• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Індивідуалізм та прагматизм як характерні риси буржуазної моралі. Вплив буржуазної моралі на становлення та розвиток капіталізму.

План

1. Антична і середньовічна етика.

2.Етика епохи Нового часу.

3. Сучасні етичні теорії.

1. Антична і середньовічна етика. Приступаючи до вивчення питання, варто зрозуміти, що етика зародилася в епоху відокремлення духовно-теоретичної діяльності від матеріально-практичної. Етика стає способом теоретичного аналізу моральних, практичних проблем. Повсякденно практичні питання осмислюються етикою як вчення про природу добра і зла, ідеалу і боргу, принципів і норм поведінки людини, призначення і змісту її життя. Тільки давньогрецьким філософам вдалося перейти від міфологічного до раціонально-логічного розуміння моралі та людини і створити етику як раціонально-теоретичне філософське вчення.

В античній культурі були визначені найважливіші етичні проблеми, різні варіанти їх рішення. Етика античності звернена до людини, її своєрідним девізом можна вважати знаменитий вислів Протагора: «Людина є міра всіх речей...».Найважливішою особливістю етики була установка на розуміння моральності, доброчинність поведінки як розумності.. Ще одна характеристика античної етики - прагнення до гармонії - гармонії всередині людської душі і гармонії її зі світом.

Перший етап у розвитку етичної свідомості Древньої Греції представлений вченням софістів - Протагора, Продика та ін. Просвітительська діяльність софістів мала яскраво виражений гуманістичний зміст: у центрі їхньої уваги була людина як самодостатня цінність. Вони обґрунтували особисту незалежність людини в питаннях моралі та її пріоритет відносно космосу і навколишньої дійсності. Софісти відстоювали право людини дивитися на світ через призму своїх цілей та інтересів, а не сліпо підкорятися чужим вимогам. Вони вчили людину піддавати все раціональному аналізу, стверджуючи, що людина сама є критерієм добра і зла. Немає жодного об'єктивного, єдиного для всіх змісту чеснот, моральні цінності залежать від інтересів людини, тобто є відносними.

Абсолютизація відносності і суб'єктивності моральних цінностей привела їх до етичного релятивізму, втрати об'єктивних загальнозначущих критеріїв моралі і моральної сваволі. Це призвело до підриву моральності як засобу духовного єднання людейі, як наслідок, до морального цинізму і безпринципності.

Проти цих крайностей софістів виступив Сократ, (469-399рр. до н.е.). Розглядаючи мораль як найглибшу основу людського буття, він висловлював тверде переконання в існуванні загальних визначень моралі, прагнув знайти об'єктивні, загальнозначущі характеристики моральних понять. Він вважав, що без єдиної системи моральних цінностей, що має стійкий і загальнообов'язковий характер, суспільство перебуває в небезпеці. Разом з тим він погоджувався з софістами в тому, що людина повинна сама знайти розуміння добра і чесноти, а не підкорятися нав'язаним їй вимогам і цінностям.

Сократ поклав початок евдемоністичній традиції, стверджуючи, що сенс життя людини, вище благо - у досягненні щастя. Щастя відображає зміст розсудливого, доброчесного буття. Тільки моральна людина може бути щасливою. Відповідно до цього конкретизується завдання етики: допомогти людині стати моральною. В інтерпретації етичних проблем він займав раціоналістичну позицію. Знання - це основа доброчесності, незнання - джерело аморальності. Істина і добро збігаються. За переконаннням Сократа, в тому, що мудрець не здатний на зло, стоїть глибока ідея: моральні цінності тільки тоді мають регулятивне значення, коли усвідомлені людиною як справжні.

Сократівську лінію в розвитку етики продовжив його учень Платон (427 - 347 рр. до н.е.), здійснивши першу спробу систе-матизації етичних ідей на об'єктивно-ідеалістичній основі.

