Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 5. Суспільство як соціальна система.

План.

Особистість: поняття, сутність, соціологічна структура.
Становлення особистості.
Соціалізація особистості: сутність, етапи, стадії, моделі.
Шляхи взаємодії особистості з суспільством.

1.Термін "особистість" має досить давнє походження і невіддільний від понять "людина ", "індивід ", "індивідуальність ". Людина ж, як свідчить практичний досвід, значно складніша й заплутаніша система, ніж ми її бачимо в численних наукових теоріях. Цей термін вказує лише на якісну відмінність людей від тварин і нічого не говорить про соціальне зумовлені відмінності між самими людьми. Проте у життєдіяльності людини можна виділити біологічну, соціальну й психологічну структури. Її вчинки зумовлюються різноманітними матеріальними і духовними мотивами. Вона функціонує на свідомому й підсвідомому рівнях, а також існує водночас як у зовнішньому, так і внутрішньому світі.

Словом "індивід" переважно визначають людину як одиничного представника будь-якого цілого (біологічного роду чи соціальної спільноти, групи тощо), наприклад, учитель, робітник, менеджер. Причому специфічні особливості реального життя та діяльності конкретної людини до змісту цього поняття не входять.

Багатозначний термін "індивідуальність", навпаки, означає якраз те особливе, конкретне і специфічне, що відрізняє одну людину від іншої, включаючи як природні, так і соціальні, як соматичні, так і психічні, як успадковані, так і набуті в процесі індивідуального розвитку (онтогенезу) властивості.

Поняття "особистість" теж багатозначне. З одного боку, воно означає конкретного індивіда як суб'єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) та соціальних ролей (загальне), що виконуються ним у суспільстві. З іншого боку, особистість розуміється як соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціальне важливих властивостей, якостей і рис, що виникли в процесі прямої та непрямої (опосередкованої) взаємодії цієї особи з іншими людьми і роблять її, в свою чергу, суб'єктом праці, пізнання та спілкування. Тому саме другий аспект поняття особистості є найважливішим з погляду соціології, яку окрема людина цікавить не сама по собі, а як член певного суспільства, класу, спільноти або групи, що втілює в собі деякі соціальне типові риси.

Таким чином, соціологічний підхід до особистості робить акцент саме на її належності до певної соціальної спільноти, яка накладає на людину відбиток, що впливає на її світогляд, ідеали, цінності, установки й норми поведінки, риси характеру, психологію. Особистість — це стійка система соціальне значущих властивостей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільного розвитку і залучення його до системи соціальних відносин через активну предметну діяльність і спілкування. Особистість формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії. Таке тлумачення особистості передбачає: по-перше, розуміння її у зв'язку з життєдіяльністю людини, її соціальною суттю. Тобто "людина у процесі свого життя засвоює багатство соціального досвіду, розвиває свої потенції і включається в суспільне життя виходячи з можливостей, що надає їй суспільство, а також із власних можливостей та активності; по-друге, суспільне в людині завжди виявляється через індивідуальне. Виходячи з цього можна сказати, що чим глибше і ширше людина засвоює навколишній світ, тим яскравіші її індивідуальні якості. І навпаки, чим багатший, складніший внутрішній світ людини, тим глибше вона виражає сутність суспільних відносин.

Як об'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціологічною теорією за допомогою таких понять:

соціалізація, тобто процес виникнення особистості, перетворення біологічно заданого матеріалу силами соціальної дійсності;
соціальна ідентифікація — усвідомлення особистістю своєї належності до певної спільноти;
рольова ідентифікація — сприйняття суспільне заданих функцій і групових вимог як таких, що відповідають інтересам і потребам суб'єкта.

