• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Завдання та повноваження центрального банку у сфері валютного регулювання та валютного контролю

Основні повноваження центрального банку у сфері валютного регулювання і валютного контролю передбачають реалізацію ним цілого ряду важливих завдань валютної політики, спрямованих на:

1) установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці;

2) регулювання валютного ринку країни, у тому числі регулювання поточних валютних операцій та операцій, пов’язаних із рухом капіталів;

3) регулювання ринку дорогоцінних металів у країні;

4) реалізацію заходів валютного контролю.

Практична реалізація центральним банком перелічених заходів визначає конкретне наповнення валютної політики, а також обсяги і масштаби регулювання державою валютної сфери економічних відносин.

І. Установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці — напрям валютної політики центрального банку, метою якого є визначення порядку розрахунку та особливостей регулювання валютного курсу на території країни.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн або в міжнародних платіжних засобах.

Установлення валютного курсу відповідно до чинних норм і правил валютного регулювання називається котируванням.

Необхідність установлення в країні певного режиму валютного курсу пов’язана з потребою у взаємному обміні валют при здійсненні товарообмінних операцій, наданні послуг, виконанні робіт у сфері зовнішньоекономічних зв’язків, міжнародного руху капіталів та кредитів, що обумовлює потребу адекватної оцінки вартості фінансових активів.

Порядок та особливості визначення обмінного курсу національної грошової одиниці залежать від специфіки організації внутрішнього грошового обігу в країні та діючих у даний конкретний історичний період елементів світової валютної системи. Так, в умовах золотомонетного стандарту при металевій основі грошового обігу і юридичного закріплення ролі золота як загального еквівалента у міжнародних економічних відносинах основою для визначення валютного курсу національних грошових одиниць був монетний паритет.

Монетний паритет — це співвідношення вагової кількості золота, що міститься у валюті однієї країни, до вагової кількості золота у валюті іншої країни. За таких обставин валютний курс установлювався виключно на основі вагового вмісту грошового металу у валютах різних країн, а коливання обмінного курсу різних валют були незначними (як правило, не більше 1 %, що визначалося вартістю пересилання золота при розрахунках у зовнішньоекономічних операціях).

В умовах обігу нерозмінних на золото паперово-кредитних грошових знаків основою для визначення валютних курсів є паритет купівельної спроможності.

Паритет купівельної спроможності — це співвідношення між купівельною спроможністю окремих валют відносно певного набору товарів і послуг. На практиці це означає, що ціна на певний товар в одній країні має відповідати ціні на такий самий товар в іншій країні, перерахованій за валютним курсом, діючим на основі паритету купівельної спроможності. Отже, вартість національних валют, по суті, визначається вартістю грошової одиниці на внутрішньому ринку відносно представленої на ньому товарної маси, тобто в кінцевому підсумку залежить від динаміки внутрішніх цін.

На практиці, однак, обмінні курси національних грошових одиниць можуть значною мірою відхилятися від відповідних паритетів, а за певних обставин їхня динаміка може мати взагалі протилежне спрямування.

Це пов’язано з тим, що, незважаючи на основну роль, яку відіграє паритет купівельної спроможності при формуванні валютного курсу, на його конкретну величину значний вплив має ціла низка інших чинників. До них, зокрема, належать:

1. Економічний розвиток країни і темпи зростання її валового внутрішнього продукту, що, власне, і визначає вартісне наповнення національної грошової одиниці. Збільшення ВВП країни веде до подорожчання її національної валюти, а зменшення — до зворотного процесу.

2. Стан платіжного балансу впливає на обмінний курс залежно від характеру сальдо. За активного сальдо попит на національну валюту збільшується, а її курс зростає, за пасивного сальдо зменшення попиту веде до здешевлення національної валюти.

3. Динаміка грошової маси впливає на рівень цін, що позначається на рівні валютного курсу. Так, результатом скорочення грошової маси є зниження цін і подорожчання національної валюти, а збільшення маси грошей в обігу має протилежний вплив на обмінний курс.

4. Рівень процентних ставок на ринку позначається на міжнародному русі капіталів. Підвищення ставок визначає приплив капіталів у країну, що підвищує попит на національну валюту та стимулює зростання її обмінного курсу. Зниження процентних ставок має своїм результатом, відповідно, протилежний рух капіталів і зниження валютного курсу.

5. Обсяги використання національної валюти у міжнародних розрахунках визначають динаміку її обмінного курсу залежно від масштабів зовнішньоекономічних операцій, в угодах за якими дана валюта використовується як засіб платежу, що, відповідно, визначає динаміку попиту на неї на світових ринках незалежно від рівня купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

6. Функціонування світових валютних ринків впливає на динаміку обмінного курсу даної валюти залежно від того, наскільки широко вона використовується при укладенні строкових валютних угод та здійсненні спекулятивних операцій.

7. Валютна політика держави визначає масштаби регулятивного втручання повноважних державних органів у процеси формування обмінного курсу національної грошової одиниці виходячи із стра­тегічних завдань економічного розвитку, що визначає реалізацію відповідних заходів з підвищення або зниження валютного курсу.

Рівень обмінного курсу національної грошової одиниці та його коливання мають безпосередній вплив не лише на всі аспекти зовнішньоекономічних зв’язків даної країни та її роль у світовому господарстві, а й на внутрішні процеси організації грошового обігу й особливості економічного розвитку.

Так, зниження курсу національної валюти сприяє зростанню експорту товарів, позаяк експортери отримують додаткові доходи при обміні виручки в іноземній валюті на національну. Одночасно обмежуються надходження імпортних товарів через підвищення цін на них та зниження конкурентоспроможності, що, відповідно, сприяє активному розвитку імпортозамінних виробництв. Проте зниження валютного курсу посилює тягар зовнішніх боргів в іноземній валюті, для обслуговування яких доводиться витрачати більше грошових коштів у національній валюті. Крім того, подорожчання імпорту негативно позначається на динаміці внутрішніх цін та інфляційних процесах усередині країни.

Зміцнення національної валюти може призвести до зворотних наслідків — скорочення виробництва товарів на експорт і розширення імпортних операцій через здешевлення останніх, оскільки за закордонні товари доводиться платити менше національної валюти. Підвищення обмінного курсу національної валюти також полегшує можливості обслуговування зовнішнього боргу.

Загалом різкі коливання обмінних курсів посилюють нестабільність на міжнародних фінансових ринках, дезорганізують зовнішню торгівлю, порушують торговельні і фінансові потоки та мають украй негативні соціально-економічні наслідки для національних господарств.

Такий значний вплив валютного курсу на економіку об’єк­тивно визначає потребу вибору адекватного для даної країни режиму обмінного курсу, що визначається відповідною валютною політикою центрального банку. Основними видами таких режимів є два: фіксований і плаваючий.