У творчості Арістотеля (384 - 322 рр. до н.е.) антична етика досягла вищого розвитку. Він дав ім'я цій науці, йому належить перша спеціальна етична праця «Никомахова етика», він уперше висунув ідею самостійності етики, побудував глибоку теорію моралі. Етика в розумінні Арістотеля - це особлива, практична наука про моральність, мета якої - навчити людину стати щасливою. Етика повинна допомогти людині усвідомити головні цілі своєї життєдіяльності, вирішити питання про можливості виховання в державі доброчесних громадян. Тому вона, поряд з політикою, є дуже важливою практичною наукою.

Виділяючи етичний аспект проблеми взаємин особистості і суспільства, Арістотель прагнув знайти шляхи їх гармонійної взаємодії в розумному обмеженні індивідом егоїстичних потреб,орієнтації їх на суспільні блага - з одного боку, і в сприянні держави процвітанню своїх громадян - з іншої. Соціальна гармонія не повинна придушувати особистих інтересів.

Продовжуючи евдемоністичний напрям в етиці, вищим благом Арістотель визнавав щастя як особливий стан задоволеності від доброчесної діяльності. Серед численних умов щастя головними є моральне й інтелектуальне удосконалення, здоров'я і наявність зовнішніх благ, активна громадянська позиція, дружба. На відміну від Платона, Арістотель заперечував природжений характер чеснот, що дало йому можливість висунути ідею морального виховання.

В епоху еллінізму, коли криза античної цивілізації проявилася особливо явно, етика звертається до внутрішнього світу особистості, намагаючись знайти джерела моралі в людській суб'єктивності. Одну з основних філософсько-етичних течій цього часу -епікурейство - заснував Епікур, який жив наприкінці IV - на початку III ст. до н.е. Епікур розглядав етику як «ліки душі», які допомагають позбутися страждань і знайти внутрішню рівновагу .Підтримуючи евдемоністичні традиції, Епікур визначив щастя як свободу від страждань і тривог. Відповідно, основна мета етики - допомогти людині позбутися страждань або полегшити їх. Він відзначав, що щастя і задоволення не тотожні, щастя передбачає правильне ставлення до задоволень (уникати неприродних задоволень, віддавати перевагу духовним, знати міру), інакше страждань не минути. Крім того, умовами щастя є атараксія (безтурботність душі, незворушний, спокійний стан духу), індиферентністьдо всього зовнішнього; дружба; правильне ставлення до життя ісмерті.

У період переходу до Середньовіччя розпочався пошук об'єктивних основ моралі, який був пов'язаний з християнською релігією. Ідея загальної гріховності і спокути провини стражданням і покаянням, вірою і любов'ю до Бога, готовність виконати його волю стають визначальними. Основою інтерпретації моральності в етиці спочатку є релігійна віра. Основна проблематика християнського морального вчення - про джерело і природу моралі, призначення і сенс життя людини, добро і зло сягає своїм корінням Священого Писання.

Ідея Бога як морального абсолюту визначає жорсткі межі тлумачення моральної проблематики. Життя людини і його цінності набувають сенсу тільки відповідно до божественного провидіння. Бог виступає в якості об'єктивного, безумовного, єдиносправжнього джерела моралі. Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі. З ідеї любові до Бога народжується нова, невідома античності чеснота - милосердя, що передбачає про-щення образ, готовність до жалю й активної допомоги нужденним. На тлі ідеї любові знаходить своє відображення «золоте правило» моральності: В усьому, поводьтеся з людьми так, як ви хотіли б, щоб поводилися з вами...».

2. Етика епохи Нового часу. При вивченні питання необхідно виходити з якісних змін соціально-економічного і духовного життя європейського суспільства.

В той період відбулася радикальна переорієнтація цінностей - з потойбічної моралі на людську, з етики одкровення на емпіричну земну етику. Моральність була зведена на землю, пов'я-зана з умовами реального життя. Етика зводилася до галузі при-родознавства, яка повинна мати справу не з божественними веліннями й ідеальним світом, а з природним буттям людини, її потребами, прагненнями й інтересами. Теоретичною основою її надовгий час стає поняття «людська природа», а сама етика стає на-туралістичною. Вона виводить закони поведінки людини з природи, що часто перетворювалося на зведення її до природничо-наукового знання. Прагнення надати етиці статус суворої наукової теорії шляхом використання методів математики та фізики харак-терно для Декарта, Гоббса, Спінози і багатьох інших.

