Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Змінені стани свідомості

Поняття потоку свідомості

Метод потоку свідомості – у культурі модерну найперше,
Анрі Бергсон, Вільям Джеймс.

А. Бергсон потік свідомості виводить із функцій мозку – мозок для мислення є механічним знаряддям, мозок може сприймати лише все затверділе і мертве,застигле. Людське життя можна пізнати лише переживши, не логічним, а інтуїтивним шляхом пізнається людське життя. Свідомість – тривалість певних станів, процес у якому не можливо ні на мить виділити щось стійке, це неперервна мінливість і плинність. Самоідентифікація.

В. Джеймс говорить, що досвід це безперервний потік свідомості, з якого людина власними вольовими зусиллями виділяє окремі відрізки, і отримує для них статус речей внаслідок називання. Реальність – це сукупність відчуттів, реальний чуттєвий досвід. Свідомість – це потік або джерело , в якому думки відчуття, переживання, постійно перебивають один одного, і постійно переплітаються ніби в сновидінні. Характерний для усного мовлення. Найперше починає використовуватись у літературі (Достоєвський, Прус, Т.Ман, кіно – «Андалузький пес» С.Далі, Бонюель)

Базовий стан свідомості – більша частина часу.

Змінені : сон, гіпноз, мрії, спогади, алкоголь, наркотики, ерос. Пов’язані із чоловічою культурою.

Віртуальна реальність – грецька культура – істинний,справжній (віртуальний) – штучний світ (сучасність).

Гра, свято, традиції – допомагають людині конкретний період часу поводитись не так як завжди.

Тема:Тіло

1. Поняття тіла

2. Тіло і символ

3. Теорія тіла у 20 ст. характеристика Кречмера

4. Культурні і тілесні канони

5. Техніки тіла

6. Одяг і мода

1. Тіло виступає основою людської ідентичності. Зміна зовн. вигляду, Тіло виступає інструментом свідомості. Тіло – це особливе утворення, неусвідомлений горизонт людського досвіду, який неодмінно існує до будь-якого мислення. Тіло недоступне для рефлективного аналізу, не розкладається за схемою послідовної раціональності дії.

Тіло постає початком по відношенню до природних і культурних об’єктів, завдяки якому вони і існують.

З 2 пол.20 ст. виникає поняття штучної тілесності – розширення тілесних практик. Тіло відчувається первинним щодо мислення. Тіло творить природні культурні об’єкти за допомогою мислення, якими людина потім оперує.

Поняття тілесності виступає соціокультурним феноменом. Тілесність перетворюється під впливом соц та культурних фактів, вона володіє соц. Культурними поняттями і смислами і виконує соц - культурну функцію.

Існує три основних об’єктивних фактори впливу на тіло:

1)Екологічний

2)Особливості способу життя соціо-економічної ситуації

3)Приналежність до соц. інститутів

Існує три сфери функціонування тіла:

1)Природна - біологічне тіло, це тіло що реалізується за законами існування, функціонування та розвитку живих організмів.

2)Соціальна – соціальне тіло, це результат взаємодії природного тіла з соціальним середовищем, таке тіло є похідним від практичного застосування.

3)Культурна – культурне тіло, це продукт культурного формування і використання тілесного начала в культурі. Культурне тіло це завершення переходу до особистісного буття тілесності.

2. Тілесна символіка об’єднує велику сукупність символів, що пов’язані з будовою, зовнішніми особливостями людського тіла та його виражальними рухами. Під тілесними ритуалами ми розуміємо певні стилізовані дії, безпосередньо з тілом людини, які передбачаються традицією і здійснюються з метою досягнення символічної зміни ситуації. Серед них можна виокремити ті, що пов’язані із зміною зовнішнього вигляду: постриження, гоління, обрізання, татуювання, пірсинг, скарифікація (шрамування тіла) та численні традиційні соматичні модифікації.