Фіксований валютний курс передбачає такий режим установ­лення обмінного курсу національної валюти, за якого держава в особі уповноважених нею органів визначає твердий паритет національної грошової одиниці відносно іноземних валют та здійснює відповідні заходи валютної політики для підтримання цього паритету. Конкретними способами реалізації режиму фіксованого валютного курсу можуть бути: а) установлення прив’язки національної валюти до однієї з провідних іноземних валют (наприклад, до долара США); б) прив’язка до певного міжнародного платіжного засобу (зокрема, до СДР); в) прив’язка національної валюти до групи іноземних валют у певній пропорції («валютний кошик»); г) змінний паритет, за якого фіксоване курсове співвідношення періодично переглядається під впливом певних макроекономічних параметрів.

Плаваючий валютний курс — це співвідношення між валютами різних країн, що складається на ринку під впливом зміни попиту і пропозиції на національну й іноземну валюту. При цьому окремі різновиди плаваючого валютного курсу можуть передбачати встановлення центральним банком таких режимів, як: а) вільне плавання, за якого на зміну валютного курсу впливає лише ринкова кон’юнктура; б) регульоване плавання, за якого центральний банк проводить операції на валютному ринку з метою згладжування курсових коливань; в) обмежене плавання, за якого центральним банком задаються граничні норми коливання обмінного курсу національної валюти в бік підвищення і в бік зниження (валютний коридор).

Обидва види режимів валютного курсу мають як свої переваги, так і недоліки.

Фіксовані валютні курси визначають стабільність і передбачуваність результатів зовнішньоекономічної діяльності, зручні для проведення торговельних і фінансових операцій. Водночас вони не завжди відповідають реальному паритету купівельної спроможності, а підтримання валютного курсу на заданому рівні обмежує центральний банк у реалізації інших цілей грошово-кредитної політики й потребує нагромадження значних обсягів золотовалютних резервів.

Плаваючі валютні курси сприяють автоматичному регулюванню сальдо платіжного балансу на основі ринкових механізмів курсоутворення, розширюють можливості центрального банку в забезпеченні досягнення різних цілей монетарної політики й не обмежують його дії потребою нагромадження відповідних золотовалютних резервів. Водночас плаваючі режими курсів валют зумовлюють непередбачуваність результатів зовнішньоекономічної діяльності, а також не завжди позитивні зміни в структурі національного господарства через суто ринкові механізми впливу на експортно-імпортні операції.

В Україні протягом усього періоду реформування економіки політика обмінного курсу Національного банку відображала основні напрями реалізації грошово-кредитної політики, спрямованої на обмеження чи експансію на грошовому ринку. Це позначалося на обранні конкретного режиму встановлення валютного курсу. На практиці це означає, що валютно-курсова політика НБУ за весь період ринкової трансформації ґрунтувалася на послідовному використанні усіх видів режимів обмінних курсів: плаваючого, фіксованого, обмежено плаваючого і регульовано плаваючого.

Починаючи з грудня 1992 р. Декретом Кабінету Міністрів в Україні було запроваджено плаваючий режим установлення курсу українського карбованця. Відповідно до цього Декрету офіційний курс українського карбованця встановлювався Національним банком за результатами торгів на міжбанківській валютній біржі. Комерційні банки могли встановлювати власні курси покупця і продавця з відхиленням від офіційного ±2,5 %.

Проте запровадження плаваючого курсу супроводжувалося низкою негативних чинників, серед яких можна відзначити такі: по-перше, відсутність належних умов для розвитку зовнішньоекономічного потенціалу країни; по-друге, відсутність у держави необхідних золотовалютних резервів; по-третє, розвиток інфляційних процесів і розладнання внутрішнього грошового обігу; по-четверте, значний дефіцит платіжного балансу.

Дія указаних факторів призвела до нерівноваги на валютному ринку, що виявилось у суттєвому перевищенні попиту на валюту над валютною пропозицією та зумовило падіння валютного курсу.

З 12 серпня 1993 р. Національним банком України згідно з рішенням Уряду було запроваджено фіксований курс українського карбованця відносно долара США, німецької марки та російського рубля. Курс було встановлено початково на рівні 5970 крб. за 1 дол., а пізніше — 12 610 крб. за 1 дол. США. Це було здійснено з метою обмеження впливу курсового чинника на динаміку внутрішніх цін з огляду на значне подорожчання імпортних енергоносіїв. Достатньо зазначити, що у 1993 р. індекс цін споживчого ринку становив 10 256 %, що являло собою величезну за розмірами гіперінфляцію для умов невоєнного стану економіки.

Фіксація обмінного курсу супроводжувалася запровадженням більш жорстких умов щодо використання валютної виручки. Так, 40 % валютних надходжень мало продаватись урядові через валютний тендер за офіційним валютним курсом — 12 619 крб. за 1 долар США, 10 % — Національному банку України за курсом 25 000 крб. за долар. Решта 50 % могли зберігатися на валютних рахунках або продаватися виключно Національному банку.

Водночас фіксація валютного курсу мала низку негативних наслідків, до яких, зокрема, слід віднести:

― зменшення експорту продукції з оплатою в іноземній валюті;

― збільшення частки бартерних операцій у загальному обсязі експортно-імпортних угод;

― загострення проблеми дефіциту платіжного балансу;

― обмеження валютних надходжень на внутрішній валютний ринок країни;

― збільшення відпливу капіталів за кордон;

― зростання обсягів спекулятивних операцій і зловживань, пов’язаних із різницею між офіційним фіксованим курсом національної валюти та реальним ринковим його значенням.

Головною ж проблемою на тлі економічної кризи і виробничого спаду стало зростання негативного сальдо торговельного балансу, котре лише за 1994 р. зросло більш як на 0,5 млрд дол. США. Дані проблеми визначалися, по суті, наявністю прихованого податку на експортерів у вигляді фіксованого курсу, що зумовлювало їхні прямі втрати при обміні одержаної виручки на націо­нальну валюту.

Ураховуючи дію зазначених негативних чинників, з 1 жовтня 1994 р. згідно з указом Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання» офіційний курс українського карбованця відносно долара США, німецької марки, російського та білоруського рублів почав визначатися на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. При цьому відповідною постановою НБУ було визначено, що офіційний курс карбованця використовується при здійсненні усіх безготівкових і готівкових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти. По суті, було зроблено істотний крок у напрямку уніфікації офіційного і реального, ринкового курсів національної валюти. На практиці це означало запровадження ринкового механізму курсоутворення національної валюти на основі біржових торгів, що стало потужним поштовхом для розвитку внутрішнього валютного ринку в Україні і підґрунтям для збільшення валютних резервів. Конкретним реальним наслідком зазначених заходів стало зростання обсягів операцій з купівлі-продажу іноземної валюти, що відображає збільшення масштабів внутрішнього валютного ринку України загалом.

У результаті відміни фіксованого курсу і приведення офіційного обмінного курсу до рівня, адекватного ринковій величині, девальвація національної валюти становила лише за 1994 р. майже п’ятиразове зниження. При цьому дані тенденції були пов’язані як із суб’єктивними психологічними моментами поведінки економічних агентів у їхніх очікуваннях щодо посилення інфляційних процесів і подальшої девальвації національної валюти, так і об’єктивними обставинами кредитної експансії Націо­нального банку, спрямованої на виконання урядових програм щодо підтримання ряду галузей промисловості та агропромислового комплексу.

