Сутність, передумови виникнення, ознаки та функції політичних партій.

Соціальна диференціація суспільства, його поділ на величезну кількість соціальних груп, кожна з яких має специфічні економічні, культурні і т.д. інтереси, створює потребу у представництві, врахуванні цих інтересів у курсах державної політики. Фактично, йдеться про встановлення стабільних каналів взаємозв’язку між громадянським суспільством і державою. Одним з найефективніших і найпоширеніших каналів такого взаємозв’язку є політична партія. Варто зазначити, що політичні партії виникають як продукт громадянського суспільства, але, водночас, в процесі свого функціонування виступають одним з найважливіших елементів політичної системи.

Що ж вважати політичною партією? Інколи політичними партіями називають станові і, навіть, територіальні форми самоорганізації громадян Стародавньої Греції та Риму; партії торі і вігів в Англії; політичні клуби часів Великої французької революції. В Нові часи партіями часто називали об’єднання депутатів-однодумців у парламентах, тобто те, що в ХХ - ХХІ ст. прийнято називати фракціями – ми ж звикли до того, що парламентські фракції створюються на основі політичних партій, а не навпаки. Отже, уявлення про сутність політичних партій історично змінюється. Усі перераховані вище інститути ми можемо назвати лише протопартіями.

Сучасного, звичного для нас вигляду партії набувають у другій половині ХІХ ст. В цей час в багатьох європейських країнах утверджуються конституційні режими, створюються представницькі органи влади, що супроводжується виходом на політичну арену робітничого класу та інших менш заможних верств населення. Партії перестають бути клубами для вибраних. Цей процес супроводжується висуненням правових вимог до політичних партій, що організаційно оформлюється в інститут реєстрації політичних партій.

Отже, поява політичних партій має дві передумови:

1. Соціальна передумова – протистояння інтересів різних соціальних груп, які створюють політичні партії як інструмент для реалізації власних інтересів.

2. Політична передумова – поява демократичного конституційного політичного режиму, представницьких органів влади, формування правової держави і громадянського суспільства.

На думку М.Вебера, політичні партії у своєму розвитку пройшли три стадії:

1. Аристократична стадія – партії були своєрідними кланами, що згуртовувалися навколо правлячої верхівки і включали найвище оточення правителя.

2. Стадія політичного клубу – під впливом ускладнення соціально-політичної структури партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови, перетворюються у політичні клуби.

3. Стадія появи масових політичних партій, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю та впливовістю серед населення.

Однак, М.Вебер зазначає, що всі три стадії пройшли лише дві політичні партії – віги і торі у Великобританії. Більшість ж сучасних політичних партій формувались одразу як масові.

Безперечно, кожна країна встановлює свої вимоги щодо політичних партій, проте, можна виділити декілька стандартних завдань, що стоять перед групою осіб, які хочуть створити партію: наявність статуту, що розкриває організаційні засади партії; наявність програми, що містить ідеологічні засади; відсутність у програмі положень, що закликають до повалення існуючого в країні ладу (той факт, що партія хоче зареєструватись, вже є свідченням того, що вона погоджується „грати за правилами”), або розпалюють міжнаціональну чи міжрелігійну ворожнечу; відсутність у партійній структурі воєнізованих формувань (це є прерогативою держави). (Схема 13.1).

Американський науковець Дж. Ла Паломбара виділяє чотири основні ознаки, які притаманні політичним партіям:

1. Політична партія обов’язково є носієм певної ідеології.

2. Політична партія – це відносно тривале в часі об’єднання, яке має свою чітку структуру.

3. Мета політичної партії – завоювання і реалізація політичної влади.

4. Кожна політична партія намагається добитись підтримки народу.

Отже, отримавши можливість зареєструватись, політична партія перетворюється на політичну та юридичну одиницю, яка може єдиним фронтом всіх своїх членів вирушати у похід за владою. Саме це, останнє твердження вказує на принципову відмінність сучасної політичної партії від усіх інших форм громадсько-політичних об’єднань громадян, оскільки мета партії – влада, отримавши яку можна реалізувати свою програму. Однією з таких форм є громадсько-політичні рухи.

Розглянемо основні відмінності між політичною партією і громадсько-політичним рухом:

¾ метою будь-якої політичної партії є влада – рухи безпосередньо за владу не змагаються, здійснюючи лише тиск на неї;

¾ політичні партії формуються людьми, об’єднаними політичною ідеологією – рухи створюють люди з різними суспільно-політичними поглядами, об’єднані необхідністю вирішити одну суспільну проблему;

¾ політичні партії, як правило, є значно більш стійкими, довготривалими об’єднаннями – рухи у разі вирішення (чи тривалої неможливості вирішення) „своєї” проблеми розпадаються або стають основою для утворення політичних партій;

¾ політичні партії мають більш-менш чітку організаційну структуру – у рухах організаційна структура зазвичай відсутня або майже відсутня.

Можна зробити висновок, що політична партія – форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї.

Для кращого розуміння сутності діяльності політичних партій та їх місця в політичній системі, розглянемо їх суспільні функції. (Схема 13.2.).

Первинною функцією політичних партій є виявлення та представництво групових інтересів, їх врахування і реалізація через курси державної політики. Значною мірою інші функції партій є вторинними, пов’язаними із реалізацією вищевказаної функції. До них належать:

¾ підготовка і проведення виборчих кампаній;

¾ розробка ідеологій як бази для формування політичних курсів;

¾ політична соціалізація індивідів як наслідок популяризації партією своїх поглядів і дій;

¾ участь у формуванні владних структур;

¾ добір і підготовка кадрів для державних структур.