Як суб'єкт соціальних відносин особистість розглядається соціологічною теорією через систему таких понять:

самоусвідомлення особистості, тобто усвідомлення Власної самобутності в межах соціуму;
нормативна свідомість і система ціннісних орієнтацій (сприйняття й оцінка соціальної діяльності, поведінка за конкретних умов);
потреби, мотивації, соціальні установки, соціальна поведінка, тобто поняття, які широко використовуються в психології.

Поряд із названими соціальними поняттями соціологічна теорія особистості розглядає й властиві їй риси, витоки яких слід шукати у специфіці умов життєдіяльності окремих соціальних спільнот, до яких належать індивіди, тобто класових, соціально-професійних, національно-етнічних, соціально-територіальних, статево-вікових тощо.

До основної проблематики, що перебуває в руслі досліджень соціологічної теорії особистості, слід віднести:

формування та розвиток потреб особистості в нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком соціальних спільнот;
вивчення закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, соціальною групою, колективом;
вивчення механізмів регуляції та саморегуляції її соціальної поведінки.

У сучасній соціології окреслились два підходи до аналізу соціологічної структури особистості — нормативний і функціональний.

Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість має відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль. Слід зауважити, що такий прогностичний підхід до особистості мало сприяє вирішенню конкретних науково-практичних завдань. За цієї умови більш конструктивним є функціональний підхід до визначення соціологічної структури особистості.

Функціональний підхід, на відміну від нормативного, допомагає виявити ті якості або властивості, якими людина наділена як реальний суб'єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, у соціологічній структурі особистості можна виділити три основних елементи: 1) соціальний статус; 2) соціальну роль; 3) спрямованість особистості. Розглянемо кожен з цих елементів окремо.

Соціальний статус визначається в соціології як становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів або соціальних груп, яке пізнається за соціальне значущими для даної системи ознаками. У найзагальнішому розумінні соціальний статус особистості в суспільстві пов'язують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом. За своєю природою люди (окремі особистості, групи) не впорядковані. Але в суспільній свідомості вони завжди порівнюються за своїми статусними ознаками, розміщуються в ієрархічному порядку. Виходячи з цього розрізняють такі види статусу: 1)"природжений" (соціальне походження, стать, національність, раса); 2)"набутий" (освіта, кваліфікація). Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним. Офіційний має під собою офіційну основу — реальний внесок індивіда у розвиток суспільства (праця інженера, вчителя). Утім, як свідчить практика, часто неофіційний статус оцінюється певними категоріями людей вище, ніж офіційний (статус директора гастроному, приймальника склопосуду тощо). Слід також відрізняти соціальний статус від статусу особистого, тобто становища, що його посідає індивід як людська істота у первинній групі (сім'ї, колі друзів, серед колег).

Соціальна роль. Виходячи із соціального статусу людина як член суспільства виконує в ньому ту чи іншу соціальну роль. Соціальна роль визначається в соціології як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає певну соціальну позицію (у суспільстві, соціальній групі, організації) і виконує відповідні їй функції. Виконуючи ті чи інші соціальні ролі в суспільстві, одні з них індивід має можливість вибирати вільно (роль матері, батька), інші йому надані незалежно від його волі й бажання (роль жінки, чоловіка, національність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов'язують певні права та обов'язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якостей його самого. Між різноманітними соціальними ролями, що їх виконує індивід, можуть виникати внутрішні або міжрольові конфлікти. Наприклад, індивід може бути добрим сім'янином, але поганим спеціалістом, обдарованим вченим, але посереднім лектором. Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основних поняття: 1)спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному; 2)стиль життя як відображення індивідуального в соціальному. Рольова інтерпретація особистості — корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей

Отже, два перших елементи соціологічної структури особистості: соціальний статус і соціальна роль у сукупності становлять її базис. Третій структурний елемент — спрямованість особистості — наближає нас до суб'єктивних характеристик особистості.