Так, Гоббс розвинув ідею про «природжений егоїзм», підкреслюючи незмінність «природи людини» і користі як визначальний моральний принцип. Взаємне обмеження егоїзму людей на основі природного закону самозбереження і виникнення на договірних засадах державу, поклали кінець «війні всіх проти всіх» і доморальному стану людини. В основі устрою держави та її законів має бути вищий, природний моральний закон, заради чого люди і об'єднувалися в державу - це громадський добробут, благополуччя народу.

Натуралістична етика Гоббса знайшла свій подальший розви-ток у творчості французьких матеріалістів-просвітителів XVIIIст. - Дідро, Гельвеція, Гольбаха. Вихідний пункт їхнього вченняпро людину - природний індивід, здатний відчути приємне і не-приємне, пізнати задоволення і страждання. Відповідно до зако-нів природи він природно прагне до задоволень і уникає неприє-мних відчуттів і страждань. Тому людський егоїзм і прагнення доздійснення своїх цілей є єдиним справжнім мотивом людських вчинків. Переборюючи свою природну себелюбність, людина (як розумний, здатний до самоврядування суб'єкт) може і повиннастати «розумним егоїстом», тобто правильно розуміти свої інтереси і керуватися «компасом суспільної користі» для їх задоволення. Мораль, яка пропонує установку на суспільне благо, виявляється корисною для індивіда, бо дає можливість реалізуватисвій інтерес. Гарантією гармонії особистого і суспільного є «розумне суспільство», законодавство якого сприяє реалізації людської природності.

Етика епохи Нового часу тісно пов'язана з ім'ям І. Канта. Вона знаменує собою перехід до теоретичного аналізу моральності як особливого, специфічного явища. Задум Канта -виявити «чистоту» моралі. У здійсненні цього завдання він орієн-тується не на природу людини й обставини її життя, а на «поняття чистого розуму». Мораль, за Кантом, - це щось надприродне, яке нав'язує людині лінію поведінки, їй вимагає дотримання будь-яких правил, та норм.

Основною категорією кантовської етики є борг. Мораль, на думку Канта, це сфера волі людини. Для надання волі морального значення необхідно погодити її з вищим моральним законом - категоричним імперативом. Він звучить так: «Роби завжди так, щоб максима твоєї волі могла стати принципом загального законодавства».

3. Сучасні етичні теорії При вивчені питання варто враховувати, що кінець XIX - початок XX ст. вважають періодом переходу від етики класичної до посткласичної. Якщо класична етика була переважно споглядальною, раціоналістичною, орієнтованою на системотворення і виявлення родової сутності людини,то посткласична відрізняється іраціоналістичним спрямуванням, пошуком людської індивідуальності, тяжінням до живого, несхематизованого життя.

У руслі цих ідей сформувалося одне із найвпливовіших духовних рухів XX ст. - екзистенціалізм. Його найбільш відомими представниками є М. Гайдеггер і К. Ясперс у Німеччині, Ж.-П.Сартр, А. Камю, Р. Марсель - у Франції.

Необхідно усвідомити тематичну своєрідність етичних шукань екзистенціалістів, тобто виняткову зосередженість на змістовно-життєвій проблематиці (доля людини, смерть, вибір, провина, страх). Справжні моральні цінності, вважають екзистенціалісти, винятково унікальні, в індивіда немає ніякої зовнішньої опори в їх виборі та реалізації, тому він залишається наодинці з собою. Відсутність загальнозначущого критерію розходження добра і зла приводить екзистенціалістів до виправданості будь-якого змісту вибору. Позбавляється змісту зовнішня оцінка вчинку, тому що «погляд з боку» не повинен впливати на уніка-льний вибір людини.

