Культова діяльність в її праксеологічному вимірі

Зовнішній аспект релігійної діяльності розкривається в такій її формі як культова (обрядова). Загалом в релігієзнавчій літературі культ визначається як сукупність символічних дій, зумовлених релігійними уявленнями. В контексті праксеології релігії культ доцільно розглядати як реалізовану "живу догматику" або ж як релігійне уявлення та догмати в діях. Перефразовуючи положення відомого голландського історика К.Тіле, зауважимо, що культ - це сповідання через слова і справи, це і є засіб розкриття релігії.

Питання з'ясування праксеологічного значення культу є вельми актуальним. Культові акти (ритуальні дійства, молитва, паломництво тощо) уособлюють собою процес втілення певних релігійних вірувань, установок, цінностей, догматів і т.п. Такого типу уособлення має чітко виражене сакральне забарвлення. Йдеться про те, що саме в культовій діяльності людина, керуючись в своїх діях певною символікою, покидає світ повсякденності, буденності і прилучається до світу святковості, невимовності, потойбічності. Доволі плідною тут видається теза відомого французького соціолога Е.Дюркгейма про релігію як солідарну систему вірувань та практик, спрямованих на речі священні, так би мовити "відділені, заборонені"...⁵ Сам ритуал Е.Дюркгейм розумів як форму діяльності індивіда. Включаючись в культову діяльність, людина немов би відмежовується, відокремлюється від умовностей феноменального світу. Початковими продуктами цього відокремлення є надання сакрального змісту певним місцям, святилищам, храмам, реліквіям тощо.

В такий спосіб актуалізується вимога ізоляції від поцейбічного світу. Ритуальні дії (церемонії, обітниці, прийняття в орден, сповідь, жертвоприношення тощо) зумовлюють в своїй сутності створення штучних просторово-часових ситуацій, втягнутими в які виявляються ті індивіди, що безпосередньо беруть в них участь. Як приклад, єгипетський жрець, здійснюючи ритуал, жертвоприношення, насамперед окреслював магічне коло. Тим самим він ізольовував себе від матеріального світу.

⁵ Durkheim E. Les formes mentaires la vie reliigieuse. Le system totemique en Australie. -Paris, 1925.-P. 65.

Тема 8. Праксеологія релігії

Культова діяльність найбільш предметно виявляється в молитовній (літургійній) практиці. Загалом літургійні дійства (молитви індивідуальні та соборні, піснеспіви, сповіді тощо) є найбільш глибокими за змістом способами втілення сакрального, способами, в яких актуалізовані ритуальні акти знаходять адекватне праксеологічне виправдання. Змістовну наповненість будь-якого літургійного дійства можна розкрити в такий спосіб: у своєму зверненні до Бога (звичайно ж, якщо молитва постає в іпостасі спілкування індивіда з ним) людина намагається сконцентруватися в прагненні якнайбільш віддалитися, відокремитися від світу буденності "священною завісою". В цьому відношенні певний сенс має чітке формулювання відомого італійського філософа Р.Гвардіні, висловлене ним в книзі "Про дух літургії^-" (1922 p.). Йдеться про те, що літургія позбавлена мети, однак сповнена глибокого смислу. В тому ж випадку, коли молитва набуває риси випрошувального характеру, тобто, словами американського психолога Д.Леуби, стає "угодою з Богом", тоді дії людини зорієнтовані на те, щоб світ потойбічності наблизити до світу феноменальності.

