Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Психологічна та управлінська культура керівника як менеджера освіти

Однією з вимог системного підходу до управління школою є підвищення культури управління.

Без культури не може бути демократизації, і відповідно не може бути цілеспрямованої роботи по створенню правової демократичної держави.

Культура – поняття досить складне, яке має всі ознаки цілісної динамічної системи, що складається з багатьох структурних частин або компонентів, які знаходяться в певних зв'язках і взаємозалежності. Вона становить собою сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством у процесі суспільно-історичної практики.

Системністю визначається і саме поняття “культура управлінської праці”, що включає такі її різновиди: загальна, або загальнолюдська культура, культура політична, правова, естетична, педагогічна з її чисельними відтінками в залежності від типу і специфіки навчального закладу. Різноманітність самих видів культур, як і різних сфер їх застосування, а також чисельність форм управлінської етики вимагає, звичайно, системного підходу й аналізу, без яких управління суспільством сьогодні практично неможливе.

Культурно працювати – це значить уміти правильно розставити кадри на вирішальних ланках, працювати творчо, з перспективою, завжди бачити кінцеву мету і вибирати найбільш раціональні методи її досягнення. А для цього треба постійно вчитися, наполегливо оволодівати науковими принципами управління, вміло керуватися ними в своїй управлінській діяльності.

До мовних психолого-управлінських вимог менеджера освіти відносять необхідність добре володіти мовою ділових паперів, усною мовою; бути красномовним – уміти переконливо виступати перед людьми, спілкуватися. Керівник в галузі освіти неодмінно повинен володіти мовними здібностями, а також такими якостями мови як змістовність, зрозумілість, виразність, дієвість мови. Мовленнєві якості допомагають керівнику при формулюванні управлінських рішень, здійсненні письмового та усного ділового спілкування, при проведенні різноманітних форм організації управління (нарад, педрад, зборів тощо) шляхом дискусій, “мозкових штурмів”, ділових, рольових ігор тощо; сприятимуть мовному оформленню діалогічного спілкування. Ділова мова визначає ефективне виконання всіх функцій управління, особливо в критичних умовах, стресових ситуаціях

Культура управління школою – відмічав професор Ю.А.Конаржвський – це виконання адміністрацією сукупності вимог, які висуваються до процесу управління, зумовлених нормами моралі, етики, естетики, права, принципами організації і технології управління. Як бачимо за даним визначенням, основні компоненти культури управлінської праці витікають із норм і принципів перелічених вище наук. Сукупність цих вимог являє собою складну систему професійних умінь і навичок, які включають всю різноманітність культур, у тому числі культуру загальну, політичну, правову, естетичну, культуру спілкування і ряд інших її форм і відтінків.

Спробуємо дати коротку характеристику тим з них, які відповідають більш загальному поняттю “педагогічна”, або “професійна культура” і вимоги яких повинні розповсюджуватися на кожного керівника школи.

По-перше, загальна, або, як прийнято говорити, загальнолюдська культура (порядок розгляду компонентів не вказує на пріоритет попередніх над наступними). Під загальною культурою розуміють найбільш просту форму “культурності”, коли людина одержала певну освіту, засвоїла деякі правила етикету і досягла відповідного рівня в користуванні ними. Безумовно, для керівника сучасної школи цього рівня явно недостатньо. Він має бути носієм високої загальнолюдської культури, що визначається, перш за все, справжньою інтелектуальністю і високою духовністю. Носій цієї культури повинен мати широкий світогляд, глибоку ерудицію, справжні поняття про честь, совість, громадську мужність, уміти володіти собою в будь-якій, навіть екстремальній ситуації.

Безумовно, така людина, а тим більше керівник, не може бути автократом, чистим адміністратором; їй абсолютно не властиві диктат, окрик, зарозумілість й інші якості, характерні для віджилої командно-бюрократичної системи.

Говорячи про роль школи в духовному розвитку юнацтва, не можна не відзначити гостру необхідність підвищення культурного рівня вчителів, в тому числі і керівників навчальних закладів, які сьогодні далеко не всі відповідають сучасним вимогам.

Навчальні плани педагогічних вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації поки що не передбачають цілісного, системного вивчення майбутніми наставниками основ загальнолюдської культури у всій різноманітності її форм і відношень.

Не менш важливим аспектом управління є політична культура керівника школи, яка вимагає від нього глибокої всебічної підготовки, знання основ політики в галузі освіти і культури, уміння повсякденно керуватися ними в своїй діяльності.

Важливу роль в цьому покликані відігравати сучасна наука, засоби масової інформації. Але першорядне значення, безумовно, має самоосвіта і безперервне навчання самих керівників.

