• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Сутність, структура і функції політичної системи.

Реалізація політичної влади певними способами, у тих чи інших формах, з використанням різноманітних ресурсів відбувається за допомогою політичної системи суспільства. У цьому спеціально для неї створеному просторі влада оптимально функціонує, утворюючи складну систему взаємозв’язків та залежностей.

Термін „політична система” набув розповсюдження після того, як американський політолог Девід Істон у 1953 році опублікував однойменну працю, в якій першим застосував приклад біологічних систем для теоретичного аналізу політичного життя. На думку цього вченого, політичні системи подібні до біологічних, існують у навколишньому середовищі, що складається з безлічі інших систем - екологічної, економічної, духовно-ідеологічної та ін. Оскільки система - це певна цілість, яка підлягає впливові середовища, вона також активно впливає на нього для власного самозбереження і розвитку.

Вивчення проблематики політичної системи має свої специфічні особливості в кожній країні. Так, американська політична наука основну увагу приділяє встановленню внутрішніх ресурсів і зовнішніх факторів впливу на стан і ефективність політичної системи, виявлення характеру взаємозв’язків і взаємозалежностей між компонентами системи, внутрішньосистемних і міжсистемних відносин. Німецькі політологи традиційно концентрують увагу на питаннях місця і ролі держави в політичній системі, особливо виділяючи функції політичної системи, проблеми її відносної самостійності стосовно інших підсистем суспільства. У Франції, де вивчення політичної системи почалось дещо пізніше, в 70-х роках XX століття, цей напрям розглядають як новий етап у розвитку національної школи політичної науки. Оригінальність підходу французьких колег, які запровадили в науковий обіг категорію „політичний інститут”, полягає в широкому використанні інституційної концепції, особливо характерної для цієї національної школи, яка акцентує увагу на методі порівняльного аналізу. В сумі це дозволяє розглядати політичне життя через структуру політичних інститутів і чітко відмежувати французьку від англо-американської політологічної школи. Навпаки, молода українська політологія активно й всебічно досліджує функціональний бік системи, пов’язаний з політичною діяльністю та політичними технологіями.

Отже, в сучасній науковій літературі особливого поширення набули три методологічно визначені концепції політичної системи:

1) інституційна (структурна);

2) біхевіористично-функціональна;

3) власне, системна.

Та, з якого боку ми б не підходили, пізнати якусь політичну систему означає розкрити її ознаки, структуру й зв’язки з зовнішнім (міжнародним) середовищем, історію виникнення, розвитку й занепаду, вивчити інтегративні, системні фактори, які забезпечують її цілісність, стабільне функціонування і саморозвиток. Тому система – це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим компонентам, які її утворюють. Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є політична система.

Суть політичної системи, різні аспекти її функціонування можна виразити через сукупність визначень. У найширшому розумінні, політична система – це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і відбувається функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність. Водночас, для досягнення певних дослідницьких цілей можна використовувати і більш вузьке визначення, згідно з яким політична система суспільства є сукупністю політичних інституцій, взаємодія і взаємовідносини між якими забезпечують реалізацію політичної влади. Це той механізм, за допомогою якого здійснюється регулювання суспільної системи, управління нею.

Політична система володіє низкою характерних ознак, які її відділяють від інших елементів суспільної системи. І серед них такі:

а) залежність від суспільного середовища,

б) панівне становище в суспільстві,

в) національний колорит,

г) певна незалежність від інших суспільних підсистем.

Розглянемо їх.

Залежність від суспільного середовища. Політична система виникає на певному етапі розвитку суспільства, внаслідок його поділу на класи, виникнення держави і політики як такої. Внутрішні й зовнішні впливи на систему вимагають від неї відповідного реагування – архаїчно-консервативного чи новаторсько-ліберального. Отже, система, пристосовуючись до об’єктивних обставин життя, які змінюються в просторі й часі, мусить захищатися, модифікуватися. В процесі еволюції політично організованого суспільства його політична система стає краще влаштованою і більш розгалуженою. Тому механізми функціонування системи завжди конкретно визначені, співвідносно з рівнем економічного і духовно-культурного розвитку суспільства. А всі відомі політичні системи пройшли довгий і непростий шлях свого історичного розвитку. Власне, поява політичної системи суспільства засвідчила про наявність у суспільстві відчуження як політичного явища, а також спроб ввести його в правові рамки з метою певного регулювання соціальних відносин, які вийшли на рівень суперечливих інтересів і потребують спеціального регулювання на основі об’єктивної необхідності у системній впорядкованості соціальних відносин.

