• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Релігійний чинник в контексті політичного життя України

В Україні початку 1990-х років своєрідний інституційний вакуум -недовершеність вибудови сильної й ефективної виконавчої вертикалі, неефективність законодавчої і судової влад, розпорошеність й конфліктність профспілкового руху, анемічність і непопулярність політичних партій, розчарованість особами, що різного часу обіймали позиції лідерів громадської думки, брак інтегральних структур і особистостей - висунув релігійні інституції в авангард соціально-політичного процесу. Суспільство потужно ініціює необхідність присутності церкви не лише (а в дечому - і не стільки) в історично притаманних їй відтінках, а й у тих сферах суспільного життя, де щодо її діяльності серед богословів ніколи не було цілком однозначної думки, але де

¹ Шептицький Андрей, митрополит. Як будувати Рідну Хату? // Українське відрод­ження і національна церква. - К., 1990. - С.80.

840 Розділ V. Релігія і сучасність

Церква протягом століть вимушена була бути присутньою, іноді - навіть надто активно. Відтак Церква не лише повертається в суспільство, а й бере участь у формуванні й функціонуванні політичної системи, взагалі починає входити в соціальні структури.

Якщо, наприклад, у виборах до Верховної Ради УРСР 1990 р. релігійні організації брали участь на рівні окремих священнослужителів і спорадичної підтримки тих чи інших світських кандидатів, то на парламентських виборах 1994 р. Церкви виступали вже як самодостатній інституційний чинник. Хоча закон України "Про свободу совісті та релігійні організації"" прямо зазначає, що останні не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів,¹ виборча кампанія відбулася при надзвичайній активності церкви.

Рішення священноначалія УПЦ навіть дозволити балотуватися в депутати своїм архієреям і клірикам було вмотивоване станом міжконфесійних взаємин в країні, який спонукає релігійні організації до обсадження своїми людьми "ко­мандних" позицій в суспільній структурі.

Українська православна церква Київського патріархату всебічно обґрунтувала виборчі переваги у спеціальному зверненні, яким закликала вірних віддати свої голоси "за справжніх патріотів". Цей заклик знайшов реалізацію в агітації за конкретних осіб - членів Верховної Ради дванадцятого скликання і членів Вищої церковної ради УПЦ КП О.Шевченка, В.Червонія та М.Поровського.

Хоча ієрархія УГКЦ беззастережно заборонила своїм священ­нослужителям давати згоду на висування своїх кандидатур до Верховної Ради, вона в рамках закону у "Посланні ієрархії Української Греко-католицької Церкви з нагоди дострокових виборів до Верховної Ради України 1994 року" оприлюднила своє бачення проблеми. Щонайперше, це заклик обов'язково взяти участь у виборах, "щоб не бракувало ні одного з наших голосів при виборі кандидатів". По-друге, застереження проти тих, "що намовляють нас голосувати за систему минулого, за повернення до тоталітаризму". По-третє, це застереження проти кандидатів крайніх радикал-націоналістичних поглядів і дій. По-четверте, це ті визначальні позиції, на які мають орієнтуватися вірні при обранні майбутніх депутатів: скерованість на якнайшвидше ухвалення нової конституції; прийняття комплексу законів, "в яких не може бути найменшого сумніву щодо суверенітету, незалежності та демократичного устрою України"; приватна власність; рішуче "ні" всякій нерозумній централізації, притаманній старій соціалістичній системі. По-п'яте, якщо в окрузі немає гідного кандидата,

' Див.: Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації"" // Про свободу совісті, релігії і переконань. - К., 1996. - С.5.

Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні 841

то це зумовлює неучасть у виборах.

Якщо до ієрархії історичних церков політичні блоки й окремі кандидати апелювали надзвичайно інтенсивно, то звернення до протестантських спільнот у пошуках електоральної бази відбувалося у значно менших масштабах. Обставини цього видаються цілком прозорими: члени протестантських церков розселені дисперсно і в жодному з виборчих округів не становлять більшості населення; загалом же їхня кількість порівняно невелика. Хоча якщо б вибори відбувалися за партійно-пропорційною системою, то протестанти з їхньою згуртованістю і церковною дисципліною цілком були б здатні допомогти одній з партій подолати парламентську планку. Передвиборчі скерування протестантів полягали у вияві довіри людям здорового глузду, чутливих до обстоювання прав людини взагалі і свободи совісті та рівності конфесій перед законом зокрема, таких, які не схильні до реставрації попереднього режиму і водночас до необмірковано-імпульсивних новацій.

Таким чином, парламентські вибори 1994 р. засвідчили ту поважну роль, яку здатна відігравати Церква у політичному житті країни і водночас ще більше загострили міжконфесійні взаємини і посилили політизацію церковного життя.

