Тема 17. Соціологія громадської думки

Громадська думка, втілення колективної свідомості, може бути визначена як соціальна сила, що одержавши зовнішнє втілення через усвідомлення самої себе, витікає з збігу суджень, винесених більшістю індивідів з приводу якогось питання. В античні часи Геродот і Фукідід вклали в уста перса Оранеса похвальне слово в честь vox populi. Пізніше Нікколо Макіавеллі, без вагань назвав її основою влади; «важливо заслужити любов народу, тому що він володіє найбільшою силою і могутністю»; « якщо відомо, що володар має видатні чесноти та користується повагою своїх підданих, ворогам важче буде напасти на нього або скласти проти нього змову… З усіх засобів запобігти змові найвірніший-не викликати ненависті народу». Цю точку зору поділяє і Джон Локк в класичну епоху , високо цінуючи явище, яке в той час називалось public spirit, тобто здатність виносити судження і здійснювати обмін ними, якою може користуватися кожний з того моменту, як максимально підніметься над своїми приватними інтересами, бо це єдиний шлях до спостереження «Загального Блага». Якщо Laws of opinion рівні за значенням не тільки законам державним, але й законам божеським, то це здійснюється по причині переваги розуму і розуміння над схильностями і опініями ( doxa), при чому критерієм істини виступає консенсус ( подібна угода можлива, згідно Еммануїлу Канту або Жан – Жаку Руссо, тільки під знаком просвіти ( Aufklarung ) ).

Юрген Габермас, аналізуючи розвиток мас–медіа від початку 18-го століття аж до сьогоднішнього часу, дослідив появу і подальший занепад «громадської сфери» яка , на його думку, послужила середовищем зародження громадської думки у її сучасному розумінні. Громадська сфера є сферою громадських дискусій щодо проблем, які становлять громадський інтерес.

Згідно з Хабермасом, громадська сфера спочатку виникла у салонах та кав’ярнях Лондона, Парижа та інших європейських міст. Люди зазвичай зустрічались в салонах щоб обговорити актуальні питання, використовуючи в якості аргументів новини бюлетенів і газет, які щойно з’явились. Політичні дискусії набули надзвичайної ваги. Хоча в них брала участь лише незначна частина населення, салони, на думку Габермаса, відіграли життєво важливу роль у зародженні демократії. Адже там виникла ідея вирішувати політичні проблеми шляхом публічного обговорення. Громадська сфера, принаймні у принципі, означає публічні дебати індивідів.

Сам зміст поняття «громадська думка» з часу своєї появи в Західній Європі у ХVІІІ ст. зазнав суттєвих змін. Спочатку «громадська думка» трактувалась не стільки як думка громадськості ( в сучасному розумінні цього слова), скільки як задекларована опінія еліти, яка оберталась в академічних колах та літературних салонах. Ця точка зору протистояла вираженню приватних інтересів «політичної купки», якій, в очах «просвітницької» буржуазії , служила тогочасна влада. На протязі майже всього ХІХ ст. єдиним джерелом «громадської думки» слугували голоси парламентарів.

У кінці ХІХ ст. зростання масових рухів, примноження кількості вуличних демонстрацій, розповсюдження преси в загальнонаціональних масштабах зумовили появу іншої «громадської думки». Вона вступає в конкуренцію з попередньою і співіснує з нею до середини ХХ ст., а потім до кінця витискує її. Нова думка також носить назву громадської, але вже в іншому сенсі: це думка самої громадськості. Безпосередня і спонтанна, вона відрізняється від думки політичної еліти, яка є продуктом специфічної політичної діяльності.

Короткий історичний екскурс дозволяє краще побачити політичні цілі, що лежать в основі боротьби за той чи інший тип легітимізації поняття «громадська думка». З точки зору .французького дослідника Патріка Шампаня громадській думці як феномену «не можна дати скільки-небудь «наукове» визначення, цей феномен може мати тільки соціальні характеристики». Те, що звичайно називають громадською думкою – це лише результат діяльності більш-менш різнорідної сукупності політичних суб’єктів (акторів), які в конфронтації один до одного намагаються нав’язати своє (звичайно не безпристрасне) розуміння «громадської думки». Це поняття, що займає (поруч з поняттям легітимності) стратегічну позицію в якості принципу політичного процесу демократичного типу, належить до галузі політичної метафізики, а не соціальної науки. Інститути політичних наук завжди були складовою частиною системи суб’єктів, що приймають участь у визначенні, виробництві і маніпуляції сутністю «громадської думки».