Завдання керівника – організувати діяльність педагогічного та учнівського колективів у цьому напрямку, допомогти розібратися в складних і суперечних фактах сьогодення. Отже, директор і його помічники зобов'язані бездоганно володіти таким дієвим засобом виховання, яким на сьогодні є політична культура керівника.

Культура спілкування. Сьогодні ці слова звучать на різних рівнях, їх повторюють не тільки педагоги, для яких цей аспект є обов'язковим атрибутом їх професії, але й філософи, соціологи, економісти, керівники підприємств і представники управлінської науки. І це не випадково, оскільки найновіші соціологічні дослідження показують, що поганий настрій не тільки негативно відбивається на працездатності людини, але й значно знижує продуктивність її праці.

Усі ці вимоги стосуються не тільки виробників матеріальних цінностей, а й працівників розумової праці. За даними академіка С. Тихомирова, поганий настрій знижує працездатність у 2 – 3 рази. Це, до речі, враховують й ефективні керівники закладів та установ освіти.

Культура спілкування не можлива також без високої культури мови керівника, бездоганного знання української мови.

Мова є важливою формою людського спілкування, і ми не повинні забувати про це в своїй практичній діяльності. Величезну роль живого слова вчителя неодноразово підкреслював видатний український педагог, А.С.Макаренко, який вважав слово важливим інструментом педагогічної техніки. Без оволодіння цією технікою сьогодні не може бути справжнього керівника.

Серед різноманітності рис і факторів, якими характеризується всебічно і гармонійно розвинена особистість, важливе значення, особливо для керівника, має естетична,абохудожня культура.

Естетичне виховання, як і культуру взагалі, не слід ототожнювати з одержаною освітою: можна бути освіченою, але не вихованою людиною, бо вихованість й освіченість – це абсолютно різні поняття. Вихованість проявляється в діях і вчинках людини, вона свідчить про її моральність, про те, що знання не тільки засвоєні, але й стали внутрішніми переконаннями, увійшли в звичку, стали, як кажуть, “другою натурою”.

Першорядне місце в естетичному вихованні займає формування культури почуттів людини; воно повинно проводитися шляхом емоційного впливу і сприяти формуванню навичок і звичок високої моральності й поведінки.

Таким чином, естетична культура – це невід'ємна частина загальної культури керівника, закономірне вираження його інтелекту, освіченості і вихованості. Розвивати цю культуру, постійно виховувати в собі естетичні смаки і погляди на оточуючу дійсність і процеси, що в ній відбуваються, – не просто побажання, а обов'язкова вимога до сучасного керівника.

Тільки такий керівник зможе по-справжньому оцінити роль художніх основ в діяльності свого колективу, включаючи оформлення робочих місць з урахуванням вимог дизайну, інтер'єру, освітлення, кольору і навіть музичного супроводу. Адже спеціальні дослідження показують, що всі ці умови значною мірою підвищують продуктивність праці, зберігають працездатність і здоров'я працівників.

Дуже важливим аспектом професійної придатності будь-якого керівника, в тому числі й директора школи, є правова культура, знання ним юридичних основ управління. Перш за все, це стосується трудового законодавства, відповідних нормативних документів, регулюючих працю вчителя та інших працівників школи.

Правові норми охоплюють надзвичайно широке коло управлінських рішень керівника, починаючи з працевлаштування і закінчуючи звільненням того чи іншого працівника з посади, яку той займає. І в кожному окремому випадку перш, ніж прийняти відповідне рішення, слід глибоко проаналізувати ситуацію, що склалася. Дуже часто, нехтуючи цією вимогою, керівники шкіл, будучи неграмотними в юридичному відношенні, допускають серйозні помилки при оформленні наказів, розпоряджень або інших правових документів. Як результат цього, виникають небажані, екстремальні умови, що часто призводить до дестабілізації обстановки, порушення нормального психологічного клімату і відповідної атмосфери в колективі.

Таким чином, особливо зростає значення правової культури керівника навчального закладу, його вміння встановлювати і підтримувати належні взаємовідносини з підлеглими.

Керівник будь-якого рангу повинен навчитися управляти людьми не наказовими методами. Мова йде про високий рівень інтелекту, загальної культури керівника, що викликає до нього довіру і повагу оточуючих. Природно, що за такими керівниками колектив піде за доброю волею.

Такі загальні вимоги до культури управлінської праці керівників шкіл, тобто до професійної культури директора, його помічників та й усіх вчителів, бо кожен з них певною мірою є керівником відносно учнів свого класу, їх батьків і таке інше.

Право керувати – високе право, і його треба заслужити високим професіоналізмом, належним рівнем володінням всіх перелічених вище видів культури, чесною і самовідданою працею. А для цього треба навчитися поважати людей, бути стриманим, чуйним і доброзичливим до них, вміти слухати і чути вчителя, завжди відчувати “биття пульсу” шкільного колективу.

