Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних відносин.

Індустріалізація сільського господарства.

ХХ століття.

Тенденції й напрями розвитку світового господарства другої половини

Другої світової війни.

Економіка країн світу в роки другої світової війни. Економічні наслідки

Системі світового господарства під впливом науково-технічної революції

Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в

(друга половина ХХ ст.)

1. Економіка країн світу в роки другої світової війни. Економічні наслідки

другої світової війни

Друга світова війна завдала людству величезних матеріальних і людських

втрат. У роки війни в більшості країн господарство занепало. Єдиною державою,

що, навпаки, розвивалась - були США. Обсяг виробництва зростав. Так, у 1939-

1944 рр. виплавка сталі збільшилась на 70%, електросталі, легованої сталі – бі-

льше ніж у 4 рази, прокату – на 56,7%, видобуток кам’яного вугілля – на 60%, а

коксівного – в 4 рази. Динамічно розвивалися кольорова, хімічна, електротехніч-

на, нафтопереробна, автомобільна, літакобудівна галузі. Найшвидшими темпами

розвивалася суднобудівна промисловість. У воєнній промисловості продуктив-

ність праці зросла на 35%. США – єдина країна, яка в роки війни, випускаючи

воєнне спорядження, не припиняла виробництво товарів народного споживання.

Різко збільшилися державні капіталовкладення в економіку, тривав процес кон-

центрації виробництва, зокрема в хімічній, металургійній, газонафтовій, маши-

нобудівній галузях. Національний комітет оборони значно розширився –

з’явилися нові підрозділи, зокрема відділ економічної війни, ленд-лізу тощо. Об-

сяг сільськогосподарського виробництва у США в 1944 р. зріс порівняно з

1939р. на 36%. Фермерство почали вважати найрозвиненішим щодо механізації

польових робіт, електрифікації, застосування прогресивних технологій. Вивіз

американського капіталу збільшився, США захопили головні позиції в економіці

більшості країн.

Дуже постраждала в роки другої світової війни економіка Великобританії.

Державний борг збільшився, зменшилися золоті та валютні запаси. Загальні

втрати країни оцінювалися в 7300 млн.ф.ст., що становило близько ¼ національ-

ного багатства країни. Загальні витрати Великобританії на війну дорівнювали 25

млрд.ф.ст.

Франція в червні 1940 р. була окупована гітлерівською Німеччиною; понад 4

роки французькою економікою повністю розпоряджалися німецькі загарбники.

Рівень промисловості країни в 1944 р. порівняно з довоєнним становив 38%. Ви-

робництво сільськогосподарської продукції зменшилося в 2 рази. Франція втра-

тила весь торговий і військово - морський флоти. Розпалася французька колоніа-

льна система. Національна валюта – франк була девальвована. Капіталовкладен-

ня за кордоном зменшилися в 10 разів. Війна завдала економіці збитків на 1440

млрд. довоєнних франків.

Німеччина зазнала більших втрат, ніж США та всі західноєвропейські країни

разом узяті.

На окупованих територіях європейських країн німецькі фашисти запровадили

„новий порядок”. До літа 1941 року з цих країн було вивезено майна на суму 9

млрд.ф.ст. . Гітлерівці знищили майже 40% національного багатства Польщі. Від

експлуатації господарств Франції, Бельгії, Голландії, Угорщини, Румунії, Болга-

рії, Словаччини німці отримали 120 млрд.марок. З цих країн на заводи Німеччи-

ни надходили нікель, мідь, нафта, інші стратегічні ресурси. Спад у воєнній про-

мисловості настав в 1942 році. Держави антигітлерівської коаліції набагато ви-

передили Німеччину у виробництві різних видів озброєння. Випуск продукції у

всіх галузях промисловості Німеччини в 1944 році скоротився на 10 – 65%. По-

разки на фронтах, оголошення Туреччиною війни Німеччині, ізоляція Іспанії

призвели до остаточного краху економіки фашистського рейху. У березні 1944 р.

настала енергетична криза. Усі галузі господарства були паралізовані.

Японія 7 грудня 1941р. без оголошення війни напала на американську воєнно-

морську базу Пірл-Харбор на Гавайських островах. Розпочалася чотирирічна

американо-японська війна. За роки війни Японія перетворилася на сильну індус-

тріально-аграрну державу. Перевага віддавалася воєнним галузям, значно скоро-

тилося виробництво у легкій промисловості.

У багаторічній війні японський торговий флот зазнав значних втрат. Імпор-

тувати сировину ставало дедалі тяжче. Господарство працювало з перебоями.