Після цього зниження курсу українського карбованця відбувалося від межі утримуваного раніше фіксованого курсу до реального рівня, що визначався попитом і пропозицією на ринку. Протягом 1995—1996 рр. обмежувальні заходи грошово-кредитного регулювання Національного банку України дали змогу підтримувати плаваючий курс карбованця на порівняно стабільному рівні. Певна стабілізація на валютному ринку уможливила навіть скасування окремих валютних обмежень, зокрема на неторгові валютні операції фізичних осіб, а також сприяла збільшенню можливостей банків-нерезидентів щодо операцій на внутрішньому валютному ринку.

Досягнення у 1996 р. фінансової стабілізації в економіці, у тому числі й з допомогою інструментів валютної політики, забезпечило створення необхідних умов для проведення у вересні цього року грошової реформи, що мала неконфіскаційний характер і зводилася до деномінації українського карбованця, який було обміняно на гривні у співвідношенні 1 грн : 100 тис. крб. Загальний порядок установлення офіційного обмінного курсу після проведення грошової реформи залишався незмінним.

З 25 квітня 1997 р. основною формою реалізації валютно-курсової політики в Україні було обрано кероване (обмежене) плавання. Спільною постановою Кабінету Міністрів і Національного банку України було запроваджено валютний коридор для регулювання обмінного курсу національної валюти. Його межі було визначено у розмірі 1,76—1,91 грн за 1 дол. США. Це було здійснено з метою залучення іноземних інвесторів в економіку України, стабілізації розвитку вітчизняного підприємництва та сприяння суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності прогнозувати свої експортно-імпортні операції і здійснювати їх у найбільш вигідному режимі. Разом з тим необхідно відзначити, що стабільність валютного курсу у цей період була значною мірою пов’язана із розвитком ринку ОВДП, активний випуск яких державою і висока дохідність приваблювали на внутрішній валютний ринок іноземних інвесторів. Проте у зв’язку із надвисокими прибутками за даним видом цінних паперів валютні вкладення часто-густо мали суто спекулятивний характер, що було пов’язано із значним ризиком для стабільності курсу національної валюти.

Підтвердженням цього стали такі події. Світова економічна і фінансова криза 1997 р. спричинила непрогнозоване переміщення капіталів, посилила попит на долари як основну резервну валюту, що, у свою чергу, призвело до девальваційного тиску на більшість світових валют, у тому числі і на гривню. У зв’язку з цим з 21 січня 1998 р. межі валютного коридору були розширені до 1,8—2,25 грн за 1 дол. США.

З 4 вересня 1998 р. було введено нові рамки валютного коридору: 2,5—3,5 грн за 1 американський долар. Цьому сприяла серп­нева фінансова криза у Російській Федерації, а також нестабільність на внутрішньому фінансовому ринку в Україні внаслідок нераціональної політики державних запозичень. Істотне збільшення попиту на іноземну валюту, а відтак і девальваційний тиск на валюту національну були зумовлені дією таких чинників: відплив коштів іноземних інвесторів з українського ринку ОВДП; негативне сальдо платіжного балансу за зовнішньоторговельними операціями, що перевищило 1 млрд дол.; зростання майже на 25 % обсягів фінансування зовнішнього державного боргу. У цей період підтримання курсу національної валюти здійснювалося практично виключно за рахунок валютних резервів Національного банку України, що з урахуванням зазначених негативних факторів призводило лише до їх вичерпання. І навіть попри це девальвація офіційного курсу за 1998 р. сягнула майже 50 % (з 1,89 до 3,42 грн за 1 дол. США).

Зрозуміло, що така ситуація вимагала прийняття сукупності антикризових заходів, у тому числі й у проведенні валютної політики, спрямованих на забезпечення фінансової стабілізації — тимчасове припинення функціонування міжбанківського валютного ринку, обов’язковий продаж валютних надходжень, жорсткий контроль за купівлею іноземної валюти.

З 9 лютого 1999 р. нові межі валютного коридору було визначено в розмірі 3,4—4,6 грн за дол. США. Фактично основною функцією нижньої межі валютного коридору стало офіційне визнання тих граничних можливостей поступової девальвації гривні, які допускалися державою в особі Національного банку України. Уже в березні цього року було взято курс на лібералізацію валютного ринку, а більшість валютних обмежень (окрім обов’язкового 50-відсоткового продажу валютної виручки) було скасовано.

Утім, істотне збільшення грошової маси протягом 1999 р. (на 41 %) у зв’язку із нестабільною політичною ситуацією напередодні виборів неодноразово призводило до виходу обмінного курсу гривні за межі встановленого валютного коридору. Так, у листопаді 1999 р. курс національної валюти вже перевищив 5 грн. за 1 дол. США.

Очевидно, що подальші спроби утримувати обмінний курс у визначених межах валютного коридору спричинили б подальше вичерпання золотовалютних резервів НБУ. Тому така практика була визнана недоцільною, і з 21 лютого 2001 р. уряд і Національний банк України запровадили плаваючий валютний курс.

Сьогодні офіційний курс гривні до долара США встановлюється на основі аналізу інформації про середньозважений курс, який склався за курсами та обсягами безготівкових операцій з купівлі-продажу доларів комерційними банками на міжбанківському валютному ринку України, а також інформацій про курс, за яким Національний банк України сам здійснив відповідні операції.

Національний банк у межах своїх повноважень щодо забезпечення стабільності гривні може впливати на формування офіційного валютного курсу в результаті купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України. Проте Національний банк України встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют без зобов’язання здійснювати за ним операції з купівлі-продажу іноземної валюти.

Девальвація національної валюти за період лібералізації валют­ного ринку мала і певні позитивні наслідки, які насамперед стосуються активізації зовнішньоекономічної діяльності, зростання обсягів експортних операцій та істотного збільшення активного сальдо платіжного балансу України. При цьому політика плаваючого обмінного курсу дала змогу за рахунок валютних надходжень від експортерів істотно поповнити валютні резерви НБУ з метою подальшого їх ефективного використання на обслуговування зовнішнього боргу.

Детальний розгляд валютно-курсової політики Національного банку України за весь період ринкового реформування економіки дає можливість зробити висновок, що її головною метою залишалося досягнення стабільності національної грошової одиниці навіть попри значну її девальвацію на початку перехідного періоду, зумовлену радше об’єктивними економічними факторами, аніж власне валютною політикою НБУ.

ІІ. Регулювання валютного ринку країни є другим важливим напрямом валютної політики центрального банку, що передбачає регламентацію здійснюваних у країні резидентами і нерезидентами валютних операцій, у тому числі регулювання по­точних валютних операцій та операцій, пов’язаних із рухом капіталів, а також операцій на міжбанківському валютному ринку.

До валютних операцій належать усі види операцій, пов’язаних із переходом та реалізацією права власності на валютні цінності, а також із ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей. Залежно від економічного змісту усі види валютних операцій поділяються на поточні валютні операції та операції, пов’язані з рухом капіталу.