Спрямованість особистості. У загальному вигляді спрямованість особистості розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Виділяють три аспекти соціальної спрямованості особистості:

ідейно-політична, яка містить різні сторони суб'єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, мікросоціальних груп, спільнот і політичних організацій;
соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, до сім'ї та до інших малочисленних соціальних груп;
моральна, що включає моральні орієнтири, які відображають суб'єктивне, особистісне ставлення людини до інших людей і самої себе.

У своїх безпосередніх проявах спрямованість особистості виступає щодо інших людей як сукупність особистих якостей індивіда, які характеризують його потреби, інтереси, прагнення, ідеали, переконання, цінності тощо.

Таким чином, соціологічна структура особистості є сукупністю стійких зв'язків між елементами у процесі становлення, діяльності і спілкування людини як суспільної істоти. Саме тому її аналіз є першоосновою соціологічного дослідження особистості. Здійснивши його, ми маємо всі підстави для того, щоб перейти до розгляду питання про взаємодію особистості і суспільства та їх взаємовплив одне на одного.

***

2.Становлення особистості відбувається у процесі засвоєння нею досвіду і ціннісних орієнтацій суспільства. Людина вчиться виконувати особливі соціальні ролі, що мають яскраво виражений культурний контекст. Можна стверджувати, що становлення особистості - це підсумок взаємодії людини і суспільства. У соціології та психології визначають п'ять основних граней особистості.

1.Тілесне, або фізичне, «Я». Цілісне сприйняття власного «Я» неможливе без цієї грані, вона здобуває особливе значення у підлітковому віці, коли всі інші грані ще відстають у своєму розвитку.

2.Соціально-рольове «Я». Виражається у відчутті себе носієм тих чи інших рольових функцій. Домінування цієї грані особливо характерне для бюрократично-чиновницького апарату.

3.Психологічне «Я». Включає сприйняття власних рис, мотивів, потреб, інтересів, установок, здібностей і відповідає на питання «який Я?».

4.Екзистенціальне «Я». Виражається у відчутті себе суб'єктом діяльності (джерелом активності) чи, навпаки, об'єктом дії – (пасивним елементом). У цьому «Я» відбиваються індивідуальні особливості вищого екзистенціального рівня, що стосуються загальних принципів відносин особистості з навколишнім світом. Екзистенціальне «Я» може проявлятися як переживання своєї свободи чи несвободи.

5.Самовідношення особистості. Найбільш простим проявом самовідношення є загальна позитивна чи негативна самооцінка. Основними характеристиками самовідношення виступають самоповага і самосприйняття. Самоповага - це відношення до себе, яке базується на сприйнятті .оточуючими реальних достоїнств чи недоліків особистості. Самосприйняття - це відношення до себе, яке базується на безпосередньому емоційному, далекому від реальності, сприйнятті самого себе. Крім того, важливими характеристиками самовідношення є ступінь його цілісності, інтегрованості, а також автономності, незалежності від зовнішніх оцінок.

Названі п'ять граней характеризують кожну особистість, але ступінь їх вираженості різна. Розвиток особистості знаходиться у тісному взаємозв'язку з суспільним устроєм, рівнем демократизації, місцем і роллю окремого індивіда у державі. Все різноманіття життя складно привести до суворої форми типологій і класифікацій, однак умовно виділяють п'ять рівнів розвитку особистості.

І рівень - «примітивна людина». Особистість як така ще не сформувалася. Свідомість і самосвідомість на цьому рівні примітивні, людина відчуває себе «гвинтиком» якогось складного механізму, свої функції виконує тільки під тиском і суворим контролем, здатна реагувати тільки на матеріальні стимули.

II рівень - «однозначна особистість». Така людина не здатна зрозуміти всю складність і взаємозумовленість оточуючої дійсності, підтекст сказаного, прихований зміст того, що сталося, її судження зайве категоричні, ґрунтуються на критеріях «біле-чорне», «добро-зло», «правда-брехня», «друг-ворог».

