• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Визначте соціальні перетворення в процесі радянізації українського суспільства.

Проаналізуйте які соціально-політичні сили привели до влади Українську Центральну Раду, гетьмана П.Скоропадського та Директорію УНР. В чому причини катастрофічного звуження їх соціальної бази та падіння їх влади? В чому причини стрімкого посування більшовицьких загонів під час збройних конфліктів між Радянською Росією та УНР?

Охарактеризуйте становище української соціальної структури в добу національної революції середини XVII ст. та соціальну модернізацію України в складі Російської та Австрійської імперій в кінці XVIII- початку XX ст.

Період з 1648 р. до кінця XVIII ст. був переломним в українській історії і мав неабиякий вплив на країни не лише Східної, а й Центральної Європи. У цей час відбулася Визвольна війна і склалася державність українського народу. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — усе це сприяло відродженню українського народу і культурній інтеграції різних регіонів.

У 1654 р. відбулося державне об'єднання України з Росією. Військо Запорізьке стало під владу російського царя, "зберігаючи давні права і вільності". Проте, починаючи з 1654 р., велася планомірна, послідовна політика нищення України як національної держави.

Унаслідок перемог, здобутих у ході визвольної війни, міста України також звільнилися від польсько-шляхетської влади й національно-релігійних утисків. Частина міщан вступила до Війська Запорізького й стала козаками, які підлягали владі полковників і сотників, а міщани підпорядкувались магістратам або ратушам. Міщани тепер більш вільно займалися ремеслом, різними промислами (млинарством, виробництвом спиртних напоїв, воску тощо), торгівлею, а частина з них — і сільським господарством.

Для організації та утримання адміністративного апарату й війська, проведення дипломатичної діяльності потрібні були значні фінансові й матеріальні ресурси. З огляду на це Хмельницький приділяв велику увагу налагодженню господарсько-фінансової справи, стану військового скарбу. Головне джерело прибутків військового скарбу становили загальні податки, якими обкладалося населення, і передусім селяни й міщани.

Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські

бюрократи, які правили у ХЕХ ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях

5. Які були передумови створення політичних партій Східної України на початку XX ст. Зробітьпорівняльний аналіз їх програм. Які були відмінності у стратегії та тактиці під час революції 1905-1907 рр.? В якій формі планувалосявирішити українське національне питання?

Початок XX ст. характеризувався швидким розвитком в Україні визвольного руху, який виявлявся в різних формах. У цей період в Україні бурхливо розвивається капіталізм. Уже наприкінці XIX ст. Україна стала основним кам'яновугільним районом Російської імперії. На початку XX ст. у промисловості України було зайнято понад 360 тис. робітників, причому 44% з них були зосереджені на великих підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. Така висока концентрація робітників сприяла швидкому визріванню їх політичної свідомості, посиленню боротьби проти царизму і капіталістичної експлуатації. Українські підприємства притягали до себе трудящих з усієї Росії. Серед них були і кваліфіковані робітники, і безземельні та малоземельні селяни. З одного боку, вони несли з собою прогресивні революційні настрої, а з іншого — заражали український народ своїми ідеями і русифікували його.

Загальноекономічна криза на початку XX ст. призвела до масового безробіття і різкого погіршення становища трудящих. У липні та серпні 1903 р. Україну охопив загальний страйк. Важливим фактором, який впливав на розвиток політичної системи в України, була и національна структура, що склалася на той час. Швидкий промисловий розвиток зумовив приплив населення з центральної Росії, насамперед у Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Ускладнені соціальні и національні відносини, що встановилися між селом і містом, зробили актуальною проблему політичної співпраці.

На тлі факторів, окреслених у вступі, з'являється нове покоління українських діячів, які називають себе "національно свідомими українцями", вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

"Нові" українці — це переважно студенти, і особисті контакти між ними зав'язувалися в гімназичному та університетському середовищі, де й зароджувались нелегальні рухи, які згодом формувалися в активну опозицію царату.

"Революційна Українська партія" (РУП) (Лев,; Мацієвич та Михайло Русов). Як вважають сучасні дослідники Т.Гунчак І Р.Сольчаник, це була перша спроба українського руху організовано виступити на політичній арені Росії під прапором незалежності.

Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права і соціальну революцію. Але згодом національне питання відійшло на другий план.

Українська соціал-демократична робітнича партію (УСДРП) - гілка, яка відкололася від РУП, щоб поставити національне питання на перше місце. її функціонерами були Д.Антонович, В.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич. У 1904р. від РУП від'єдналася група під проводом Мар'яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, що незабаром влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної організації. Спілка, що налічувала 6 тисяч чоловік, відстоювала своє виключне право бути єдиним представником інтересів українського пролетаріату. Вона вимагала культурно-національної автономії, виступала проти націоналізації землі, особливо проти експропріації поміщицьких земель.

Провідною буржуазною партією була Українська радикально-демократична партія (УРДП), яка виражала інтереси ліберальної буржуазії та обуржуазнених поміщиків і

примикала до російських кадетів. У національному питанні УРДП висувала вимоги автономії України, створення національної школи, вживання української мови в державних установах. У соціальній сфері вона майже дослівно повторювала програмні вимоги кадетів.

Українська соціал-демократична партія стоїть не за нові які-небудь класові привілеї, але за зменшення класового панування, а також за рівні права всіх без різниці.

Партія соціалістів революціонерів в межах буржуазного ладу домагалась як шляхом революційним, так і шляхом державно-соціальних реформ, таких заходів і установ, які б віддали в руки працюючого люду всі засоби для підготовлення соціального перевороту.

