Релігія - духовно-онтологічна основа буття антропологічної цілісності

Релігія - ірраціональне людське начало. Релігія - феномен, нерозривно пов'язаний з людським буттям. У духовному житті важко віднайти інший фактор, який би протягом усього етапу планетарного людського існування відігравав вагомішу роль, аніж релігія. її вплив всеохоплюючий - від відомих соціальних рухів до найпотаємніших глибин внутрішнього світу конкретної людини, в яких вона віднайшла собі найміцніше опертя. А тому практично немає людини, котра б протягом свого життя не мала потреби в релігії.⁷

Як первинний прояв самосвідомості людини, первинний узагальнюючий досвід людства, релігія ототожнюється із власне людською сутністю. Не даремно в сучасній західній філософії утвердилась думка, що справжня людина починається з "богошукача", що "релігійно існувати" означає "людяно існувати"

Феномен релігії. - К., 1996; Черній А. Онтологія духовності. - К., 1996.

Тема 5. Метафізика релігії

(М.Шелєр, С.К'єркегор). Людина визначається тут як істота, котра має свідомий внутрішній зв'язок із Богом і характеризується боголюдською природою.

Бачення релігії у нерозривній єдності з людським буттям, визнання внутрішньої детермінації людиною потреб у релігійному задоволенні виникло не сьогодні, не є набутком лише сучасних філософських шукань. Ще в перші століття нашої ери було досить поширеним гнозисне переконання про внутрішнє поширення божества в людині. Спостерігаючи за власною природою, людина в такий спосіб, зазначав ще Філон Александрійський, пізнає присутність Бога.

Ідея єдності людини з божественною субстанцією присутня в будь-якому відносно розвиненому язичницькому вченні. Так, Емпедокл у своїх "Очищеннях" вважав душі людей частинами парадагматичного світу любові, розірваного Ворожнечею. Про божественну частину в людині говорив і Платон ("Алківіад 1").

Іманентна людині основа з часом набуває абсолютних рис. Гностичні вчення вже не задовольняються традиційним поділом на душу й тіло, виокремлюючи третє - "внутрішнього Бога". Саме цей духовний центр набуває рис "іскри", світлової частинки, яка то ледь тліє в людині, то розгоряється, перевтілюючи все її єство у світло.

Образ "іскри", що тліє в людині, був близьким першим християнським богословам (Климент, Оріген), неоплатонікам. Основоположник хритиянської антропології Августин Аврелій дотримувався подібної точки зору, висловлюючи думку, що люди не шукали б Бога, якби в тому чи іншому розумінні його вже не мали.

Ідея природної суті релігійного походження є досить поширеною і на наступних етапах розвитку філософської думки, насамперед у філософській антропології Б.Паскаля, М.Шелєра, Х.Плеснера, котрі у незначних варіаціях визнавали наявність ірраціонального начала духовного центру в людині, що здатне безпомилково інтуїтивно осягнути сутності та речі наднатурального порядку, доступні не стільки розуму, як вірі. Завдяки такому центру людина здатна до трансцендентації. Вона підіймається над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби по той бік просторово-часового світу, робить предметом пізнання все, зокрема й саму себе.

Отологічне опертя цілісності.Будучи не статичним буттям, не фактом, а лише можливим напрямом процесу, людина, поставивши себе поза природою, конче потребувала засобів утвердження у світі. З непоборним бажанням порятунку буття (як індивідуального, так і родового) на основі та за допомогою величезного надлишку уяви, що онтологічно їй притаманна, вона населяла сферу буття різними образами, щоби рятуватися під їхньою владою, мати "за собою" певний захист і допомогу, тобто опертя перед страхом чистого "ніщо".

Засобом подолання такого страху, формою порятунку спочатку був ритуальний танок, під час якого досягався найвищий рівень сакральності і

О-збі

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

набувалось почуття якнайінтенсивнішого переживання сутнього, життєвої повноти власної укоріненості в даному універсумі. Потім з'являється міф або, за Г.Гегелем, "природна релігія" із панівним принципом "усі є все" чи "всі в усьому", коли пошук опертя спрямований у "макрокосмос", у сприйняття навколишньої дійсності. Міфологічна картина світу репрезентує людину тим самим гвинтиком у механізмі космічного світогляду, місце якого і визначається цим механізмом. Достатність у реальності обумовлена її необхідністю для цієї реальності, що випливало з принципу "без мене Космос не повний, але і "Я" без Космосу ніщо". З плином часу цей принцип втрачав свою сутністну вагу і значимість.