3. Причини виникнення конфліктів у колективі закладу освіти та їх попередження

У практичних умовах особливого значення набуває попередження міжособистісних конфліктів, що припускає удосконалювання різних аспектів діяльності колективу, створення в ньому оптимальних умов для роботи і спілкування. Організація та зміст діяльності визначають специфіку конфліктів. Свої характерні особливості є і у конфліктів, які виникають у педагогічних колективах.

Основне питання, що вимагає теоретичного аналізу, – це питання про чинники, що впливають на виникнення міжособистісних конфліктів. По-перше, порушення чекань і норм, тобто наявність причини й приводу для конфлікту, ще не веде автоматично до його початку. Конфлікт – результат дії не тільки самої причини, але і цілого ряду чинників, що характеризують конкретну ситуацію взаємодії та її суб’єктів, і можуть грати як стримуючу роль, так і роль, що заохочує. По-друге, питання про чинники виходить на перший план, коли вивчається конфліктність якогось колективу в цілому. У цьому випадку мова повинна йти про об'єктивні та суб'єктивні особливості колективу, що впливають на частоту конфліктів. Іншим чинником, що впливає на частоту конфліктів у колективі, є об'єктивно існуючі у ньому форми організації взаємодії між працівниками, що, у кінцевому рахунку, визначають, якою мірою результати діяльності і задоволеність відношеннями одних працівників залежать від дій інших. Вихідним тут стає поняття спільності діяльності, що розуміється однак не в її однаковості, а в взаємозв'язку у процесі діяльності.

У процесі педагогічної діяльності можна виділити два основних типи ситуацій, що вимагають розв’язання:

1) типова — це часто повторювана при тих самих обставинах ситуація. Вона має подібні джерела та причини.

Наприклад, запізнення та пропуски занять учнями, невиконання домашніх завдань і т. д.

2) нетипова — ситуація, нехарактерна для даного учня чи групи.

Наприклад, здійснення правопорушення, випадки злодійства у класі чи в гуртожитку, відхід учня зі школи.

Такі ситуації вимагають виявлення причин та їх обґрунтованого аналізу для організації роботи із запобігання подібних випадків.

Серед потенційно конфліктогенних педагогічних ситуацій можна виділити такі:

- ситуації (чи конфлікти) діяльності, що виникають із приводу невиконання учнем навчальних завдань, успішності, позаурочної діяльності;

- ситуації (конфлікти) поведінки, що виникають із приводу порушення учнем правил поведінки;

- ситуації (конфлікти) відносин, що виникають у сфері емоційно-особистісних відносин учнів і вчителів, у сфері їхнього спілкування у процесі педагогічної діяльності.

Особливості педагогічних конфліктів:

1. Професійна відповідальність учителя за педагогічно коректне розв’язання ситуації: адже навчальний заклад, у якому навчається дитина, — модель суспільства, де учні засвоюють соціальні норми та відносини між людьми.

2. Учасники конфліктів мають різний соціальний статус (учитель — учень), чим і визначається їхня різна поведінка в конфлікті.

3.Різниця віку та життєвого досвіду учасників розводить їхні позиції в конфлікті, породжує різний ступінь відповідальності за помилки при їх розв’язанні.

4. Різне розуміння подій та їх причин учасниками (конфлікт «очима вчителя» й «очима учня» бачиться по-різному), тому вчителю не завжди легко зрозуміти глибину переживань учня, а учню — упоратися зі своїми емоціями, підкорити їх розуму.

Присутність інших учнів при конфлікті робить їх зі свідків учасниками, а конфлікт набуває виховного сенсу і для них; про це завжди доводиться пам’ятати вчителю.

1. Професійна позиція вчителя в конфлікті зобов’язує його взяти на себе ініціативу в його розв’язанні та на перше місце зуміти поставити інтереси учня, в якого формується особистість.

2. Усяка помилка вчителя при розв’язанні конфлікту породжує нові ситуації та конфлікти, в які включаються інші учні.

3. Конфлікт у педагогічній діяльності легше попередити, ніж успішно розв’язати.

При всій розмаїтості конфліктів можна виділити їх основні причини:

1. В останні роки учні сильно змінились, тоді як деякі вчителі бачать їх такими, якими були учні десять-п’ятнадцять років тому, тому стосунки з учнями складаються напружені.

2. Відсутність взаєморозуміння між педагогами й учнями, викликана насамперед незнанням вікових психологічних особливостей вихованців. Так, підвищена критичність, притаманна підлітковому віку, найчастіше сприймається вчителями як негативне ставлення до особистості.