Після перемоги на президентських виборах 1994 р. Л.Кучми УПІД КП вже не могла більше розраховувати на беззастережну підтримку політичного керівництва країни. Не випадково відразу ж після виборів група народних депутатів України ініціювала листа на захист Київського патріархату, намагаючись блокувати можливі недружні акції щодо нього з боку керівництва новообраної Верховної Ради України.

Але попри підтримку Л.Кучми на виборах Українською Православною Церквою, нова адміністрація уникала її демонстративної фаворитизації. Зберігаючи теплі взаємини з УПЦ (попри невиконання у повному обсязі передвиборних обіцянок), нова адміністрація воліла не надто їх афішувати, водночас демонструючи холодну стриманість щодо УПЦ КП. Міжправославні взаємини залишалися дуже поганими, хоча в державно-церковних відносинах після ліквідації сильного подразника, яким був для релігійних організацій країни "особливий статус" УПЦ КП в політиці адміністрації Л.Кравчука, настало незначне потепління.

Ситуація гранично загострилася після смерті 14 липня 1995 р патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Якщо абстрагуватися від інтересів окремих політиків і формувань, міжособистісних взаємин, спробувати навіть знехтувати ганебною поведінкою силових структур на Софіївському майдані та правовим боком проблеми, то 18 липня можна з деяким огрублениям, звичайно, розглядати як сутичку двох дискурсів у розвитку української перспективи. Для першого - Патріарх Української церкви, незалежної від Москви - постать (коректніше - символ) загальнонаціонального масштабу, поховання "символу" має набрати особливого виміру, у т.ч. це

Розділ V. Релігія і сучасність

стосується й місця поховання. Для другого - Патріарх є керівником однієї з релігійних організацій, яка знаходиться у конфлікті з найбільшою конфесійною спільнотою в країні. Події навколо цієї постаті не повинні вплинути на стабільність у суспільстві і викликати додаткову міжконфесійну напругу чи навіть невдоволеність інших Церков.

Події 18 липня і подальший їх розвиток в православному середовищі засвідчили, що шанси на об'єднання Українського православ'я "зсередини" виглядають досить проблематичними. Очевидно це, а також певні політичні розрахунки, примусили групу депутатів українського парламенту створити депутатське об'єднання "За єдину Помісну Церкву".

Церковна політика Президента Л.Кучми впродовж 1994-1999 pp. є досить прикметною і такою, що дає політологам, соціологам і релігієзнавцям додаткові можливості для осмислення вектору посткомуністичних релігійно-суспільних змін. Вона була чим далі, тим більш "проукраїнською", ніж гасла й ідеологічні акценти виборчої кампанії, розраховані значною мірою на завоювання прихильності Сходу й Півдня країни. Часто повторюване Президентом прислів'я про "місце сидіння, яке визначає кут зору", цілком придатне і для розуміння його церковної політики. Дуже тісні відносини з УПЦ Московського патріархату зумовлені співпрацею під час виборчої кампанії і намірами мати ідейну противагу лівим в "червоних" регіонах країни, поступаються необхідністю дотримуватися балансу між центрами релігійної сили.

На другому етапі розвитку церковної політики Л.Кучми, який був дуже сильно загальмований подіями 18 липня 1995 p., очевидним стає об'єктивна союзність Київського патріархату українському проектові, а отже - й президентові, що очолює його. Водночас з неминучістю виникає дискомфорт від самого факту залежності найбільшої релігійної інституції країни від громадянсько-політичної ситуації в Москві.

Вплив митрополита Володимира виявляється набагато відчутнішим в українсько-ватиканських відносинах, але тут супротив курсові на зміцнення конструктивних відносин з Апостольською Столицею і зокрема візитові папи Івана Павла II в Україну збігається з налаштуванням щодо цього інших православних юрисдикцій. Думається, що саме багатополюсність релігійної карти України, наявність на ній реального еквівіліутріма сил уможливила більш-менш реалістичну церковну політику Президента Л.Кучми. Стверджувати, що його оточення мало в 1994 р. скільки-небудь серйозну і відпрацьовану програму гармонізації державно-церковних відносин, немає підстав. У публічних виступах самого Президента з проблем релігії й Церкви відчувається радше конкуренція спічрайтерів і підрозділів адміністрації, ніж послідовна особиста позиція. Саме тому в деяких з них йдеться про неприпустимість будь-якого втручання у внутрішньо-церковні справи і всіляко підкреслюється нейтральність держави в церковному відтинку, а в інших - про нагальну необхідність єдиної

Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні 843

Помісної Православної Церкви в Україні як "нашої заповітної мрії".¹

Розглядаючи взаємодію між релігією й політикою в незалежній Україні, легко помітити, що в перші роки незалежності релігійне питання перебуває в центрі уваги переважно націонал-демократичних і націонал-радикальних партій. Усвідомлюючи релігію (точніше - національну церкву або, як виняток, Церкви) важливим чинником зміцнення української держави і ширше - здійснення українського проекту, ця частина політичного спектру практично не зустрічає тут на певному етапі супротиву з боку політичних конкурентів. Приналежність релігійного питання національно орієнтованому табору виявляється, по суті справи, частиною феномену, який умовно можна назвати "великим українським компромісом". Зміст цього компромісу - в збереженні позицій старої еліти УРСР, забезпеченні її вирішальної присутності в справі розподілу власності в обмін на лояльність до усамостійненої Української держави і участь в тому, що зветься "розбудовою держави". В рамках цього компромісу гуманітарна сфера стає прерогативою національно орієнтованої еліти. Вона ж перебирає на себе право визначати вектор релігійної політики.

Мірою употужнення лівого дискурсу української політичної сцени, розвитку релігійної інфраструктури, усвідомлення (і, водночас відзначимо, перебільшення) значимості релігійного фактору в суспільно-політичному житті країни, диференціації позицій ідентичності в історичних Церквах ліві окреслюють свої наміри щодо релігії і релігійних інституцій. Знаковою тут стають статті першого секретаря ЦК Компартії України в парламентській газеті," в яких обґрунтовується спільність християнського і марксистського соціальних ідеалів, залучаються концептуальні підходи ідеологів "християнського соціалізму" Росії початку XX ст. та їхня критика капіталізму. П.Симоненко пропонує доволі чіткі шляхи співпраці Церкви з суспільством і сфери, де вона може стати партнером лівих сил.

Однак, як засвідчив подальший розвиток подій, ані комуністи, ані той спектр церковного середовища, в якому вони могли знайти підтримку, в такого роду відносинах зацікавлені не були. Комуністи шукали собі союзника в боротьбі проти недопущення України до Європи. Вихідні підстави: регіональні цивілізації, ґрунтовані на релігійних цінностях; підґрунтям духовності східнослов'янських народів є "канонічне православ'я" (так у тексті); протиборство Заходу й Сходу на зламі 80-90-х років повернулося до своєї задавненої форми - протистояння православ'я й католицизму; католицький Захід тотально ворожий православному геокультурному просторові; ціна

¹ Кучма Л.. Нас об'єднує любов до України // Урядовий кур'єр. - 1997. - 23 серпня. " Див.: Симоненко П. Комуністи і віруючі: діалог і партнерство заради утвердження соціальної справедливості // Голос України. - 1995. - 27 квітня; Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України // Голос України. 1999. - 26 травня.

844 Розділ V. Релігія і сучасність

входження до Європи - відмова від православ'я, національної самобутності і рідної мови; "католицька загроза... - пряма загроза самому існуванню наших народів"; уніатство - ще одне джерело загрози; сили, які прагнуть порушити єдність Православної церкви України й Росії також є вогнищем деструкції. Для боротьби з цими загрозами комуністи готові співпрацювати з Церквою. Союзником комуністів може бути лише Православна церква в єдності з Московським патріархатом.

По суті справи, концепція комуністів України є трансформованою, сильно вульгаризованою і приладнаною для обслуговування ідейних амбіцій Росії версією теорії С.Хаптінгтона про зіткнення цивілізацій, яку сам Г.Симоненко гостро критикує. Йдеться про необхідність формування якогось пан-православного полюсу сили, який би протистояв Заходові і притягував до себе Україну. Зрозуміло, що полюс знаходитиметься в Москві. Очевидно також, що ані Грецію, ані Румунію, ані швидше за все Сербію (після Милошевича), зконсолідувати навколо цього полюсу не вдасться. Виступаючи за неучасть церковних організацій у політичній боротьбі, автор статті водночас відводить Православ'ю ("канонічному", як постійно підкреслюється) роль геополітичного реставраційного знаряддя.

Нова концепція співпраці комуністів з Церквою зрештою постає як запрошення Церкви (у даному випадку УПЦ в єдності з Московським патріархатом) до жорстокої і безкомпромісної боротьби на своєму боці, в центрі якої знаходитимуться не майно і культові споруди, а питання цивілізаційного та історичного вибору.