Ш рівень - «здоровий глузд». На цьому рівні людина здатна сприймати навколишню дійсність у всім її різноманітті і складності, розуміти підтекст, символіку. Однак творчі можливості її обмежені. Це пояснюється тим, що їй складно відірватися від дійсності, погодитися з ідеями, що радикально відрізняються від загальноприйнятих, визнати генія з його парадоксальними поглядами.

IV рівень - «обдарована особистість». Це, безумовно, талановита людина з високим творчим потенціалом, нестандартним мисленням. Вона ініціативна, самостійна, відповідальна і ризикована.

V рівень - «геній». Це парадоксальна особистість, незрозуміла багатьом, її майже неможливо характеризувати з точки зору здорового глузду. Природа далеко не всіх наділяє такими здібностями, а реалізувати їх і стати геніями можуть тільки одиниці.

Дана класифікація умовна (вона базується на деяких теоретичних дослідженнях у даній області, практичному досвіді) і не може претендувати на винятковість. Вивчаючи проблему особистості, варто пам'ятати, що природні задатки можна розвинути, а можна і втратити. Також важливо знати, що вибір особистісного шляху, поля діяльності - результат вільного волевиявлення людини.

3.Процес входження людини в суспільство, включення її у соціальні зв’язки, інтеграція в різні типи соціальних спільностей називається соціалізацією. У ході соціалізації людина здобуває знання, уміння, навички, формується її характер, визначається система життєвих цінностей, установок, норм і правил поведінки, виявляються інтереси, і в результаті цього вона стає дієздатним учасником суспільних відносин. Соціалізацію не можна розуміти спрощено - як однобічний процес впливу соціального середовища на людину, що займає пасивну позицію. У дійсності особистість зіштовхується з великою кількістю зовнішніх і внутрішніх факторів, що умовно можна розділити на три категорії:

сукупність ролей і статусів, які може мати людина;
наявні соціальні інститути і спільності, у межах яких особистість може себе реалізувати;
система знань, умінь, навичок, життєвих установок, норми і правила поведінки, якості самої особистості, необхідні для виконання соціальних ролей і підтвердження соціального статусу.

Існування третьої категорії факторів дозволяє особистості вибірково ставитися до впливу соціального середовища, відкидаючи неприйнятні та сприймаючи необхідні фактори.

Процес об'єднання зовнішніх факторів, що характеризують умови соціального середовища, з факторами особистісними називається механізмом соціалізації. Функціонування цього механізму забезпечує побудову однієї з двох можливих моделей соціалізації: моделі підпорядкування і моделі інтересу. Принципова їх відмінність полягає у різних мотиваторах соціалізації. У першому випадку - це суспільна необхідність, у другому - власний інтерес конкретної особистості.

Модель підпорядкування функціонує в суспільствах чи спільностях з досить високим ступенем регламентації діяльності. Вона включає три основні елементи: добір, розпорядження, контроль. Перший з названих елементів означає, що суспільство здійснює суворий добір претендентів на ту чи іншу соціальну роль на підставі принципу відповідності наявних знань, умінь, навичок і якостей особистості певним вимогам. Другий елемент означає, що соціальне середовище визначає виконавцям ролей норми і правила поведінки відповідно до стереотипів. На цьому етапі відбувається вироблення стійких переконань, позицій, світогляду. І нарешті третій елемент означає організацію зворотного зв'язку у моделі, тобто суспільство не тільки впливає на індивіда, але і контролює, як виконується обрана ним соціальна роль, чи відповідає вона наявним нормам.