3. Консерватизм і стереотипність у виборі виховних методів і засобів.

4. Учителем, як правило, оцінюється не окремий учинок учня, а його особистість. Така оцінка часто визначає ставлення до учня інших учителів.

5. Оцінка учня нерідко будується на суб’єктивному сприйнятті його вчинку та малої поінформованості про його мотиви, особливості особистості, умови життя в родині.

6. Учителю складно провести аналіз виниклої ситуації, він квапиться суворо покарати учня.

7. Немаловажне значення має характер відносин, що склались між учителем та окремими учнями; особистісні якості та нестандартна поведінка цих учнів є причиною постійних конфліктів з ними.

8. Особистісні якості вчителя (дратівливість, брутальність, бажання помститись, самовдоволеність, безпорадність); настрій учителя під час взаємодії з учнями; життєве неблагополуччя вчителя.

9. Загальна атмосфера й організація роботи в педагогічному колективі.

До найпоширенiших психологiчних конфлiктiв вiдносяться мiжособистiснi, що охоплюють практично всi сфери людських вiдносин. Будь-який конфлiкт врештi-решт зводиться до мiжособистiсного. Чiткого визначення такого конфлiкту очевидно дати не можна. Але коли йдеться про нього, то ми одразу уявляємо картину протиборства двох людей на пiдставi зiткнення протилежно спрямованих мотивiв.

Мiжособистiснi конфлiкти мають свої вiдмiннi риси, що зводяться до такого: у цих конфлiктах протиборство людей настає безпосередньо, коли стикаються їхнi особистi мотиви. Суперники сходяться вiч-на-вiч.

Виявляється весь спектр вiдомих причин: загальних i приватних, об’єктивних i суб’єктивних.

Мiжособистiснi конфлiкти для суб’єктiв конфлiктної взаємодiї — це своєрiдний «полiгон» перевiрки характерiв, темпераментiв, вияву здiбностей, iнтелекту, волi та iнших iндивiдуально-психологiчних особливостей.

Такi конфлiкти вiдрiзняються високою емоцiйнiстю й охопленням практично всiх сторiн вiдносин мiж конфлiктуючими суб’єктами.

Мiжособистiснi конфлiкти торкаються iнтересiв не тiльки конфлiктуючих, а й тих, з ким вони безпосередньо пов’язанi: службовими або мiжособистiсними вiдносинами.

Груповi конфлiкти менш поширенi в соцiальнiй практицi, нiж мiжособистiснi, але вони завжди масштабнiшi й важчi за своїми наслiдками. Кожний з нас на роботi чи в будь-якiй iншiй груповiй взаємодiї може бути втягненим у груповий конфлiкт. Небезпека таких конфлiктiв полягає в тому, що вони часто виникають через амбiцiї лiдерiв, «екс-керiвникiв» тощо.

Груповi конфлiкти являють собою не що iнше, як протиборство, в якому хоча б одна зi сторiн представлена малою соцiальною групою. Таке протиборство виникає на основi зiткнення протилежно спрямованих групових мотивiв. Можна видiлити два основних типи групових конфлiктiв: конфлiкт «особа-група» i конфлiкт «група-група». Конфлiкти мiж особою i групою виникають у середовищi групових взаємин i вiдрiзняються деякими особливостями, що варто враховувати в керуваннi цими конфлiктами.

Перша особливiсть пов’язана зi структурою такого конфлiкту. Суб’єктом у ньому, з одного боку, виступає особа, а з iншого — група. Отже, конфлiктна взаємодiя тут вiдбувається на основi стикання особистiсних i групових мотивiв, а образи конфлiктної ситуацiї представленi першим суб’єктом в iндивiдуальних поглядах i оцiнках, а другим — у групових.

Друга особливiсть вiдбиває специфiку причин розглянутого конфлiкту. А такi причини безпосередньо пов’язанi зi становищем iндивiда в групi, що характеризується такими поняттями, як «позицiя», «статус», «внутрiшня установка», «роль», «груповi норми».

Причини конфлiктiв, що виникають мiж особою i групою, завжди пов’язанi: а) з порушенням рольових очiкувань; б) з неадекватнiстю внутрiшньої установки статусу особи (особливо її конфлiктнiсть з групою спостерiгається, коли в неї завищена внутрiшня установка); в) з порушенням групових норм.

Третя особливiсть знаходить своє вiдображення у формах прояву конфлiкту. Такими формами можуть бути: застосування групових санкцiй; iстотне, обмежене чи повне, припинення неформального спiлкування членiв групи з конфлiктуючими; рiзка критика конфлiктуючого; ейфорiя з боку конфлiктуючого тощо.

