• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Форми держави.

Адекватне виконання підставових функцій передбачає наявність системи владних органів, які утворюють структуру держави. До неї входять:

за ознакою поділу влади – система законодавчих (представницьких) установ, виконавчі та судові органи;

за ознакою виконання функцій:

а) органи, що здійснюють внутрішні функції:

¾ адміністративного управління (чиновницько-бюрократичний апарат);

¾ органи охорони правопорядку та безпеки (поліція, суд, прокуратура);

¾ органи соціально-економічного регулювання (фінансово-податковий апарат, органи зв’язку, комунікації, транспорту);

¾ духовне виробництво (освіта, наука, культура, ЗМІ).

б) органи, що здійснюють зовнішні функції:

¾ збройні сили;

¾ розвідка;

¾ органи міждержавних відносин (див. Таблицю 9.2.)

В різних державах ці структури мають переважно однакове призначення, однак практична реалізація їх впливу на особисте і суспільне життя громадян має різні наслідки і часто є зовсім відмінною у різних країнах. Тому в політичній науці існує поняття форми держави, у якому відбивається специфіка державної організації, яка складається під впливом історичних, географічних, соціокультурних та інших умов розвитку окремих країн.

На творення певної форми держави має вплив цілий ряд чинників, серед яких:

а) співвідношення політичних сил. В умовах встановлення рівноваги між головними політичними силами, жодна з яких не може забезпечити собі політичного панування, часто виникає цезаристська (особиста) диктатура;

б) історичні традиції, політична культура, сукупність інститутів минулого, що перейшли у спадщину. Наприклад, притаманні американському суспільству демократичні традиції не дозволили проникнути у США ідеям фашизму чи комунізму;

в) геополітичне становище країни. Так, віддаленість від потенційних ворогів, природна захищеність кордонів держави забезпечує її мирний розвиток, сприяє демократизації;

г) особа державного лідера теж може справити значний вплив на форму держави. Наприклад такі особистості як Дж. Вашінгтон, Т. Джеферсон, А. Лінкольн відіграли велику роль у становленні президентської форми правління у США.

Оскільки термін „форма держави” є складним, синтетичним поняттям, то він розкривається через три вужчі характеристики, такі як:

¾ форма державного правління;

¾ державно-територіальний устрій;

¾ політичний режим.

Форма державного правління – це певний спосіб організації верховної влади в державі, яка визначається її джерелами, порядком формування та правовим статусом вищих органів влади та обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кожного з них.

Форма державного врядування вказує на те, яким чином організована верховна влада в державі, в який спосіб утворюються її центральні органи, якою є ієрархія їх підпорядкування один одному, та як будуються стосунки між ними на зразок:

¾ „парламент - уряд”,

¾ „парламент - президент”,

¾ „парламент – верховний суд”,

¾ „глава держави – верховний суд”.

Існує дві основні форми державного правління – монархія та республіка, кожна з яких має декілька підвидів. Охарактеризуємо їх більш детально.

Монархія – це така форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи (монарха), є спадковою і не є похідною від будь-якої іншої влади.

Глава монархічної держави (цар, король, падишах) реалізує свої повноваження за власним правом, а не за дорученням якогось іншого органу влади. Влада монарха є безстроковою і безвідповідальною. Монархічна держава переважно будується не за національним принципом, а за династійним, а монарх є носієм державного суверенітету, символом держави.

Монархії поділяються на необмежені, або абсолютні (напр. Франція періоду правління Людовіка XV, який заявив „держава – це я”) та обмежені, коли в компетенції монарха є лише ті повноваження, які визначені за ним конституцією. Усі обмежені монархії офіційно прийнято називати конституційними, однак в залежності від обсягу повноважень монарха їх, в свою чергу, поділяють на дуалістичні і парламентські. В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежуються стосовно сфери законодавства. Однак він може видавати власні укази, що мають силу закону та відхиляти закони, прийняті парламентом. Повноваження монарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є призначення уряду, який він може звільнити у будь-кий час. При чому, уряд водночас є відповідальний і перед монархом, і перед парламентом.

Наступним різновидом обмеженої монархії є парламентська монархія (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія і т.д.). В даному випадку обсяг повноважень короля чи імператора є настільки незначним, що швидше можна говорити про збереження „символу монархії”, ніж про монархічну форму державного правління. Система правління в парламентських монархіях нагадує спосіб урядування в парламентській республіці (його буде розглянуто нижче).