Модель інтересу характерна для ліберально-демократичних суспільств. Вона прямо протилежна попередній за своєю сутністю, тому що припускає переключення відповідальності за процес соціалізації з соціальних інститутів на конкретну особистість. Але за формою модель інтересу тотожна моделі підпорядкування - у ній також виділяються три основні елементи: вибір, аналіз і самоконтроль. Перший елемент означає усвідомлений вибір особистістю для себе соціальних ролей на основі врахування наявних інтересів, потреб, здібностей, бажань, знань, умінь і навичок. Другий елемент означає, що особистість самостійно оцінює вимоги зовнішнього середовища і починає активно опановувати необхідними знаннями, розвивати потрібні якості. Третій елемент, як і в попередній моделі, забезпечує зворотний зв'язок - індивід за допомогою самоконтролю визначає ефективність виконання соціальних ролей і рівень вдоволення особистих потреб і інтересів.

Очевидно, що модель інтересу більш прогресивна, і отже, більш прийнятна у порівнянні з моделлю підпорядкування, однак перехід від однієї моделі до іншої може бути здійснено тільки тоді, коли у суспільстві буде створено відповідні умови:

керівники всіх рівнів і сфер громадського життя захочуть відмовитися від свого «законного» права диктувати і контролювати;
кожен індивід усвідомить свій власний інтерес і візьме на себе відповідальність за свою долю і долю держави.

Як показують дослідження, процес соціалізації особистості проходить у два етапи: соціальна адаптація і інтеріоризація.

Соціальна адаптація – це вид взаємодії особистості з соціальним середовищем, у ході якого відбувається узгодження вимог і очікувань обох сторін. Адаптація означає пристосування індивіда до різних функцій, соціальних норм, до спільнот, груп, інститутів, до умов функціонування різних сфер суспільства. Особливо важко здійснюється адаптація у перехідні періоди, коли у людей середнього і старшого віку, що складають основну частину населення будь-якої країни, уявлення залишаються орієнтованими на систему ролей і статусів суспільних відносин, що минули. В силу інерційності ціннісних орієнтацій цим людям складніше, ніж молоді, вписатися у нові соціальні умови. Адаптація обов'язковий етап включення людини у систему суспільних відносин. Однак вона не забезпечує всієї повноти й ефективності участі індивіда у соціальному житті.

Інтеріоризація – це процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей і інших компонентів соціального середовища у ході соціальної діяльності. Це процес переводу зовнішнього середовища у внутрішнє «Я», у результаті якого формується неповторна особистість зі своїм духовним світом і специфічною соціальною активністю. Характер переводу зумовлено структурою кожної конкретної особистості, сформованої попереднім досвідом. Особистість не поглинається соціальним середовищем, а взаємодіє з ним як самостійна одиниця. Отже, на першому етапі соціалізації відбувається пристосування особистості до соціального середовища, на другому - зміна поведінки в разі потреби.

Аналіз моделей соціалізації показує, що стосовно періоду цього процесу існує дві точки зору. Перша група соціологів тією чи іншою мірою визнають той факт, що процес соціалізації обмежується періодом досягнення дитиною дорослого віку. На їхню думку процес соціалізації завершується у віці 23—25 років, тобто з досягненням молодою людиною стадії зрілості. Саме цей період необхідний для стійкої інтеріорізації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій і установок. У залежності від віку індивіда, прихильники цього підходу виділяють три основних етапи соціалізації:

1)первинна соціалізація (дитини);

2)маргінальна (проміжна чи псевдостійка) соціалізація (підлітка);

3)стійка (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юнацтва до зрілості (період від 17-18 до 23—25 років).

Інша, значно чисельніша, група соціологів вважає, що індивіду як у дитинстві, так і в зрілому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і носять специфічний характер на кожному етапі (стадії). Переборюючи ці критичні ситуації (а їх він виділяє вісім), індивід успішно збагачується новим соціальним досвідом і переходить до наступного стадії. У разі, якщо соціалізація на якій-не-будь стадії не відбулася (тобто індивіду не вдалося подолати головну на цій стадії проблему) чи відбулася частково, це негативно позначається на наступних стадіях і соціалізації в цілому. В межах цього підходу існує декілька теорій соціалізації.