Розмаїття символів, уявлень, образі, які складають основу тілесного символізму обумовлюються історичним шляхом розвитку кожного суспільства, особливостями ментальності окремих етносів. Уявлення про співвідношення людського тіла(мікрокосму) і всесвіту (макрокосму) складають одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості. Тіло здійснює буття за допомогою свідомості, тобто коли усвідомлюється. Зв’язок тіла і свідомості є безпосереднім. Тіло зумовлює розвиток свідомості, є інструментом свідомості, бо через тіло здійснюється зв’язок із зовнішнім світом. Свідомість є першою реакцією на те, що відбувається з тілом. На рівні тіла виникає проблема відчуження, розподіл на Я» і «не Я», у 6-7 років дитина починає себе на 100% усвідомлювати, у віці 13-14 років – чіткий розподіл на «Я» і «Інші» (починають користуватись символічними зразками, нормами поведінки).

Тіло - перша форма відчуження. Відчуження проявляється через утопію, тілесні ігри, кохання, танці, ритуали, міфи, моду, одяг. Подолати це відчуження людина намагається зблизившись з іншими людьми.

3. Праця Кречмера «Будова тіла і характер»,1921 рік. Характер і будова тіла нерозривно між собою пов’язані. Кречмер стверджував, що у здорових людей існує залежність між будовою тіла та психічними якостями і визначив типи темпераменту, що залежать від типу будови тіла. Поділив людей на три основних типи:

1)Лептосоматик – тендітна будова тіла, високий зріст, витягнуте обличчя, довгий ніс – шизофренік (при розладі психіки виявляють схильність до шизофренії, замкнуті, схильні до коливань емоцій, вперті, мало піддатливі до зміни установок та поглядів, швидко пристосовуються до оточення, схильні до абстракцій).

2)Пікнічний тип – люди надмірно повні, які мають малий або середній зріст, великий живіт, кругла голова – циклотинік (циркулярний психоз або маніакально-деприсивний психоз), при порушення психіки такі люди виявляють схильність до маніакально-депресивного психозу, емоції їх коливаються між радістю та печаллю, легко контактують з оточенням, реалістичні у своїх поглядах.

3)Атлетик – розвинена мускулатура, міцна будова тіла, високий або середній зріст, вузькі стегна, широкі плечі, випуклі скули – іксотимік (песимістичність).

4)Диспластик – тіло без форми, неправильна форма, можливі різні деформації тіла – змішаний або не визначається зовсім.

4. Канон – система ідеальних пропорцій людського тіла. Тілесні канони поділяються на локальні та канони історичних культур. Канони локальних культур – це еталон тілесної краси. Красивим або модним, визначається те, що є необхідним в суспільстві.

Історичні канони людського тіла Європи:

1)Античність – тілесний канон, пов’язаний із способом мислення греків. Скульптурний тип мислення. Тіло – наріжний камінь культури. Притаманний ретельний геометричний вимір людського тіла. Ідеал краси – калокагатія (духовне і фізичне). Любов до повсякденних радощів (їжа). Давногрецький канон ідеального тіла розроблений грецьким скульптором Поліклетом, у 5 ст.до н.е. Поліклет математичним способом вирахував ідеальні пропорції людського тіла. Статуя Дорефор. Головне завдання мистецтва – передати красу ідеального тіла. Красива жінка – прямий ніс, вигнуті брови та плоскостопість. Не красива – великі груди та помітний живіт. Ліпій переосмислив ідеал краси, зображуючи характер, а не зовнішню красу тіла, зовнішня не привабливість стає об’єктом естетичного осмислення. Через тіло передається духовний стан людини.

2)Середньовіччя – людина виступає істотою піднесеною, душа первин ніша ніж тіло. Характеризується критичне ставлення до тіла, потрібно розвивати душу, а тіло пригнічувати. Розвивається практика монашества, пригнічуються репродуктивні функції, тіло максимально закривається. Полювання на відьом – красива приваблива жінка. Іконопис – обличчя, волосся. Ідеал жінки - низька худа жінка, з вузькими бедрами, блідою шкірою, сором’язлива. Ідеал чоловіка – пригнічена чуттєвість, високий лоб.

3)Відродження – тіло і дух виступають на одному рівні. Жінки стають пишними, величезний лоб – ознака ідеальної краси. Чоловіки – неповторність, універсальність, індивідуальність, духовність, тілесність.