Зростало напруження у промисловості, аграрному секторі, фінансах. Щоб вряту-

вати економіку уряд запроваджував нескінченні воєнні податки, примусові пос-

тавки, контролював кредитні операції, позики, інвестиції, внутрішню торгівлю.

Проте банкрутство було неминуче. Економіка мілітаризованої Японії зазнала

краху у війні проти США та їхніх союзників.

Після другої світової війни зазнав серйозних руйнувань механізм міжнарод-

них валютних відносин. Крім того, у деяких країнах за роки війни великою мі-

рою зросла державна заборгованість ( США, Великобританія, Франція). Покрит-

тя дефіциту державного боргу потребувало значного збільшення випуску папе-

рових грошей.

У 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) відбулася міжнародна фінансова конфере-

нція, в якій взли участь 45 дійсних і асоційованих членів ООН, а також міністри

фінансів 16 країн. На основі підписаних там угод були створені Міжнародний

валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Ці інститути по-

винні були гарантувати стабільність обмінних валютних курсів, забезпечувати

швидку оборотність коштів, створювати умови для накопичення ресурсів, потрі-

бних для відбудови економіки країн Західної Європи.

2. Тенденції й напрями розвитку світового господарства другої половини

ХХ ст.

Після другої світової війни в розвитку індустріальної цивілізації відбулися

значні зміни. Вони були пов’язані, насамперед зі збільшенням світової соціаліс-

тичної системи, розпадом колоніальної системи та утворенням незалежних дер-

жав.

Таким чином, світове господарство охоплювало три підсистеми: господарст-

ва економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються.

Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація.

Економічно розвинені країни вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змі-

нювалася структура їх національних господарств. Розвиток світового господарс-

тва відбувався на основі науково-технічного прогресу, подальшого поглиблення

всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізації виробництва. Сформувалася сві-

това інфраструктура – комплекс галузей, що обслуговували світові економічні

відносини. Наприклад, транспортна система, мережа інформаційних комуніка-

цій. Значно розширилися та набули нового змісту всі форми міжнародних еко-

номічних відносин. Головною рисою господарського розвитку було посилення

взаємозв’язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міжнаро-

дні інтеграційні процеси. Зросло державне регулювання господарських процесів.

Економічне зростання національних економік значною мірою залежало від сту-

пеня входження їх до всесвітнього господарства.

Відзначимо, що у повоєнні роки стартові умови для розвитку національних

господарств були дуже різними. Занепад економіки Європейських країн та Япо-

нії сприяв економічному пануванню США. Широкого розмаху набула економіч-

на експансія США. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановилася пе-

ршість її національної валюти. Промислове виробництво європейських країн

скоротилося, панувала внутрішня інфляція. Скоротився міжнародний обмін то-

варами і послугами серед країн Європи. Переважною формою торгівлі був бар-

тер. Уряди цих країн здійснювали непопулярні заходи щодо приватного капіта-

лу: здійснювався контроль цін на основні товари, перерозподіл національного

доходу, збільшувалась кількість грошей в обігу. Це стало причиною переводу

приватних інвестицій з Європи до США. Стан господарства Європи мав негати-

вний вплив на світову економіку взагалі. США повинні були у власних інте-

ресах, для стабілізації світової економіки та політичної ситуації допомогти євро-

пейським країнам. В липні 1947 р. в Парижі було створено Організацію європей-

ського економічного співробітництва (ОЄЕС). Її головною метою було вироб-

лення спільної програми відбудови Європи. У квітні 1948 р. Конгрес США за-

твердив «план Маршала». Це був план економічної допомоги країнам Європи.

Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Но-

рвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія,

Греція, Туреччина, а з грудня 1949р. – ФРН. Метою «Плану» був розвиток еко-

номіки на „принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої

незалежності”. Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на підставі

міжнародно-правового договору між країнами.

Слід зазначити, що Європа була не пасивним об’єктом американської допо-

моги, а ініціатором у виробленні та реалізації плану.

Завданнями плану були: відродження виробництва на новій технологічній

основі, розширення зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової

стабілізації, встановлення справедливих обмінних курсів.

«План Маршала» діяв з квітня 1948 р. до 30 грудня 1951 р. Обсяг допомоги

становив 102 млрд. дол. ( в цінах 1990 р.). США створили Адміністрацію еконо-

мічного співробітництва. Допомогу надавали: - безвідсотковими товарними по-

зиками та „дарами”, склад яких визначали США; - кредитами під малі відсотки;

- у вигляді доларової „зумовленої допомоги” в обмін на національну валюту за

офіційним курсом. Фонди згідно з «планом Маршала» розподілялися між краї-

нами не за потребами в інвестиціях, а відповідно до стану платіжного балансу

щодо доларової зони. Товари надавали в розпорядження урядів. Гроші, отримані

від їх продажу, надходили до національних банків на спеціальний рахунок ( ек-

вівалентний фонд ). 95% цих фондів повинні були належати країнам-учасницям,

але витрачалися під контролем Адміністрації економічного співробітництва в

Європі. Частина їх йшла на оплату сировини, яку вивозили США.