Еволюційна теорія соціалізації (теорія стадій людського розвитку). Згідно з нею, соціалізація має такі стадії:

І стадія — дитячий період. Основна проблема — довіра чи недовіра. Дитина на підставі визначеного рівня турботи і комфорту з перших днів довідується, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, тепло, безпека. Про подолання кризи можна судити, коли малята не плачуть і не сердяться при відході з їх поля зору дорослих, які турбуються про них. При неповному вирішенні цієї проблеми залишки недовіри можуть позначитися на подальших стадіях.

II стадія — вік від одного року до двох років. Основна проблема — автономія або сором і сумнів. Ситуація ускладнюється збігом навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання своїх прав і непокорою авторитету. А з іншого боку — батьки починають учити дитину контролювати роботу свого шлунку. Підвищені вимоги в другому напрямі можуть закріпити у свідомості почуття сорому і власної нікчемності, істотно підриваючи зусилля по самовизначенню і руху до автономії.

ІІІ стадія — від трьох до п'яти років. Основна проблема — ініціатива або почуття провини. Це період розвитку рухової активності, допитливості й уяви. Усвідомлюються відмінності між хлопчиками і дівчатками, виявляється дух суперництва. Дитина визначає межі, до яких ініціатива в прояві нових здібностей може поширюватися. На цьому грунті можливі конфлікти, що при зайвій твердості з боку дорослих можуть залишити слід безініціативності на подальшому житті.

IV стадія —молодший шкільний вік. Основна проблема — стараність чи недбайливість. На цій стадії йде навчання індивідуальній і колективній роботі, формуються стосунки з вчителями й іншими дорослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі головним завданням є набуття впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток. Невиконання (часткове чи повне) цього завдання позначається в прояві елементів недбайливості як на цій, так і на подальших стадіях.

V стадія — підлітковий-юнацький вік. Основна проблема — становлення індивідуальності (ідентифікація) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а значить і пошуку партнера в інтимній сфері. Разом з тим— це час пошуку свого місця в житті, вибору подальшого шляху (навчання, робота і т.п.). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінка значущості якої-небудь з них. Перша невдача може негативно позначитися на виборі роботи, друзів, супутника життя, а також може призвести до стресу.

VI стадія —молоді роки. Основна проблема — інтимність чи самітність. Головні цілі на цьому етапі — залицяння, шлюб і інші види близькості. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом чи ці стосунки призвели до розриву, то надалі це може проявитися у вигляді тимчасових, не завжди обгрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язків і незадоволеності цією сферою життя.

VII стадія — середній вік. Основна проблема — продуктивність (творча продуктивність) чи стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може викликати невдачу навіть у який-небудь одній з них. На цьому етапі реалізується той потенціал, що індивід нагромадив протягом попередніх стадій соціалізації.

VIII стадія (заключна) — старість. Основна проблема — умиротворення або розпач. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підбиття підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів. Умиротворена старість чи розпач, гіркий жаль щодо невикористаних можливостей — такі межі прояву цієї стадії.

Представники іншої теорії розглядають процес соціалізації з позицій впливу на співвідношення в людині соціального і біологічного. Виходячи з правильного припущення, що все біологічне в особистості більшою чи меншою мірою соціалізоване, а соціальне не може бути цілком відділене від біологічного, виділяється чотири підструктури особистості.

1.Нижча, біологічно обумовлена підструктура, в яку поряд з темпераментом входять вікові, статеві, а іноді й деякі препатологічні і навіть патологічні властивості психіки. Однак навіть цей рівень не вільний від впливу соціального.

2.Психологічна підструктура, що включає індивідуальність прояву пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприйняття, почуттів і волі. На цьому рівні соціальна обумовленість майже порівнюється з біологічною.

3.Підструктура соціального досвіду. Ця підструктура поєднує набуті індивідом у ході соціалізації знання, навички, уміння і звички. Питома вага соціального на цьому рівні значно перевищує біологічне. До того ж тут виявляються істотні відмінності між окремими особистостями в ступені соціалізації, що проявляються в рівні культури. Ця підструктура помітно впливає на ступінь соціалізації людини.