Разом з тим, екзистенціалісти не вважають волю абсолютною. Вони апелюють до совісті, призначення якої - проникати в найпортаємніші куточки людської душі, спонукаючи її до максимально відвертих виявлень. Критерієм вибору для них є граничнащирість поривів і готовність взяти на себе відповідальність за все, що відбувається. Екзистенціалізм не може знайти й обґрунтувати об'єктивні змістовні критерії моральної позиції.

Досить розповсюдженими нині є релігійно-етичні концепції. Соціально-етичні проблеми особистості, її моральне самовизначення виразно виявляються в такому відгалужені протестантизму, як неоортодоксія (або «діалектична теологія»), представни-ки якої є К. Барт, Т. Рейнхольд, П. Тиліх. Вони стверджують, щоісторія непідвладна розуму і волі, тому спроби людини підкоритиїї собі безглузді. Треба відмовитися від ідеї соціального прогресу і намірів погодити суспільне буття із законами християнської мо-ралі, а також від ілюзорної надії на викорінення зла - воно внутрішньо властиве людській природі. Навколо теми «зіпсованості особистої душі» і будуються етичні погляди неоортодоксів.

Необхідно звернути увагу також на впливову сьогодні етику утилітаризму. Термін «утилітаризм», що позначає теорію, яка базується на принципі корисності, ввів Дж. Ст. Мілль. Надалі цей термін міцно укоренівся у філософсько-етичній творчості. Широкого розповсюдження утилітаризм набув в Америці на базі філософії прагматизму. Европейські прихильники утилітаризму передбачають різні варіанти його модернізації, тому виникають такі різновиди утилітаристської орієнтації як «крайній утилітаризм» (Дж. Смарт), «помірний утилітаризм» (Дж. О. Ермсон), «узагальнюючий утилітаризм» (С. Зінгер).

Усі форми утилітаризму базується на одному фундаменті: критерієм моральності є корисність. Загальним для всіх утилітаристів є віра в те, що особиста корисність діяльності приведе до«загальної корисності», а з індивідуального щастя в атмосфері «загальної доброзичливості» сформується «загальне щастя». Ця віра суперечить реаліям морального буття, а принцип корисності, перешкоджаючи осмисленню безкорисливості «чистого» морального поводження, веде до виправдання аморальності.

Викладені філософсько-етичні вчення не вичерпують багатства історико-етичного процесу, однак вони дають уявлення про основні етапи становлення етичної думки, її основні напрямки і зміст сучасної етичної проблематики людини.

Вступ до філософії. Кредитно-модульний курс: навчально-методич-ний посібник для студентів-заочної форми навчання. За ред.Л.М.Нікітіна. Видання 3-є, доповнене та перероблене. - К.: Центр уч-бової літератури, 2008.

Лекція 3. Тема 1.3. Історичний розвиток моралі (2 год.)

Мета:

Навчальна: засвоїти: закономірності історичного розвитку моралі, основні тенденції розвитку моральності у сучасному суспільстві.

Розвиваюча: розвивати навички системного та історичного аналізу явищ моральної практики.

Виховна:виховувати суспільні моральні цінності людяності та критичне ставлення до індивідуалістичних проявів поведінки.

Опорні поняття: звичай, табу, мононорми, протомораль,міф, синкретизм, калокагатія, мораль, моральність, генезис моралі, моральний кодекс, моральний прогрес, індивідуалізм, прагматизм.

П Л А Н

1. Передумови виникнення моралі.

2. Особливості розвитку моральності у стародавні часи та в епоху Середньовіччя.

3. Індивідуалізм та прагматизм як характерні риси буржуазної моралі. Вплив буржуазної моралі на становлення та розвиток капіталізму.

4.Основні тенденції розвитку моралі у сучасному світі.

1. Передумови виникнення моралі.

