• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Громадські об’єднання та рухи.

Партійні системи.

Типи політичних партій.

Функції політичних партій.

Походження і сутність політичних партій.

Тема: ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ, ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ ТА ГРОМАДСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ ТА РУХИ.

1. Термін „партія”(від лат. partio - ділю, розділяю) у перекладі з лати­ни означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія- це організована частина суспільства, члени якої об’єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її.У Законі України „Про політичні партії в Україні”політична партія визначається як „зареєстро­ване згідно з законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі грома­дян, бере участь у виборах та інших політичних заходах”.

Прототипи сучасних політичних партій з’явились у період ранніх бур­жуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Велико­британії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристо­кратії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінан­сової буржуазії) сформувалася в середині XIX ст.

Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таєм­ному голосуванні.

Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

- наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалі­зація яких вимагає утворення партій;

- різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

- незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

- наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

- мета партії - завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

- характер організації партії;

- зміст ідеології партії;

- діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії - лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому, аристократичному, етапі партії були своєрідними кла­нами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов’я­заний із ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникненням плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набува­ють чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. Із клубних струк­тур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині XIX ст. у Європі виникають масовіпартії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії.

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

- Зародження нової партії внадрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві.

- Боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію; поразка або перемога усіх громадських сил, які стоять за нею і підтримують її.

- Конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії; визначення своєї ролі в державному механізмі.

- Формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування.

- Систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм і методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партій­ний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визна­ченні політичного впливу партії відіграє „партійний електорат”, „симпатики”, „меценати”.

Ознаки політичних партій:

- певна тривалість існування в часі;

- наявність організаційної структури;

- прагнення влади;

- пошук народної підтримки.

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії - це водночас добро і зло. „Добро -тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло - тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня”. У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб досягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

За сучасних умов політичні партії стають ключовим елементом демо­кратії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень. Вони є головною силою, що формує провідні інститути політичного вибору, виз­начають демократичну легітимність влади. У демократичному суспіль­стві „західного зразка” політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними уста­новами, інституціями, де приймаються рішення, з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами „громадянського суспільства” та „правової держави”.

2.Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.

Так, американський політолог П. Меркл називає такі головні функції політичних партій:

- підбір партійних і державних лідерів;

- „рекрутування і соціалізація” нових членів;

- вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище;

- розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем.

К. фон Бойме виокремлює чотири функції політичних партій:

- визначення мети;

- акумуляція та вираження соціальних інтересів;

- мобілізація та соціалізація громадськості у межах системи, особливо на виборах;

- „рекрутування” еліти та формування уряду.

Деякі політологи доводять кількість функцій до восьми – дев’яти. Називають, наприклад, такі:

- організація вивчення громадської думки з питань, які віддзерка­люють життєві інтереси нації;

- мобілізація електорату навколо кандидатів під час виборів;

- „виховання громадської думки” і дедалі активніше відігравання партіями „загальноосвітньої ролі в процесі здійснення політичної соціалізації”;

- „забезпечення безперервності політичних зв’язків між парламен­том і всією країною”;

- формування разом із іншими політичними інституціями механізму державного й громадського управління, забезпечення стабільності урядової машини;

- створення найсприятливіших умов для послідовної зміни складу уряду за умов двопартійної чи багатопартійної системи та ін.

Визначимо функції партії, які характеризують її зв’язки з класом, соціаль­ною групою, суспільством загалом; функції щодо політичної системи сус­пільства й окремих інституцій; нарешті, функції партії стосовно власних проб­лем, проблем організації та здійснення внутрішнього життя самих партій.

Основними функціями партії, які характеризують її зв’язки з суспільством, з його політичною системою є:

- представництво інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити
перемогу на виборах;

- соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціальний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктуючих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції — згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки вибуху всієї системи суспільства;

- політична соціалізація. Вона відображає зв’язок партії із суспіль­ством і соціальними об’єднаннями. Визначаючи важливу роль партій у політичній соціалізації, необхідно підкреслити, що їхня участь у ній є складовою ширшої ідеологічної діяльності партій. Тому чи не найобґрунтованіше розглядати участь партій у політичній соціалізації у межах і кон­тексті такої функції, як ідеологічна функція партії.

У сучасній західній партології можна зустріти твердження, згідно з яким не визначається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що західні політичні партії далекі від ідеології. Як аргумент наводиться, що партії не мають власних програм із визначенням їхніх ідеологічних постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги, визначалися їхні обов’язки. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата.

Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосередніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний мозковий центр. У країнах Заходу у різні часи створювалися доктрини держави всезагального добробуту, теорія соціального та політичного плюралізму, концепція спільного ринку, план Маршалла, неоконсерватизм тощо. Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах партійних лідерів із про­мовами і статтями в пресі, в розробці та поширенні різних партійних документів, мані­фестів, заяв, декларацій та ін.

- досягнення влади, оволодіння її апаратом. Зміст діяльності бага­тьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд.

- кадрова функція або функція політичного рекрутування. Під
„політичним рекрутуванням” розуміється підбір і висунення кадрів як
для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну
систему, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи
влади й у виконавчий апарат держави.

Поряд із названими функціями, відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж у опозиційних партій.

Доцільно назвати ще й такі функції, як функція інформатора грома­дян про стан справ у різних галузях життя суспільства, функція „досяг­нення політичної узгодженості та однодумства” серед різних верств населення.

Виходячи з характеристики функцій партій, можна визначити предмет їхньої діяльності. Головними напрямками діяльності партій є:

- вивчення механізмів виникнення та розв’язання протиріч суспільних відносин;

- розробка системи колективного обґрунтування та прийняття рішень;

- вироблення системи відбору і підготовки у члени партії, їх навчання;

- створення національної інформаційної сітки та національного інформаційного банку даних про існуючі протиріччя та методи їх розв’язання;

- розробка методів діагностики стану громадського організму;

- формування та діяльність у міжнародній асоціації партійних організацій, головна мета якої - узгодження загальнолюдських інтересів і механізмів розв’язання протиріч.

3.Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д. Зокрема, існують вісім параметрів, які утворюють парадигму партії:

1.Інституалізація, тобто міра „вростання” партії у політичну сис­тему. Вона визначається багатьма чинниками, зокрема тривалістю
існування партії, зміною її назви і порушення організаційного континуїтету.

2.Статус в уряді. Мається на увазі керівництво урядом або просто
участь у ньому. Дуже важливим вважається національний аспект, бо чим
рівніше репрезентована партія за національними регіонами, тим вищий
її урядовий статус, а також підтримка на виборах.

3.Соціальна підтримка. Йдеться про підтримку соціальними класами,
групами, релігійними рухами, етнічними та релігійними спільнотами,
міським та сільським населенням, а також окремими громадянами.

4. Політичні орієнтації (настанови) партії, наприклад, щодо власності на засоби виробництва, ролі держави в економічному плануванні, перерозподілі суспільного багатства, соціального захисту громадян, секуляризації суспільства, входження в блоки, національні інтеграції, ставлення до виборчих, громадянських прав та ін.

5. Цільова орієнтація: чи то відкрите суперництво партій, чи то обме­жене суперництво з боку інших партій; підрив усієї політичної системи
чи її модернізація.

6.Структурна незалежність, тобто міра автономності, життєве забез­печення (джерела доходів), джерела поповнення членів партії та лідерів,
зв’язки з іншими партіями, в тому числі і з зарубіжними.

7.Внутрішня організація, тобто міра структурованості, інтенсивності
відповідних зв’язків, географічна поширеність і щільність організацій
партії, частота зборів на місцях, зборів і з’їздів на рівні країни, інтен­сивність пропаганди, міра контрольованості внутрішньопартійних груп,
централізованість влади в партії.

8.Згуртованість фракцій у партії, активність членів партії в її
діяльності, вимогливість до її членів, вірність доктрині, особиста
відданість партійній справі.

Французький політолог М.Дюверже називає партії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завою­вання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог Р.Маркідіс ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, релігійні та світські, демократичні та революційні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте й цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропо­нований М. Дюверже у праці "Політичні партії" (1951 р.). Масові партії об’єднують велику кількість членів, організованих у первинних струк­турах. Між ними існує тісний постійний зв’язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масо­вих партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових

партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є малочисельними. Для них характерне „аморфне членство”,відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії ста­ють життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають „партіями виборців”. Керівництво кадровими партіями здійснюється небагатьма професійними політиками.

Кадрова партія, за визначенням М. Дюверже, - це група відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів із кандидатами. Особливістю кадрових партій є необов’язковість членських внесків. Кошти партій складаються з пожертв великих монополій та окремих осіб. Демократичну та республіканську партії США М. Дюверже вважає кадровими, а комуністичну - масовою.