Класифiкацiя конфлiктiв типу «особа-група»

У ходi розгляду конфлiктiв цього типу, їх можна розподiлити на три основних види:

Перший вид — керiвник — колектив;

Другий вид — рядовий член колективу — колектив;

Третiй вид — лiдер — група (мiкрогрупа).

Можливими причинами цих видiв конфлiктiв можна вважати такi:

а) для першого виду:

— це може бути новопризначений, чужий керiвник (хоча, можливо, у колективi був свiй гiдний претендент на цю посаду);

— стиль керування керiвника, його низька компетентнiсть;

— можливий сильний вплив негативно налаштованих мiкрогруп i їхнiх лiдерiв;

б) для другого виду:

— це може бути зайва конфлiктнiсть окремої особи;

— порушення групових норм;

— неадекватнiсть статусу або внутрiшнiй установцi;

в) для третього виду:

— може зiграти чималу роль низька професiйна пiдготовка;

— застосування проти лiдера будь-якого компромату;

— перевищення лiдером своїх повноважень чи змiна групової свiдомостi.

Визначивши основнi причини конфлiктiв типу «особа-група», можна визначити дiї щодо керування перерахованими вище конфлiктами. Цi дiї безпосередньо залежнi вiд стадiї проходження конфлiкту чи його назрiвання. Їх можна умовно розподiлити на 4 етапи:

перший етап — прогнозування конфлiкту;

другий — попередження конфлiкту;

третiй — регулювання конфлiкту;

четвертий — розв’язання конфлiкту.

Розвиток конфлiкту веде до його вирiшення, тобто вибору певного варiанту вчинку або поведiнки. Тут важливо допомогти людинi визначити правильну позицiю, покладену в основу рiшення, яке вона приймає. При цьому така позицiя буде стiйкiшою, якщо усвiдомлюванi людиною моральнi вимоги переростуть у її переконання.

Найскладнiшим i вiдповiдальним етапом у розв’язаннi конфлiкту є вироблення i прийняття рiшення. Вибираючи спосiб його вирiшення, необхiдно пам’ятати про три важливi умови, що визначають успiшнiсть використання будь-якого способу.

По-перше, необхiдно пам’ятати i бути впевненим у тому, що практично будь-який конфлiкт може бути вирiшеним безконфлiктно, причому без суттєвих жертв для своїх iнтересiв. Ми часто не знаходимо безконфлiктного вирiшення тому, що нам не вистачає знань закономiрностей розвитку щодо їх вирiшення, або бракує часу на пошук оптимального рiшення, оскiльки конфлiкт розвивається надто стрiмко.

По-друге, необхiдно дiйсно прагнути вирiшити протирiччя i основне — вирiшити його безконфлiктно. У працiвника повинен бути достатньо чiткий, явно виражений i стiйкий мотив на безконфлiктне вирiшення протирiччя. Це допоможе долати труднощi, що неминуче виникатимуть на шляху.

По-третє, важливо на усiх етапах вирiшення конфлiкту мiнiмiзувати власнi негативнi емоцiї стосовно опонента. i опонент має прагнути цього стосовно себе.

Виходячи iз зазначеного, узагальнення способiв розв’язання конфлiктiв дозволяє звести їх до чотирьох видiв:

1. Використання вже iснуючих об’єктивних критерiїв. У цьому випадку можливi два варiанти. Перший — сторони приймають iснуючий порядок вибору i застосування об’єктивних критерiїв. Другий — сторони самi встановлюють цей порядок, виходячи iз здорового глузду i своїх iнтересiв;

2. Використання справедливих процедур. Цей спосiб передбачає удосконалення методiв розпiзнавання й структурування конфлiктiв, щоб застосувати до них 2. Той або iнший тип справедливих процедур;

3. Часткове використання об’єктивних критеріїв. Цей спосiб надає можливiсть вирiшувати однi аспекти конфлiктної ситуацiї за допомогою об’єктивних критерiїв, а iншi — за допомогою справедливих процедур;

4. Застосування цiннiсного аналiзу. В його основу покладено iдею цiннiсної Свiдомостi, як заснованої на цiнностях форми свiтогляду, яка задовольняє такi встановленi вимоги:

а) гуманiстичний i екологiчний риторизм, пов’язаний з необхiднiстю допомагати бiдним, голодним людям у рiзних регiонах свiту, але не порушуючи при цьому досягнень у сферi прав i свобод iндивiда;

б) глобальний масштаб вiдповiдальностi (як стосовно людських спiльнот, так i щодо природного оточення);

в) урахування принципiв соцiокультурної специфiки, iсторизму i функцiоналiзму в етичних мiркуваннях;

г) виокремлення кiл цiнностей з рiзним статусом, поширенням, правилами використання;

д) виокремлення загальної значущостi цiнностей i їх переваг (вищого статусу);

е) виявлення i поширення цiнностей у режимi комунiкацiї iндивiдiв, спiльнот з рiзними етнiчними позицiями.