Найпоширенішою формою державного врядування в сучасному світі є республіка.

Республіка – це форма правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний визначений термін.

Представницькі повноваження обраного глави держави виконуються за дорученням виборців, парламенту або іншого органу, перед якими він є відповідальним. Повноваження глави держави є обмежені в часі.

Розрізняють три види республік:

¾ президентська,

¾ парламентська,

¾ парламентсько-президентська (змішана).

Президентська республіка. Для неї характерна незалежність органів законодавчої та судової влад, їх взаємна непідпорядкованість і невідповідальність одна перед одною, при наявності механізмів стримувань і противаг. Тут не існує поняття вищого державного органу, який наділяв би повноваженнями інші державні органи. Президент обирається шляхом всенародного голосування і є главою держави. Водночас, він є главою виконавчої влади, що дозволяє йому самостійно утворювати уряд, очолювати його та водночас нести персональну відповідальність за діяльність уряду. Весь апарат державного управління є підпорядкований та підзвітний президенту. Рішення приймаються президентом і реалізуються міністерством за його дорученням.

Наявність сильної виконавчої структури у президентській республіці врівноважується наявністю такого ж сильного і незалежного законодавчого органу влади.

Завдяки існуванню механізмів взаємного контролю, стримувань і противаг, у президентській республіці наявний чіткий поділ влад та їх збалансованість. Для кращого розуміння механізму стримувань і противаг наведемо декілька прикладів:

Президент не володіє правом законодавчої ініціативи, але має право відкладального вето щодо законів, прийнятих парламентом, якому належить законодавча влада. Подолання відкладального вето потребує 2/3 або 3/4 голосів на підтвердження попереднього рішення парламенту. Оскільки зібрати таку кількість голосів вдається не завжди, то суперечність між двома гілками влади переважно розв’язується шляхом компромісу.

Президент ініціює національні програми, але питання про їх фінансове забезпечення є компетенцією парламенту.

Закони приймає парламент, а президент та виконавчі структури – виконавчі розпорядження. Проте, право ухвалення рішення стосовно їх конституційності є прерогативою Верховного (Конституційного) Суду, рішення якого мають обов’язковий характер для обох гілок влади – законодавчої та виконавчої.

Парламентська республіка. Верховна влада у ній належить парламенту-представницькому законодавчому органу, який володіє делегованим йому виборцями суверенітетом і опираючись на нього формує відповідальний перед ним уряд. У випадку втрати довіри до створеного парламентом уряду, йому може бути висловлений вотум недовіри і, якщо за це питання проголошує більшість, уряд змушений піти у відставку.

Таким чином, виконавча гілка влади у парламентській республіці не є самостійною, а є продовженням законодавчої влади з якої вона виводиться. Керує виконавчою владою прем’єр міністр. Президент є главою держави і реалізує представницькі повноваження. Інколи президент бере участь у розв’язанні конфліктів між кабінетом міністрів і парламентом. Він може приймати відставку уряду і доручати формування нового кабінету. У разі прийняття відставки, президент може оголосити про розпуск парламенту і призначити дострокові вибори. Президент не є сувереном, оскільки за такої форми врядування обирається парламентом (у деяких країнах-спеціальними зборами).

Змішана, президентсько-парламентська республіка поєднує в собі ознаки президентської і парламентської форм правління. За цієї форми правління президент обирається всенародним голосуванням, є главою держави, непідзвітний парламенту і наділений широкими законодавчими та виконавчими повноваженнями. Президент пропонує на затвердження парламенту кандидатуру прем’єр міністра, за поданням якого призначає міністрів і звільняє їх. Прем’єр міністр очолює уряд, який працює під керівництвом президента і є водночас підзвітний як президенту, так і парламенту.

Уряд може подати у відставку в разі втрати прем’єр міністром підтримки більшості парламенту.

Наступним чинником що визначає форму держави є державно-територіальний устрій – тобто територіально-політична організація держави, політико-правовий статус її складових частин та принципи їх взаємовідносин з центральними органами влади і між собою.

За типом державно-територіального устрою держави поділяється на прості або унітарні та складні – імперії, федерації, конфедерації.