Програма відбудови була виконана. Еквівалентні фонди доповнили внутрішні

ресурси капіталів європейських країн. Стабілізувалася система міжнародної

оплати. Європейські країни використовували свій потенціал зростання без обме-

жень.

Радянський Союз відмовився від допомоги за «планом Маршала», оскільки

США відкинули його вимоги (1. Кожна країна мала самостійно визначати свої

потреби в допомозі та її форму. 2. Розмежувати країни-союзники, нейтральні та

колишніх противників. Допомога Німеччині повинна бути тісно пов’язана з про-

блемою репарацій).

50 – 60 роки ХХ ст. стали етапом інтенсивного індустріального піднесення

економічно розвинених країн світу. Змінилася структура світового капіталістич-

ного господарства. Найбільш динамічно розвивалась промисловість. Структурні

зміни в національних господарствах були пов’язані з національними особливос-

тями. Швидко розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес. Виникли но-

ві галузі: аерокосмічна, радіоелектронна. Істотні зміни відбулися у співвідно-

шенні продукції легкої та важкої промисловості, З середини 50-х років минулого

століття важка індустрія почала лідирувати. Інтенсивність динаміки та структур-

них зрушень національного господарства економічно розвинених країн визнача-

лася досягненнями науково-технічного прогресу. Наука перетворилася на без-

посередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила те-

хнологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську види людської

діяльності. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин.

З’явились нові поліматеріали, виникли нові технології – лазерна, плазмова, ген-

на. Зароджувалась інформаційна революція. З’явились науково-виробничі ком-

плекси. Значно зросли капіталовкладення в економіку, змінилася їх технологічна

структура. Основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на мо-

дернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у

невиробничу сферу. Зростали концентрація, централізація виробництва і капіта-

лу. Зросла економічна могутність монополістичних об’єднань. Масовим явищем

стало виникнення транснаціональних корпорацій. Зросла кількість міжнаціона-

льних монополій, укладалися угоди про співробітництво між монополіями різ-

них країн. Держава стала значним виробником і споживачем промислових това-

рів та послуг. Державні капіталовкладення спрямовувалися в галузі, що забезпе-

чували загальнонаціональні потреби ( інфраструктуру, атомну промисловість,

виробництво і розподіл електроенергії, газо- і водопостачання, транспорт, неви-

робничу сферу). Велике значення в державному регулюванні мали податки: зме-

ншення відсоткових ставок, звільнення від сплати податків, прискорення строків

амортизації тощо.

Кінець 60-х років ХХ ст. характеризує перехід держав до „структурної страте-

гії” - політики заохочення певних галузей до вдосконалення і регулювання стру-

ктури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього

господарства. Зростало значення міжнародних економічних відносин. Велике

значення мала інтеграція економічно розвинених країн світу (у 1957 р. було

утворено Європейське Співтовариство ). Соціалістичні країни у 1949 р. інтегру-

вали до Ради Економічної Взаємодопомоги.

3. Індустріалізація сільського господарства

У 50- 60-х р. минулого столітт сільське господарство зростало повільніше,

аніж інші галузі. Істотною ознакою його в економічно розвинених країнах був

перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства,

широке впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Сільське госпо-

дарство перетворювалося в індустріальну галузь. Зменшувалася кількість насе-

лення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробниц-

тва, але основою сільського господарства були фермерські господарства, які реа-

лізовували продукцію на ринку. Ефективність сільського господарства досяга-

лась за рахунок інтенсифікації, розвивалися механізація, електрифікація, хіміза-

ція виробництва. Постійно зростали інвестиції в сільське господарство. Зросло

значення зовнішніх джерел фінансування.

У всіх економічно розвинених країнах сформувалися агропромислові ком-

плекси, що складалися з власне сільськогосподарського виробництва, а також

галузей, що виробляли і постачали промислову продукцію, транспортували, пе-

реробляли та займалися реалізацією сільськогосподарської продукції. Набула

поширення кооперація для об’єднання економічних ресурсів, особливо в молоч-

ному тваринництві, овочівництві, садівництві.

Сільське господарство розвивалось в умовах державного регулювання. Осно-

вною метою держави була стабілізація ринку сільськогосподарських товарів, цін

і доходів фермерів. Держава надавала асигнування на захист грунтів від ерозії,

на іригаційні роботи, поліпшення земельного та лісового фондів.