4)Просвітництво – протиставлення світу краси та світу розуму. Декарт: інтелектуальні (дух) та матеріальні (тіло) речі. Тілесність ототожнюють із річчю. Суб’єкт це зречення своєї власної присутності у світі. Мисляче Я позбавлене будь-якої тілесності. Декарт не робить розмежування між чоловіком та жінкою, але мислити може лише чоловік, свідомість не пов’язана з тілом. Суб’єкт має властивості мислити, сприймати, а індивідуальні якості при цьому відсторонюються. Тіло це машина, яка підтримує життя. Мислення забезпечує істинне існування.

5)Бароко – особистість як багатопланова істота, людина наділена інтенсивним емоційним життям. Особлива увага приділяється потворному, дисгармонійному, фантастичному.

6)Рококо та сентименталізм – витончене тіло – ознака витонченого духу. Ідеал формується за допомогою зовнішнього вигляду. Ознака краси – бліда шкіра. У одязі переважають пастельні тони, головний критерій краси – жіночність (і для чоловіків).

Еклектичний образ – єдність не утвореного та утвореного буття. В тілі сучасної людини локалізуються усі відчуття. Гофман оцінює тіло як знаряддя. Фуко говорить про тіло як резерв моделей з Риму, воно утворює місток між тим, що можна побачити, і тим що можна висловити. Екзестинційно-пластична єдність робить можливим діалог між річчю і тілом. Мерло-Понті говорить, що тіло це спосіб існування людини у світі. Тіло позбавлене горизонту (немає межі). Тіло виступає поза сприйняттям, його не можна побачити, тільки дзеркало робить тіло зримим. Ми конструюємо свій образ через дзеркало. Тіло самоусвідомлює себе. У 20 ст. тіло перетворюється на метафору. Ніцше говорить, що тіло це соматична дія, живий безперервний потік, який поглинає речі світу.

5. Марсель Мосс «Техніки тіла»

Техніка тіла – це спосіб, за допомогою якого люди в різних суспільствах користуються своїм тілом. Техніці тіла можна навчитись. Техніка тіла може бути пов’язана з властивостями тіла. Техніки тіла невидимі (думати). Людина засвоює техніки з дитинства. Риторика – один з методів навчання, повторення мови авторитетів. Через повторення і наслідування людина соціалізується. Техніки тіла в первісному сусп. Були пов’язані з техніками шаманізму. Техніка – традиційний дійовий акт, не існує техніки, якщо не має традиції. Передача техніки, відбувається не лише за допомогою тіла, а й за допомогою мови, штучно навчання техніки ми не усвідомлюємо. У сучасної людини найбільш цінні – пальці і голова. Техніки пристосовуються до змін у суспільстві. І взаємодіють з інтелектуальними та моральними можливостями.

Принципи класифікації технік тіла:

1)Залежно від статі і віку: рух.

2)Передача форми і техніки тіла (знати традиції).

3)За віковою приналежністю:

- Техніка пологів і акушерства

- Техніки впливу

- Техніка сонності

- Техніка дорослого життя (сну,відпочинку, танцю)

- Догляду за тілом

- Насичення їжею

- Відтворення

- Лікування

6.Мода – існуюче в певний період і загально признане на цьому етапі відношення до зовнішніх форм культури (стиль життя, правила поведінки, одяг). Постійна зміна моди – пошуки ідеального образу. Людське тіло виступає основним об’єктом модної стилізації. Кожна епоха створює свій новий естетичний ідеал людського тіла.

Історія моди і костюму розпочинається не тоді, коли людина почала використовувати одяг, як захист від несприятливих явищ природи, а тоді коли почала розмірковувати над естетичною функцією одягу. З найдавніших часів людина прагнула прикрити своє тіло. Одяг являв собою індивідуальний вимір людської культури і в той же час моду, яка несла у собі біологічно закладений інстинкт наслідування. Наслідування виступає основною хар-ю моди та її протиріччям. Мода – періодична зміна зразка культури і масової поведінки. Мода є на все.

Спенсер говорить про моду наслідування і виділяє 2 види дій:

1)мотиваційні бажання виразити повагу людині із вищим статусом

2)прагнення підкреслити свою рівність із такими людьми

Зімель говорить про те, що мода існує для задоволення подвійної потреби. Відрізнятися від інших та бути подібним до інших.