Поточні валютні операції включають здійснення таких видів операцій із валютними цінностями:

· розрахунки між юридичними особами — резидентами і нерезидентами — під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності у межах торговельного обороту, у тому числі кредитування експортно-імпортних операцій на термін не більше 90 днів;

· розрахунки в межах торговельного обороту на території України в іноземній чи в національній валюті за наявності індивідуальної ліцензії НБУ і за умови, що однією із сторін є нерезидент;

· оплата фізичними особами товарів, робіт і послуг з використанням пластикових карток і чеків;

· відкриття та ведення рахунків в іноземній валюті фізичних осіб;

· перекази доходів (дивідендів, процентів тощо) від інвестицій та боргових зобов’язань або інших доходів;

· грошові перекази за рахунок особистих коштів фізичних осіб за неторговельними платежами (витрати за державне мито, під одержання патенту, оплата лікування, навчання, передплатних видань, сплата членських та страхових внесків, переказ спадкоємних коштів та власних коштів при виїзді на постійне місце проживання до іншої країни, переказ допомоги родичам та інші платежі);

· односторонні перекази пенсій, аліментів, державної допомоги, благодійних внесків, заробітної плати працівникам, які виконують роботу за наймом за кордоном за укладеним контрактом, виплат та компенсацій, включаючи виплати у зв’язку з пошкодженням здоров’я та смертю фізичних осіб, авторських гонорарів, премій, призів, сум, що сплачуються на підставі вироків, постанов судових органів, а також платежів, пов’язаних з відшкодуванням витрат судовим, слідчим арбітражним, нотаріальним органам та іншим правоохоронним органам;

· інші операції, які здійснюються на території України в іноземній валюті або у валюті України (якщо хоча б однією із сторін операції є нерезидент), і які не пов’язані з рухом капіталу.

Головним напрямом регулювання Національним банком поточних валютних операцій є забезпечення загальних нормативно-правових умов організації таких операцій та контролю за їх дотриманням. При цьому приєднання України у 1997 р. до статті VIII статуту МВФ визначило поступове зняття обмежень на здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами за поточними операціями.

Основу поточних валютних операцій становлять платежі, пов’язані з експортно-імпортними операціями. Вибір форм платежів і валюти розрахунків здійснюється суб’єктами господарювання самостійно і фіксується у відповідних договорах. Національний банк при цьому визначає порядок здійснення уповно­важеними банками контролю за дотриманням резидентами встановлених законодавством строків розрахунків за експортно-імпортними операціями й отримання індивідуальних ліцензій НБУ на перевищення цих строків.

Виручка резидентів підлягає зарахуванню на їх рахунки в банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з дати оформлення вантажної митної декларації на продукцію, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг, прав інтелектуальної власності) — з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності.

Перевищення встановлених строків розрахунків за експортно-імпортними операціями дозволяється виключно за наявності ліцензії. Також потребують ліцензування й імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, якщо таке відстрочення перевищує 90 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу.

Комерційні ж банки зобов’язані вимагати від своїх клієнтів повної інформації про експортно-імпортні операції, розрахунки за якими проводяться через ці банки, без обмежень щодо конкретного порядку здійснення та обсягів цих операцій. Разом з тим в Україні зберігається вимога щодо обов’язкового продажу валютної виручки експортерами.

Обов’язковий продаж валютної виручки було запроваджено Національним банком України у зв’язку з тим, що суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності затримувався продаж експортної валютної виручки та інших валютних надходжень, що спричиняло зменшення обсягів торгів на міжбанківському валютному ринку та безпідставний відплив іноземної валюти з країни. На сьогодні 50 % надходжень в іноземній валюті на користь резидентів-юридичних осіб підлягають обов’язковому продажу через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України.

Кошти в іноземній валюті, що надійшли на адресу юридичної особи-резидента, підлягають попередньому зарахуванню на розподільний рахунок. Уповноважений банк зобов’язаний продавати без доручення клієнтів 50 % усіх надходжень на їх користь в іноземній валюті протягом п’яти банківських днів, починаючи з дня зарахування таких надходжень. Обов’язковому продажу не підлягають валютні кошти, що надходять у вигляді кредитів, інвестицій, для розрахунків з нерезидентами, за договорами комісії, доручення, консигнації або за агентськими угодами, депозити, що розміщені резидентами в уповноважених банках, та відсотки, нараховані на залишки коштів в іноземній валюті.

Валютні операції, пов’язані з рухом капіталу, передбачають:

· здійснення прямих інвестицій у вигляді валютних цінностей нерезидентами в Україну або резидентами за кордон, у тому числі участь в акціонерному капіталі, реінвестування доходів, інші форми довгострокового (на термін більше одного року) та короткострокового (на термін не більше одного року) вкладення капіталу, пов’язаних із набуттям контролю над підприємствами чи компаніями або придбанням прав власності на будівлі, споруди, природні ресурси та інше нерухоме майно;

· здійснення портфельних інвестицій нерезидентами в Україну або резидентами за кордон;

· розміщення резидентами валютних цінностей на рахунках і вкладах за межами України;

· одержання резидентами фінансових кредитів від іноземних міжнародних фінансових організацій та інших кредиторів.

Перші три операції із зазначеного переліку потребують отримання резидентами й нерезидентами індивідуальної ліцензії НБУ, а остання — реєстраційного свідоцтва Національного банку.

Інвестиції нерезидентів, що здійснюються згідно з Законом України «Про режим іноземного інвестування», не потребують відповідних індивідуальних ліцензій НБУ. Загалом політика уряду України спрямована на створення максимально сприятливих умов для надходження інвестицій з-за кордону, що за останні три роки має своїм результатом поступове збільшення обсягів надходження іноземних інвестицій в економіку України.

Саме сприятливий інвестиційний клімат може визначати активне надходження валютних коштів у країну в порядку здійснення операцій, пов’язаних з рухом капіталу.

Що стосується здійснення інвестицій за кордон, то воно проводиться у безготівковій формі через кореспондентські рахунки уповноважених банків у комерційних банках у країнах, де міститься об’єкт інвестування. Кожна така операція потребує індивідуальної ліцензії НБУ на право її здійснення. Причому у разі високих економічних і політичних ризиків у країні інвестування чи ненадійного фінансового стану інвестора у видачі ліцензії може бути відмовлено.

Розміщення фізичними особами — резидентами України валютних цінностей на рахунках та вкладах за межами України, що передбачає відкриття громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які постійно проживають на території України, у закордонному банку або іншій кредитній установі чи філії українського банку за межами України поточних чи депозитних рахунків з метою зберігання коштів та проведення розрахункових операцій, підлягає обов’язковому ліцензуванню з боку НБУ.

Що стосується кредитних операцій, то договори, які передбачають виконання резидентами боргових зобов’язань перед нерезидентами за залученими від нерезидентів кредитами, позиками (зі сплатою процентів за користування чи без такої сплати) в іноземній валюті, у тому числі поворотною фінансовою допомогою в іноземній валюті, підлягають обов’язковій реєстрації Національним банком України шляхом видачі резидентам реєстраційних свідоцтв.

