони не можуть бути прийняті у вищий-вищий клас, тому що або вважаються вискочками (з погляду пред­ставників вищого-вищого класу), або не мають достатнього впливу в усіх сферах діяльності даного суспільства. Представники цього класу, як пра­вило, ведуть жорстку конкурентну боротьбу і залежать від політичної й економічної ситуації у суспільстві.

3.Вищий-середній клас включає успішних бізнесменів, найманих ке­руючих фірмами, видатних юристів, лікарів, спортсменів і наукову еліту. Представники цього класу не претендують на вплив у масштабах держа­ви, однак у вузьких сферах діяльності їх положення досить міцне і стійке. У своїх сферах діяльності вони користуються високим престижем. Про представників цього класу зазвичай говорять як про багатство нації.

4.Нижчий-середній клас складають наймані робітники — інженери, середні і дрібні чиновники, викладачі, науковці, керівники підрозділів на підприємствах, висококваліфіковані робітники. Зараз цей клас у роз­винутих західних країнах найбільш чисельний. Основні його устрем­ління — підвищення статусу в рамках даного класу, успіх і кар'єра. У зв'язку з цим для представників даного класу дуже важливим моментом є економічна, соціальна і політична стабільність у суспільстві. Виступаючи за стабільність, представники цього класу є основним джерелом підтримки існуючої влади.

5.Вищий-нижчий клас складають в основному наймані робітники, що створюють прибавочну вартість у даному суспільстві. Будучи в бага­тьох відношеннях залежним від вищих класів стосовно одержання засо­бів для існування, цей клас протягом усього періоду свого існування бо­ровся за поліпшення умов життя. У ті моменти, коли його представники усвідомлювали свої інтереси і згуртовувалися для досягнення цілей, умови їхнього існування значно поліпшувалися.

6.Нижчий-нижчий клас складають злиденні, безробітні, бездомні, іноземні робітники й інші представники маргінальних груп населення.

Досвід використання цієї стратифікаційної моделі показав, що у представленому вигляді вона в більшості випадків неприйнятна для кра­їн Східної Європи, Росії й України, де в ході історичних процесів склада­лася інша соціальна структура, існували принципово інші статусні групи. Однак в даний час у зв'язку зі змінами, що відбуваються в нашому суспі­льстві, багато елементів названої стратифікаційної моделі можуть бути використані для дослідження складу соціальних класів в Україні. У загальному вигляді соціальна стратифікація українського суспільства може бути представлена у такий спосіб.

1.”Загальноукраїнські елітні групи”, які поєднують у свої руках воло­діння власністю у розмірах, зрівняних із найбільшими західними станами, а також володіють засобами владного впливу на загальнонаціональному рівні.

2.”Регіональні і корпоративні еліти”, які володіють значним за укра­їнськими масштабами станом і впливом на рівні регіонів і цілих галузей або секторів економіки.

3.Український “верхній середній клас”, який володіє власністю і дохо­дами, що забезпечують західні стандарти споживання, а також домагання­ми на підвищення свого соціального статусу і орієнтується на сформовану практику й етичні норми господарських взаємин.

4.Український “динамічний середній клас”, який володіє доходами, що забезпечують задоволення середньоукраїнських і більш високих стандартів споживання, а також характеризується відносно високою потенційною адаптивністю, значними соціальними домаганнями і мотиваціями і орієнтацією на легальні способи її прояву.

5.”Аутсайдери”, які характеризуються низькою адаптацією і соціаль­ною активністю, невисокими доходами й орієнтацією на легальні способи їх одержання.

6.”Маргінали”, які характеризуються низькою адаптацією, а також асоціальними і антисоціальними установками у своїй соціально-еконо­мічній діяльності.

7.”Криміналітет”, який володіє високою соціальною активністю та адаптивністю, але при цьому цілком свідомо і раціонально діє всупереч легальним нормам господарської діяльності.

Варто підкреслити, що сучасні теорії соціальної стратифіка­ції, які висувають ті чи інші критерії розподілу суспільства на соціальні верстви (групи), служать методологічною основою для формування тео­рії соціальної мобільності (чи соціального переміщення). Соціальна мобільність — це зміна індивідом чи групою свого соціаль­ного статусу, тобто місця в соціальній структурі суспільства. Соціальна мобільність означає переміщення за соціальними сходинками у двох напрямках: 1)вертикальному— рух нагору і вниз (коли соціальний статус змінюється); 2)горизонтальному — пересування на тому ж соціальному рівні (тобто без зміни соціального статусу).