4. Діяльність директора по забезпеченню психічного здоров’я молодшого покоління і педагогічних працівників закладу освіти

Директор сучасної школи – це не просто посада керівника, але й велике педагогічне мистецтво. Робота керівника будь-якого колективу складна і відповідальна, у директора школи – особлива місія. Сьогодні він покликаний поєднувати в одній особі вчителя, методиста, державного інспектора, господарника, організатора навчально-виховного процесу, чуйного й уважного наставника дитячого і дорослого колективу. Це вимагає не тільки всебічних знань, досконалого володіння наукою управління, але й високої професійної культури, справжньої самовідданості і безмежної відповідальності за доручену справу.

Збереження та зміцнення морального, фізичного та психічного здоров’я вихованців та педагогічних працівників є одним із пріоритетних завдань загальноосвітньої школи. Упровадження школою здоров’язберігаючих технологій , відстеження рівня здоров’я школярів та його аналізу дозволили спрямувати корегуючі заходи на збереження та зміцнення їх здоров’я.

Відмічено зниження рівня фізичного розвитку та фізичної підготовленості учнів, що стало причиною погіршення стану здоровя дітей. Такі зміни є результатом не тільки погіршення екологічного стану оточуючого середовища, а й невідповідністю шкільного освітнього середовища державним санітарним правилам і нормам улаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу, а саме: порушення повітряно-теплового режиму, освітлення, рухового режиму. Серед проблем, які виникли у процесі реалізації оздоровчої функції освіти, відзначається слабке матеріальне забезпечення, що у свою чергу знижує рівень комфортності середовища, яке негативно впливає на здоров’я всіх учасників освітнього процесу: недостатність методичного забезпечення, недостатність інформаційного забезпечення здоров’язберігаючих технологій.

Водночас не слід забувати, що здоров’я учнів залежить від професійного здоров’я педагога, яке позначається також і на результатах усієї навчально-виховної роботи. Нездоровий педагог не може забезпечити школяру необхідний рівень уваги, індивідуальний підхід, ситуацію успіху, він не в змозі займатись і вихованням культури здоров’я учня, оскільки в цій роботі необхідний особистий приклад.

Директор повинен акцентувати свою увагу на таких питаннях як:

1. Основні підходи до збереження та укріплення здоров’я учнів. Навчання здоров’ю у школі. Формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя.

2. Здоров’язберігаючі та здоров’яформуючі освітні технології. Психофізіологічні та гігієнічні основи організації навчально-виховного процесу у школі.

3. Основи педагогічної психогігієни та психотерапії.

4. Забезпечення педагога основами психологічної комунікативної підготовки - одна з умов збереження власного психічного здоров’я.

Педагогами школи самостійно опановується теорія та методика здоров’я зберігаючого навчально-виховного процесу, розглядаються такі аспекти цього питання:

1. Сутність здоров’я, його складові — фізична, соціальна, психічна, духовна. Їх зв’язок і взаємовплив. Здоровий спосіб життя як умова збереження та зміцнення здоров’я.

2. Опанування сутності здоров’язберігаючих освітніх технологій (за літературою).

3. Адаптування структури, змісту та методики викладання свого предмета до впровадження здоров’язберігаючих технологій.

4. Співвідношення своєї методики викладання з ідеями науки з метою знаходження шляхів зміни у своїй роботі - спрямування її на збереження та зміцнення здоров’я школярів.

Дітям, у яких виникають труднощі в процесі соціалізації й адаптації, надається консультаційна допомога, проводяться корекційно – розвивальні заняття з урахуванням особистих відмінностей. Заняття сприяють формуванню позитивного емоційного стану, розвитку здібностей, допомагають оволодіти необхідними поведінковими формами, що сприяє кращому входженню в нові умови.

Постійно проводиться робота з батьками (бесіди, лекторії).

Протягом року проводиться діагностична робота з вивчення впливу негативних факторів навчального середовища і визначення здоров’ятворчих шляхів корекції.

Передбачаються заходи щодо корекції факторів негативного впливу учнівського середовища на формування здоров’я дитини:

- залучення учнів до роботи в шкільних гуртках та поза межами школи;

- рейд – огляд школи, медичний огляд, бесіди з профілактики та пропаганди здорового способу життя;

- тижні й місячники з попередження травматизму і формування навичок здорового способу життя;

- зустрічі з лікарями – спеціалістами та працівниками правоохоронних органів;

- проведення спортивних змагань (футбол, баскетбол);

- проведення фізкультхвилинок на уроках, рухливих ігор на перервах;

- випуск стіннівок, газет, плакатів, малюнків учнями школи під час

- проведення тематичних днів, тижнів, місячників з попередження дитячого травматизму та формування навичок здорового способу життя.