Завдяки парадоксальній ексцентричності свого стану (у світі і проти світу, в собі і проти себе) людина потребує опертя, що вивільнило б із такого стану. Якщо вона так чи інакше потребує його вирішення, то за людиною, за словами Х.Плеснера, залишається тільки стрибок у віру. Віра у надчуттєву реальність змінює статус міфу. Наповнюючись релігійним змістом, він перестає бути універсальним засобом освоєння світу. Адже релігія стає засобом поєднання, зв'язком того, що у звичному порядку не поєднується чи безнадійно розділене.

Природа перестає бути основою повноти буття людини. Залишившись наодинці з собою, людина шукає основи свого буття не у зовнішньому світі, а у власному, внутрішньому. Людина досліджує кінцеві глибини буття, той ґрунт абсолютної реальності, де було б непорушно вкорінене наше безпосереднє самобуття, де наша внутрішня істота в усьому розмаїтті, з усіма її потребами й домаганнями мала б міцний притулок, справжню батьківщину для власної душі. 1 вона знаходить її у самій собі, у світі власного внутрішнього життя, у безпосередньому самобутті, самовизначивши його, заручившись, на слушну думку СЛосєва, підтримкою релігії, як здійсненністю світобачення, реальним утвердженням почуттів. Ця здійсненність не абстрактна, а відчутно фізіологічна, тілесна, що й надає їй особливої ваги. Якщо відсутні спілкування з Абсолютом у тілі, то немає взагалі ніякого суттєвого спілкування з ним. Релігії немає без тіла, бо тіло є відомим станом душі, а душа є відомим станом духу. Доля духу є долею душі, а доля душі є долею тіла.⁸

Таким чином, в релігії людина самостверджується як біосоціодуховний суб'єкт, "діяльна цілісність". Зазнаючи під час молитви сходження благодаті, людині важко визначитись, яка вона - тілесна чи духовна. Благоденствія зазнає "цілісність", що є активною у живому спілкуванні з Абсолютом. Якби шлях людини до Бога приходив тільки через абстрактне мислення, то віра була б надбанням невеликої групи людей. Насправді, буття Бога нерозривно пов'язане з відчуттям його реальної присутності у нашому житті, що дається нам в акті безпосереднього "бачення", наповненого такою ж внутрішньою достовірністю,

Фромм Э. Душа человека. - М. 1992.

Тема 5. Метафізика релігії

що має бажання власного "Я". Лише завдяки інтелектуальному осмисленню буття за своєю суттю набуває форми вираження в поняттях і символах.

Не даремно ще Плотін говорив, коли бачимо Бога, то не розумом, а чимось вищим, аніж розум. Поза таким живим спогляданням і живою вірою будь-яке уявлення Бога залишається мертвою схемою.

У релігії людина як цілісність переймається специфічним почуттям, яке не може звести до жодної зі сфер людського духу: ні до моралі, ні до естетики, ні до якихось почуттів. Це - своєрідне, неповторно індивідуальне почуття благоговіння, що засвідчує людину в реальності божественного світу не тим, що доводить його існування чи різними доказами переконує в необхідності останнього, а тим, що приводить в живий безпосередній зв'язок з релігійною дійсністю та засвідчує її.

Шлях віри - це шлях внутрішнього саморозкриття відносно Бога, що відбувається через прозріння. То ж піднятися до Бога - значить увійти в самого себе, в глибинну таємницю і перевершити самих себе, бо Першосутнє осягає себе в людині, в тому акті, де людина бачить себе вкоріненою в ньому.

Буття-з-Богом - глибинна праця душі. Місце обожнення, якого шукає через себе сутнє буття й заради становлення якого воно примирилось зі світом як "історією", і є сама людина, її самотність і серце, а не зовнішні сили природи.

Людині притаманна потреба пов'язувати своє життя з чимось недосяжним, вищим, священним, що надавало б життю, яке вона мусить прожити сама, не повторюючи видових зразків, певного сенсу, що б слугувало їй своєрідним опертям у розв'язанні проблем свого життя.⁹ Річ у тому, що людський дух є неродовим, а особистим. Він не обтяжений якимись нездоланними пристрастями, а є вільним. Його дії не детерміновані ідеєю роду, вони є вчинками, які він ставить собі, як особисту провину чи особисту заслугу. Людський дух - це власна ідея. Тому він здатний до індивідуального розвитку, до вільного вибору й до вільної постановки мети життя і діяльності, забезпечивши людині майбутнє.