Важливим підсумком розвитку сільського господарства в економічно розви-

нених країнах стало зростання його економічного потенціалу. Вони досягли ви-

сокого рівня самозабезпечення продуктами харчування, за винятком продукції

тропічного землеробства. За масштабами сільськогосподарського виробництва,

використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів першість серед цих

країн утримували США, які виробляли найбільше в світі пшениці, кукурудзи,

тютюну, бавовни, картоплі, цукрового буряку, мали найчисельніше поголів’я ве-

ликої рогатої худоби, свиней. Сільське господарство стало експортною галуззю.

Важливим чинником розвитку сільськогосподарського виробництва в 60 рр.

ХХ ст. стала єдина сільськогосподарська політика країн – учасниць Європейсь-

кого Співтовариства, метою якої було піднесення життєвого рівня працівників

сільськогосподарських підприємств, встановлення однакових цін на сільськогос-

подарську продукцію, регулювання ринків головних сільськогосподарських то-

варів. У 1968 р. було ліквідовано мито на продукцію країн – членів Співтоварис-

тва.

Таким чином, розвиваючись на індустріальній основі, у 70 – 80 –х роках ми-

нулого століття сільськогосподарське виробництво провідних країн світу всту-

пило в новий етап розвитку.

4. Основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних

відносин

Значний негативний вплив на систему міжнародних економічних відносин

мала друга світова війна. Позиції європейських країн на світовому ринку значно

погіршились, співробітництво майже не існувало. Монопольне становище зайня-

ли США. Їхня частка в експорті серед світових держав становила в1947 р. 32,5%,

при цьому частка країн Західної Європи – 33,4%. а Японії – 1,3%. Тому, віднови-

вши свій економічний потенціал, країни Європи активно розвивали міжнародний

товарообмін.

Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі значно вплинула на загальну ситуа-

цію на світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим краї-

нам. Їхня частка у світовому експорті зросла в 1970 р. до 71,9%, США – 15,4%,

європейські соціалістичні країни – 5,5%.

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі.

Зросло значення палива і зменшилось – сировини і продуктів харчування., роз-

ширилась торгівля готовими виробами. В структурі промислових товарів 1/3

припадала на машини, обладнання, засоби транспорту. Соціалістичні країни ін-

дустріалізацію господарства проводили на власній технічній базі. У торгівлі між

країнами РЕВ експорт машин становив 31%( Чехословаччина мала 50%, НДР –

49%). Радянський Союз вивозив паливо, метал, сировину (40%), частка машин

становила 20%.

Швидко зростав ринок продукції обробної промисловості для країн, що роз-

вивалися. В свою чергу, вони постачали на світовий ринок менше ніж 10% гото-

вих виробів, 13% машин і обладнання. Основними статтями їхнього експорту

(75%) були нафта, продукти харчування, бавовна, каучук, цитрусові, кава, боби

какао.

Географічний розподіл зовнішньої торгівлі визначився економічною інтегра-

цією країн і відбувався в рамках ЄЕС, РЕВ, Європейської асоціації вільної торгі-

влі, що була утворена в 1960 р. . До її складу входили Великобританія, Австрія,

Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія, Швеція. В Америці діяли Центральноа-

мериканський спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі,

Андський спільний ринок. В Африці утворилися митні спілки.

Стимулюючим фактором зростання міжнародної торгівлі та галузевої струк-

тури було поглиблення міжнародного поділу праці. Зменшилася залежність еко-

номічно розвинених держав від натуральної сировини, її замінили синтетичні

матеріали. Індустріалізація сільського господарства спричинила повну самозабе-

зпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту. Протягом 50-

60-х років ХХ ст. для більшості економічно розвинених країн характерним було

пасивне сальдо зовнішньої торгівлі. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт

перевищував імпорт.

Зростала незбалансованість торгівлі між економічно розвиненими і аграрно-

сировинними країнами.

Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. Так, у

1947 р. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця угода

відігравала двояку роль. Фіксувала основні правила і принципи регулювання зо-

внішньої торгівлі на національному ринку та одночасно являлась центром, в ме-

жах якого провадилися багатосторонні переговори з метою розв’язання проблем

міжнародної торгівлі. Внаслідок діяльності ГАТТ в 50-х роках – першій полови-

ні 60 – х років ХХ ст. країни дещо пом’якшили митні бар’єри.

У повоєнний період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми між-

народних економічних відносин. Основними країнами-експортерами були США

та Канада. Європейські країни, відбудовуючи господарство, не могли вивозити

капітал у значних розмірах. США вивозили здебільшого підприємницький капі-

тал у формі прямих інвестицій. Великобританія, Франція, ФРН, Японія вивозили

капітал в основному в позичковій формі.