Секір визначає моду як засіб ідей особистості.

Брумер «мода - це засіб втілення нових соц.-культурних форм і адаптацій до них у світі, який змінюється».

Розповсюдження мови:

1 етап: інновація

2 етап: відбір.

Джерело моди – художня творчість, наукові відкриття, технічні винаходи. Мода має циклічний характер. З допомогою моди можна спілкуватися.

Тема: Культура як світ смислів

1.Поняття смислу

2.Концепції смислу

3.Види смислів: а)знання,б)цінності,в)регулятиви.

1.Один і той самий об’єкт може бути наділений різними смислами. Явища природи мають об’єктивну даність, тобто смисли.
Артефакти(штучно зроблений) – це явище, процес, предмет, або властивість предмету/процесу, поява якого у спостережливих умовах за природних причин не можлива або є маловірогідною. Поява артефактів є ознакою цілеспрямованого втручання у спостережувані процеси або наявність якихось неврахованих чинників. Артефакт – штучно створений об’єкт що має знаковий або символічний зміст. Артефактами культури можуть бути створені людьми предмети, речі, а також феномени духовного життя суспільства (фольклор, забобони, наукові теорії).
Артефакти мають подвійну даність:
1)даність є об’єктивною, бо артефакт є реальністю, яка існує сама по собі, без будь якого зв’язку з людиною.
2)суб’єктивна даність – те, що ми називаємо смислом, які вкладає в них людина.

2.Природні елементи виступають предметами культури завдяки творчій діяльності людини. Здатність наділяти смислами речі виявляється у мові. Люди наділяють предмети такими смислами, які виражають його у призначення, ролі та функціях, але окремо взяті поза відношенням до людини предмети, ніякого смислу не мають. Смисл речей існує не у них самих, а у культурі, яка їх породила. Смисл буде зберігатись настільки довго, наскільки їх засвоять. Культура наділяє речі подвійними смислами. Культура це світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і називає їх ідеями. Смислом наділяється не лише слово чи предмет, а й поведінка. Ці смисли можуть в різних культурах не зберігатися. Смисли втілюються в уявленнях і поняттях. Вони мають здатність перетворюватись на самостійні суб’єкти мислення. Створення нових смислів, стає смислом діяльності людей у духовній сфері (релігія, мистецтво, наука, філософія).

3.Знання – це когнітивний смисл, це інформація про властивості об’єкту.

Знання:

1)це інформація, яка є завжди інформацією про щось, в будь якій інформації міститься якесь знання, але інформація і знання різні поняття, не тотожні.знання є змістом інформації, що характеризує її об’єкт, а інф співвідноситься тільки з об’єктом (знання ширше ніж інформація);

2)знання завжди є деяким ствердженням у вигляді стверджуючого або запереч висловлення, різниця полягає у тому що, знання – це ствердження про наявність або відсутність у об’єкта будь яких властивостей;

3)знання об’єктивне , тобто визначається виключно властивостями об’єкта, а не суб’єктивними особливостями;
4) знання може бути як істинним так і помилковим, невірне твердження також знання, тільки не достовірне.

Об’єктом знання може бути все що завгодно (фізичні тіла, людські думки, реальні явища, мрії). У зміст знань входять не лише обґрунтовані і доведені ствердження, але й не підтвердженні судження, вірування і вимисли. Зі збільшенням обсягу культури, збільшуються знання.

Цінність – фіксована в людській свідомості характеристика відношення об’єкту до людини і відповідно людини до об’єкту. Об’єкт має цінність, якщо людина бачить засіб задоволення якоїсь своєї потреби у ньому. Цінність – це здатність об’єкта задовольняти потреби. Цінність – не є об’єктом сам по собі. Об’єкт виступає як носій цінності. Цінності можуть мати як матеріальні речі і процеси, так і духовні явища. Щоб об’єкт мав цінність, потрібно щоб людина усвідомлювала у нього наявність певних властивостей. Таким чином цінність пов’язана із знанням, але не зводиться до нього. Знання лише констатують властивості об’єкта, у тому числі якусь його особливу властивість, здатність задовольняти будь-яку потребу людини. Тобто цінність. Цінність не є знанням – відношенням між людиною і об’єктом. Цінності поділяються на матеріальні та духовні. Матеріальні блага: житло, одяг. Духовні блага: художні, наукові ідеї. Всі цінності мають духовну природу, оскільки представляють собою різновид смислів. За допомогою уяви людини створюють уявні зразки об’єктів, які б максимально повно і досконало відповідали їх потребам, такі зразки називають ідеалами. Цінності реально існуючих матеріальних-духовних благ оцінюються у порівнянні з ними. Існуючі в дійсності об’єкти ніколи не співпадають з ідеалами. Ніколи і ніде не було суспільства в якому було повністю реалізовано в життя ці ідеали.