На початку 60-х років група суб’єктів, зацікавлених у прмоушні псевдонаукового значення поняття «громадська думка» в політичне життя, завдала вирішального удару своїм конкурентам. Зміст цього поняття перестає бути предметом дискусії з поч. 70-х років, а саме з того моменту, як Ж.Стозель відверто заявив: «громадською думкою» є те, що виміряють опитування громадської думки.

Успішне розповсюдження цієї соціальної технології не пов’язане з діями якої-не будь категорії соціальних акторів (політологів, спеціалістів по опитуванням або журналістів). Ми бачимо тут інтерес колективної роботи багатьох дійових осіб, що переслідують свої власні інтереси, Це спеціалісти по електоральній соціології, які роблять з центрів дослідження громадської думки «машини, що примушують голосувати» постійно, самі перетворюються в «персони»- з’являються на телеекранах, в Інтернеті, на шпальтах газет, займають відповідальні посади в дослідницьких центрах, становляться радниками політичних діячів. Далі, це керівники центрів дослідження громадської думки, що одержують додаткові ринки збуту для продукції своїх установ, журналісти, які знаходять завдяки новій технології продукти,що повністю відповідають логіці функціонування мас-медіа, наприклад можливості наперед оголошувати вірогідні результати поради з виборцями. Це, нарешті, групи підтримки політичних діячів, які використовують техніку опитувань, аби внести мінімум раціоналізації у складну роботу по завоюванню голосів виборців.

Авторитетний український дослідник проблем громадської думки В.І.Волович вказує на специфічність вживання такого словосполучення стосовно українського суспільства. У вузькому розумінні толкування значення виразу «громадська думка» - це спільна думка громади – основного територіально-адміністративного органу самоуправління в Україні, що в різних формах існував з часів Русі до утворення УРСР. Суб’єктами громадської думки були здебільшого збори (сходи) повнолітніх чоловіків, голів родин, виборного сільського ( чи козацького) начальства. Цей статус мали також громадське віче («копа»), копні суди, церковна та земельна громада. Громадська думка мала вирішальне значення у справах місцевого управління, судочинства, спільного землекористування, оподаткування тощо.

Цим терміном в силу історичної традиції в Україні називався також особливий стан масової свідомості – почуття, настрої, судження, ідеї, погляди та інші вияви соціальних ставлень суб’єктів різних соціальних спільностей аж до нації включно. Таке тлумачення охоплює всі можливі форми суспільної свідомості, в яких тією чи іншою мірою репрезентовані позитивні чи негативні оцінки тих явищ, які зумовлюють актуалізований суспільний інтерес.

Громадська думка є особливою соціокультурною складовою духовного життя людей, що відображає велике розмаїття і водночас цілісність суспільної свідомості, її спрямованість на буденність через оціночне ставлення людей до дійсності. Саме тому наявність соціальної оцінки в соціальній думці є її відмітною ознакою як особливого стану масової свідомості. Громадська думка і виникає, і формується, і функціонує як сукупність домінуючих оціночних суджень, що виражають у раціональній чи емоційній формі ставлення певних соціальних груп до поведінки та діяльності окремих людей чи соціальних інституцій. Вона має характер колективного судження, яке позначене загальноприйнятими в тому чи іншому соціальному середовищі суспільними нормами та цінностями.

Суспільна сутність громадської думки виявляється в оцінках соціальних явищ, подій та процесів з так званих інтересів певної спільності. Саме тому в ній домінують ті оцінки, які поділяються суб’єктом громадської думки незалежно від їх істинності чи хибності. Залежно від орієнтації суб’єкта громадська думка може мати позитивну чи негативну спрямованість, конструктивний чи де структурний характер з погляду на соціальний поступ. Як вияв колективного розуму громадська думка може бути тривалий час стабільною, закріплюватись у звичаях та традиціях соціальних спільностей, але плинність та змінюваність є її характерними рисами. Сталість, зрілість та інтенсивність громадської думки свідчать про увагу суспільства до тих чи інших соціальних проблем, виражають силу переконаності у необхідності їх повного вирішення.

Формування та розвиток громадської думки або цілеспрямоване, під впливом на масову свідомість політичних інститутів та соціальних установ ( політичних партій, медіа і т. п.), або стихійне – під безпосереднім впливом життєвих обставин, конкретного досвіду і традицій. В кожному випадку відбувається регуляція поведінки індивіда, соціальних груп стосовно прийняття рішення підтримати чи відкинути ті чи інші уявлення, цінності, норми. В поле зору громадської думки потрапляють, як правило, лише ті проблеми, події, факти, які викликають суспільний інтерес, відрізняються актуальністю і в принципі допускають багатозначне тлумачення, можливість дискусії. Традиційно вважається, що за своєю структурою громадська думка може бути моністичною, одностайною, що є характерним для тоталітарних суспільств, автократій. Про «манекен», що здатен мислити лише за шаблоном, писав Ніцше. Бездумні виконавці з одностайним «одобрямс» - герої «антиутопій» від Дж. Свіфта до Дж. Оруелла. Інший варіант структури – плюралістичний, що є характерним для демократичних суспільств і який утворений рядом поглядів, що не співпадають.