Панівне становище у суспільстві. Політична система здійснює найістотніший вплив на суспільство. Це відбувається тому, що саме вона формує владу в суспільстві. Жодна інша суспільна підсистема не володіє засобами впливу, які б дорівнювали можливостям політичної.

Національний колорит. Політична система історично формується у специфічних природнокліматичних і матеріальних умовах. Кожна політична система має в своєму складі установи й організації, котрі утверджують вплив пануючих соціальних груп і інститутів, а також виражають інтереси супротивних груп, які стають органами політичної боротьби проти установ і організацій, котрі панують у визначений проміжок часу.

Ось як це відбувалося, зокрема, на прикладі федералізму. Першу в історії задокументовану федеративну систему було запроваджено в життя давньоізраїльськими племенами понад 3200 років тому. Приблизно такий самий вік мали конфедерації бедуїнських племен Африки та індіанських племен Північної Америки. Перші ліги давньогрецьких полісів на території сучасної Греції та Малої Азії формувалися на засадах розвитку демократичного суспільства, сприяння торгівлі та створення системи спільної безпеки. Римська республіка являла собою асиметричну структуру, де Рим був центром федеральної влади, а слабші міста приєднувалися до нього як федеральні партнери.

У середні віки на території сучасної північної Італії та Німеччини існували незалежні самоврядні міста, а у Швейцарії - кантони, об’єднані у вільні конфедерації з метою торгівлі та оборони. Швейцарська конфедерація, створена в 1291 році, проіснувала з деякими перервами до 1847 року. Наприкінці XVI століття під час повстання проти Іспанії було створено незалежну конфедерацію об’єднаних провінцій Нідерландів. Тоді ж з’явилася і перша письмова теоретична робота на тему федеративних відносин (Альтузій). Пізніше цю тему було розвинуто в роботах німецьких теоретиків, які намагалися обґрунтувати відновлення й модернізацію священної Римської імперії. Деякі з британських колоній у Північній Америці були побудовані на федеративних засадах.

Після революції в Америці нові незалежні штати в 1781 р. об’єдналися в конфедерацію. Вона мала певні недоліки. Але в 1789 р. конфедерацію незалежних штатів трансформовано в першу у світі федерацію модерного типу. Конфедерацію у Швейцарії після короткої громадянської війни в 1848 році було трансформовано у федерацію. Третьою конфедерацією сучасного типу стала в 1867 р. Канада. У 1871 р. північнонімецька конфедерація, створена в 1867 році, поширила свої володіння на держави південної Німеччини. У 1901 році повноцінною федерацією стала Австралія. Наприкінці XIX - початку ХХ століття кілька республік Латинської Америки утворили федеративні структури на кшталт Сполучених Штатів.

Друга половина ХХ століття ознаменувалася швидким зростанням кількості федерацій та інших федеративних форм об’єднання поліетнічних суспільств у колишніх колоніях, а також у Європі. Нові федерації та квазіфедерації, не всі з яких виявилися життєздатними, було створено в Азії: Індокитай (1945), Бірма (1948), Індонезія (1949), Індія (1950), Пакистан (1956), Малайя (1948), а пізніше - Малайзія (1963); на Середньому Сході - Об’єднані Арабські Емірати (1971); В Африці - Лівія (1951), Ефіопія (1952), Родезія та Ньясаленд (1953), Нігерія (1954), Малі (1959), Конго (1960), Камерун (1961) та Коморо (1978); в країнах Карибського басейну - Вест-Індська федерація (1958). Серед новостворених та відновлених федерацій Центральної та Східної Європи можна назвати Австрію (1945), Югославію (1946), Німеччину (1949) та Чехословаччину (1970). У Південній Америці Бразилія (1946), Венесуела (1947) та Аргентина (1949) також прийняли нові федеральні конституції.

Певна незалежність політичної системи. У межах суспільства його політична система монопольно володіє механізмом здійснення влади на чолі з державою і розв’язує при цьому завдання загального характеру: розподіл матеріальних цінностей і примус. На цій основі вона постає сумою інститутів і відносин, яка контролює здійснення процесів, життєво-необхідних для існування всього суспільного організму.

Точно визначити структуру політичної системи неможливо, оскільки соціальна самоорганізація певного суспільства, яка відбиває рівень його розвитку в часі й просторі, може бути настільки типовою, як і оригінальною. Все ж, як і будь-яка інша, політична система складається з певних елементів (суб’єктів), які формують її структуру, або внутрішню організацію, і відображають спосіб поєднання і взаємодії зазначених компонентів. До політичної системи входять: політична (державна) влада, політична організація, політичні відносини, політико-правові норми, політична свідомість і політична культура.