Резиденти-позичальники залучають кредити від нерезидентів через уповноважені банки та уповноважені фінансово-кредитні установи. Якщо договором з нерезидентом передбачено одержання кредиту без надходження коштів на рахунок резидента-позичальника на території України або погашення заборгованості за таким кредитом здійснюватиметься з рахунка резидента в іноземному банку, то резидент-позичальник повинен у встановленому Національним банком України порядку одержати індивідуальну ліцензію на відкриття рахунка в іноземному банку. Резидент-позичальник зобов’язаний зареєструвати кредитний договір до фактичного одержання кредиту.

Регламентація міжбанківського валютного ринку передбачає визначення Національним банком України його структури, а також порядку й умов торгівлі іноземною валютою.

Визначення структури міжбанківського валютного ринку України передбачає встановлення Національним банком України суб’єктів цього ринку. До них, крім самого НБУ, належать:

· уповноважені банки (комерційні банки, що отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями);

· уповноважені фінансові установи (що отримали ліцензію Національного банку України на здійснення операцій з валютними цінностями).

Крім того, для регламентації валютних операцій, здійснюваних на валютному ринку, Національним банком розроблено Класифікатор іноземних валют, згідно з яким валюти різних країн поділяються на три основні групи.

До першої групи Класифікатора належать вільно конвертовані валюти, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу (долар США, євро, японська єна, англійський фунт стерлінгів, австралійський і канадський долар та ін.).

До другої групи Класифікатора відносять вільно конвертовані валюти, які не використовуються широко для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу (наприклад, новозеландські долари, кувейтські динари, сінгапурські долари, мальтійські ліри, російські рублі та ін.).

Третя група Класифікатора охоплює неконвертовані валюти (наприклад, єгипетські фунти, білоруські рублі, туркменські манати та усі інші валюти, не віднесені до першої та другої груп
валют).

Порядок торгівлі іноземною валютою передбачає регламентацію центральним банком умов купівлі іноземної валюти суб’єктами ринку для власних потреб і за дорученням клієнтів.

Усі валютні операції з валютами першої групи та операції з купівлі-продажу безготівкових іноземних валют за гривні здійснюються уповноваженими банками та уповноваженими фінансовими установами лише на таких умовах:

1) «тод» (поставка валюти відбувається сьогодні);

2) «том» (поставка валюти відбувається наступного робочого дня);

3) «спот» (поставка валюти відбувається на другий робочий день з дня укладення угоди).

На таких самих умовах дозволяється купувати готівкові іноземні валюти за безготівкові й готівкові іноземні валюти тієї ж групи Класифікатора та безготівкові й готівкові гривні.

Проведення валютних операцій на умовах «форвард», а також операцій з валютними деривативами (ф’ючерс, опціон тощо) не дозволяється. Банкам також заборонено здійснення безготівкових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти першої групи за іноземну валюту інших груп, за винятком проведення таких операцій на міжнародних валютних ринках.

Укладення і підтвердження угод з купівлі-продажу іноземних валют першої групи за гривні між банками проводиться виключно у визначений проміжок часу, що називається торговельною сесією.

До початку торговельної сесії банк як за рахунок коштів своїх клієнтів, так і за рахунок власних коштів виконує заявки клієнтів (крім інших уповноважених банків), а також задовольняє власні потреби на купівлю-продаж іноземних валют першої групи. Незадоволені потреби клієнтів, а також власні потреби щодо купівлі-продажу цих іноземних валют уповноважений банк включає до зведеної заявки на участь у торговельній сесії, яка подається НБУ.

Уповноваженому банку забороняється брати участь у торговельній сесії без отримання підтвердження Національного банку України про прийняття заявки. Перевищувати зазначений у заявці обсяг купівлі іноземних валют під час Торговельної сесії також забороняється.

Суб’єкти міжбанківського валютного ринку України здійснюють на цьому ринку операції з купівлі-продажу іноземних валют за вільним договірним курсом купівлі та продажу за кожною операцією без обмеження розміру маржі між курсами купівлі та продажу і комісійної винагороди.

Купівля іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України при розрахунках з нерезидентами за поточними тор­говельними операціями здійснюється на підставі таких документів: договір з нерезидентом; вантажна митна декларація; акт виконаних робіт (наданих послуг); документи, передбачені при документарній формі розрахунків (акредитив, інкасо); довідка державної податкової адміністрації, в якій резидент зареєстрований як платник податків.

Підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України з метою виконання зобов’язань за капітальними операціями та інших зобов’язань резидентів в іноземній валюті є такі документи:

1) оригінал кредитного договору, який свідчить про необхідність виконання резидентами зобов’язань в іноземній валюті;

2) копія кредитного договору, що свідчить про необхідність виконання зобов’язань в іноземній валюті за кредитами в іноземній валюті, залученими державою або під державні гарантії;

3) оригінал індивідуальної ліцензії Національного банку України на одержання резидентом кредиту в іноземній валюті від іноземного кредитора;

4) довідка уповноваженого банку із зазначенням даних про суму фактично одержаного резидентом кредиту, стан погашення заборгованості за кредитом та обсяг раніше придбаної іноземної валюти на погашення заборгованості за кредитом.

Іноземна валюта, придбана в установленому порядку через уповноважені банки та уповноважені фінансові установи на міжбанківському валютному ринку України, має бути використана резидентом протягом п’яти робочих днів з часу зарахування її на його поточний рахунок на цілі, вказані в заяві на купівлю іноземної валюти.

У разі порушення резидентами цих строків придбана іноземна валюта продається уповноваженим банком протягом п’яти робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально направляється до Державного бюджету України, а негативна — відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Продаж за дорученням клієнта його власних коштів в іноземній валюті банки зобов’язані здійснювати протягом п’яти банківських днів з часу списання цих коштів з поточного рахунка клієнта. Гривневий еквівалент проданої на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти має бути зарахований на основний поточний рахунок власника коштів не пізніше двох банківських днів після надходження на кореспондентський рахунок відповідної суми в гривнях.

ІІІ. Регулювання ринку дорогоцінних металів у країні є таким напрямом валютної політики центрального банку, який охоп­лює сукупність заходів щодо регламентації порядку здійснення резидентами і нерезидентами операцій з дорогоцінними металами на території країни.

Ринок дорогоцінних металів являє собою особливу сферу економічних відносин, учасники яких здійснюють операції з купівлі-продажу та інші майнові угоди щодо переміщення дорогоцінних металів і фінансових активів, виражених у цих металах.

Дорогоцінні метали — це золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому вигляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, промислові продукти, хімічні сполуки, вироби, відходи, брухт тощо).

Однак об’єктом регулювання з боку центрального банку є операції не з усіма дорогоцінними металами в усіх їх видах, а операції з банківськими металами, поняття яких є дещо відмінним.

Банківські метали — це дорогоцінні метали (золото, срібло, платина, метали платинової групи), доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.

Найвищими пробами банківських металів визнаються проби, не нижчі ніж: а) для золота — 995,0; б) для срібла — 999,0; в) для платини та паладію — 999,5.

Регулювання ринку банківських металів центральним банком здійснюється шляхом визначення переліку відповідних операцій, обмеження кола учасників ринку та встановлення умов і порядку реалізації відповідних угод.