Вивчення першого питання передбачає використання історичного методу. На початковому ступені історичного процесу структура первісного суспільства забезпечує функціонування цього суспільства як єдиного механізму з достатньо нерозвиненими і однорідними формами виробництва (охота і збирання) – така структура обумовлює єдність індивіда з суспільством. Єдність інтересів не знає необхідності в безлічі регуляторів, яку можна спостерігати в сучасній культурі. Регулювання інтересів здійснюється безпосередньо в практичній діяльності. Єдине, чого потребує первісна людина – приборкання інстинктів. Отже, необхідно зробити важливий для подальшого висновок, що первинним виступає не економічний, а зоологічний індивідуалізм. Приборкання індивідуалізму в первісній культурі здійснюється через табу (заборони). Табу є найбільш раннім моральним кодексом, відомим з історії. Воно є засобом розв’язання конфлікту інтересів. Про наявність виникаючих суперечностей свідчить сам зміст заборон: можна реконструювати конфлікти, які породжують заборону проявляти нестриманість під час розподілу здобичі (невипадково виникає заборона вбивати звіра, якого вислідив інший мисливець), заборону робити подарунки жінці, що стала дружиною іншого члена племені, та ін.. Аналіз і узагальнення заборон показує, що всі вони були закономірною реакцією на виникаючі в суспільстві суперечності і конфлікти. Доцільно самостійно проаналізувати сучасні норми і моральні правила, та виявити основу, суспільну необхідність, що визначила їх, звернути увагу на те, що основою норм завжди стає ситуація зіткнення інтересів і суперечності між людьми, що живуть в умовах соціального об'єднання.

Отже, суть норм і заборон– розв’язування ситуацій зіткнення інтересів і суперечностей між людьми, що живуть в умовах соціального об'єднання. Але первісні табу ще не можна назвати мораллю як такою, це протомораль- первинна форма регулювання відносин, яка виникає стихійно та має безпосередньо-практичний характер, тобто моральність. При розкритті змістовності поняття «моральність» доцільно розглядати його відносно до понять «мораль» та «етос». Так моральність–сукупність душевних властивостей; етос–звичай, образ думок, характер; мораль– (лат.)вдача, звичай, закон, розпорядження. Розгляд цих феноменів необхідно робити, спираючись на історичний та соціогенетичний методи. Так, в первісному суспільстві, в якому немає «я» і особа ще не виділяється з колективу, суспільна норма і вимога одночасно існують як особиста норма, власне переконання, тобто вдача, моральність. Норми моралі виникають в процесі розвитку практичної життєдіяльності в умовах необхідності підтримки і захисту суспільства від руйнування. З розпадом первіснообщинного устрою благо кожного залежить від його особистого господарства, доходів, кваліфікації і т.д. Саме у цей момент безпосередня мораль (моральність) втрачає свою силу, універсальні етичні регулятори руйнуються і виникає гостра соціальна необхідність в специфічних цілеспрямованих формах регулювання. Так виникають моральні цінності і мораль як така.

Отже, можна зробити такі висновки, що мораль–цілеспрямована форма регулювання суспільних відносин, яка виконує свою регулятивну функцію в ситуації конфлікту інтересів, моральні цінності - прийняті в тому чи іншому суспільстві загальні уявлення про добро та благо.

2. Особливості розвитку моральності у стародавні часи та в епоху Середньовіччя.

Для повноти розуміння моралі треба розглядати її з позицій системного підходу, тобто як складну систему взаємозалежних елементів. При вивченні проблеми розвитку моралі треба спиратися на конкретно-історичний підхід, який через аналіз моралі кожного історичного періоду дозволить виявити більш загальні головні закономірності в її історичному розвитку; аксіологічний підхід, що передбачає вивчення системи моральних цінностей в конкретних історичних періодах; антропологічний підхід, предметом вивчення якого є антропологічний тип - образ людини культури в різноманітті його проявів: від типів чуттєвих станів і світогляду до відтворюваних ним системи цінностей і норм, форм практичної життєдіяльності. При врахуванні визначених підходів аналіз моралі конкретних історичних періодів треба побудувати з урахуванням суспільних завдань, що ставить перед собою те чи інше суспільство, які й обумовлюють домінування тих чи інших моральних цінностей.

При вивченні античного типу моралі, необхідно враховувати, що особливістю моральних відносин античного суспільства є полісна громадська мораль. Безпосереднім соціальним завданням античності, в умовах перманентної війни, було формування громадянина поліса, який підпорядкований його законам та здатен його захистити. Тому в античності важливого значення набуває ідеал калокагатії, що відбивав нерозривну єдність моральних та естетичних якостей людини, краси тіла та сили разом з моральним героїзмом.

