Становлення та розвиток багатопартійності в Україні.

Рух до політичного плюралізму та багатопартійності в Україні, в якій як у всьому СРСР існувала однопартійна система, розпочався у другій половині 80-х рр. ХХ ст., в роки перебудови. В цей час у прибалтійських республіках СРСР почали створюватися народні фронти, що об’єднували опозиційні до правлячої комуністичної партії сили. Спілка письменників України виступила з пропозицією створення аналогічної організації і в Україні. Пропозицію підтримала Українська Гельсінська Спілка, яка улітку 1988 р. оприлюднила свою „ Декларацію принципів” і почала діяти як політична організація. Так у вересні 1989 р. було створено Народний рух України за перебудову (невдовзі просто – Народний рух України) – об’єднання усіх опозиційних до КПРС сил України. Саме він виступив головним опонентом комуністів на перших альтернативних виборах 1990 р., склавши за їх результатами основу першої парламентської опозиції – Народної Ради на чолі з І.Юхновським, яка об’єднала понад четвертину опозиційних комуністичній владі депутатів. За безпосередньої участі НРУ Верховна Рада України 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а у жовтні 1990 р. – рішення про вилучення з Конституції УРСР сумнозвісної 6-ї статті – про „керівну роль” комуністичної партії. Так було відкрито прямий шлях до створення багатопартійності. Причому Народний рух України став саме тим „дахом”, під яким виросли і сформувалися основні національно-демократичні сили (у 1990 р. було заборонено членство у НРУ комуністів).

Першою з НРУ вийшла Українська Гельсінська Спілка, яка після проведення у квітні 1990 р. установчих зборів дістала назву Української республіканської партії. Вона стала першою зареєстрованою українською партією. Протягом 1990 р. було створено Селянсько-демократичну партію, Партію „зелених”, Соціал-демократичну, Народну, Народно-демократичну партії тощо. На основі реформаторського крила – так званої „Демплатформи” утворилася Партія демократичного відродження України. Протягом кількох років спектр національно-демократичних партій суттєво розширився за рахунок утворення нових партій, а часом – і розколу вже існуючих. Так у 1992 р. з УРП вийшло її радикальне праве крило на чолі з С.Хмарою, утворивши Українську консервативну республіканську партію. Не оминули розколи і Народний рух України. Частина його членів вважала, що він має залишатися саме „рухом” – конгломератом різноманітних національно-демократичних сил, в той час як лідер Руху В.Чорновіл та його прихильники наполягали на перетворенні НРУ на політичну партію, що стояла б на опозиційних до влади, і передусім – до Президента, позиціях. У 1993 р. було зареєстровано партію з назвою „Народний рух України” („старий” Рух став називатися „Всенародний рух України”). У 1998 р. НРУ знов розколовся на дві частини – Народний рух України та Український Народний Рух (з 2003 р. – Українська народна партія).

Одночасно із правою формувалася і ліва частина політичного спектра України. Після „путчу” 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову про заборону КПУ. На її місці у 1992 р. з’явилася очолювана О.Морозом Соціалістична партія України. Утворювалися й інші партії з різним рівнем „лівизни” – Громадянський Конгрес України, Партія праці, Селянська партія України тощо. У 1993 р. на умовах відмови від майна колишньої КПУ-КПРС та від організаційного об’єднання з комуністичною партією Росії було надано дозвіл на реєстрацію новій Комуністичній партії України, яку очолив П.Симоненко. Завдяки своєму „бренду” саме ця партія протягом останніх десяти років збирає левову частку лівого електорального „врожаю”. Внаслідок цього кількість лівих політичних партій, які більш-менш реально претендують або претендували на владу, є незначною. По-суті, окрім КПУ, вона обмежується лише вже згадуваною СПУ, яка за роки існування значно змінила свою позицію, перетворившись з партії крайньо лівої на помірковано ліву. Такий „дрейф” вправо став однією з причин розколу СПУ, з якої вийшло ліворадикальне крило на чолі з Н.Вітренко та В.Марченком, утворивши Прогресивну соціалістичну партію України (на виборах 2002 р., 2006 р. та 2007 р. ПСПУ не подолала відсотковий бар’єр і не пройшла до Верховної Ради за партійними списками).

Частина партійного спектру України, що представляє політичний центр, активно заповнюючись на початку 1990-х рр., з часом почала поступово розмиватися. Фактично на початку ХХІ ст. в Україні майже відсутні серйозні (впливові) ідеологічні центристські партії. Ті партії, що умовно займають цю нішу політичного спектру, не є носіями чіткої ідеології і можуть вважатися центристськими хіба за принципами „ні ліві, ні праві” або „мінус на плюс дає нуль”. Це так звані партії влади, для більшості з яких роль політичної ідеології відіграє бажання втриматися при владі ( а точніше – біля Президента) за будь-яку ціну. Серед них можна виділити Соціал-демократичну партію України (об’єднану), Партію регіонів, Трудову Україну, Демсоюз, Аграрну партію України, Народно-демократичну партію.

У виборах до Верховної Ради України 2002 р. брали участь 14 блоків та 20 політичних партій. З них за партійними списками до Верховної Ради пройшли лише шість: Виборчий блок політичних партій Блок Віктора Ющенка „Наша Україна”, КПУ, Виборчий блок політичних партій „За єдину Україну”, Виборчий блок політичних партій „Блок Юлії Тимошенко”, СПУ, СДПУ(о). Решта політичних партій та виборчих блоків не подолали 4-% бар’єр. Проте, незважаючи на те, що „партії влади” ( блок „За єдину Україну” та СДПУ(о)) разом набрали менше 19 % голосів виборців, саме вони сформували парламентську більшість і розподілили між собою найвідповідальніші парламентські посади. Це стало можливим в першу чергу завдяки депутатам-мажоритарникам, які перемогли в одномандатних округах, де за даними спостерігачів зафіксовано найбільше випадків корупції.

На парламентських виборах 2006 р., які проходили вже за суто пропорційною виборчою системою, незважаючи на законодавче зниження відсоткового бар’єру з 4 % до 3 % до парламенту змогли потрапити лише п’ять політичних партій та блоків – Партія Регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Народний союз «Наша Україна», Соціалістична партія України та Комуністична партія України.

Позачергові парламентські вибори 2007 р. не внесли суттєвих коректив у склад парламенту, куди знову потрапили п’ять політичних сил: Партія Регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Блок «Наша Україна»-»Народна Самооборона», Комуністична партія України та Блок Литвина.

Це свідчить про те, що партійна система України починає виразно структуруватись, кількість серйозних „гравців”-партій на політичній арені зменшується, що не може не позначатися на структуризації Верховної Ради. Тому можна стверджувати, що політична структура українського парламенту стає більш стрункою та стійкою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Типологія партійних систем.	\|	Схема 13.1.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.