Політична влада єднає окремі частини політичної системи. Надзвичайно дієві засоби влади дають можливість суб’єктам політики впроваджувати в суспільне життя рішення, що виражають їхню волю та інтереси.

Політична організація - це соціальні інститути, групи (а не окремі особи), для яких політика, управління є суттєвою внутрішньою ознакою. Вони мають спеціальні органи, які відають справами політики, управління і постають як центри прийняття політичних рішень. Складові політичної організації мають своє призначення і функціонують у певній послідовності. Їх поділяють на власне політичні (для яких політика є змістом існування), і неполітичні (для яких політика є лише одним з аспектів діяльності - не головним). До числа перших належить держава. Це основний політичний інститут, що за своєю природою може приймати й реалізувати владні рішення в масштабі всього суспільства. Державу уособлюють такі політичні інститути, як глава держави, законодавча, виконавча і судова влада. Політичні партії також створено з метою участі в політиці. Натомість громадські організації, товариства і рухи, громадська думка, засоби масової інформації виконують політичні функції лише епізодично, як один з аспектів своєї діяльності.

Політичні відносини - це відносини між політичними суб’єктами (націями, соціальними групами, індивідами, політичними інститутами) в зв’язку з виробленням і здійсненням політики. Перелік політичних суб’єктів і їх дій має підсумком визначення різноманітних типів систем, які розвиваються (трансформуються, модернізуються в діапазоні: автократія - демократія).

Політичні й правові норми - це національне право (конституція, галузеві законодавства), статути політичних об’єднань і масових організацій, які формулюють обов’язкові правила поведінки, санкціоновані державою з метою регулювання суспільних відносин в межах національних кордонів. Національне право країни й обов’язкові правила поведінки членів суспільно-політичних організацій і об’єднань активно впливають на політичну діяльність громадян, виступаючи як рівне спільне мірило щодо окремих осіб і суспільних інститутів.

Існують також норми-звичаї, моральні норми, норми релігійної моралі, зведені в ранг правових, які повинні співвідноситися з чинним законодавством.

Значну роль у формуванні політичної системи відіграють політична свідомість і політична культура. Це потреби й інтереси, ідеї, погляди, теорії, уявлення. доктрини, вартості, догми, традиції, які виправдовують існування певного типу влади в суспільстві (суспільній групі).

Безумовною складовою частиною політичної системи виступає і сама людина, свідомий учасник політичної діяльності, яка, залежно від свого статусу, постійно, або епізодично бере участь у здійсненні влади.

Система існує, доки вона виконує притаманні їй загальні функції: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації суспільно-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову, політичного інформування, комунікації та соціалізації.

Владно-політична функція зводиться до діяльності механізму розподілу і підтримки влади відповідно до інтересів суб’єктів політичного процесу. Так, у розвинутих країнах суспільство функціонує на засадах балансу конкуренції і співпраці у розподілі влади. Інші суспільства подають приклади недорозвинених форм конкуренції і співпраці або руйнівною боротьбою за владу.

Функція національної інтеграції історично полягає в забезпеченні інтеграції племен у народність, а народностей – у націю. На цьому етапі політична система здійснювала національну інтеграцію в рамках імперії – шляхом примусу і насильства. В рамках національної держави політична система здійснює національну інтеграцію шляхом об’єднання етнічно спорідненого населення території навколо центральної влади.

Функція стабілізації соціально-політичного життя полягає у здатності політичної системи реагувати на причини різноманітних конфліктів, знаходити вихід з конфліктних ситуацій шляхом досягнення компромісів. Це забезпечується: а) шляхом жорсткого контролю (за допомогою чинних політичних інститутів), б) шляхом погодження соціальних інтересів.

Функція соціально-політичної модернізації зводиться до того, що політична система реформує застарілі традиції суспільного життя, застосовуючи нетрадиційні варіанти розвитку, нових ідей, використання осіб та інституцій, котрі відповідатимуть потребі модернізації.

Функція управління передбачає застосування системи органів (державних, партійних, громадських), що становлять бюрократичний апарат управління суспільством.

Правова функція. Політична система формує право і функціонує в його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від законодавчого органу держави, але й від здатності тієї чи іншої політичної організації впорядковувати свою діяльність у рамках чинних правових норм, а також спроможності пропонувати правотворчі ініціативи.

