Пошуки шляхів інтеграції соціологічного знання

В останнє десятиліття у західній соціології, особливо американській, спостерігається тенденція до інтегрування соціологічного знання, синтезу різноманітних парадигм і теорій та формування на їхньому ґрунті єдиної соціологічної теорії. Така потреба зумовлена, зокрема, певною безплідністю намагань збагнути загальні процеси суспільного життя за допомогою численних теорій і теорійок, які, за висловом Дж. Тьорнера, "теоретизують на будь-яку тему, що спаде комусь на думку".

Пошуки інтегративного підходу в сучасній соціологічній теорії здійснюються у кількох напрямах. Серед них найпомітнішими з початку 80-х років є спроби синтезувати мікро- і макро-соціологічні теорії. Такі пошуки, на думку соціологів-теоретиків, обіцяють стати важливою сферою розвитку соціології. Прагнення інтегрувати мікро- і макрорівні аналізу соціальної реальності представлені теорією "структурації" Ентоні Гідденса, де увага зосереджується на структурних властивостях соціальних систем як передумові та результатах людської діяльності; теорією "інтеграції свободи і примусу в процесі соціальної дії і соціального порядку" Дж. Александера; теорією "інтеграції мікро- і макро-рівнів у об'єктивній і суб'єктивній формах" Джорджа Рітцера (США); теорією "інтеграції теорії дії і теорії систем" Ю. Хабермаса; теорією "інтегрованого підходу до соціальної дії із системною поведінкою" Джеймса Коулмена (США) та ін.

Зосередження уваги виключно на одному рівні аналізу (чи то мікро-, чи макро-, чи то мезо-) не дає позитивних результатів. Нагальною потребою стає перехід до принципово нових інтегративних процедур опису і пояснення. Саме на такий шлях у своїх останніх наукових розвідках стає Дж. Александер, який описує мікро- і макроявища спільними для обох цих рівнів поняттями. Свідченням цьому може слугувати таке його міркування: "Колективні обставини дії водночас і стимулюють, і обмежують цю дію. Якщо я правильно концептуалізував дію, то обставини можна розцінювати як продукт цієї дії; якщо мені пощастить правильно концептуалізувати обставини, то дію можна буде розглядати як результат цих обставин".

Однак найбільш обґрунтованим підходом до проблеми є "теорія структурації" Е. Гідденса. Він вважає, що виокремлення мікро- і макрорівнів дає мало користі й що найкращим прикладом "інтегрованої соціологічної парадигми" залишаються праці К. Маркса. Саме з таких позицій Е. Гідденс, критикуючи крайнощі макротеорій типу структурного функціоналізму за їхній надмірний наголос на "соціальних об'єктах" та крайнощі мікротеорій типу символічного інтеракціонізму за перебільшення ними ролі "соціальних суб'єктів", протиставляє їм свою перспективу — "теорію структурації".

Отже, підходи Е. Гідденса, а також спроби Дж. Александера і Р. Коллінза приєднатися до обстоюваної ним позиції (тобто не дихотомічного, а раціонально-діалектичного підходу) є найперспективнішими з огляду на подолання досить поширеної у спробах інтегрувати соціологічні знання мікро- і макрооднобокості. Увага теоретиків-інтеграціоністів дедалі більше концентрується навколо взаємозумовленості мікро- і макроявищ, а не на полярностях соціального континууму. Великі можливості відкриваються завдяки залученню фактора часу, тобто спроби розглядати інтеграцію в динаміці, а не у статиці, в контексті соціальних змін, а не позаісторичних структур. Як вважають Е. Гідденс, Р. Коллінз та інші соціологи, "мікро" і "макро" є відносними поняттями у часі й просторі. Зрозуміло, одночасне оперування факторами часу і простору набагато ускладнює проблему мікро- і макроінтеграції. Однак це найпродуктивніший шлях до розв'язання такої складної проблеми.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неомарксизм	\|	Тема 5. Суспільство як соціальна система

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.