4.Підструктура спрямованості особистості. У цій, вищій підструктурі об'єднані потяги, бажання, інтереси, схильності, ідеали, індивідуальна "картина світу" і вища форма спрямованості — переконання. Будучи майже цілком соціальне обумовленою, будучи найбільш істотною для особистості, вищим її рівнем, підструкгура спрямованості визначає соціалізацію інших підструктур, а отже, і людини в цілому.

Разом з тим рівень дослідженості проблем соціалізації навряд чи можна визнати задовольняючим сучасні суспільні потреби. Не з'ясовані ще до кінця всі рушійні сили, а також елементи механізму соціалізації індивідів. На сьогоднішній день ще продовжується пошук у напрямі вивчення процесів адаптації людини до навколишнього середовища, що постійно змінюється. У цьому зв'язку заслуговує на увагу адаптивна-розвиваюча концепція соціалізації. Її сутність полягає у розгляді соціалізації як триваючої все життя взаємодії людини з навколишнім середовищем шляхом (за допомогою) змінюючих одна одну адаптацій у кожній зі сфер його життєдіяльності. У ході сукупної взаємодії індивіда із соціальним середовищем (а отже, і впливу індивіда на суспільство в напрямі задоволення своїх соціальних потреб) здійснюються зміни в суспільстві в бік більшої орієнтації на людину, на сукупність її соціальних інтересів. У такий спосіб здійснюється друга сторона нероздільного процесу соціалізації — соціалізація суспільства. До переваг розглянутої адаптивної-розвиваючої концепції соціалізації людини можна віднести такі чинники:

1.Вона спирається на взаємодію біологічного, психологічного і соціального механізмів адаптації, що дає змогу у виховному впливі орієнтуватися на цілісність особистості людини.

2.Вона охоплює всі сфери життєдіяльності індивіда, що дозволяє найбільше повно реалізувати комплексне його навчання і виховання.

3.Вона розглядає соціалізацію як процес, що охоплює все життя людини, а також створює передумови для організації безупинного навчання і виховання протягом усього життєвого шляху індивіда.

4.Вона спирається на механізм засвоєння нових соціальних ситуацій, що сприяє формуванню творчої мобільної особистості, орієнтованої на свідому й активну діяльність у нових соціальних умовах.

4.Дослідження основних механізмів взаємодії особистості і суспільства — одне з найскладніших завдань соціологічної науки. Основною проблемою, навколо якої розгортаються дискусії з часів виникнення соціології, є проблема історичного протистояння особистості і суспільства. У ході протистояння визначилися дві групи механізмів, протилежних за змістом і водночас близьких за взаємозалежністю і взаємопотребою. До першої групи відносять механізми соціалізації особистості (соціальна адаптація, індивідуалізація, соціальний контроль). Другу групу утворюють механізми саморозвитку, зміни соціальної системи (індивідуальна цілеспрямованість, міжособистісне спілкування, різноманітні способи зв'язку індивідів із суспільством).

Логіку розвитку зазначених механізмів диктує соціально-історичний підхід, аналіз їх практичного втілення на різних етапах суспільного розвитку. Соціально-історична типологія особистості впродовж цього періоду представлена трьома головними типами: 1)особистістю, "розчиненою" у суспільстві; 2)особистістю, відчуженою від суспільства; 3)"перехідним" типом особистості.

Що ж являє собою перший тип, або особистість, "розчинена " у суспільстві? Цей тип глибоко проаналізовано у працях західних соціологів. У їхніх різноманітних концепціях він має різні назви: "авторитарна особа", "одномірна людина", "ззовні орієнтована особа", "людина-маса". Усі ці назви так чи інакше об'єднуються навколо поняття "соціальний конформізм". Характеризуючи перший тип особистості, деякі вчені виходять з його класової суті, але таке трактування дещо обмежене. Швидше це психологічний тип, для якого характерні духовна обмеженість та інстинктивний потяг до стадності.