Тим часом вертикальна мобільність також буває двох видів — висхідна і низхідна. Вона припускає зміну людиною протягом життя високого статусу на низький чи навпаки. А горизонтальна мобільність передба­чає зміну людиною протягом свого життя одного статусу на інший, але еквівалентний колишньому. Останнім часом у соціології виділяють ще одну — третю форму — міжпоколінну мобільність. Це зміна статусів синів щодо їхніх батьків. Міжпоколінна мобільність є більш важливою, ніж вертикальна і горизонтальна. Саме її масштаб свідчить про те, до якого ступеня існуюча в даному сус­пільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжпоколінна мобільність невелика, то це означає, що в даному суспільстві нерівність пустила глибокі корені, а шанси людини змінити свою долю зале­жать не від нього самого, а визначені з народження. У випадку значної міжпоколінної мобільності люди досягають нового статусу завдяки власним зусиллям незалежно від обставин, що супроводжують їхнє народження. Необхідно зазначити, що проблемам соціальної мобільності присвячу­ється багато конкретно-соціологічних досліджень у різних країнах світу. Дані про соціальну мобільність цілком виразно дозволяють судити про ступінь відкритості суспільства, його демократичність. Адже людям важ­ливо знати, якою мірою те чи інше суспільство дає можливість для про­сування індивідів і поколінь з нижчих статусних категорій у вищі, яким шляхом формується правляча еліта суспільства, а також чи є можливість проникнення в правлячу еліту індивідів з інших соціальних груп.

4.Функціонування і розвиток соціальної спільності відбу­ваються на основі соціальних зв'язків і взаємодії її еле­ментів – індивідів.

Під соціальним зв'язком звичайно розуміють набір факторів, що зумовлюють спільну діяльність людей у конкретних спільностях у ви­значений час для досягнення тих чи інших цілей. Соціальні зв'язки вста­новлюються на тривалий період часу незалежно від персональних якос­тей окремих особистостей. Це зв'язки індивідів один з одним, а також їх зв'язки з явищами і процесами навколишнього світу, що складаються у ході їх практичної діяльності. Сутність соціальних зв'язків виявляється в змісті і характері дій людей, що складають дану соціальну спільність. Можна виділити зв'язки взаємодії, контролю, відносин, а також інституціональні зв'язки. Основними елементами соціального зв'язку виступають, по-перше, суб'єкти зв'язку (індивіди, соціальні спільності), по-друге, предмет зв'язку (тобто причина, з якої здійснюється зв'язок), і по-третє, меха­нізм свідомого регулювання взаємодії, взаємин між суб'єктами – індиві­дами, соціальними спільностями. Соціальний зв'язок буває соціальним контактом і соціальною взаємодією.

Соціальна взаємодія - це така форма спілкування соціальних спіль­ностей, шарів, груп, за якої систематично здійснюється їх вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного з партнерів, досягається пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, змісту дій і визначений ступінь солідарності чи згоди між ними. Вихідним моментом для формування соціального зв'язку може бути взаємодія індивідів чи груп, що утворюють соціальну спільність для за­доволення тих чи інших потреб. Взаємодія трактується як будь-яке по­водження індивіда або групи, що має значення для інших індивідів чи груп соціальної спільності або суспільства в цілому. Причому взаємодія виражає характер і зміст відносин між людьми і соціальними групами, що, будучи постійними носіями якісно різних видів діяльності, розріз­няються за соціальними позиціями (статусами) і ролями. Соціальна взаємодія являє собою взаємний вплив різних сфер, явищ і процесів громадського життя, що здійснюється за допомогою соціаль­ної діяльності. Воно має місце як між відособленими об'єктами (зовніш­ня взаємодія), так і усередині об'єкта, між його елементами (внутрішня взаємодія). Соціальна взаємодія має об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об'єктивною стороною взаємодії виступають зв'язки, які не залежать від окремих людей, але опосередковують і контролюють зміст і характер взаємодії. Під суб'єктивною стороною розуміється свідоме відношення індивідів один до одного, засноване на взаємних чеканнях відповідного повод­ження. Це, як правило, міжособистісні (чи соціально-психологічні) від­носини, що складаються у конкретних соціальних спільностях у визна­чений момент часу. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, які роблять ті чи інші дії; зміни у соціальній спільності чи суспільстві в цілому, що викликали ці дії; вплив цих змін на інших індивідів, які складають соціальну спільність, і нарешті, зворотну реакцію індивідів. Взаємодія приводить до відновлення нових соціальних відносин. Останні можна представити як відносно стійкі і самостійні зв'язки між індиві­дами і соціальними групами. Соціальні взаємодії виступають у трьох основних варіантах: соціаль­ні відносини, соціальні інститути і соціальні спільності.