Тема: Гра

1.Місце і роль гри в системі культури

2.Специфіка гри за концепцією Йогана Хейзінга(«Хомо Люденс»!!!)

3.Гра як архетип

4. Поняття «оберненої поведінки». Роль оберненої поведінки в культурі

1. Гра - діяльність з розважальною та іноді навчальною метою. Гра відрізняється від роботи тим, що не ставить перед собою корисної практичної мети, а від мистецтва тим, що не створює художніх цінностей. Хоча межі між цими видами діяльності не є чіткими. Гра проходить за певними правилами.

Найбільш поширена концепція гри у теорії культури, відображена в праці Й.Хейзінга «Хомо Люденс».
Аналіз суч культ стану в аспекті теорії гри здійснив іспанський філософ Хосе Ортега і Гассет. У есе «Дегуманізація мистецтва» постає як гра і хар-ться такими рисами як: іронічність, метафоричність, безрезультатність, не утилітарність. Сучасне мистецтво на думку дослідника спрямоване лише на окремих людей. Розуміння мистецьких творів доступне лише обраним людям. Тенденція суч мистецтва до дегуманізації це і є прояв гри. У іншому творі Ортега і Гассет пропонує спортивно-святкову теорію походження держави («Спортивно-святкове почуття життя»). Тут гра постає джерелом формування соціальних відносин між людьми.
Герман Гессе - «Гра в бісер» удосконалює в худ-естетичній формі також актуалізує культурологічно-філософську проблематику гри. Гра у Гессе постає як чинник культуро збереження. Гра не передбачає творчості. Гра це система.
Важливим елементом людського буття вважає гру німецький філософ Фінк, який ставить її в один ряд із такими поняттями як смерть, праця, прагнення до влади та любові, що не властиві тваринному світу. Бо фантазія, як засіб оперування уявленнями, притаманна лише людині, яка у процесі гри реалізує свої високі духовні надбання.
«Основні феномени людського буття» Фінка: смерть, панування, праця, любов, гра (першопочатковий етап, містилище людської фантазії, лише в грі проявляється творчість людини).
Риси гри за Фінком: гра в його трактуванні це імпульсна піднесена дія, що відбувається спонтанно і уподібнюється руху людського буття.
З грою Фінка пов’язане походження культури, бо без гри людське буття відбувалося б на рівні людського існування. Гра виконує терапевтичну функцію в культурі.

2. Нідерландський мислитель Й.Хейзінга. Культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого першопочатку. Під грою розуміються не тільки дитячі забави, а і ігри соціальні. Гра давніша за культуру, адже людська цивілізація не додала жодної істотної риси до загальної ідеї гри. Гра це значуща функція. Дійсність гри сягає за межі сфери практичного людського життя. Гра не завжди протистоїть серйозному, і знаходиться поза сферою моралі. Автор відносить гру до церини естетики. Гра як функція живих істот, але вона не піддається точному визначенню, ні логічним ні біологічним ні в естетичних категоріях. Гра – вільна, не обов’язкова діяльність. Гра відбувається у своїх власних просторових та часових межах. Гра розігрується відповідно до певних установлених правил, у певному порядку. Вся культурна творчість це гра, поезія, музика, художня творчість.

4. Обернена поведінка( девіація) передбачає переступ норми, а отже і її наявність. Гра, яка передбачає обов’язкові правила, стає ресурсом для соціальної девіації. Девіантна поведінка – це система вчинків або окремих вчинків, що суперечить прийнятим у суспільстві правовим, етичним нормам, або нормам психічного здоров’я. Необхідні якості і способи поведінки, які можуть призвести до відхилень :
- пришвидшений інтелектуальний розвиток (акселерація);
- над мотивація;

- значні досягнення;

- відхилення, які засуджуються культурою.