У 1946 – 1947 рр. функціонувала Бреттон-Вудська валютно-грошова система

золотовалютного стандарту. В 1946 р. було створено Міжнародний валютний

фонд. Важлива роль належала міжнародним валютно-фінансовим організаціям –

Міжнародному банку реконструкції та розвитку, Міжнародній фінансовій кор-

порації і Міжнародній асоціації розвитку, організованих для інвестування країн,

що розвиваються.

Значним кроком в інтеграційному процесі була Римська угода 1957 р., за

якою Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург за-

снували Європейське Економічне Співтовариство.

5. Економічні концепції монетаристів

У 50- 60-х роках XX ст. лідуючого значення в неолібералізмі набув напрямок,

що отримав назву монетаризм, найбільш активними представниками якого ста-

ли економісти Чикагської школи на чолі з професором університету м. Чика-

го Мілтоном Фрідменом (нар. 1912 р.), лауреатом Нобелівської премії (1976 р.),

автором численних робіт, серед яких найбільш відомі: «Кількісна теорія гро-

шей» (1956 р.), «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960рр.»

(1963 р., у співавторстві с Анною Шварц), «Свобода вибору» (1980 р.) та ін. По-

пулярність монетаристів була обумовлена насамперед тим, що вони виступили

з критикою кейнсіанства в період його найбільш гострої кризи і запропонували

практичні рекомендації, якими небезуспішно скористалися деякі консервативні

уряди та міжнародні економічні організації.

Монетаризм – це напрям економічної думки, який всебічно аналізує гроші,

кредитно-грошові інститути та їх роль в процесі стабілізації ринкової економіки.

Основні ідеї монетаризму:

− Монетаристи вивчають суть грошей, кредитно-грошовий механізм та їх вплив

на розвиток виробництва. При цьому вони відводять грошам визначальну

роль в циклічному розвитку економіки.

− Різко виступають проти державного втручання в хід економічного розвитку, і

вважають, що потрібно повністю відновити механізм ринкового саморегулю-

вання. Ринкова економіка - це стійка, саморегульована система, яка сама зда-

тна відновлювати свою рівновагу.

− Державне втручання в економіку не дає бажаних результатів, бо рішення уря-

ду запізнюються, приймаються і діють лише тоді, коли економічна ситуація

вже приймає інший характер. Тому рішення уряду скоріше погіршують ситу-

аціяю, ніж поліпшують її.

− Державне регулювання допустиме лише по відношенню до грошового ринку,

де держава може регулювати пропозицію грошей, впливаючи тим самим на

позичковий відсоток, дію банківської системи. При цьому грошова політика

держави повинна носити довгостроковий характер.

− Всі гроші повинні бути зароблені, а не просто отримані. Тому необхідно зме-

ншити розмір соціальних виплат, а також перелік людей, які мають право їх

отримувати.

− Треба ліквідувати державну власність, приватизувати державні підприємства,

передавши їх в приватну власність. Монетаристи різко критикують державну

освіту, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування.

Вихідним методологічним посиланням монетаризму було твердження про те,

що ринкова система здатна автоматично на основі саморегулювання приводити

себе до стану рівноваги. Вона має внутрішній механізм, який амортизує вплив

зовнішніх чинників, і головну роль в цьому механізмі відіграють ціни, орієнту-

ючись на які, виробники визначають обсяги випуску продукції, а споживачі

— обсяги закупівель. Але основним і практично єдиним фактором, що визначає

рівень і динаміку цін, є величина грошової маси, тобто кількість грошей в обігу.

Монетаристи, таким чином, взяли за основу своєї концепції постулати кількісної

теорії грошей, висунутої ще старою класичною школою (Д. Юм, Д. Рікардо) і ро-

звинутої неокласиками (І. Фішер, А. Маршалл). Неокласичний варіант кількісної

теорії представлений насамперед «рівнянням обміну» американського економі-

ста Ірвіна Фішера (1867-1947 рр.):

M ´V = P ´Q ,

де

М – кількість грошей, необхідних для обігу;

Q – фізична кількість виробленої продукції;

Р – рівень цін на продукцію;

V – швидкість обертів данної грошової одиниці.

«Тільки гроші – це річь » - такий лозунг М. Фрідмена. Тобто, регулюючи

грошову масу, держава має можливість впливати на розвиток національного ви-

робництва через розмір видатків споживачів та фірм.