Наприкінці 60-х рр. XX ст. французький політолог Ж. Шарлота амери­канський політолог Дж. Сарторідоповнили типологію М. Дюверже ще одним типом - партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерго­вою метою такі об’єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінності між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів зміню­ється й політика партії. Головна мета мобілізуючої партії – „переробити свідомість населення”. У своїй життєдіяльності ці партії головний наго­лос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися контр­пропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуніс­тичні партії та деякі партії країн „третього світу”, вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Також партії поділяються на демократичні та тоталітарні. У тота­літарних партіях існує сувора регламентація відносин членства, „кухня” прийому у члени партії. Демократичними називаються ті, де нема чіткого регулювання прийому у члени партії і відносин членства. У тоталітарних партіях існує сувора дисципліна, відсутність фракцій, поділу на більшість і меншість, існування різних точок зору з дискусійних питань.

У діяльності тоталітарних партій великою є питома вага ідеологічного чинника, натомість він має другорядне значення у демократичних партіях. Демократичні партії характеризуються як конституційні, а тоталітарні — як антиконституційні. Коли така партія контролює уряд, то вона ставить конституцію на службу партійній меті. Тоталітарна партія підпорядковує собі державу.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конку­рують із іншими партіями, а тоталітарні – „монополістичними”, оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони пере­бувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви суспільства.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії інди­відуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеже­ною політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв’язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція - відбір представників, які, у разі обрання, користуються „вільним мандатом” і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсяк­денного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті. До закритих відносять партії з „обмеженим членством” або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології партій займають конфесійні політичні пар­тії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології - від бакунінської до анархокомуністичної. Існують об’єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

4.У країнахсучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства.

Так, американський політолог Л. Етстайн називає : багатопартійну систему з однією пануючою партією, модифіковану одно­партійну систему, систему „два плюс одна партія”, крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то пар­тійна система „два плюс одна партія” існує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції.

Італійський політолог Дж. Сарторівиокремлює сім різновидів пар­тійних систем у сучасному світі:

1)однопартійні (колишній СРСР, Албанія, Куба, Монголія, Заїр);

2)з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);

3)з домінуючою партією (Японія, Індія);

4)двопартійні (США, Великобританія, Канада);

5)поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);

6)крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди,
Фінляндія);

7)атомізовні (Малайзія).

Однопартійна система властива авторитарним, особливо - тоталі­тарним режимам, коли управління здійснюється однією партією. Їй харак­терне конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного та державного апарату, заборона утворення інших партій.

Партійна система з партією-гегемоном характеризується пасивним становищем однієї партії при відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визнають керівну роль правлячої партії.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одно­осібно формує уряд. Двопартійна система характеризується доміну­ванням двох потужних партій, одна із яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Класичними прикладами є Республіканська та Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п’яти партій, жодна з яких не пере­важає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю вибороних мандатів. Поширеною є поляризована партійна система, при якій боротьбу за владу ведуть шість і більше партій. При наявності великої кількості невеликих партій, вони, як правило, утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кампанії.

Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і нечисельних партій. Така система діє, переважно, в пере­хідних до демократії суспільствах. Уряд, як правило, формується на про­порційній основі. За умови стабілізації демократичного правління вона має тенденцію до перетворення у консолідовану і впливову систему поміркованого плюралізму.

5.Право на об’єднання є невід’ємним правом людини та громадянина, проголошеним Всесвітньою декларацією прав людини і закріпленим в конституціях більшості країн, в тому числі й України. Так, у ст.36 Конституції України читаємо: „Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації”.

Громадські об’єднання - це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об’єднаних на основі спільності інтересів.Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян.

Структура громадських об’єднань може бути такою: громадські орга­нізації, громадські органи, політичні і суспільні рухи.

Громадські об’єднання створюються з метою розвитку суспільно-полі­тичної активності та самодіяльності громадян, їх участі в управлінні дер­жавними і суспільними справами, захисту громадянських, соціально-економічних, політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних, соціальних інтересів та ін.

Читайте також:

1. Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи. Розпад Югославії. Об’єднання Німеччини
2. Банківські об’єднання
3. Взаємодія органів публічної влади з об’єднаннями громадян
4. Визначення предмета діяльності по зв'язках з громадськістю
5. Внутрішня громадськість та імідж організації.
6. Господарські об’єднання
7. Господарські товариства. Об’єднання підприємств.
8. Громадські блага
9. Громадські організації
10. Громадські організації і рухи
11. Громадські організації та об'єднання

Переглядів: 1667