У результаті проведених заходів спостерігаються позитивні зміни в поведінці й діяльності учнів, психологічному кліматі в учнівському середовищі, покращується міжособистісна взаємодія серед усіх учасників навчально – виховного процесу.

З метою створення безпечних умов роботи та охорони праці здійснюється: перевірка електричного обладнання на заземлення, розробляються функціональні обов’язки з питань охорони праці для всіх категорій працівників, розробляються та затвердження правила техніки безпеки під час організації навчально – виховного процесу в кабінетах фізики, хімії, біології, спортивних залах. Своєчасно проводяться вступні інструктажі та інструктажі на робочому місці співробітників закладу, учнів. Проводиться атестація робочих місць щодо відповідності вимог техніки безпеки, забезпечується дотримання санітарно – гігієнічного режиму.

Керівники навчальних закладів, на яких покладена відповідальна місія,мають забезпечити системне управління створення і розвитку школи сприяння здоров’ю в інтересах дітей та створення кращого світу для них, розбудову такого науково-освітнього, навчально-виховного об’єднання культури здоров’я, яке сприяло б збереженню та зміцненню здоров’я, як фізичного, духовного і соціального благополуччя, на засадах партнерства вчителів, учнів, батьків та громадськості.

Неодмінною складовою школи сприяння здоров’ю є створення системи педагогічної підтримки дитини, оптимального педагогічного клімату в шкільному колективі, гуманного, освітньо-виховуючого середовища життєтворчості,комфортних умов ефективного розвитку особистості, здорового середовища проживання, спрямованого на зміцнення здоров’я дітей, їх фізичного розвитку, соціальної адаптації і духовного зростання. Дуже важливим є аспект соціально-правового захисту життя, здоров’я дитини, створення демократизованого правового простору атмосфери шкільного життя, впровадження принципів толерантності та поваги, довіри, ствердження людської гідності.

Основними напрямками діяльності сучасного навчального закладу є:

1. Створення психолого-педагогічних і організаційно-педагогічних умов, які забезпечують психічне здоров’я і комфорт учнів за допомогою гуманізації і демократизації навчально-виховного процесу на засадах: фізкультурно-спортивної активності; обґрунтованої відповідності навчального навантаження обсягові інформації, психофізичним можливостям її засвоєння; переведення традиційної інформаційно-об’ємної системи навчання на систему, яка навчає учнів самостійно здобувати знання, вільно мислити, застосовувати отриману інформацію на практиці.

2. Реалізація наукової організації навчальної праці, харчування та відпочинку учнів.

3. Створення максимально можливих санітарно-гігієнічних умов.

4. Формування культури здорового способу життя учнів як у навчальний, так і позаурочний час. Введення в навчальний процес гуманітарних курсів «Основи здоров’я», «ОБЖ», «Етика».

5. Забезпечення психологічного і медичного супроводу освіти, социального захисту дітей, об'єднання зусиль усіх підрозділів навчального закладу, закладів медицини та фізичної культури, громадськості.

6. Створення системи оздоровлення учнів в умовах літніх таборів.

7. Створення інформаційно-комп’ютерного забезпечення оздоровчої системи.

8. Відкриття в навчальному закладі консультативно-оздоровчих центров здорового способу життя для учнів, батьків і вчителів.

9. Створення системи підготовки кадрів з проблем здоров’язбереження. Забезпечення програмного і навчально-методичного обладнання.

10. Створення в навчальному закладі системи управління Школою сприяння здоров’ю та моніторингу стану здоров’я учасників навчально-виховногопроцесу.

11. Створення умов для дослідницько-експериментальної і науково-пошукової роботи з проблем моделювання й апробації здоров’язберігаючих освітніх технологій.

Питання збереження і зміцнення здоров’я педагога тривалий час досліджувалося не як самостійна проблема, а вивчалось у контексті збереження і зміцнення здоров’я людини взагалі. Важливою у цьому відношенні є концепція психологічного забезпечення діяльності педагога яка, на нашу думку, потребує більш детального вивчення. Значно більшої уваги потребують дослідження, що стосуються сутності психологічного здоров’я педагога, розробки превентивних заходів й шляхів його збереження та зміцнення.

Із збільшенням стажу роботи помітно зменшується гнучкість поведінки і самосприйняття, зростає роль друзів і емоційної близькості. Старші вчителі мають потребу в любові і пошані учнів, колег, батьків. Не випадково, що майже всі вчителі основним мотивом ефективної педагогічної діяльності вважають сприятливий соціально-психологічний клімат у школі, щирі взаємини з колегами, учнями, позбавлені сварок, злих поглядів, суперництва наявність взаєморозуміння та взаємодопомоги.