В Україні Національним банком регламентується конкретний перелік операцій, що можуть здійснювати комерційні банки з банківськими металами на підставі письмового дозволу НБУ на здійснення операцій з валютними цінностями. До операцій, що можуть здійснюватись на внутрішньому валютному ринку України, відносять:

1) відкриття кореспондентських рахунків у банківських металах в інших уповноважених банках, у НБУ та проведення операцій з ними;

2) відкриття та ведення кореспондентських рахунків у банківських металах інших уповноважених банків;

3) відкриття та ведення поточних і депозитних рахунків клієнтів у банківських металах;

4) купівля-продаж банківських металів за гривні;

5) залучення банківських металів на вклади (депозити) клієнтів (крім банків);

6) залучення та розміщення міжбанківських депозитів у банківських металах;

7) надання та отримання міжбанківських кредитів у банківських металах;

8) надання кредитів у банківських металах резидентам (юридичним особам та фізичним особам — суб’єктам підприємницької діяльності);

9) надання та отримання банківських металів у заставу;

10) відповідальне зберігання банківських металів у Національному банку, в інших уповноважених банках, у власному сховищі;

11) перевезення банківських металів;

12) обмін зливка банківського металу на зливки цього ж металу меншої маси (за незмінної загальної маси металу);

13) конвертація одного банківського металу в інший.

Уповноважені банки на підставі письмового дозволу НБУ можуть здійснювати операції з банківськими металами і на міжнародних ринках.

До складу таких операцій, зокрема, відносять:

а) відкриття та ведення кореспондентських рахунків у банківських металах у банках нерезидентах;

б) купівля-продаж банківських металів за іноземну валюту;

в) розміщення міжбанківських депозитів у банківських металах;

г) отримання міжбанківських кредитів у банківських металах;

д) надання та отримання банківських металів у заставу;

е) відповідальне зберігання банківських металів у банках-нерезидентах.

Національним банком України заборонено використання банківських металів у вигляді зливків і порошків як засобу обігу та засобу платежу (крім сплати процентів у банківських металах). Не дозволяється також випускати ощадні (депозитні) сертифікати у банківських металах.

Національним банком України обмежене і коло учасників угод з купівлі-продажу банківських металів. Операції з купівлі-про­дажу банківських металів здійснюються на міжбанківському валютному ринку України та міжнародних ринках лише уповноваженими банками і самим Національним банком України. Усі інші продавці і покупці банківських металів виконують відповідні операції лише за посередництва цих суб’єктів.

Операції з купівлі-продажу банківських металів здійснюються на умовах «тод», «том» або «спот». На умовах «форвард» (у межах 50 % ліміту відкритої валютної позиції в банківських металах) можуть відбуватися угоди з купівлі-продажу металів за іноземну валюту першої групи Класифікатора іноземних валют.

Між уповноваженими банками операції з купівлі-продажу банківських металів за гривні проводяться за вільним договірним курсом без обмеження розміру маржі між курсами та комісійної винагороди. Укладення відповідних угод здійснюється виключно під час проведення торговельної сесії на міжбанківському валютному ринку України. При цьому до початку сесії уповноважений банк виконує заяви на купівлю-продаж банківських металів за рахунок власних коштів і коштів своїх клієнтів. І тільки після цього незадоволені потреби щодо купівлі-продажу банківських металів включаються банком до зведеної заявки на участь у торговельній сесії.

В Україні діють також обмеження щодо продажу банком фізичній особі (без ідентифікації) протягом одного робочого дня банківських металів з відповідною фізичною поставкою. Сума такого продажу обмежена максимальним розміром 50 000 грн.

Для обліку усіх операцій з банківськими металами та складання фінансової звітності комерційними банками використовуються офіційні курси банківських металів, установлені Національним банком України.

ІV. Реалізація заходів валютного контролю передбачає виконання центральним банком сукупності функцій щодо забезпечення дотримання резидентами і нерезидентами норм чинного в країні валютного законодавства.

В Україні головним органом, на який покладено функції валютного контролю, є Національний банк України, що забезпечує:

по-перше, контроль за виконанням правил регулювання валют­них операцій на території України з усіх питань, не віднесених законодавством до компетенції інших державних органів;

по-друге, виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з чинними актами валютного законодавства України.

При цьому уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки, тобто вони є агентами валютного контролю. Змістом зазначеного контролю є запобігання уповноваженими банками проведенню резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій і своєчасне інформування про це Національного банку України та відповідних державних органів.

Валютному контролю підлягають усі валютні операції з участю резидентів і нерезидентів, а також зобов’язання щодо декларування валютних цінностей. Органи, що здійснюють валютний контроль, у межах своїх повноважень мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій і стан банківських рахунків в іноземній валюті.

Основні сфери спрямування валютного контролю визначаються такими основними напрямами:

· наявність необхідних дозволів на валютні операції та їх відповідність нормам чинного валютного законодавства;

· організація платежів в іноземній валюті, умови і порядок проведення розрахунків між резидентами і нерезидентами;

· повнота і об’єктивність обліку, звітності та документації за валютними операціями.

Санкції за порушення норм валютного законодавства можуть передбачати накладення штрафу, позбавлення ліцензій на право здійснення валютних операцій, а також притягнення до адміністративної відповідальності.

Конкретний порядок організації валютного контролю та механізм застосування відповідних санкцій передбачено відповідними нормами Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» № 15—93 від 19 лютого 1993 р. та «Положенням про валютний контроль», затвердженим постановою Правління Національного банку України № 49 від 8 лютого 2000 р.

Відповідними нормативними документами регламентовано, які саме порушення при здійсненні тих чи інших валютних операцій призводять до накладення стягнень. До таких порушень, зокрема, належать:

1. Здійснення комерційними банками операцій з валютними цінностями без одержання генеральної ліцензії НБУ.

2. Здійснення резидентами і нерезидентами операцій з валютними цінностями, що потребують одержання ліцензії НБУ, без одержання такої ліцензії.

3. Торгівля іноземною валютою банками та іншими фінансово-кредитними установами без одержання ліцензії НБУ та з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України.

4. Невиконання уповноваженими банками зобов’язань щодо купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів з метою забезпечення виконання ними своїх зобов’язань.

5. Нездійснення уповноваженими банками функцій агента валютного контролю в частині запобігання проведенню резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних опе-
рацій.

6. Здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту без участі уповноваженого банку або здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту у валюті України без одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

7. Невиконання резидентами вимог щодо порядку та строків декларування валютних цінностей та іншого майна.

8. Несвоєчасне подання, приховування або перекручення встановленої Національним банком України звітності про валютні операції.

9. Одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів без реєстрації договорів.

Відповідальність за перелічені порушення може передбачати накладення штрафу на суму, еквівалентну частині або повній вартості валютної операції, здійсненої з порушенням, а для банківських установ може ще й супроводжуватися позбавленням генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій, а то і виключенням з Державного Реєстру банків.

Підставою для застосування НБУ і його територіальними управліннями зазначених санкцій можуть бути:

1) матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками центрального апарату та територіальних управлінь НБУ;

2) матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних органів валютного контролю;

3) матеріали перевірок, що здійснюються уповноваженими працівниками державних контрольних і правоохоронних органів, які не належать до органів валютного контролю.

