Людина та історія. Роль особи в історії

Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою - темою місця людини в історії. І ця тема виглядає досить суперечливою.

_Л Людини немає поза суспільством та суспільною історією, Т але історія також: неможлива без людини або тоді, коли ⁹ вона діє проти людини.

Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистан-ціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

* Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не виявляє всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству.

Все це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже виявленні та засвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.

Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії).

Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія - це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою /. Г. Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок:

Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.

При тому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії:

^> тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) початку у здійсненні історичного процесу;

% тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;

Ч> тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття історії. Історичний процес як реальність	\|	Висновки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.