Втративши зв'язок із природою, ставши одвічним подорожнім, вона змушена власними зусиллями пізнавати непізнанне, пояснювати саму себе і сенс власного існування, відтворювати у свідомості всеосяжну картину світу, що давала б їй змогу відповідати на питання, де вона є і що мусить робити. Більше того, вона змушена реагувати на дихотомію власного існування, спираючись при цьому не тільки на мислення, а й на процеси життя, життя людини як цілісності.

Таким чином, можна констатувати, що потреба в онтологічному гаранті глибоко вкорінена як в умовах людського існування, так у внутрішній природі людини. Недаремно Е.Гусерль у "Логічних дослідженнях" розглядає віру в наявність "безумної Істини" як конститутивне начало Homo Sapiens. Людина, на

Франк СП. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Сочинение. - М., 1990.-С. 181-603.

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

його думку, не може зберігати спосіб існування мислячої істоти, якщо вона не передбачає, що існує істина, тому на планеті відсутня культура, яка б була повністю позбавлена релігії у її широкому розумінні.

Завдяки релігії, до людини приходить відчуття реальності першооснови чи першоджерела буття, реальності, що стоїть над будь-яким буттям. Ця першооснова є найглибшою одвічною першотаїною реальності як такої, таїною, що при всій недосяжності та незрозумілості, з повною очевидністю відкривається духу, що усвідомлює свої власні глибини чи точніше - відкривається йому як сама очевидність, як сама абсолютна правда.

Перед цією глибинною всеохоплюючою надбуттєвою реальністю, що відкривається нам як першооснова, всі слова та імена є справді, як говорив Фауст, "звук і дим". Яке б слово чи ім'я ми не вживали, воно все одно не буде адекватним таємничій, незбагненній глибинності та всеохоплюючій повноті того, що мається на увазі, бо буде повністю видозмінювати чи звужуватиме його єство, підмінюватиме його невимовну сутність як надбуттєвого першоджерела реальності неадекватним йому аспектом чогось предметно сутнього, що має' власний зміст. Щоб осягнути таку реальність у тій формі, що і в її найглибшому, прихованому від нас єстві, в якому виникає й на якому базується все інше, ми намагаємося віднайти якісь фіксовані в поняттях елементи, які, маючи для нас значення чогось "зрозумілого", "знайомого", робили б для нас зрозумілою й осяжною і решту реальності.

Найчастіше цю першореальність називають "Богом", "Святинею", "Божеством", що не є ані частиною, ані елементом предметного буття. Бог не з'являється нам на зразок останнього, ми досягаємо глибин цієї абсолютної першооснови буттєво, завдяки безпосередньому душевному самобутно, як абсолютно очевидному в своїй абсолютній заповітності. Людина "не зустрічає", "не бачить" Бога у зовнішньому світі, а відчуває його, відкриває для себе в собі таємничим актом "прозріння".

Відтак сама людина є "місцем Бога". її завдання - власними внутрішніми зусиллями, творчою працею пробудити у глибинах власної душі божественне, самоактуалізувати його. У цьому втаємниченому процесі духовного творення зусилля розуму, почуттів і волі солідаризуються, сповнюючи його відчуттям особливої реальності, що переживається у живому досвіді віри. Тому буття-з-Богом завжди є глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям душі. Цей акт внутрішнього спілкування з Богом збагачує особистністний ціннісний світ людини необхідними екзистенційними істинами, що формують її духовність, упорядковуючи, застерігаючи особу від збочення до бездуховної емпірії буденного життя. То ж Бог необхідний людині як вічна-твердиня, вічне життя, абсолютне благо і всеохоплююче світло розуму, щоб ми, незважаючи на все наше безсилля, сліпоту та згубність пристрастей, на випадковість і швидкоплинність життя, були не тільки "творіннями" Бога, не тільки його

Тема 5. Метафізика релігії

"рабами", що виконують його волю підневільного й лише для Нього, а й вільними учасниками і співучасниками самого Божого життя, щоби, слугуючи Йому, не гасити й не марнувати в цьому служінні своє власне життя, а, навпаки, утверджувати, збагачувати та освітлювати його. Саме релігія дає людині безпрецендентну можливість, яку вона не в змозі знайти деінде ще: можливість закріпитися, утвердитись у трансцедентному, в абсолютному.¹⁰

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Структура релігії і закономірності її змін	\|	Витоки релігії: багатоманіття їх концептуального визначення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.086 сек.