З метою конкретизації форм виявлення літургійних дійств розглянемо особливості молитовних практик християнських конфесій. Так, в католицькій молитві домінує медитація на почуттях та образах. У католиків є навіть спеціальні посібники, подібні славнозвісній книзі Фоми Кемпійського "Імітація Христу", в яких подається методика вдосконаленої концентрації почуттів. Вельми показовою є молитовна практика ченців-францисканців, які годинами можуть лежати горілиць, доводячи себе до нестями, уявляючи, точніше прагнучи викликати в собі страждання Христа. Варто згадати й молитовну практику єзуїтів. її основою є спеціальне керівництво під назвою "Духовні вправи", до речі, складене ініціатором створення ордену Ігнатієм Лойолою. Суть єзуїтської молитовної практики полягає в цілеспрямованому викликанні особливого змісту почуттів і думок, серед яких зокрема уявлення душ, що знаходяться в полоні палаючих тіл, волання грішників, запах пекельного вогнища тощо.

В православній аскетиці використовується інший підхід до молитви, а відповідно й її актуалізації в діях. За сутністю своєю православна молитовна практика є зосередженням на повторенні вербальних формул на зразок Ісусової молитви. Під час здійснення молитви зайвим видається напруження почуттів, оскільки напруження, концентрація ведуть до духовних зваб. Надзвичайною витонченістю відзначалась молитовна практика візантійських ісихастів, які використовували спеціальні пози і прийоми зосередження та відречення від почуттів під час виконання самого дійства.

Протестантська молитовна практика, на відміну від католицької та православної, відзначається певною спрощеністю, заземленістю, практицизмом. З погляду протестанта, молитись означає прохати у Бога, сподіваючись отримати очікуване і бажане від нього. Відтак здійснювати молитву варто лише тоді, якщо від такого дійства очікується користь. Звісно, що в лоні протестантизму відсутні

266_

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

розгорнуті методики проведення молитовних дійств. Як приклад одного з найбільш формалізованих видів культової діяльності, розглянемо дійства флагеллантів. Йдеться про поширений в середньовічній Європі (розквіт припадає на XIII ст.) рух, прихильники якого себе бичували, шмагали. Буквальний переклад слова їх назви flagellare - хлистати, сікти, шмагати, бити. На відміну від літургійних дійств, спрямованих на забезпечення запитів душі в її діалозі з Богом, ритуальні акти флагеллантів стосувались грішного тіла. Своєрідним маніфестом флагеллантства слугував трактат італійського схоласта Петра Даміані під назвою "Похвала батогам". В цій своєрідній апології бичуючих розкривається зміст флагеллантства. На думку Даміані, бичування і самобичування - це: а) імітація страждань Христа; б) діяння, зорієнтоване на здобуття мученичеського вінця; в) спосіб умертвління й покарання грішної плоті; г) спосіб спокутування гріхів. Відтак флагеллантський рух постає немов ерзац-літургія, можливий замінник молитовних дійств. Це, образно кажучи, однобічне, сформалізоване розуміння й відповідна реалізація своєрідних молитов - "тілесних молитов".

Підводячи підсумок розгляду культової діяльності, її змісту та найбільш виразних форм (зокрема таких, як молитовна практика і флагеллантство), варто торкнутись також крайнощів в її культивуванні. Йдеться про так званий ритуалізм. Суть його полягає в імпульсивних, позбавлених смислу дійствах, що зумовлені релігійними уявленнями й здійснювані за строгими, чіткими правилами на основі кращих зразків традиції. Ритуалізм символізує собою сукупність "актів в собі", культових дій людини, яка або не розуміє їх смислу, або, що рівнозначно, діє в парадигмі авторитету. Як приклад ритуалізму в діях, є функціонування в багатьох релігіях деяких молитов, смисл яких давно вже став незрозумілим і здебільшого сприймається як якась таємниця. Іншим прикладом може бути складна культова регламентація в брахманізмі з її виразним елітарним характером. В концептуальному відношенні своєрідний ритуалізм виявляється в теорії пояснення ритуалів, яку запропонував сучасний американський дослідник Ф.Шталь. На його думку, "ритуал є реліктовим видом колишньої активності людини, смисл якого давно вже втрачений".⁶

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості інтелектуальної діяльності в релігії	\|	Релігійне виправдання підприємницької діяльності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.