Успішне функціонування античного суспільства пов’язане з підтримкою головної етичної домінанти – моральнісного обов’язку античного громадянина перед суспільством. Реалізація етики обов’язку здійснюється через стандартизацію та культивування почуття героїчного. Саме в героїчному, в образі героя розкривається тісний зв’язок індивідуального блага з благом суспільним. Героїчне посідає одне з головних місць саме в ситуації, коли з розвитком суспільних відносин виникає перевага приватних інтересів над суспільними, що спричиняє розбіжність безпосереднього почуттєвого життя із зовнішніми вимогами. Прикладом образу героя та героїчної самопожертви в ім’я інших може стати давньогрецька трагедія Есхіла „Прометей”, в якій відбувається наочна демонстрація єдності інтересів людини з інтересами суспільства, здійснюється чуттєве пізнання обов’язку перед суспільством та ствердження цього обов’язку в індивідуальній свідомості як власне переконання, внутрішні інтереси особи.

В середньовіччі оформлюється ідеологічний поворот від античних полісних цінностей до цінностей християнських. Розгляд таблиці 1 допоможе в розумінні та усвідомленні важливих відмінностей між язичницьким та християнським світосприйманням. Якщо в античності головним було відношення до традиції та полісу, то для середньовіччя більш важливим стає прийняття моральнісних ідеалів Бога, Христа, звертання до ближнього. Практична значущість цих моральнісних ідеалів обумовила соціальну практику жертовного змінення людини – практику відречення людини самої від себе заради піднесеного, чистого, духовного життя. В теолого-філософських концепціях та моральному кодексі ченця цей процес відбивається через ідею подолання плотського. Згідно прийнятих культурних ідеалів в середньовіччі стверджуються головні культурно-етичні домінанти, такі як аскеза, смиренність, милосердя, співстраждання та ін., що визначають риси середньовічного релігійного антропологічного типу.

Поруч з релігійним антропологічним типом середньовіччя, який утворювали перш за все селяни, необхідно виділити також бюргерський та лицарський типи. Порівнянню цих типів особистості допоможе звернення до табл.2, на матеріалі якої видно, що в основі бюргерських цінностей закладені основні риси майбутньої ділової та підприємницької особистості, рицарські ж цінності відбивають презирство до праці, втілюють аристократичну, перш за все, воїнську та світську мораль. Звідси, головними культуротворчими силами, що беруть свій початок саме з рицарської культури стають ідея добровільної вірності сюзерену, та культ прекрасної Дами. Рицарські походи за Чашею Грааля та до Труни Господньої, оспівані в романах, найбільш повно відбивають культ добровільного служіння. Героїчні чесноти: сила, відвага, безстрашність, мужність, стійкість, самоподолання, жертовність, готовність і здібність до несподіваних і тяжких випробувань і т.і. - втілюють культурно-етичні домінанти антропологічного образу вірного воїна. Добровільна вірність сюзерену, як головний принцип рицарства, визначає створення в культурі ієрархії влади та управління, панування і підкорення, розпорядження і виконання на основі добровільного служіння з почуття обов’язку. Необхідно підкреслити, що високо розвинене рицарське почуття обов'язку вплинуло на виникнення такого типу Новоєвропейської особи, як дворянин. І, хоча дворянський обов’язок несумісний з особистим життям, у відмінності від рицарського з його культом служіння Дамі, в цілому саме рицарські васальні відносини стають джерелом дворянського добровільного та сумлінного служіння державі. Доцільним буде зробити самостійний порівняльний аналіз типів моралі рицаря та дворянина на прикладах з мистецтва (наприклад, образ Дон Кіхота з роману Сервантеса та братів Гораціїв з трагедії Корнеля «Горації» та картини Давида).