У разі виявлення порушень валютного законодавства з боку банків уповноваженими працівниками НБУ складається протокол за встановленою формою, який вручається керівникові (посадовій особі, котра виконує його обов’язки) банку, де безпосередньо здійснювалась відповідна перевірка. За кожним випадком порушення, що виявлене під час однієї перевірки, складається окремий протокол. До нього обов’язково додаються інші документи, які свідчать про факти порушень.

Матеріали про порушення валютного законодавства залежно від суми штрафу розглядають та приймають рішення про застосування санкцій:

ð до 10,0 тис. дол. США — начальники територіальних управлінь НБУ;

ð до 50 тис. дол. США — директор Департаменту валютного контролю та ліцензування НБУ;

ð до 100 тис. дол. США — Голова НБУ та його заступники.

Санкції у вигляді позбавлення ліцензії, виключення з Державного Реєстру банків, а також застосування штрафу, що перевищує суму, еквівалентну 100 тис. дол. США, застосовуються виключно на підставі постанови Правління НБУ.

У разі несплати комерційним банком або фінансовою установою штрафу в зазначений строк постанова про притягнення їх до відповідальності підлягає примусовому виконанню органами державної виконавчої служби за місцезнаходженням порушника в порядку, визначеному чинним законодавством України. В окремих випадках з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності комерційних банків постановою Правління Національного банку України для уповноважених банків може встановлювати інший строк сплати штрафів, але він не може перевищувати двох років. Зменшення розмірів сум штрафних санкцій не допускається.

7.4. Діяльність центрального банку зі складання та регулювання платіжного балансу

Важливим напрямом валютної політики центрального банку кожної країни є складання та регулювання сальдо платіжного балансу, який відбиває кількісне і якісне вартісне вираження масштабів, структури і характеру зовнішньоекономічних операцій країни та її участі у світовому господарстві.

Платіжний баланс — це співвідношення усіх фактичних платежів, здійснених даною країною іншим країнам, та надходжень коштів, отриманих нею з-за кордону.

Платіжний баланс є документом, що відображає систематизований запис усіх економічних угод, здійснюваних резидентами даної країни з її нерезидентами. Платіжний баланс може складатись або за певний період (рік, місяць, квартал) або на певну дату (у вигляді співвідношення міжнародних надходжень і платежів на даний момент). Відображаючи усі операції, здійснені між національною економікою та господарствами інших країн, платіжний баланс слугує важливою інформаційною базою для розроблення основних засад валютної, грошово-кредитної, зовнішньо­економічної політики держави, оцінки перспектив щодо участі країни у міжнародному поділі праці та її позицій на світових ринках. Тому складання платіжного балансу є обов’язковою вимогою Міжнародного валютного фонду до всіх країн-членів.

Згідно з рекомендаціями МВФ складання платіжного балансу має ґрунтуватися на чіткому визначенні цілого ряду понять: резидента (нерезидента), економічної території, поняття угоди, обліку цін та моменту здійснення угоди.

Визначення поняття резидента (нерезидента) для складання платіжного балансу загалом відповідає системі національних рахунків. Резидентом є суб’єкт ринку, що функціонує на економічній території даної країни більше року, має тут центр економічного інтересу, тобто веде господарську діяльність на території країни і має намір тривалий час продовжувати цю діяльність.

Під економічною територією розуміють географічну територію, на яку поширюється юрисдикція уряду даної країни і на якій товари, робоча сила і капітал мають можливість вільно переміщуватися. Економічна територія країни включає також її повітряний простір, територіальні води і континентальний шельф, на який країна має виключне право володіння.

Поняття угоди передбачає обмін матеріальними або фінансовими активами між резидентами і нерезидентами. Угода визначається як економічний потік, котрий відображає створення, перетворення, передання або знищення економічної цінності і передбачає зміну власності на товари і фінансові активи, надання послуг, робочої сили і капіталу.

Облік цін згідно з рекомендаціями спеціалістів МВФ здійснюється на основі використання ринкової ціни. Вона являє собою суму коштів, яку покупці, котрі бажають придбати товари чи фінансові активи, сплачують продавцям відповідно до кожної конкретної угоди.

Момент здійснення угоди може визначатися за датою її укладення, датою відвантаження товару, датою перетинання кордону тощо. Загальним правилом при визначенні моменту здійснення угоди є фіксація зміни права власності на економічні цінності.

Структура платіжного балансу передбачає групування всіх операцій, що в ньому відображаються, за окремими статтями і розділами залежно від характеру здійснюваних зовнішньоекономічних угод. Ці угоди поділяються на два види: 1) поточні, пов’язані з рухом товарів, послуг, доходів, трансфертів, і 2) фінансові, пов’язані з інвестиційною діяльністю, а також операціями з активами і зобов’язаннями.

Сьогодні структура платіжного балансу є стандартизованою відповідно до чинних методичних вказівок МВФ.

Структурно основні компоненти платіжного балансу групуються за двома рахунками:

1) рахунок поточних операцій і

2) рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій.

І. Рахунок поточних операцій охоплює всі операції, здійснювані резидентами і нерезидентами з реальними цінностями, також операції, пов’язані з безоплатним наданням чи одержанням цінностей для поточного використання. У структурі рахунка поточних операцій виділяють такі чотири елементи: 1) баланс товарів, 2) баланс послуг, 3) доходи і 4) поточні трансферти.

Баланс товарів (або торговельний баланс) показує співвідношення між доходами від експорту товарів і витратами, здійснюваними на оплату імпорту товарних цінностей. Облік експорту та імпорту товарів ведеться у цінах FOB, що не включають витрат на перевезення і страхування товарів, оскільки дані витрати належать до послуг і проходять у балансі за відповідною статтею.

Баланс послуг є частиною платіжного балансу, що відображає надходження коштів за надані нерезидентам послуги і витрати на оплату послуг, які отримуються резидентами. При цьому у платіжному балансі відображається рух коштів за такими видами послуг, як транспортні, подорожні, будівельні, фінансові, страхові, послуги зв’язку, комп’ютерні та інформаційні послуги, роялті та ліцензійні послуги, реклама та маркетинг, наукові та конструкторські послуги, урядові послуги та інші.

Доходи є статтею поточного рахунка платіжного балансу, що відображає рух коштів, пов’язаних з такими операціями: а) оплатою праці, тобто виплатами заробітної плати працівникам даної країни за роботу, виконану за кордоном; б) доходами від прямих, портфельних та інших інвестицій, що передбачають сплату коштів за результатами пайової участі у капіталі компаній, дивідендів за акціями, процентів за облігаціями і банківськими кредитами тощо.

Поточні трансферти є статтею рахунка поточних операцій, яка показує некомпенсоване передання даній країні матеріальних та фінансових цінностей з-за кордону, і навпаки. Вони включають, з іншого боку, державні трансферти у вигляді гуманітарної допомоги, внесків до міжнародних організацій, надання технічної допомоги, а з іншого — грошові перекази працюючих за кордоном, а також дарування, спадщину, аліменти, пенсії та інші виплати.