Порушення моральних норм і законів у суспільстві завжди строго засуджувалось і каралось. У соціології девіантної поведінки виділяється кілька напрямків, що пояснюють причини виникнення такої поведінки. Так Мертон використовуючи висунуте поняття Дюркгеймом поняття «аномія» (стан сусп., коли старі норми і цінності вже не відповідають реальним відносинам, а нові ще не затвердились).

Теорія конфлікту. Мертон виділяє в контексті аномії, як форми девіації, такі способи пристосування: 1.Конформність – формування маси, пристосування до того, що раніше було не характерним для суспільства. 2.Інновація – застосування не кваліфікованих працівників, у виготовленні певного продукту, для досягнення успіху, важливою є віра в удачу. 3.Ритуалізм – для досягнення бажаного результату. гравець не ставить перед собою надто високих цілей, а рухається за принципом «я граю обережно». 4. Ретритизм – заперечення культурних цілей та інституціональних засобів від соціальних цілей до самотності. 5. Заколот – це тип колективного пристосування, що передбачає повну переоцінку цінностей.

Обернена поведінка в культурі призводить до соціального вираження з однієї сторони, а з іншої стає зразком зміни соціальної структури, гарантом культурної динаміки.

Тема: Людина

1.Складність і суперечність феномену людини у культурі.

2.Проблема походження людини. Теологічна версія, еволюційна версія, психоаналітичний підхід, символічна версія.

3.Природа і сутність людини.

1. Гуревич – феномен людини у культурі, вона постає феноменом.
Позиції:
1. Людина як вінець природи (культ тіла, Боги такі як і люди, але за допомогою елементів чарівних стають сильнішими, прудкішими; душа-частинка божественної сутності).
Людина – це побічний продукт природи. Людський організм надзвичайно складний – функціонування мозку. Людина є біологічно не досконалою істотою. У людині закладені дві програми: інстинктивна (основні функції людини – розмноження і підтримання свого виду, харчування, самозбереження; прагнення до творчості, самореалізації) та загальнокультурна => людина поступово втрачає своє біологічне начало – напівбіологічна істота. Гелен говорив що людина є не досконалою, але не приреченою. Не потрібно ідеалізувати та недооцінювати природу людини. Розум як благословенний дар – лише людина як жива істота наділена розумом, жодна тварина не здатна мислити (тваринам сняться сни). Специфіка людини полягає у її розумі.
Еразм Ротердамський «Похвала в глухоті» - в людині обов’язки царя здійснює розум.
Розум не є джерелом сили та унікальності людини. Розум може бути просвітлений Богом.
Фома Аквінський – розум функціонує нормально. Тільки тоді, коли керується божою благодаттю.
Кассірер – людська свідомість не піддається ?***?.
Постфрейдівська психіатрія – розум як прокляття людини, він порушує гармонію.
Розум->свідомість(основна риса-сумнів, коли ми сумніваємось, це призводить до дисгармонії).
Розум є здатністю людини відволікатись від реальності. Генії точних наук.
3. Людина як політична тварина. Арістотель – людина є істота суспільна. Томас Гобс – людина не пристосована до політичного життя, адже наділена егоїзмом (суспільний договір – подолання егоїзму). Людина за своєю природою є істотою суспільною, людина не є людиною, якщо вона не живе у колективі, мати свою ідентифікацію.
4. Людина як точка перетину двох світів. Людина має ціннісні орієнтації у житті, соціальна потреба у спілкуванні. Людина не зводиться до своїх біологічних та соціальних характеристик. Особливі(унікальні) риси людини є : відкритість і незавершеність. Ми не знаємо хто ми є. Людина здатна переступити межі свого біологічного виду (літати на літаку, плавати під водою, жити будь-де. Відмовитись від продовження потомства). Піко де ла Мірандола – людина є хамелеоном, вона здатна імітувати всі людські форми, як ангельські так і динамічні, людина є не закритою кімнатою, а відкритими дверима. Бєрдяєв – людина є перетином двох світів, люди перебуває одночасно у мікрокосмосі (індивідуальний організм) та макрокосмосі (всесвіт).