Функція політичного інформування, комунікації та соціалізації забезпечує орієнтацію людей у політичному житті, включення їх у політичне спілкування і політичну діяльність, засвоєння ними відомих політичних цінностей і норм.

Водночас політична система – це сукупність трьох взаємодіючих підсистем: а) інституціональної, б) інформаційно-комунікативної, в) нормативно-регуля­тивної.

Інституціональна підсистема включає такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститутом, який зосеред­жує максимальну політичну владу, є держава. Маючи владу, матері­альні ресурси й апарат примусу, держава організовує політичне, економічне і духовне життя країни; встановлює статус соціальних інсти­тутів, які здійснюють владу, та юридичні рамки їх діяльності; забезпе­чує баланс інтересів класових, етнічних, професійних та інших соціаль­них спільнот; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. У демократичному суспільстві значну роль відіграють політичні партії і групи інтересів, які впливають на формування державних структур, політичний розвиток суспільства. Помітне, а в деяких країнах провідне місце в політичному житті суспільства належить релігійним організа­ціям, церкві. В авторитарному і тоталітарному суспільстві функції цих інститутів деформовані.

Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це — канали передання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими гру­пами), а також засоби масової інформації. Якщо в демократичних сус­пільствах останні відносно незалежні, то в авторитарних і тоталітар­них — повністю залежні від правлячої еліти.

Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні нор­ми, які визначають поведінку людей у політичному житті, а саме: їх участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішен­ня, здійснення рішень.

Норми можна розділити на норми-закони і норми-звички. І норми-закони, і норми-звички сприяють політичній взаємодії, запобіганню конфліктів чи хаосу в суспільстві. Норми-закони зумовлюють процес законодавства, визначають (або не визначають, залежно від режиму) права: голосу, свободи слова, створення асоціацій та ін. Нормою-звичкою можна назвати участь громадян у політиці через політичні партії і групи.

Важливим компонентом політичної системи є її структура. За визначенням американського вчено­го Г. Алмонда, структура — це доступна для спостереження діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функ­ціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної сис­теми, її організаційної структури. Цей механізм являє собою складний комплекс спеціальних органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це - пред­ставницькі установи, або законодавча влада; виконавчо-розпорядчі орга­ни; судові інституції; органи громадського порядку та служби безпеки; збройні сили. Підкреслимо: основою діяльності держави є три «гілки» влади: законодавча, виконавча та судова. Поділ влади має відбуватися і по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева.

Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для ефективного функціонування влада не може дрібнитися, а має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їх завдань і повноважень.

Типи політичних систем.

У сучасній політичній науці існують різні критерії визначення типів політичних систем. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демократичні, демократичні, конституційні.

Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем є відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, в які воно організоване.

Виходячи з цього критерію, розрізняють чотири типи політичних систем.

Це насамперед англо-американська політична сис­тема. Громадяни країн, які мають цю політичну систему (США, Анг­лія, Канада, Австралія), ставлять над усе свободу особи, добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади і високий ступінь стабільності,

До політичних систем континентально-європейського типу можна віднести Францію, Німеччину, Італію. Для них характерні розмаїтість політичної культури, співіснування нових і старих культур. Наприк­лад, Франції, поряд з прихильністю до представницької влади, влас­тиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, Шарля де Голя до форм прямої де­мократії. У такій політичній системі, як правило, багато політичних партій з різними ідеологіями і традиціями. Причому вони мають знач­ний вплив у суспільстві.

Доіндустріальна, або частково індустріальна, політична система характерна для країн Азії, Африки та Латинської Америки. Тут по­єднуються західні цінності, етнічні та релігійні традиції. Дані системи мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократичний апарат час­то беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Як правило, у таких системах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь громадян у державних справах обмежена місцевим рівнем.

І, нарешті, політична система тоталітарного типу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі відсутні незалежні групи інтересів. Політична участь суто декоратив­на. Діяльність засобів масової інформації суворо контролюється вла­дою. Для тоталітарних суспільств характерні надзвичайна централі­зація влади й високий ступінь насильства. Звідси — функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі безпеки до­водиться часто виконувати нехарактерні для них завдання.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
3. T. Сутність, етіологія та патогенез порушень опорно-рухової системи
4. VІ. План та організаційна структура заняття
5. А) Заробітна плата її форми та системи.
6. А) Заробітна плата, її форми та системи.
7. А) Структура економічних відносин.
8. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
9. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
10. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
11. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
12. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .

Переглядів: 814