« Грошове правило » М. Фрідмена полягає в тому, що темпи приросту грошо-

вої маси в країні не повинні перевищувати темпів зростання валового націона-

льного продукту ( ВНП ), тобто 4-5% на рік. Інакше порушується механізм дії

приватного підприємства, настає криза, посилюються інфляційні процеси. Отже,

монетаризм ґрунтується на кількісній теорії грошей, наданні грошам

визначальної регулюючої ролі, на провідній ролі обміну порівняно з виробниц-

твом. Надмірне зростання грошової маси монетаристи пов'язують з великими

державними витратами, тому вони виступають за скорочення цих витрат,

передусім - витрат на соціальні потреби.

М. Фрідмен вважає, що регулюючи грошову пропозицію, держава впли-

ває тим самим на позичковий процент, який в свою чергу впливає на рівень інве-

стицій і розвиток виробництва.

Але грошовим інструментом треба користуватись досить обережно. Моне-

таристи розрізняють два види інфляції: очікувана ( нормальна ) та непередбаче-

на. Якщо темпи інфляції зростають вище нормального рівня, то треба зменшити

грошову масу через зменшення дефіциту державного бюджету і скорочення

державних видатків.

М. Фрідмен не погодився з Д.М. Кейнсом відносно характеру кривої сукуп-

ного пропонування. Він вважає, що вона носить не горизонтальний характер (за

Кейнсом), а вертикальний, оскільки відображає ситуацію в довгостроковій перс-

пективі, коли економіка країни працює на повну виробничу потужність. Тому

збільшення сукупного попиту на вертикальній прямій сукупного пропонування

може привести до інфляції попиту.

Монетаризм як система економічних поглдів став альтернативною кейнсі-

анській концепції у зв’зку з неспроможністю останньої вирішити проблеми еко-

номічного розвитку, які виникли в США і інших країнах в 50-60-х роках ХХ ст.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію і передусім в теорію

грошей полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошо-

вого світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної (грошової, ва-

лютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції стали основою

грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного ре-

гулювання.

У таблиці наведено порівняльний аналіз поглядів Дж. М. Кейнса і М. Фридмена.

2. Теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань»

На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотри-

муються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних ви-

мог – це теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань».

Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони

виходять з того, що життєздатність капіталістичної системи зумовлюється внут-

рішніми стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства – не

соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є: економічна

свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила

неокласичної школи рішуче виступали проти активного втручання держави в

економіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнав за нею, на-

приклад, Фрідмен.

Серед тих, хто обґрунтував теорію економіки пропозиції, були американські

вчені А.Лаффер і Р.Мандель. Вони виходять з того, що головною є пропозиція

чинників виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити в цьому, слід знижу-

вати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків

призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення

капіталовкладень, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва.

Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності.

Отже, стимулювання приватного підприємства збагачує ринок товарів, що неми-

нуче зумовлює зростання і попит на них.

Хоча ця теорія досить істотно відрізняється від монетарної, адже там йдеть-

ся про грошове, а не податкове регулювання, проте вони сходяться у пропозиції

про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Це може бути сти-

мулом зростання зайнятості населення. Аналіз співвідношення величини ставок

податків і державних доходів дав змогу встановити так званий «ефект Лаффера».

Згідно з ним при підвищенні певного рівня ставок податків знижуються доходи

держави. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємства, то це

неминуче призводить до скорочення виробництва, а отже, і до зниження подат-

кових надходжень.

Тому правильне регулювання співвідношення величини ставок податків і

державних доходів передусім на основі зниження податкових ставок з

корпорацій, і більшою мірою, ніж на доходи від праці, забезпечує зростання

капіталовкладень, а отже, розширення виробництва.

Сучасні представники школи «економіки пропозиції» виступають за регреси-

вну систему оподаткування, по якій при зростанні доходів ставки оподаткування

зменшуються. Вони також виступають за приватизацію державних підприємств,

за зменшення бюджетного дефіциту на основі скорочення соціальних програм.

Значне поширення має теорія «раціонального очікування» (Р.Лукас,

Т.Сарджент, Н.Уоллес, Р.Барро та ін.), яка полягає в тому, що господарюючі

агенти швидко реагують на зміни в економічній діяльності завдяки «раціональ-

ному очікуванню». Вони активно аналізують отримувану інформацію, перероб-

ляють і оцінюють її, і приймають на цій основі свої власні рішення.

Автор теорії Р. Лукас відмічав, що на основі аналізу попередніх та майбут-

ніх подій з боку населення, економічна політика уряду дуже часто приймає про-

тилежні результати, ніж ті, яких чекав уряд. Фірми і населення приймають власні

рішення, і своєчасно піднімають ціни, збільшують ставки за кредит, а населення

через профспілки вимагає збільшення заробітної плати, зростання розмірів соці-

альної допомоги, що вносить значні корективи в хід економічного розвитку.

