Правова держава і громадянське суспільство.

Демократичний розвиток суспільства в наш час іде шляхом формування правової держави і громадянського суспільства. Найбільша цінність правової держави полягає у визнанні суверенітету народу, який є джерелом влади. Правова держава базується на принципі гарантування прав і свобод особи, підпорядкування владних структур нормам права. Ідея правової держави була обґрунтована Платоном, який писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою. Подібні думки висловлювали Ціцерон та Арістотель. Згодом, у XVII-XIX ст. ідея правової держави була розвинута західноєвропейськими філософами Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск’є, Г.В.-Ф. Гегелем. В галузі теорії правової держави плідно працювали і українські вчені, зокрема: С. Оріховський - Роксолан (XVI ст.), Олександр і Богдан Кістяківський (XIX – перша пол. XX ст.) та інші. Німецькі правознавці К. Вількер та Р.фон Мальу першій половині XIX ст. вперше вжили термін „правова держава” у своїх працях.

Найбільш докладно ідея правової держави була розвинена у працях І.Канта, який обґрунтував її філософські основи. Розглядаючи державу як об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим Законам, Кант підкреслював, що кожен громадянин може визнати над собою тільки ту владу, яка сама виконує ті ж самі закони, як і він. Отже, Кант обстоював необхідність дотримання принципу взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, обмеженість законом державної влади та невід’ємність і недоторканість прав особи.

В сьогоднішній українській державі значною перешкодою у справі розбудови правової держави є деформована правосвідомість народу, що дісталась нам у спадок від колишнього тоталітарного СРСР.

Проголошення держави найвищою цінністю забезпечив її примат над правом, яке трактувалось як інструмент державної влади. “Творцем” законів став владний партійно-державний апарат, який міг будь-коли підмінити закон постановою ЦК КПРС або якоюсь іншою неправовою нормою. Часто роль “творця” основного правового документу приписувалась особі вождя ( приклад Сталінська Конституція 1936р.) Громадянські права трактувались як “дар” держави народові. При чому, держава могла не лише “надати громадянам широке коло прав”, а й значно їх обмежити або й відібрати зовсім (наприклад право власності, свободи віросповідання та ін).

В сучасному світі формування правової держави є загальносвітовою тенденцією і передбачає послідовне впровадження у практику наступних важливих принципів:

¾ верховенство права у всіх сферах життєдіяльності суспільства;

¾ підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності та невтручання держави у справи громадянського суспільства;

¾ реальність та гарантованість невід’ємних прав людини та громадянських свобод, визнання їх пріоритетності; наявність механізму їх захисту;

¾ рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;

¾ взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

¾ поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову при умові їх взаємної врівноваженості та відкритості;

¾ наявність ефективної системи захисту, незалежність судів і суддів;

¾ наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів.

Ефективність контролю та реалізація всіх інших принципів правової держави можливі лише на основі поділу влади. Принцип поділу влад вимагає, щоб кожна з гілок влади (законодавча, виконавча, судова) відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення займала своє, чітко визначене місце у системі державного управління і виконувала повноваження властиві тільки їй. Право у вигляді законів та інших нормативно-юридичних актів формулює законодавча влада, виконавчі органи виконують закони, контроль за конституційністю актів законодавчої влади, законністю і правомірністю урядових рішень, дотриманням законів усіма суб’єктами здійснює незалежний суд.

Поділ влад не означає їх ізольованості, а швидше, їх взаємодію, взаємоконтроль, систему стримувань і противаг, що має на меті утримати кожну гілку влади у межах її компетенції і забезпечити її незалежність від інших гілок влади. Система поділу влад не допускає їх поєднання, надання виконавчим органам нормотворчих повноважень, що в свою чергу не допускає узурпації влади, унеможливлює перетворення державної адміністрації у такий орган державної влади, який стоїть над усіма іншими владними структурами.

Правова держава є правовою формою здійснення державного суверенітету народу. Завдяки народному представництву і правам особи і громадянина, що гарантують політичну самодіяльність як особи, так і суспільних груп, нормальне виконання державних функцій залежить від самодіяльності народу. Народ несе відповідальність за функціонування правового порядку і державних установ. Відносини правової держави з іншими елементами політичної системи будуються на основі консенсусу, партнерства, взаємодії, політичного плюралізму. В умовах розвиненої демократії політичні партії, суспільні організації, рухи можуть бути в опозиції до парламенту, уряду, президента і т.д. Але жоден з суб’єктів політичної системи, як і жоден громадянин не мають права порушувати конституцію і закон. Держава зобов’язана захищати закон і має право застосовувати санкції і примус у разі його порушення. Для побудови правової держави необхідні: економічний фундамент, високий рівень демократії, правової культури і правосвідомості населення, перетворення закону у головний важіль управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади. Якщо громадянам дозволено все, що не заборонено законом, то владним структурам, навпаки, дозволено лише те, що передбачено законом.

Отже, виходячи з вищесказаного можемо дати наступне визначення правової держави.

Правова держава - це така форма організації і діяльності публічно – політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у визначеному Конституцією порядку, гарантуються права і свободи людини, а владні структури не втручаються у сфери громадянського суспільства.

Поняття “громадське суспільство” з’явилося в XVII столітті у працях Т.Гоббса і Дж. Локка. Пізніше концепція громадянського суспільства, її основні положення були опрацьовані у творах таких мислителів як І. Кант, Г.В.-Ф. Гегель, А де Токвіль.