Запропонований вище поділ на типи структур за рівнем складності, на нашу думку, не враховує того факту, що навіть за умов найжорстокіших форм тоталітаризму в диференційованому суспільстві не може бути абсолютної одностайності, якщо розуміти громадську думку та її форми як опосередковане вираження соціальних інтересів (раціональна складова) та ступінь розуміння в інтегративному поєднанні з емоційною оцінкою ( ірраціональний бік). У будь-якому разі можливо говорити лише про відносну, ілюзорну моністичність структури громадської думки за недемократичного устрою суспільства

Громадська думка не є простим відображенням суспільного буття. Вона безпосередньо вплетена в саму поведінку людей і не існує поза нею. Саме тому соціологи досить надійно можуть прогнозувати реальну поведінку людей шляхом емпіричного фіксування вербальної поведінки респондентів. Можна сказати, що, завдячуючи цій особливості громадської думки взагалі багато в чому тільки і можлива емпірична соціологія як точна наука про суспільні відносини та соціальне буття.

З іншого боку, хоча соціологічні опитування і створюють орієнтири стосовно настроїв тієї чи іншої категорії населення, хоча вони і сприяють кращому здійсненню демократії і надають можливість змінювати тактику згідно з одержаними результатами, на їх адресу лунає досить багато критичних зауважень. Не всі відповіді однорідні, і їх сума часто є спробою додавання різнорідних множин. Під прикриттям об’єктивної процедури респонденту навіюється певний погляд на проблему, що характеризує не його самого, а замовника дослідження. Як в такому разі уникнути феноменів впливу або переконання? Результати опитування – це показники на даний момент, для оцінки яких потрібен час (залежність від контексту) і ситуація (присутність учасників). Тут ніщо не є фіксованим або визначеним, може виникати ризик «інструменталізації», прихованої пропаганди, а можливо, і маніпуляції чи містифікації.

Реальність проблем що існують як в підходах до розуміння сутності громадської думки як явища, так і в практиці її емпіричного вимірювання, дали підстави П’єру Бурд’є в його роботі «Соціологія політики» зауважити: «під сумнів буде поставлено три постулати, імпліцитно залучених до опитувань. Так, кожне опитування передбачає, що всі люди можуть мати власну думку, інакше кажучи – продукування думок доступне всім. Цей перший постулат я заперечую, ризикуючи зачепити чиїсь наївно демократичні почуття. Другий постулат передбачає, буцімто всі думки однаково значущі. Я вважаю, що це зовсім не так, і що факт підсумування , які мають різну реальну силу, призводить до продукування безпідставних артефактів. Третій постулат має прихований прояв: той простий факт, що всім ставлять однакові питання, передбачає гіпотезу про існування консенсусу стосовно проблематики, тобто згоди стосовно того, що питання заслуговують бути поставленими».

Стурбованість цими проблемами тільки підкріплює впевненість у непересічній потребі ще й ще раз звертатися до студій громадської думки та подальшому вдосконаленню технологій її дослідження..

Інтерпретації громадської думки в переважній більшості випадків обмежені двома функціональними вимірами: гносеологічним, оскільки фіксується її здатність відбивати дійсність у відповідних логічняих та психологічних формах людської свідомості, та соціологічним, де її розглядають в аспекті її впливу на соціальні інститути й розв’язання важливих суспільних проблем. Це доводить, що досліджувати їх треба у взаємозв’язку, що і забезпечить розуміння суті громадської думки.

Одна з перших спроб реалізації такого підходу до інтерпретації громадської думки здійснена у 1937 році американським дослідником Ф.Оллпортом у статті «До науки про громадську думку». Узагальнюючи тогочасний досвід вивчення громадської думки в США, він визначив систему критеріїв її ідентифікації.поміж інших явищ , що схожі за окремими ознаками. Викладені у статті критерії, які становлять в сукупності досить повну та різнобічну характеристику громадської думки, містять ознаки та особливості механізму її функціонування. Йдеться, насамперед, про те, що існування громадської думки передбачає усвідомлення її суб’єктом подібності його власної реакції до реакцій інших індивідів. Цей постулат відбиває традиційне твердження, згідно до якого, громадська думка є виявом волі певної цілісної соціальної спільноти, тобто індивід при формуванні ставлення до об’єкту не може ігнорувати оцінки інших. Отже, в свідомості людини, перш ніж вона зробить власні оцінки, вже має бути наявне розуміння того, що й інші люди певним чином ставляться до цього об’єкта. У такому розумінні громадська думка містить в собі реакцію на об’єкт, оцінюваний іншими, і тому має подвійний характер: думку про об’єкт і думку про його соціальні оцінки.