Це треба обов’язково враховувати при прийнятті урядових рішень, і зменшу-

вати втручання держави, більше використовувати механізм ринкової саморегу-

ляції.

Нові класики пропонують сформувати економічну політику держави так, щоб

вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіска-

льних правил не зв’язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету,

щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти

могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Отже, прихильники цієї теорії визнають необхідність і надзвичайну

важливість наявності вичерпної інформації. Обмеженість і неточність інформації

призводить до неправильних економічних рішень, що позначається й на ринку.

Економічні рекомендації неокласичної теорії бути практично реалізовані в

економічній політиці урядів цілого ряду країн у 80-ті роки ХХ ст. В США така

політика отримала назву «рейганоміка», в Англії - «тетчеризм», у Франції -

«французький тетчеризм» і т.д. Ця політика привела до вирішення цілого ряду

економічних проблем (зменшення темпів інфляції, скорочення дефіциту держ-

бюджету, прискорення темпів економічного розвитку). В той же час скорочення

соціальних програм, зростання рівня безробіття говорять про те, що механізм

ринкової саморегуляціі на сьогодні не спрацьовує, необхідні нові форми і методи

державного регулювання.

3.Неоінституціоналізм та його особливості

Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо

інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання

держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження:

місця і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

З'явилась нова течія: соціальний або індустріально-технологічний

інституціоналізм.

Відомим представником цього напряму є Дж. К. Гелбрейт (1909 р.). У своїх

працях він розробив концепцію «врівноважувальної сили», пропагував

«суспільство добробуту».

Дж.Гелбрейт розробив теорію зрівноважуючих сил в ціноутворенні.

Він показав, що механізм вільного ринкового ціноутворення в сучасних

умовах вже не діє. Ціни зрівноважуються в результаті дії двох протилежних

тенденцій:

−

монополії та олігополії,які домінують в економіці країни, намагаються

завищувати ціни,- з одного боку;

антимонопольна політика держави спрямована на зменшення цін,- з

іншого боку. В цьому ж напрямі діють профспілки і союзи споживачів, які

слідкують за динамікою цін.

Особлива роль в сучасних умовах належить профспілкам, які контролюють

ринок праці і також мають монопольне положення на ринку праці.

Дж.Гелбрейт висунув також теорію « конвергенції» двох систем, і пока-

зав, що на певному етапі історичного розвитку капіталізм і соціалізм

з’єднаються в єдину соціально-економічну систему. При цьому Дж.Гелбрейт

вбачав елементи соціалізму в уже існуючій капіталістичній системі: соціаль-

ний захист населення, існування безкоштовного медичного обслуговування,

безкоштовної освіти. Змінюється і психологія людей: вони стають більш духо-

вними і уважними до проблем інших людей, зростає їх соціальна активність.

У працях, опублікованих у 50-х роках ХХ ст. Гелбрейт розглядає техніку як

основу економічного прогресу. В його «Новому індустріальному суспільстві»

(1967 р.) знайшли найповніше відображення позиції теоретиків «індустріального

інституціоналізму». Один з них – Р.Коуз (1910 р.) – американський економіст.

Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тому, що він визначив і запрова-

див у науковий обіг таку категорію, як транс акційні витрати (витрати на пошук

інформації щодо ціни, попиту, пошуку партнерів, укладання контрактів тощо).

Трансакційні витрати – це витрати, що забезпечують перехід прав власності від

одних економічних агентів до інших та охорону цих прав. Вони забезпечують

трасакцію – угоду про зміну власника продукту ( його продаж ) або надання по-

слуг.Трансакційні витрати не пов’язані з процесом створення вартості, вони за-

безпечують функціонування ринку, укладання угод.

Економічна теорія прав власності представлена роботами Рональда Коуза

звертає увагу на необхідність забезпечення прав власності, не порушуючи при

цьому інтересів інших людей.

Кожна економічна діяльність супроводжується не лише прямими, але й зов-

нішними ефектами, які можуть виступати або як вигоди, або як втрати. Ринок не

має механізмів нейтралізації негативних зовнішних ефектів ( забруднення навко-

лишнього середовища, викиди в атмосферу забруднюючих речовин, паління і

т.ін. ).

Була сформульована так звана « теорема Коуза », згідно з якою проблема зо-

внішних ефектів може бути вирішена шляхом узгодження між зацікавленими

сторонами на базі співставлення вигоди та витрат. Умовами досягнення такого

узгодження виступають:

1) чітке визначення прав власності;

2) досить невелика вартість погодження, в якому бере участь невелика група

учасників.