Важливим для вчителів є фізична досконалість і психічне здоров’я. Адже динамічний ритм життя, інтенсивність навантаження, складность міжособистісних стосунків в умовах конкуренції порушують традиційний спосіб життя, перевищують природні адаптаційні можливості людини. І якщо донедавна це загрожувало б в основному фізичному здоров’ю, то зараз більшою мірою страждає психічне здоров’я сучасної людини. Постає питання визначення самого поняття – «психічне здоров’я». Безумовно, останнє тісно пов’язане з поняттями «норми» та «критерії оцінки».

Пропонуємо ряд критеріїв, які визначають норму психічного здоров’я:

– адекватність суб’єктивних образів, які відображають об’єкти дійсності і характер реакцій на зовнішні подразники, значення життєвих подій;

– рівень зрілості, що відповідає віку, емоційно-вольовій і пізнавальній сферам особистості;

– адекватність у мікросоціальних відносинах;

– здатність до саморегуляції поведінки, розумного планування життєвих цілей і забезпечення активності в їх досягненні.

Проблема психічного здоров’я вчителя в наш час набуває особливої актуальності. Розвиток науки, техніки і культури, зростаючі блага цивілізації зумовлюють швидкий темп життя, емоційне напруження, хаотичность мислення. Це негативно впливає на серцево-судинну систему, призводить до частих простудних та інфекційних захворювань.

Основну загрозу для психічного здоров’я вчителя становлять важкі психічні стани, соціально-економічні фактори та складна, різнопланова педагогічна діяльність. Зокрема урок є тим головним навантаженням, що зумовлює високі вимоги до нервово-психічної сфери вчителя. Крім проведення уроків, до обов’язків вчителя входять підготовка до них удома, перевірка письмових робіт, додаткові заняття, співпраця з батьками, участь у методичній роботі у школі та багато інших завдань.

Тому напружений спосіб життя вчителів, постійна перевтома є причинами того, що в них досить часто виникають різні невротичні розлади у психічній сфері, на фоні яких розвиваються психосоматичні хвороби (гіпертонія, інфаркт міокарда, ішемічна хвороба серця, гастрит, судинні захворювання мозку тощо).

Неуважне ставлення вчителя до стану власного здоров’я може спричинити деформацію поведінки та негативно вплинути на продуктивність праці. Запобігти цьому можна своєчасним вивченням внутрішніх індивідуально-психологічних передумов та зовнішніх обставин, що негативно впливають на емоційний стан вчителя.

Найбільш деструктивно впливають на вчителя професійні проблеми (незадоволення результатами його роботи з боку директора школи, непорозуміння з коллегами), розладу здоров’я, домашні негаразди, страх соціальної нереалізованості (безробіття), інші побутові проблеми. Боляче переносить вчитель почуття безпорадності, безнадійності у реальному житті.

Складною проблемою сучасного вчителя є і конфлікти з учнями, батьками, колегами, які дуже поширені і нерідко набувають досить агресивного і затяжного характеру. Вони негативно впливають на психічний стан і психічне здоров’я їх учасників, породжують напруження тривожність, дезорганізують роботу класу, школи, принижують авторитет педагога, роблять його агресивним, конфліктогенним, а учня – нерішучим, мовчазним, боязким, який перестає любити школу. Все це ускладнює особистісний розвиток, руйнує психічне й фізичне здоров’я, спотворює самооцінку. Тому питання збереження здоров’я є надзвичайно актуальним у сьогоднішніх умовах.

Варто звернути увагу шкільному психологу і на аутогенне тренування вчителів. Воно дає можливість людині самостійно коригувати свій емоційно-психічний стан.

За допомогою аутогенного тренування людина може навчитися розвивати й зміцнювати силу волі, керувати власними почуттями, настроями, контролювати діяльність внутрішніх органів (змінювати ритм серцебиття, глибину та чистоту дихання). Аутогенне тренування застосовується для лікування початкових форм гіпертонії, нав’язливих страхів, ідей, думок, подолання розладів сну.

Вчителю, як і кожному учневі, потрібний активний відпочинок, заняття фізичними вправами, гімнастикою, іграми на повітрі. Це заспокоює та зміцнює нервову систему, знімає напруження, створює бадьорий настрій, підвищує працездатність.

Щодо професійної діяльності вчителя, то, на наш погляд, особливої уваги потребує і чіткий, логічно оправданий розпорядок дня.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Автократичний тип керівника.	\|	Безпека життєдіяльності людини – найважливіше завдання людської цивілізації

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.023 сек.