Найбільшою мірою, як стверджує Флойд Оллпорт, цьому сприяють засоби масової комунікації, створюючи ситуацію, за якої індивід усвідомлює, що оцінювані ним суспільні явища водночас пізнаються й оцінюються іншими.

Таким чином, громадська думка характеризується як процес, спрямований зовні – на об’єкт її оцінки, судження, установки, і одночасно як процес впливу масової ( суспільної ) свідомості на індивідуальну, а отже, спрямований усередину – на свого носія, суб’єкта, тобто індивідів, котрі, висловлюючи власну думку, усвідомлюють вимоги колективної волі і певним чином зважають на них у своїй поведінці.

На такий двоїстий характер громадської думки звертають увагу і інші дослідники, зокрема, Елізабет Нобель-Нойман. Аналізуючи феномен, який дістав назву «ефект попутника», була виявлено залежність політичних преференцій громадян від їх уявлень про те, на кого орієнтується більшість виборців. Дослідження показали, що більшість респондентів мають уявлення про думки оточуючих з поставлених питань і здатні ці думки оцінювати. Розподіл таких думок, їх співвідношення у масовій свідомості Е.Ноель-Нойман визначає за аналогією з природними явищами, як «клімат думок».

Запровадження у науковий оббіг терміну «клімат думок» мало позитивне значення, оскільки концентрувало увагу на розкритті механізму його дії на особистість. Спроба теоретичного осмислення такого механізму дістала назву « теорія спіралі мовчання », яка вперше була проголошена на Міжнародному психологічному конгресі в Токіо у 1972 році. Сутність її полягає в тому, що суспільство загрожує ізоляцією і навіть відторгненням індивідам, котрі уникають консенсусу, а з іншого боку. Індивідам притаманне - часто неусвідомлене, напевно, генетично вкорінене – почуття страху перед ізоляцією. Цей страх спонукає їх постійно з’ясовувати, які думки і способи поведінки схвалюються або ні їх оточенням. Якщо люди вважають, що іх судження відповідають консенсусу громадської думки, вони впевнені в собі і беруть участь у розмові, приватній або публічній дискусії, демонструючи свої переконання, приміром, значками. наліпками, одягом та іншими доступними для публічного огляду символами. Якщо ж люди переконані, що вони в меншості, вони стають мовчазними і обережними, посилюючи у громадськості враження слабкості свого табору, поки цей табір не зменшиться і справді до малого твердого ядра, яке цупко тримається старих цінностей, аж поки не буде оголошене табу на нього.

Слушно було б зауважити, що при досліджені електоральної поведінки виявлено феномен прагнення частини виборців додати свій голос до скарбнички майбутнього ймовірного переможця ( bandwagon effect ), і, хоча частина дослідників не менш переконливо доводить, що для певної частини виборців є характерним бажання пом’якшити поразку переможеного (underdog) , в межах нашого дискурсу важлива вказівка на значимість позиції загалу на складання думки індивіда яка і утворює передумову подальшого поведінкового вибору.

Застосування теорії «спіралі мовчання» у дослідженнях електоральної поведінки та інших проявах громадської думки Е.Ноель-Нойман та її послідовниками у багатьох країнах світу, довело слушність як окремих положень, так і теорії загалом. Відповідно до теорії спіралі мовчання формувалось і визначення громадської думки. Згідно з твердженням її автора, «громадська думка-це думки, способи поведінки, які слід висловлювати публічно, щоб не опинитись в ізоляці». Акцентуючи далі на співвідношенні страху перед ізоляцією та громадській злагоді , авторка дає інше визначення громадської думки: громадська думка-це злагода між представниками однієї людської спільноти з питання, яке має важливе емоційне або ціннісне значення, котру мають поважати й індивід, і уряд під загрозою бути відторгненим або поваленим-принаймні як компроміс у публічній поведінці»,