ІІ. Рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій — це розділ платіжного балансу, в якому відображається співвідношення між іноземними активами та зобов’язаннями резидентів і нерезидентів даної країни. Відповідно до назви його двома основними складовими є рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок.

Рахунок операцій з капіталом включає всі операції, які передбачають, по-перше, одержання або сплату капітальних трансфертів, а по-друге, придбання і використання невиробничих, нефінансових активів. У першому випадку йдеться про передання права власності на основні фонди, списання боргу за ввезені мігрантами ресурси, а в другому — про передання прав на користування землею та її надрами, патентів, ліцензій, авторських прав тощо.

Фінансовий рахунок охоплює усі операції з фінансовими активами і зобов’язаннями резидентів щодо нерезидентів.

Усі ці операції за функціональними ознаками класифікуються на чотири основні групи: 1) прямі інвестиції;

2) портфельні інвестиції;

3) інші інвестиції;

4) резервні активи.

Прямі інвестиції відображають вкладення коштів резидентами у діяльність зарубіжних підприємств з метою справляти стійкий вплив на діяльність такого підприємства в іншій країні. Вкладення коштів вважаються прямими інвестиціями, якщо вони забезпечують 10-відсоткову участь у капіталі підприємства. Як правило, такого роду капіталовкладення передбачають придбання відповідної кількості простих акцій, що забезпечують право голосу їх власникові.

Портфельні інвестиції охоплюють вкладення коштів резидентів у цінні папери, які надають право участі у капіталі, а також боргові цінні папери, за винятком тих коштів, що належать до прямих інвестицій та резервних активів. Сюди належать вкладення в акції різних типів (не для контролю над підприємством), облігації та інші боргові зобов’язання, а також різні види похідних фінансових інструментів.

Інші інвестиції відображають вкладення за залишковим принципом, тобто операції, що не відносяться до прямих і портфельних інвестицій та резервних активів. Сюди належать торговельні кредити (тобто комерційні кредити постачальників або аванси покупців), банківські кредити, готівкова валюта (поза банківською системою), депозити у банках, довгострокові кредити МВФ та міжнародних валютно-кредитних організацій, прострочена заборгованість.

Резервні активи відображають іноземні валютні активи у різних формах, що перебувають під контролем центрального банку країни. До них відносять монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна валюта (готівка і кошти на рахунках у банках-нерезидентах), а також зарубіжні фінансові активи у вигляді ліквідних цінних паперів, номінованих в іноземній валюті.

Побудова платіжного балансу ґрунтується на принципах бухгалтерського обліку, що передбачає відображення кожної економічної операції подвійним записом — кредитом однієї статті і дебетом іншої. Це підтверджує опосередковування рухом валютних потоків руху реальних економічних цінностей. У разі якщо економічні цінності (товари, послуги, фінансові активи) надаються безоплатно, для висвітлення цієї операції подвійним записом використовується спеціальна стаття «трансферти».

Статті платіжного балансу являють собою рядки таблиці. При цьому дебет за кожною статтею вказується зі знаком «–», а кредит — зі знаком «+». Це означає, що за дебетом рахунків платіжного балансу відображається надходження благ (товарів, послуг, фінансових зобов’язань — при видачі кредитів за кордон) у дану країну, за які її резиденти мають здійснювати відповідні платежі, тобто має місце відплив валютних коштів, що і показується зі знаком «–». І навпаки, за кредитом рахунків платіжного балансу показується відплив благ із країни (експорт товарів і послуг, видачу фінансових зобов’язань — при отриманні кредитів з-за кордону), за який її резиденти отримують валютні платежі, що і показується зі знаком «+».

Кожна угода у платіжному балансі має фіксуватися двічі, але з протилежними знаками. Тому загальний баланс має перебувати у стані рівноваги. Утім на практиці дану умову дотримати досить важко, оскільки для складання балансу використовуються різні джерела, що зумовлює часові та вартісні розбіжності. Для врівноваження балансу ці розбіжності наводяться у спеціальній статті «помилки й упущення».

З бухгалтерського погляду платіжний баланс завжди перебуває у стані рівноваги, проте за окремими його розділами має місце або активне сальдо (якщо надходження валюти перевищують платежі), або пасивне сальдо (якщо валютні платежі перевищують надходження). Так, наприклад, активне сальдо за поточним рахунком платіжного балансу показує, що країна більше продає товарів і послуг за кордон, аніж закуповує їх, а пасивне сальдо відображає, відповідно, зворотну ситуацію. Активне ж сальдо фінансового рахунка показує зниження іноземних активів резидентів або зростання іноземних зобов’язань країни, а пасивне — навпаки, відображає зростання іноземних активів (відплив капі­талів) чи зменшення іноземних зобов’язань (погашення кредитів).

Загалом сальдо рахунка поточних операцій урівноважується протилежним за знаком сальдо рахунка операцій з капіталом і фінансових операцій, а кінцевий підсумок платіжного балансу дорівнює нулю. Таким чином, усі переміщення капіталів є балансуючими статтями для руху товарів і послуг. Наприклад, якщо країна імпортує товарів більше, аніж експортує, то для оплати різниці необхідно залучити відповідні валютні кошти у формі іноземних інвестицій чи кредитів. Згідно з рекомендаціями МВФ до складу балансуючих статей, тобто тих статей, за рахунок яких здійснюється, власне, фінансування сальдо платіжного балансу, відносять зміни у резервних активах країни, а також кредитів МВФ та інших офіційних позик на міжнародному ринку. Відокремлення зазначених балансуючих статей від основних статей платіжного балансу, що пов’язані з рухом товарів, послуг і капіталів і мають самостійне значення, дає змогу визначити загальне сальдо платіжного балансу, тобто встановити, яким воно є — активним чи пасивним.

Загалом величина сальдо за різними розділами платіжного балансу визначається під впливом цілого ряду різноманітних факторів. До них, зокрема, належать такі.

По-перше, це нерівномірність економічного розвитку різних країн, що впливає на їхні конкурентні позиції на світових ринках та визначає місце у світовій торгівлі. Даний фактор, наприклад, показує роль міжнародної конкуренції між основними світовими центрами економічного розвитку (США, Західна Європа, країни Південно-Східної Азії) у формуванні їхніх платіжних балансів, виявом чого є поступова зміна їх позиції на світових ринках — від активного сальдо платіжного балансу США і дефіцитів балансів країн Західної Європи й Японії одразу після Другої світової війни до значного дефіциту торговельного балансу США в сучасних умовах і активного сальдо їхніх основних конкурентів.

По-друге, глобалізація економічних процесів, що визначає істотні спрощення при переміщеннях капіталів між країнами, обумовлює рух значних обсягів короткострокових вкладень, що часто-густо мають виключно спекулятивний характер і за наявності кризових явищ на світових фінансових ринках (кризи 90-х років минулого стол

Читайте також:

1. D) оснащення виробництва обладнанням, пристроями, інструментом, засобами контролю.
2. IV. Питання самоконтролю.
3. V. Завдання.
4. VІ. Підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
5. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
6. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
7. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
8. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
9. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
10. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
11. Автоматизація контролю та діагностування вузлів РЕА
12. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій

Переглядів: 1244