Унітарна – єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають власного суверенітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-територіального устрою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними органів визначається загальнодержавними правовими нормами.

Для унітарної держави характерна наявність:

¾ єдиної конституції і єдиної правової системи, що діють на всій території держави;

¾ єдиної системи органів державного управління;

¾ єдиної судової системи;

¾ єдиного громадянства.

¾ Унітарні держави мають декілька підвидів:

¾ держави в яких керівництво на місцях здійснюється призначеними центром урядовцями при відсутності виборних місцевих органів;

¾ держави в яких є виборні місцеві органи, але їх діяльність контролюється представниками центральної влади (Франція, Японія);

¾ держави в яких центральні владні структури здійснюють опосередкований контроль над виборними органами місцевого управління (Великобританія, Нова Зеландія);

¾ держави, де органам місцевого самоврядування надані найширші повноваження у розв’язанні питань економічного, соціального та культурно-духовного розвитку;

¾ держави з адміністративно-територіальними автономіями (Данія, Іспанія, Італія, Україна).

Федерація – союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною політичною і юридичною самостійністю. Члени федерації мають право в межах своєї конституції створювати парламенти та уряди, видавати закони, встановлювати податки, запроваджувати своє громадянство. Розподіл повноважень між федерацією та її суб’єктами регламентується федеральними законами та конституцією, які зберігають своє верховенство в межах федерації.

Федеральні органи влади вирішують питання оборони, зовнішньої політики, фінансового регулювання, грошової системи, соціального захисту та ін.

Здебільшого суб’єкти федеративних держав не мають права виходу з федерації (Австрія, Австралія, ФРН, США, Росія), а якщо таке право і існує (Канада) то механізм виходу дуже складний.

Конфедерації – це союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної мети, як правило зовнішньополітичної чи оборонної. Суб’єкти конфедерації зберігають основну частину свого суверенітету, державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений перелік повноважень. Рішення керівних органів конфедерації реалізуються лише за згоди і через власні інституції кожної держави-учасника союзу. Конфедерація формує свої фінанси за рахунок внесків держав-членів.

Сьогодні конфедеративні держави є рідкісним явищем, швидше, вони існували як перехідна форма до федерації (Швейцарія до 1848р, США у 1776-1787рр., Німецький союз у 1815-1867 рр.).

Деякі політологи вважають, що така міжнародна організація як Європейський союз є наближено до конфедерації (слабкою конфедерацією).

Імперії – насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми правління. В залежності від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, здатності підлеглих до спротиву обсяг повноважень складових частин імперії та ступінь їх інтегрованості може бути різним.

Третім чинником, що визначає форму держави є політичний режим. Якщо форми правління і державно-територіального устрою є зовнішнім виразом державності і характеризують її в структурно-організованому аспекті, то поняття „політичний режим” розкриває способи, внутрішні механізми та принципи функціонування влади.

Політичний режим – спосіб функціонування державної влади, система методів і прийомів її реалізації, які визначають характер відносин між владою та народом, рівень правової захищеності особи, виявляють ставлення владних структур до правових основ своєї діяльності. Для політичного режиму характерні динамізм та пластичність. Природа політичного режиму може змінюватись у рамках тієї самої форми правління. Скажімо, і нацистська Німеччина і США за формою правління - республіки, однак у них панували зовсім відмінні політичні режими (Німеччина - тоталітарний, США - демократичний).

Відповідно до способів здійснення влади виділяють такі різновиди режимів: автократія, авторитаризм, аристократія, демократія, тиранія, олігархія, деспотія, диктатура, тоталітаризм та ін. Багато з них є близькими за значенням. Часом в різних країнах і в різні епохи вони вживалися для позначення однакових або подібних явищ. Однак на підставі спільних рис, характерних певним режимам їх можна типологізувати. Значна частина вчених дотримується думки, що всі політичні режими можна поділити на дві великі групи: демократичні і недемократичні, кожен з яких має свої підвиди (див. Таблицю 9.3.).

Читайте також:

1. А) Відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві
2. А) Заробітна плата її форми та системи.
3. А) Заробітна плата, її форми та системи.
4. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
5. Автоматизовані форми та системи обліку.
6. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
7. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
8. Акредитив та його форми
9. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
10. Антимонопольна діяльність держави.
11. Антимонопольна політика держави.
12. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави

Переглядів: 910