Порівнюючи ці визначення громадської думки, цілком логічно дійти висновку про їх взаємозумовленість: якщо друге визначення наголошує на цільову функцію громадської думки – забезпечення злагоди між її носіями щодо оцінок та ставлення до її об’єктів, то перше визначення вказує на громадську думку як на засіб досягнення такої злагоди – загрозу ізоляцією своїм носіям – суб’єктам. Розглянуті під таким кутом зору характеристики громадської думки дають вагомі підстави вважати її різновидом соціального контролю, адже головним призначенням останнього саме й є регулювання поведінки членів соціальних спільнот згідно з прийнятими у них соціальними нормами і цінностями. Таким чином, існує схожість характеристик громадської думки і соціального контролю, а точніше, неформального соціального контролю, який виключає правове регулювання поведінки. Саме в громадській думці соціальний контроль набуває впливу або вдається до санкцій, серед яких особливе місце посідають психологічні: від ігнорування привітання до цілковитого бойкоту.

В цілому ж розуміння сутності феномену громадської думки можна звести до двох основних концепцій. Згідно з першою, громадська думка - це раціональність. Вона відіграє інструментальну роль у процесі формування і ухвалення рішень за умов демократії. Згідно з другою, громадська думка являє собою різновид соціального контролю, що сприяє соціальній інтеграції і забезпечення достатнього рівня одностайності для певних дій та рішень.

Вирішуючи проблему ідентифікації громадської думки, український дослідник В. Оссовський вказує на необхідність «зважати на особливості соціокультурного та політичного контекстів, де вона формується і функціонує, та специфіку глобального соціуму».

Звертаючись до проблеми вимірювання показників громадської думки, слід звернути увагу на феномен «пустих відповідей», тобто відповідей респондентів, які не мають власної думки стосовно проблеми опитування, відповідей, спровокованих самою ситуацією опитування. Натуральне буденне спілкування передбачає необхідність відповідати співрозмовнику як норму .Ситуація інтерв’ю тільки посилює дію цієї норми.

У сучасному суспільстві високо цінують компетенцію, освіченість, знання. Саме тому дія соціокультурних норм призводить до того, що зізнання у відсутності власного погляду стосовно того чи іншого питання викликає явне або приховане засудження. Тиск соціокультурних норм підштовхує респондента до презентації відповіді не зважаючи на брак власної точки зору.

Кроком уперед у технологізації процесу ідентифікації громадської думки під час опитування стала процедура фіксації її ознак, здійснена інститутом Геллапа. Ця процедура передбачає з’ясування не тільки думок респондентів щодо тієї чи тієї проблеми, а й визначення ступеня його інформованості щодо змісту проблеми взагалі, інформованості про її окремі деталі, питому вагу раціонального обґрунтування своєї позиції, переконаності респондента у правильності декларованої точки зору. Так званий п’ятивимірний план, або «лійка» Геллапа, реалізують використанням чотирьох питань=фільтрів, які давали змогу досліднику вирізнити з масиву даних опитування думку, що склалась у власному розумінні значення цього слова; емоційні реакції респондента (його настрій) на той чи інший об’єкт оціночного судження і той блок відповідей, які можна вважати «реакцією паперу на олівець» - коли питання ставили тим респондентам, котрі не мали жодної уяви про сутність досліджуваної проблеми. Безсумнівно, «лійка» Геллапа дозволяє зафіксувати низку важливих емпіричних ознак громадської думки. Проте, ступінь інформованості, наявність відносної раціонально аргументованої точки зору респондента, його переконаності в її слушності – ці ознаки, за їхньої цілковитої необхідності, не можна вважати достатніми з погляду емпіричної інтерпретації поняття громадської думки. Вони ще не дозволяють фіксувати взаємозв’язок об’єкта громадської думки – тієї чи тієї проблеми, з соціальними інтересами респондентів, відрізнити суто індивідуальний погляд від суджень, що відбивають колективну позицію спільноти – суб’єкта громадської думки.

Зважаючи на це, п’ятивимірний план Геллапа доповнюють в дослідженнях питаннями – фільтрами, які дозволяють установити, чи заторкує дана проблема інтереси респондента, і чи є задеклароване ним судження виявом спільної. колективної думки.

Американський соціолог П.Лазарсфельд, який вніс, мабуть, найвагоміший внесок у розвиток вимірювальних можливостей емпіричної соціології, відзначав, що явище, яке не може бути безпосередньо спостережене, все ж залишає сліди, котрі, якщо їх вірно інтерпретувати, робить можливою його інтерпретацію та аналіз. Громадська думка та проблеми її дослідження, безперечно, будуть продовжувати залишатись серед найактуальніших напрямків соціологічного пошуку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Рівень I	\|	Допоміжні та довідкові матеріали

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.