Головне – встановити та розмежувати права власності, тобто права володіння

та використання, управління та відчуження, права захисту, спадкування та

відповідальності, отримання доходів та компенсації.

Не податки, не державний арбітраж, а ринкові відносини та права власності

захистять від побічних зовнішних ефектів.

Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу

до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки:

поєднання права, економічної теорії та організації.

В 60-х роках ХХ ст. сформувалась теорія суспільного вибору, її автором

визнають видатного американського економіста Дж. Б'юкенена (1919 р.). Він

опублікував багато праць на цю тему, зокрема «Формула згоди» (1962р.),

«Теорія суспільного вибору» (1972 р.).В основу теорії суспільного вибору по-

кладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, за-

стосування економічних методів до вивчення політичних процесів ( вибори ор-

ганів державної влади ). Б'юкенен виходить з припущення, що принцип

раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у

дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибірку в тому числі і

в дослідженні політичних процесів.

Дж.Б’юкенен підкреслює, що і ринкова економіка, і державне регулювання

економіки, мають ряд недоліків. Головне – навчити державних чиновників

приймати вірні політичні рішення. Але досягти цього досить важко, оскільки

кожний політичний кандидат йде на вибори із своїми власними інтересами, і ви-

борці не вірять в їх щирість та правдивість. В результаті формується певний ри-

нок політичних ідей, на якому кандидати формують пропозицію ідей, а виборці

- попит на ці ідеї.

На політичному ринку йде обмін обіцянок політиків на голоси виборців. Ви-

бори будуть ефективними, якщо більшість вибраних політиків будуть відобра-

жати інтереси більшості виборців.Таким чином, в основі теорії суспільного ви-

бору лежить застосування економічних методів до вивчення політичних проце-

сів. Політичні рішення – це вибір альтернативних варіантів. І якщо на ринку лю-

ди обмінюють один товар на інший, то в політиці - сплачують податки в обмін

на суспільні блага. Але це не досить раціональний обмін, оскільки податки пла-

тять одні, а блага отримують - інші.Тому держава повинна виконувати лише за-

хисні функції, і не брати на себе функції участі в виробничій діяльності. Суспі-

льні блага треба перетворити в товари та послуги, які продаються на ринку.

Одним з відомих сучасних представників неоінституціоналізму є Гаррі

Беккер. Його відома робота «Злочин та покарання: економічний підхід».

Г.Беккер намагається пояснити такі соціальні явища, як розлучення, злочин-

ність, прийняття урядових рішень з позицій аналізу співвідношення вигід та ви-

трат. В кожній своїй дії людина співставляє вигоди, які вона отримує, з втрата-

ми або затратами, які вона несе.

Так, процес злочинності Г. Беккер пояснює як співвідношення доходів, які

сподівається отримати злочинець від своїх злочинних дій, і втрат, які він зможе

понести, якщо буде спійманим. Якщо ступінь вірогідності бути спійманим на-

багато менша, ніж бути неспійманим, злочинець піде на злочин.При цьому він

також враховує альтернативну можливість отримати такий же доход, але іншим

шляхом.

Пояснення Г. Беккером розлучень також будується на аналізі співвідношен-

ня вигод, які людина має в шлюбі, з втратами, які вона при цьому несе.

Теорії Г. Беккера дуже популярні в наукових та суспільних колах США.

Особливе значення має аналіз Беккером необхідності збільшення вкладень в

«людський капітал », і перш за все, в сферу освіти.

В книзі «Теорія розподілу часу » Г. Беккер доводить свою тезу про подоро-

жчання фактору часу. Із збільшенням доходів людина починає інакше оцінюва-

ти свій час. Кожна одиниця часу оцінюється з позиції того, що людина втрачає і

що вона при цьому отримує. Якщо отримані вигоди менше втрачених, то час

використовується нераціонально.

Усе викладене ще раз підтверджує думку про те, що інституціоналізм не має

загальної теоретичної основи. Але водночас його напрямки мають чимало

спільних рис. Основні характерні ознаки інституціоналізму:

1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробці аль-

тернативних програм;

2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками –

соціологією, психологією, антропологією, юриспруденцією тощо;

3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розви-

ток (трансформацію капіталізму);

4) аналіз економічних відносин не з позицій так знаної економічної людини,

її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;

5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання

необхідності втручання держави в економіку.

Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й

неокейнсіанські теорії. Їм властиве також розширення традиційних об’єктів тео-

ретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Х роках ХХ ст.	\|	Соціонально-інституціональний напрям в сучасній економічній думці.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.057 сек.