В Україні, куди звістка про падіння самодержавства прийшла на початку березня 1917р., намітилось, як і в Росії, кілька ліній стратегічного розвитку. Одна з них - зміцнення буржуазного ладу шляхом підтримки економічної, соціально-політичної і воєнної політики Тимчасового уряду. Інша - партії соціалістичної орієнтації визначали курс на соціалістичний розвиток суспільства. Причому якщо меншовики, есери та інші обстоювали еволюційний перехід до соціалізму шляхом "визрівання" капіталізму, то більшовики і ліві есери вважали за можливе безпосередній перехід до соціалізму зразу після повалення влади капіталізму.

Особливістю України було те, що тут одразу визначилась третя стратегічна лінія -національно-визвольний рух. Він посилювався, з одного боку, завдяки прагненням національної буржуазії зберегти свої привілеї, посісти гідне місце в керівництві, а з іншого боку, через небажання мас миритися з шовіністичною політикою Тимчасового уряду, який виступав послідовним спадкоємцем політики царизму.

Реалізацією цього напряму стратегічного розвитку стало утворення 4 березня 1917р. Української Центральної Ради (УЦР) її політичну платформу започаткували лідери трьох провідних на той час політичних партій -ТУП (Товариства українських поступовців), УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії") та швидко зростаючої партії українських есерів - УПСР. До Центральної Ради ввійшли також представники інших політичних партій, груп, організацій, товариств, спілок, гуртків: військових, кооперативних, студентських, духовенства, українських наукового і педагогічного товариств, товариства українських техніків та агрономів тощо. Головою ЦР заочно було обрано М. Грушевського.

29 квітня 1918 р. в Києві відбувся державний переворот - Центральна Рада була розпущена, УНР ліквідована. До влади прийшов нащадок давнього українського гетьманського роду, великий землевласник, колишній генерал-лейтенант російської армії П. Скоропадський, проголошений гетьманом Української держави.

Причинами перевороту були:

втрата Центральною Радою авторитету серед «лівої» частини українського
суспільства - селян та робітників. Селяни не отримали бажаної землі, державний контроль
над виробництвом встановлено не було;

невдоволення власників заводів, фабрик, банків, земель декларованою УЦР
соціалістичною орієнтацією, її неспроможністю навести в країні порядок;

• невдоволення німецької адміністрації безсиллям Центральної Ради, невиконанням
нею умов Берестейського договору щодо постачання в Німеччину обумовленої кількості
сільськогосподарської продукції.

В обстановці наростання всенародного незадоволення режимом Скоропадського почалася консолідація антигетьманських сил. На початку липня 1918р. у Москві відбувся перший з'їзд КП(б)У- більшовицьких організацій України. Головним завданням новоствореної організації було визначено підготовку повстання в Україні. На півночі Чернігівщини у нейтральній зоні з учасників повстанського руху формувалися дві українські

червоногвардійські дивізії, на базі яких у листопаді 1918 р. був утворений український фронт під командуванням В. Антонова-Овсіенка.

У серпні 1918р. замість Українського національно-державного союзу опозиційні українські соціалістичні партії утворили антиурядовий Національний союз, який незабаром очолив В. Винниченко. На засіданні Національного союзу 13 листопада 1918р. було утворено Директорію у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та ПАндрієвського.

7. Визначте за що боролися українські селяниі робітники у 1017-1920 рр. Які партії мали на них переважаючий вплив? Яке було співвідношення соціального і національно-визвольного рухів?

1917—1920 рр. — один з героїчних і драматичних періодів в історії українського народу. У цей час у запеклій і безжальній боротьбі зійшлися численні претенденти на владу в Україні, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління мають право на утвердження. Події цього періоду були революцією не лише соціально-економічною, а й національною. У 1917-^-1920 рр. процес національного будівництва зробив значний крок уперед. Було проголошено Українську Народну Республіку. Проте Україна втратила шанс уже на початку XX ст. стати незалежною демократичною державою.

Визвольно-революційна боротьба 1917—1920 рр, зазнала поразки насамперед тому, що широким масам українства бракувало розвинутої національної і політичної свідомості, розуміння необхідності творення власної держави. Провідником цієї ідеї в роки української національної революції стала нечисленна українська інтелігенція, яка не могла спертися на розпорошене і політично непідготовлене селянство, яке легко пасувало перед демагогічними обіцянками більшовиків. А національно свідомого робітництва майже зовсім не було.

На західноукраїнських землях сталінське керівництво проводило політику радянізації. Радянізація — це соціально-політичні, економічні перетворення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення). Замість старої системи управління впроваджувалась нова, радянська. На керівні посади було призначено працівників партійного і державного апарату з УРСР.

Радянізація передбачала такі заходи. — У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; ліквідація попереднього адміністративного апарату.

У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і
всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і
розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція
підприємств.

У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та
розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами;
створення перших колгоспів.

У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і
навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.

Радянізація супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.

Перетворення здійснювалися жорсткими командно-адміністративними методами без урахування місцевих особливостей, звичного устрою життя західних українців. Розпочався політичний терор: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).

Читайте також:

1. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
2. Автоматизація виробничих процесів
3. Адаптивні хвилькові перетворення : Хвилькові пакети.
4. Аналіз потреб споживачів та аналіз конкурентів у процесі маркетингового дослідження
5. АНАЛІЗАТОРІВ У ПРОЦЕСІ РОСТУ ТА РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ.
6. Антифеодальна боротьба українського народу
7. Апаратура та методика проведення газометрії свердловин в процесі буріння
8. Аудиторські докази щодо тверджень керівництва у фінансових звітах отримуються безпосередньо в процесі проведення тестів контролю та процедур по суті.
9. Балансова теорія визначення статі. Диференціація статі і роль гормонів у цьому процесі.
10. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
11. Безпечність виробничих процесів
12. Біосоціальні риси людини

Переглядів: 1314