Другий тип — особистість, відчужена від суспільства, — виник у період, який згодом дістав назву застою. Саме у цей період відбувався процес відокремлення особистості від держави, приватизації інтересів та відчуження їх від інтересів тоталітарної системи. Це був період роздвоєння особистості, коли, скажімо, людина вступала до комуністичної партії, не вірячи у проголошувані нею ідеали. У такого типу особистості існує дві системи цінностей — для зовнішнього вжитку і для внутрішнього. Отже, зазначений тип можна охарактеризувати як особистість з глибоким внутрішнім протистоянням стосовно суспільства, відчуженням від нього.

Третій, або "перехідний" тип особистості характерний для сьогодення. Йому притаманна виразна амбівалентність ставлення до перспективи подальшого демократичного перетворення суспільства (амбівалентність у цьому випадку — полярне ставлення до того самого суб'єкта). Особистості цього періоду, за плечима якої руйнівний для будь-якої свідомості тоталітарний досвід, властиві такі риси: недовіра до будь-якої влади; потяг до релігії і містики; роздвоєння свідомості; відмова від політичного життя в усіх його проявах, окрім стихійного протесту; суперечливе поєднання демократичної і тоталітарної свідомості; недостатнє розуміння основних принципів демократії; паралельна орієнтація на взаємовиключні цінності.

Таким чином, проаналізувавши взаємодію особистості і суспільства на різних етапах історичного розвитку, можна сформулювати основні завдання для особистості і суспільства з метою досягнення між ними необхідної гармонії. До таких завдань слід віднести:

1.Подолання будь-яких залишків несвободи (як зовні, так і всередині). Лише з вільною від нашарувань тоталітарного минулого свідомістю особистість зможе по-справжньому визначитись у своєму ставленні до суспільства.

2.Розвиток освіти, компетентність на всіх рівнях. Чи не найважливішим у вирішенні цього завдання є створення системи інтелектуалізму, яка б сприяла перетворенню знань на соціальну і, особливо, виробничу силу.

3.Пріоритет духовного над матеріальним. Надмірне захоплення матеріальним – одна з найхарактерніших рис нашого нинішнього буття. І вважати її виправданою труднощами перехідного періоду можна лише до певної міри: багатство не приносить радості, а гонитва за насолодою робить людину нещасною і самотньою.

4.Формування громадської думки. Доки не запрацює по-справжньому громадська думка, говорити про гармонізацію суспільно-особистісних відносин передчасно,

5.Розвиток громадської самодіяльності, суверенітет особистості. Подолати статичність у свідомості, бути господарем на своїй землі, досягти справжньої гармонії особистості у стосунках із суспільством людина зможе лише тоді, коли вона стане вільною економічно. Економічна ж свобода досягається лише через розвиток громадської самодіяльності, через самоврядування.

Отже, соціологія особистості вивчає реально функціонуючі соціальні механізми взаємовпливу і взаємозалежності особистості і суспільства, допомагає виявляти нові суспільні процеси, створювати нові соціальні технології, що сприятимуть поєднанню об'єктивних і суб'єктивних, спільних (колективних) та індивідуальних чинників розвитку особистості. Однак не слід забувати, що соціологія може лише впливати, а не підміняти собою соціальну політику, основна мета якої — практична узгодженість і координація дій членів суспільства з урахуванням їхніх потреб та інтересів. Значення такого впливу соціології на соціальну політику і соціальну практику з кожним днем зростає. Світовий досвід свідчить: там, де на серйозний рівень поставлено соціологічні дослідження особистості, вдається уникнути серйозних проблем, на які ще багате сьогодення в Україні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 4. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.	\|	Соціальна стратифікація та соціальна мобільність сучасного суспільства.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.