2.
Теологічна версія. Бог творить людину соціальною істотою – творить пару. Асоціальні істоти ті, хто вибився із божественного плану. Недосконалість людини – гріх. Людина наділена свободою, може вибрати гріх, або не вибрати. Внаслідок гріхопадіння, людина відчуває відчуження. Усвідомлення своєї гріховності – є ознакою людського єства.
Еволюційна версія. Логічний наслідок розвиток науки і філософії. Дарвін говорить – людина є не більше ніж випадковий продукт природних процесів. Прабатьком людини є африканські австралопітеки. З одного боку людина еволюціонує, а з іншого регресує. Набуваючи одні якості, вона погіршує інші.
Концепція Поршнєва: людина не могла піти від тварини, але вона могла вести свою історію від над тварини. Людина була непогано вкорінена у природу, але не була хижаком. Відбувся розподіл людей на хижаків та жертв цих хижаків – канібалізм. Тваринний страх – у сучасній культурі реалізується у вигляді неврозів. Хвороба №1 у сучасної людини – стрес.
Людина опинилась у екстремальній ситуації. Внаслідок таких ситуацій – відбуваються зміни у психіці – призводять до появи табу – а табу призводить до появи несвідомих структур – потім психічні мутації людини.
Психоаналітичний підхід. Людина це тварина яка відчула розкаяння. Фрейд – людина наділена якістю, якої не має тварина – відчуття розкаяння (набуває у процесі індивідуального життя – у вигляді совісті, виділяє людину з царства тварин). Фрейд – першопочатковий гріх не християнський, а перше батьковбивство. Це вбивство засновано на підґрунті сексуальної енергії. Батьковбивство – перше табу на вбивство людини, внаслідок цього розвинулось почуття совісті. Люди організовуються у екзогамні стосунки (індивідуальне співжиття людей).
Символічна версія. Кассірер – первісна людина мала приглушені біологічні інстинкти. Загалом людині, як біологічному виду притаманні задатки несвідомої природної орієнтації. Символічна поведінка – виходить за межі видової програми, починає наслідувати поведінку тварин (тотемізм) – особливість людини як біологічного виду.

3. Античні філософи розрізняли природу і сутність людини. Платон говорить що людську природу не можна розглядати як щось односутнє. Вона включає різні складові які є не тотожними. Перша даність людини – тіло. Не плоть, а душа виявляє суть людини як живого творіння. Платон робить перші спроби розділити поняття природа та сутність людини. У Арістотеля – тваринна душа, у ній закладена концепція психічних процесів, загальних для тварин та для людини. Людина є динамічною. Основа динаміки полягає у її незавершеності. Людина свою сутність визначає сама, або людську сутність визначає щось надприроднє –
Бог. У християнстві це душа.
Природа людини – це стійкі, незмінні риси, загальні задатки і властивості, які виражають її особливості як живої істоти, що присутні у всі часи незалежно від біологічної еволюції та історичного процесу. Розумність людини. Вольтер – кожна людина сприймає людську природу, через призму своєї соціальної чи культурної ролі. Структуралізм – людина це своєрідний зліпок, який формується на основі культурних умов ( мова – основна структура, яка управляє світом!!). Людська природа у структуралізмі постає як даність. Людська сутність у екзистенціалізмі: Е.Фром – сутність через свободу існування – вибір (усвідомлено).

Тема: Дитинство як феномен культури
1. Загальнокультурологічне значення дитинства
2.Міжкультурне дослідження дитинства: напрямки та предметні області
3.Дослідження феномену дитинства у руслі культурної спадковості: Маргарет Мід

1. Важливе значення у вивченні образу дитинства відіграють обряди і ритуали пов’язані з народженням дитини, нареченням її і ініціацією, посвяченням в дорослий стан.
Особливу область утворює етологічне вивчення дитинства акцент в якому робиться на аналізі емоційно-психологічних станів, таких як печаль, агресивність, любов.
Імпринтинг – це запам’ятовування у тварин.
Цікавим аспектом у вивченні дитинства як феномену культури є відношення до незнайомого і віддзеркалення його у етнокультурних стереотипах поведінки. Світ дитинства – невід’ємна складова традиційної культури будь-якого суспільства. Дитячий фольклор: колисанки, забавки, казки. Дитяча творчість – лічилки, позиванки.
Дитячі ігри – наслідування дій дорослих.
Важливу роль відіграє культура дитинства у сучасному світі.