Соціальні відносини – це відносно стійкі і самостійні зв'язки між ін­дивідами і соціальними групами. Отже, суспільство складається з без­лічі індивідів, їхніх соціальних зв'язків, взаємодій і відносин. Але чи можна розглядати суспільство як просту суму індивідів, їх зв'язків, взаємодій і відносин? Прихильники системного підходу до ана­лізу суспільства відповідають - «ні». З їхнього погляду, суспільство – це не сумарна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв'язки і відносини утворюють нову, системну якість. Системна якість - це особливий якісний стан, який не можна розгля­дати як просту суму елементів. Суспільні взаємодії і відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство - це деяка самостійна субстанція, первинна стосовно індивідів. Кожен інди­від, народжуючись, застає визначену структуру зв'язків і відносин і у процесі соціалізації включається в неї. За рахунок чого ж досягається ця цілісність, тобто системна якість? Цілісній системі притаманна без­ліч зв'язків, взаємодій і відносин. Найбільш характерними є зв'язки, вза­ємодії і відносини, що включають у себе координацію і субординацію елементів. Координація - це визначена погодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, що забезпечує збереження цілісної системи. Субординація - це підпорядкованість і співпідпорядкованість, що вказує на особливе, специфічне місце, неоднакове зна­чення елементів у цілісній системі.

Інший тип соціальних систем складається на основі спільностей, со­ціальні зв'язки яких зумовлено об'єднаннями організацій. Такі соціаль­ні зв'язки називаються інституціональними, а соціальні системи - со­ціальними. Отже, соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління і соціального контролю як одного з елементів управ­ління. Соціальний контроль дає можливість суспільству і його системам забезпечити дотримання нормативних умов, порушення яких завдає шкоди соціальній системі. Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ, які володіють визначеними матеріальними засобами і здійснюють конкретну соціальну функцію. Щодо змісту - це визначена система доцільно орієнтованих стандартів конкретних осіб у конкретних ситуаціях. Так, якщо юстиція як соціальний інститут зовні може бути охарактеризована як су­купність осіб, установ і матеріальних засобів, що здійснюють правосуддя, то з погляду змісту - це сукупність стандартизованих зразків поведінки правочинних осіб, яка забезпечує дану соціальну функцію. Зазначені стандарти поведінки втілюються у визначених ролях, характерних для системи юстиції (роль судді, прокурора, адвоката, слідчого). Найважливішими соціальними інститутами є політичні. З їх допомо­гою встановлюється і підтримується політична влада. Економічні інсти­тути забезпечують процес виробництва і розподілу благ і послуг. Поряд з цими інститутами істотне значення мають і такі соціально-культурні інститути: сім'ї, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культурно-виховні установи. Усе ще значну роль у суспільстві продовжує відігравати інститут релігії.

Читайте також:

1. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
2. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
3. Б. Громадсько-політичний рух 60-90 рр. ХІХ ст. інтелігенції Росії та України, в центрі уваги яких був народ, селянська община та соціальна революція.
4. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
5. Біологічна, соціальна та психологічна сутність здоров’я.
6. Види правотворчості громадянського суспільства.
7. Визначення поняття соціальна мобільність.
8. Визначте соціальні перетворення в процесі радянізації українського суспільства.
9. Вимоги до проведення сучасного уроку
10. Вимоги, які пред'являються до сучасного менеджера
11. Виникнення і характеристика сучасного організованого молодіжного руху в Україні
12. Відмінність держави від інших організацій суспільства.

Переглядів: 1437