Треба зауважити, що визначені культурно-етичні домінанти, яким дає життя рицарський тип, вступають в певне протиріччя до тих, що утворює релігія. При порівнянні героїчних рицарських та релігійних чеснот зазначимо, що рицарські мстивість, відвага, прагнення до слави, честолюбство - несумісні з вимогами християнського терпіння, милосердя та смиренності. Кохання ж рицаря до прекрасної Дами зовсім не відповідає вимогам аскези та релігійним поглядам на жінку, як „сосуд диявола”. Спробуйте поміркувати, як можуть існувати в контексті однієї культури такі різні етичні домінанти? Відповісти на це запитання можна знову таки з позицій розуміння тих суспільних завдань, що обумовлюють існування тих чи інших антропологічних типів в певній культурі. Так, релігійна культура була зорієнтована на виховання покірних селян, рицарство ж як таке створює окремий тип людини, головним завданням якого стає сумлінне та добровільне служіння. Більш того, в рицарському культурному типі переплітаються язичницькі та варварські елементи. Доцільно самостійно порівняти героїчний рицарський тип середньовіччя з античним на прикладі Ахіллеса («Іліада») та германським на прикладі Торстейна («Сага о Торстейні Битом»). З античного ідеалу калокагатії цей тип успадкував чесноти сили, краси та аристократично-класову ознаку благородного народження, що в сутності своїй не відповідає ідеї християнської рівності всіх перед Богом. З германсько-героїчної традиції – ідеал вільних відношень між васалом та сюзереном. Весь цей складний конгломерат культур, що переплелися в рицарському типі, відтворюють його своєрідність та самостійність, але це не заважає йому залишатися в рамках офіційної релігії саме через головне призначення рицарства - утвердження християнства в хрестових походах.

Розвиток в епоху Відродження товарно-грошових відносин, який вимагав більшого практицизму в житті, призводить до руйнування ціннісно-нормативного устрою середньовічного суспільства та ствердження індивідуалізму в усіх сферах життя. На зміну ідеї гріховності плотського начала в людині, поділенню людської природи на гріховну тілесну та піднесену духовну приходить ідея поєднання божественного й природного, „реабілітація” природного, земного життя людини, утвердження „самоцінності” людського існування. Егоцентризм морально-філософських поглядів епохи Відродження висуває на перший план індивідуальну особистісну самоцінність. Філософська абсолютизація індивідуальної самоцінності оформилися в поглядах видатних гуманістів, які оголосили людину Богом (Піко делла Мірандола) і вінцем творіння (М. Фічіно), дали істотний поштовх для секуляризації європейської культури, звільнення її від так званих „забобонів” середньовіччя. Всі ці ідеї стали фундаментом кардинально нової моралі буржуазного суспільства, яка носить назву індивідуалістичної моралі. Індивідуалізм - здатність усвідомлювати себе як окрему (від суспільства, нації, класу, колективу, сім'ї) особистість як особливу цінність, гідної шанування і любові.

Виникає новий тип особистості з набором принципово нових «чеснот», що припускають в індивідові активне, діяльне відношення до життя, заповзятливість, хватку, ініціативу, ощадливість і обачність, здорове честолюбство і кар'єризм. Людина повинна прагнути до успіху, але при цьому повинна враховувати і поважати права і прагнення інших людей, без чого неможливо влаштувати суспільне життя на взаємовигідних засадах.

Для визначення основних принципів моралі новонародженого буржуазного індивідуалізму можна звернутися до трактату Лоренцо Валли „Про насолоду як істинне благо”. В цілому ці принципи можна звести до таких постулатів:

- основа людської природи - егоїзм, що відбивається в прагненні людини до задоволень й униканні страждань;

- істинні чесноти цінні лише як засіб для досягнення особистих насолод чи як своєрідний гарант її тривалості;

- в „ієрархії цінностей” перше місце займає користь, друге місце посідає краса й лише останнє – чесноти;

- найвищою цінністю є не просто людина, а індивідуальне, особистісне „я”;

- любов до інших людей ставиться в залежність від любові до самого себе;

- моральні принципи святенництва та аскетично-чернечі чесноти є фальшивими та протиприродними;