Попри спільність виконуваних усіма політичними партіями функцій, кожна партія є неповторним політичним утворенням, часто маючи цілий набір яскравих „індивідуальних” рис. Це дозволяє говорити про типологію партій на основі різних критеріїв. (Таблиця 13.3.) Зупинимося на найбільш вагомих, на нашу думку, з них.

Найвідомішою серед широкої громадськості є класифікація партій за критерієм місця у політичному спектрі. Згідно такої класифікації можна виділити крайні ліві (ультраліві), лівоцентристські, ліві, центристські, правоцентристські, праві та крайні праві (ультраправі) політичні партії. На перший погляд на протилежних кінцях політичного спектру знаходяться крайні праві (ультранаціоналістичні) та крайні ліві (ортодоксально комуністичні) партії. Проте, придивившись уважніше, можна побачити, що між ними є дуже багато спільного (особливо це помітно у методах діяльності та ставленні до політичних опонентів). Тому на схемі політичного спектра вони розташовані одне біля одного, в той час як діаметрально протилежні сектори представлені лівими і правими. (Схема 11.4). Саме вони у більшості демократичних країн світу ведуть між собою реальну боротьбу за владу на виборах. Слід зауважити, що навряд чи можна порівнювати демократизм лівих та правих сил, вбачаючи в одних з них загрозу демократії та інтересам народу. Проте ці сили по-різному визначають роль держави в житті суспільства, відповідно проводячи різні курси державної політики і орієнтуючись на різні соціальні верстви. (Таблиця 13.5.).

Базову точку розбіжностей між правими і лівими партіями слід шукати у ставленні до соціальних проблем. Ліві вважають, що соціальні проблеми є проблемами держави; вона повинна допомагати суспільству їх вирішувати, реалізуючи певні соціальні програми (обов’язкова освіта, державна медицина, субсидіювання менш заможних верств населення, розв’язання проблеми безробіття, пенсійне забезпечення тощо). Праві вбачають у такому активному втручанні держави у справи суспільства порушення природних прав людини, оскільки політика лівих призводить до вирівнювання соціально-економічних можливостей.

Відповідно, для збільшення ролі держави в суспільному житті ліві наполягають на розширенні державного сектора в економіці, в той час як праві надають перевагу потужному приватному сектору. Це не означає, що ліві є противниками самого існування приватного сектора в економіці, а праві – державного. Наприклад, ліві не заперечують необхідності існування малого і середнього підприємництва, а праві – необхідності контролю держави над енергетикою, „атомом”, виробництвом „важкої” зброї.

Ще одна відмінність між лівими та правими політичними партіями полягає у відстоюванні ними системі оподаткування. Реалізація лівими соціальних програм вимагає значних коштів, а, відтак, значного збільшення податку на прибуток, в той час як праві залишають особі більшу частину заробленого нею, даючи можливість кожному вирішувати свої соціальні проблеми власноруч (хоча в останні десятиліття праві почали опікуватися деякими соціальними проблемами, щоправда – не завжди і не всіма). Окрім цього ліві, на відміну від правих, намагаються зробити податкову систему більш диференційованою, виводячи залежність: зростання рівня прибутків – збільшення податкового відсотку.

Слід також звернути увагу на те, що праві значно більшу увагу приділяють відновленню та розвитку національних традицій (хоча часто це стосується лише традицій корінної нації).

Ще одним надзвичайно важливим критерієм класифікації політичних партій є їх внутрішня організаційна структура. За цим критерієм партії поділяються на масові, кадрові та універсальні (партії виборців). Масові партії характеризуються чіткою внутрішньою організацією та ієрархічною підпорядкованістю, що базується на фіксованості членства і існуванні чітких партійних списків. Для кадрових партій характерним є відсутність членства та партійних списків, такі партії існують лише на рівні керівної „кадрової” верхівки, складаються з партійного активу, що діє на професійних засадах (наприклад, Республіканська та Демократична партії США). Що ж стосується універсальних політичних партій, то їхньою першочерговою метою є боротьба за електорат, згуртуваня навколо себе максимальної кількості громадян з найрізноманітніших суспільних груп для отримання перемоги на виборах.

За критерієм територіальної репрезентативності партії поділяються на загальнонаціональні та регіональні, тобто такі, що діють на території лише одного регіону даної країни. Слід зазначити, що законодавство деяких країн забороняє реєстрацію регіональних партій (наприклад, України).

За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні, тобто такі, яким було відмовлено у реєстрації, або вони самі від неї відмовилися через невизнання існуючого державного ладу, та легальні. Останні в свою чергу поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою або поразкою на останніх виборах. У рамках даної класифікації виділяють також неподільно пануючі політичні партії, які є характерними для недемократичних політичних режимів.

Стиль керівництва партією, що визначається прийняттям найважливіших рішень одноосібно лідером чи партійними зборами або з’їздом, вказує на те, є партія авторитарною чи демократичною.

За ідеологічною орієнтацією партії переважно можна поділити на націоналістичні, консервативні, ліберальні, соціал-демократичні, комуністичні.

За критерієм методів діяльності розрізняють партії помірковані, радикальні та екстремістські.

Важливою є також класифікація політичних партій за підставою для організаційного оформлення на ідеологічні, прагматичні та харизматично-вождистські партії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Література до розділу	\|	Типологія партійних систем.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.