Політика умиротворення агресорів

Політика умиротворення — це намагання Великої Британії та Франції, з мовчазної згоди США, не вживати щодо Гітлера силових методів, котрі дали б йому привід розпочати війну, до якої західні держави були не готові, а піти йому на поступки, тим більше,, що Гітлер після задоволення чергової вимоги кожного разу заявляв, що більше ні на що не претендуватиме.

Проведення цієї політики має певні причини. По-перше, між Британією і Францією на початку 30-х років існували протиріччя. На думку багатьох істориків, Британія і Франція могли зупинити Гітлера ще в 1933-34 рр., якби мали бажання і рішучість діяти спільно. Франція на певному етапі мала можливість зробити це завдяки перевазі своїх збройних сил. Проте чисельна (694 000 чол.) французька армія викликала тривогу у Британії, яка не хотіла збільшення ваги Франції на континенті й бачила у Німеччині реальну противагу їй. Того вечора, коли закон про повноваження Гітлера пройшов крізь рейхстаг, Ентоні Іден від імені британського уряду заявив, що завданням британської політики є змусити Францію скоротити армію до 400 000 чоловік.

По-друге, ця політика була пов'язана з тим, що західні держави в 30-х роках вирішили пом'якшити жорстокі умови Версальського договору для Німеччини. Тому вони спокійно поставились до відмови Гітлера від тих статей договору, які були найбільш образливими для Німеччини. Коли в березні 1935 р. в Берлині було опубліковано декрет про введення загальної військової повинності, західні демократії промовчали. В березні 1936 р. німці окупували демілітаризовану Рейнську зону, — реакція також була дуже стриманою. 10 років потому гітлерівський міністр економіки Я. Шахт заявив: "Коли розпочалося озброєння Німеччини, інші країни нічого не заподіяли проти цього. Порушення Версальського договору Німеччиною було сприйнято абсолютно спокійно".

По-третє, тогочасні західні політики ще не знали, на що здатний Гітлер, дехто з них вважав, що з ним цілком можливо вести справи. Вся мерзенна сутність нацизму ще не була відома світові. Європейські народи були ще далекі від жахливого окупаційного "нового порядку", концтаборів смерті, знищення цілих народів або перетворення їх на безправних рабів.

В-четверте, ця політика відповідала настроям громадської думки цих країн: США робили вигляд, ніби європейські події їх не обходять; Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем, відчувала себе у цілковитій безпеці; Франція поки що сподівалася на систему союзів (Мала Антанта та інші), а також на захисну лінію Мажіно.

Найбільш активним прихильником політики вмиротворення був прем'єр-міністр Великої* Британії Н. Чемберлен. Він вважав, що головна небезпека криється не в діях Німеччини, а у втраті контролю над розвитком подій. Перша світова війна, заявляв Чемберлен, виникла саме тому, що великі держави втратили контроль над розвитком подій. Це дозволило локальному сербо-австрійському конфлікту перерости у велику війну. Щоб запобігти такій небезпеці, необхідно не втрачати контактів з усіма учасниками конфлікту й намагатися вирішувати його шляхом поступок. На практиці це означало, що після обговорення чергових претензій Гітлера західні країни кожного разу робили йому дедалі більші поступки за рахунок третіх країн. Тодішнє керівництво Радянського Союзу теж несе відповідальність за таку політику, оскільки воно активно сприяло переозброєнню німецької армії та нарощуванню Німеччиною військових м'язів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вісь Берлін-Рим-Токіо	\|	Мюнхенська угода і загарбання Чехословаччини

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.