Значну увагу розробці теорії громадянського суспільства присвятили українські вчені: М. Драгоманов, М. Грушевський, Б. Кістяківський, І. Франко та ін. Основними положеннями теорії громадянського суспільства є: автономність та індивідуальна свобода громадян, їх здатність відстоювати і захищати свої інтереси, протистояти сваволі влади, обмеження компетенції держави політичною сферою, невтручання держави в життя громадянського суспільства.

Формування громадянського суспільства нерозривно пов’язано з формуванням людини як особи, як індивіда, який має певну систему потреб, інтересів, цінностей, прав і свобод, соціально відповідає за свої дії і має можливість їх реалізації. Наявність умов для реалізації інтересів, прав і свобод перетворює людину в особу, в головного учасника суспільного розвитку, члена громадянського суспільства.

Держава і громадянське суспільство – це свого роду антиномія, яка допомагає охарактеризувати поділ цілісного суспільного організму на дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сфери – політичну і соціальну. Для держави характерні тенденція до централізації, впорядкування суспільного життя, переважання вертикальних та ієрархічних зв’язків. Для громадянського суспільства властиві тенденції до децентралізації і свободи особи та домінування горизонтальних, невладних зв’язків. Ці зв’язки утворюють декілька рівнів. Фундамент – це відносин, які характеризують систему збереження життєдіяльності суспільства. Другий прошарок – це соціокультурні відносини. Третій – складають відносини, що пов’язані з індивідуальним вибором, політичними і культурними уподобаннями, ціннісними орієнтаціями. Тут ми маємо різного роду групи інтересів, клуби, політичні рухи і партії і т.д.

Структура громадянського суспільства досить складна. Вона включає як первинні спільності людей (сім’ї, господарські і громадські організації і об’єднання, соціальні спільності та ін.) так і недаржавні політичні відносини (економічні, соціальні, духовні, національні, релігійні та ін.). У правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання держави.

Отже, громадянське суспільство - це сфера спілкування й солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Суб’єктами, які творять громадянське суспільство є:

¾ вільні і рівні індивіди;

¾ створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи;

¾ вільна преса як засіб комунікації і самовиразу.

До атрибутів громадянського суспільства належать;

¾ наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації на основі яких формуються сфери громадського життя і громадської думки;

¾ організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією і законами;

¾ добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні і які є незалежні від держави;

¾ кооперація і солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва, які є наслідком діяльності, зорієнтованої на громадські інтереси та публічну політику (див. схему 9.4.).

Громадське суспільство виконує ряд функцій:

¾ механізму самоорганізації громадян для вирішення суспільних проблем;

¾ противаги державним владним структурам з метою не допустити узурпацію влади;

¾ засобу соціалізації індивідів, орієнтація їх на суспільно-корисні справи;

¾ сприятливого суспільного середовища для формування демократичного типу політичної культури, демократизації політичного процесу.

Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, яка повинна реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, сприяти його розвитку, запобігати виникненню конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі діалогу і співпраці, що в свою чергу сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення рівноваги між державою і громадським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур, диктату держави, відчуження і політичного безсилля народу. Саме це продемонстрував досвід тоталітарних режимів, у тому числі і колишній СРСР.

В умовах панування тоталітарного режиму не держава існує для людей, а люди для держави. Людина приноситься у жертву державі, перетворюється на “абсолютного громадянина”, а згодом у підданого, безсилого і безпорадного перед апаратом насильства і примусу. Народ перетворюється у масу, населення набуває ознак натовпу. Мінімум громадських організацій, що існував в СРСР, був створений під егідою державно-партійного апарату та повністю йому підпорядкований. Громадські організації служили своєрідним контролем над діяльністю більш-менш суспільно-політично активних громадян.

У 20-30-х роках громадянське суспільство було досить розвинене у Західній Україні, яка тоді не входила до складу СРСР. Діяльність таких національних та економічних товариств як: “Просвіта”, “Рідна школа”, “Клуб русинок”, “Дністер”, “Народна торгівля”, “Сільський господар” та ін. Сприяла відродженню економічного та державного життя українців, зростанню їх національної свідомості і гідності.

Особливу роль у західноукраїнському суспільстві відігравала Українська Греко-Католицька Церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Значна кількість громадських організацій діяли під егідою УГКЦ.

Після приєднання Західної України (1939р.) до складу СРСР внаслідок одержавлення власності зникла об’єктивна основа для існування незалежних об’єднань громадян і самого громадянського суспільства. Держава, підпорядкувавши собі всі суспільні інституції, зруйнувала характерні для Українського суспільства горизонтальні зв’язки у виробничій та культурній сфері, знищивши тим самим механізм зворотного зв’язку між особою і державою. Навіть саме поняття “громадянське суспільство” надовго зникло з радянського суспільства.

Процес відтворення інституцій громадянського суспільства почався лише з лібералізацією режиму в період так званої перебудови. Утворення у Львові таких громадських організацій як “Товариство Лева”, “Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка”, “Меморіал” продемонстрували ріст справжньої (свідомої), а не показної, регламентованої зверху громадянської активності людей.

На думку більшості українських та зарубіжних політологів, інститути громадянського суспільства повинні стати фундаментом демократичного устрою. Розвиток структур громадянського суспільства забезпечить впевненість і відповідальність окремої особи, зростання самостійності приватних і громадських сфер життя, стане перешкодою на шляху надмірного розростання функцій держави.

Безумовно, розбудова системи громадянського суспільства, врегулювання його взаємовідносин з державою на законодавчому рівні вимагає наявності відповідного правового поля, яке існує лише в правовій державі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Форми держави.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.078 сек.