2. Феномен дитячої культури є одним із найважливіших аспектів загальнолюдської культури. Дитинство можна розглядати як своєрідний світ.
«За межами мозку» Гроф - психоаналітична концепція, яка розглядає життя з точки зору несвідомого рівня психіки, який може сягати далеко за межі фізичного існування, але найбільшою мірою охоплює період який ми називаємо дитинством. На цьому етапі існування у людини формуються всі необхідні для подальшої культурної ідентифікації психічні схильності, архетипи, закладаються певні культурні комплекси. З одного боку культура накладає на дитину ряд нашарувань з допомогою яких буде в подальшому керувати індивідом, а з іншого дитина як індивід сама творить цю культуру доповнюючи її своєрідними реакціями та індивідуальним сприйняттям того що пропонує їй оточуюче середовище. Світ дитинства – також світ формування особистості. Дитина це втілення ще не усвідомлених бажань та можливостей.
Лакан «Стадія дзеркала»
Подає приклад взаємодії дитячої психіки з оточуючим світом. Від народження і до одного року – три стадії освоєння навколишнього світу. 1-рівень уявного (не усвідомлює свого власного тіла). 2-рівень реального (розуміє свою окремість та усвідомлює своє власне тіло). 3-символічний (немовля усвідомлює відрив від материнського тіла).
Світ дитинства ставить перед культурою питання формування психіки та питання тіла.
Юнг «Конфлікти дитячої душі» - феномен дитячої обдарованості: виявлення або пригнічення талантів у процесі індивідуального виховання, яке він поділяє на три рівні: 1.-виховання через приклад. 2.-свідоме колективне виховання. 3.- індивідуальне виховання.
Залежно від рівня виховання дитина входить в культуру будує її і самостверджується в ній, також можливий регрес, якщо виховання здійснюється неправильним способом.
Вигоцький – «Психологія розвитку людини» : ставить питання культурного становлення особистості, культурного віку, а також визначення культури відповідно до її виду. Отже, культура – це продукт соціального життя і суспільної діяльності людини.
Соціальний розвиток починається з моменту народження, і таким чином дитинство і є джерелом соціального життя, а значить і витоком культури. Дитячий інтелект розвивається в силу того, як на нього діють фактори навколишнього середовища.
Існує психологічна теорія розгляду дитинства в аспекті культури. Е. Еріксон «Дитинство й суспільство». Сучасний психоаналіз займається вивченням ЕГО. Особливості у відносинах особистості і суспільства. Людська особистість розвивається по ступенях, що зумовлюється готовністю підростаючого індивіда виявляти цікавіть до соціального середовища, яке розширюється, пізнавати його і взаємодіяти з ним. Суспільство прагне до такого устрою, який буде відповідати цій готовності, і заохочуватиме безперервний ланцюг потенціалів до взаємодії.

3.Маргарет Мід: консерватизм у вихованні дітей це характерна межа тих культур, у яких маленькі діти наглядають за немовлятами, а молодша дитина за віком дуже близька до своєї маленької няньки. В тій мірі, в якій соціум представляє чоловічі та жіночі ролі, діти засвоюють їх на підсвідомому рівні. Тут Мід звертається до термінології Фрейда, вказуючи на формування едипового комплексу. Велику увагу приділяє особливостям зміни культурного стилю та факторам які на це впливають. Вона звертається до життя емігрантів у США, та тодішньому вступі до армії, і вказує на можливу роль освіти, у засвоєнні нових соціокультурних умов. Коли конфігурація серед однолітків інституціонується культурою ми стикаємося з явищем молодіжної культури або культури тінейджерів.
Вікова стратифікація підтримана шкільною системою набуває зростаючого значення. ЗМІ! У культурному відношенні конфігурація стала домінуючою, переважаючою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Набутих і спадкових порушень обміну речовин, складу і структури	\|	ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ «МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ». СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.