Необхідно зробити висновок з приводу того, до яких моральних наслідків призводить принцип індивідуалізму. Так, зведення в абсолют принципу користі та задоволення як головних чеснот новонародженого буржуазного суспільства породжує безліч моральних проблем: моральне відчуження індивіда, коли загальні принципи людяності, виражені в моральних цінностях, знаходяться в протиріччі з його особистим інтересом, тому залишаються чужими людині, виглядають нав'язаними, унаслідок чого втрачається моральний зв'язок між людьми, виникає відчуття самотності. Це перетворює людські відносини на утилітарні, пройняті холодною байдужістю і ворожістю. Також існує постійна небезпека перетворення індивідуалізму як цінності буржуазної моралі в агресивний, войовничий егоїзм, з якого зростає бездуховність споживача, культ чуттєвості і пихатості, насильства і жорстокості. Отже, негативними аспектами капіталістичної буржуазної моралі є: партикуляризм, байдужість до загальних інтересів, конфлікт з суспільною мораллю, досягнення вищого блага індивідуалізму та користі (утилітаризм) виключно з орієнтацією на індивідуалістичний розрахунок. Мораль якраз і потрібна для засудження і протидії цим проявам аморалізму, цинізму, нігілізму, споживчого відношення до життя, для ствердження між людьми людяніших відносин. Вона покликана протистояти відчаю і безнадійності, що охоплюють людину, яка усвідомила свою унікальність і самоту буття, свою відособленість від «колективів» з властивими ним інтересами і прагненнями поглинути і підпорядкувати собі індивіда. Тим самим мораль допомагає людині залишитися людиною в найважчих несприятливих обставинах, в умовах тиску і спокуси, відстояти свою людську гідність і самоповагу.

Історичним досягненням епохи Відродження є те, що відмова від Бога закладає фундамент моральної автономії особистості. Тут важливо з позицій єдності історичного і логічного зрозуміти безпосередній зв'язок індивідуального розвитку людини з історичним розвитком людства. Отже, в цей час закладаються передумови переходу від середньовічної моралі „сорому й вини” до „моралі совісті”, тобто до індивідуально-особистісного контролюючого механізму. Цей момент в історичному розвитку моралі стає переломним для становлення автономної особистості, здатної самостійно приймати рішення та бути відповідальною за свої вчинки. Досягненням буржуазної моралі є також прийняття в якості суспільних цінностей таких принципів як свобода, рівність, гідність тощо. Поняття гідності спирається на принцип рівності всіх людей в моральному відношенні, ґрунтується на рівному праві кожної людини на пошану, заборону принижувати її гідність незалежно від того, яке соціальне положення вона займає. Гідність людини - одна з вищих етичних цінностей сучасної культури.

Інший шлях історичного розвитку моралі - соціалістична мораль. Необхідно зосередити увагу на тому моменті, що капіталістична та соціалістична мораль ґрунтуються на протилежних принципах: перша – на індивідуалізмі, друга – на колективізмі. Головними рисами соціалістичної моралі є такі:

- Общинність, яка нівелює особу;

- Ущемлення особистих інтересів ради загального блага;

- Зрівняльна рівність;

- Принцип колективної відповідальності.

Негативними рисами соціалістичної моралі є соціальна пасивність, подвійна мораль. Їх виникнення можна прослідити через аналіз радянської суспільної практики, який показує, що суспільна мораль підтримувалася завдяки замкнутому інформаційному простору, в межах якого формувався ідеал аскетичного самообмеження в поєднанні з соціальним оптимізмом. Оскільки з соціальної системи цінностей були вилучені інші стимули окрім моральних (заохочення, схвалення), класове розшарування якийсь час стримувалося. Проте з часом шляхи моральної дії були вичерпані і останній засіб - моралізаторство, заклики до почуття відповідальності і працьовитості - не мало своєї дії, що врешті й породило «соціальну пасивність», «подвійну мораль».

Читайте також:

1. I визначення впливу окремих факторів
2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
3. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
5. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
6. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
7. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу
8. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
9. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
10. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
11. Активний вплив на проблему
12. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини

Переглядів: 1218