Аналізуючи наступну політичну активність релігійних організацій, слід особливо звернутися до парламентських виборів 1998 р. Практично жодна з партій чи блоків не відмовилася від гасел так чи інакше пов'язаних з релігією. Звертає на себе увагу велика популярність в партійних програмах двох гасел -об'єднання православних церков України в єдину церкву (НДП, Рух, РХП, КПУ) та боротьби з так званими "сектами і деструктивними культами" (КПУ, Рух, НДП, "Трудова Україна", "Громада"). Очевидно, що критична маса партій, які мають у своїх програмах останнє положення, здатна привести до серйозних змін в українському законодавстві про свободу совісті в бік його ужощення. Слід за­уважити, що подібні спроби можуть ускладнити міжконфесійні відносини в Україні, підірвати в світі імідж України як демократичної держави, а тому вимагають зваженого підходу законодавців.

Практично всі найвпливовіші релігійні організації так чи інакше визначили своє ставлення до парламентських виборів. Насамперед вони закликали вірних прийти до виборчих урн, оскільки "вибори ніяк не можна ігнорувати, адже на політичну арену повинні прийти люди, які запропонують нові й реальні шляхи подолання кризи..." (митрополит Володимир (Сабодан), бо "Церква ніколи не стояла осторонь від важливих для країни подій" (патріарх Філарет); "вибори

Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні 845

мають відбутися з Божою допомогою" (патріарх Димитрій); і, нарешті, вибирати треба тому, що "ми є громадяни, ми - співвідповідальні за долю цілого народу" (Звернення єпископів УГКЦ з нагоди передвиборчої кампанії).

Церковна ієрархія передовсім воліла визначити сили, за які голосувати не варто. Для УПЦ в єдності з Московським патріархатом це ті партії й особи, котрі якимсь чином провокували суперечки між людьми; для УПЦ Київського патріархату - комуністи, а також ті, хто "збирається повертати нас на Північ"; для УАПЦ - "горлохвати", некомпетентні особи, крадії і "безбожницькі організації з комуністичною ідеологією", ті, хто виступає проти незалежності Української держави, заперечує священне право власності, плекає сепаратизм і вимагає відновлення особливого союзу з Росією. Ієрархія УГКЦ вимагала ще і ще раз замислитися над програмами партій і кандидатів, беручи до уваги їхню розважливість і можливі наслідки.

Стосовно ж якостей партій та окремих кандидатів, за яких, на думку священноначалія, вірні можуть віддати свої голоси, то патріарх Димитрій називав серед них поміркованість, готовність покласти душу на вівтар заради добробуту Українського суспільства. Патріарх Філарет рекомендував своїй пастві голосувати передусім за центристські та праві партії, митрополит Володимир (Сабодан) -за тих, "хто дбатиме про наші інтереси".

УГКЦ була переконана в тому, що їхні обранці повинні обстоювати цілковиту свободу Церкви, усвідомлювати межі політичної влади, зокрема в питанні про досягнення єдності між християнами в Україні, бути непохитними у справі захисту прав людини і займати тверду позицію у справі реабілітації УГКЦ та відшкодування їй моральної кривди.

Запровадження змішаної виборчої системи призвело до різкого зростання зацікавлення політичних партій протестантськими спільнотами, а також до політичної активізації самих протестантів. Прізвища протестантських пасторів (не кажучи вже про рядових членів церкви) можна було зустріти в передвиборчих списках деяких політичних партій.

Але 1998 р. церковні організації здійснили набагато більш серйозну спробу забезпечити своє представництво в Радах. Очевидно, це є наслідком аналізу реальної політичної ситуації, а також намаганням реалізувати дуже високий потенціал довіри, яку декларують громадяни України щодо Церкви. Найбільш виразним виявився розкид між офіційною позицією й реальною політикою в діяльності Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Активність двох її єпископів і чималої кількості священиків, які висунули свої кандидатури на виборах, сильно дисонують з ухвалами архієрейських соборів 1994 та 1997 рр.

Дуже високу активність виявили протестанти, які намагалися на цих виборах стати нарешті "річчю для себе" й балотувались у багатьох областях країни, а також за партійними списками.

846 Розділ V. Релігія і сучасність

Водночас релігійні діячі виявили більше зацікавлення місцевими Радами, аніж Українським парламентом, бо ж саме на місцевому рівні вирішуватимуться дедалі більшою мірою питання власності та проблеми, які найчастіше вини­кають у релігійних організацій у відносинах із "зовнішнім світом": повернення культових споруд, оподаткування, гуманітарна допомога й багато іншого.

Релігійні організації підтримували найширший спектр політичних сил -від правих до лівих. Зрозуміло, що для тієї чи іншої інституції існували межі, перейти які було неможливо. Але на єпархіальному, а тим більше парафі­яльному рівнях складалися такі альянси, які неможливо було передбачити в жодному аналітичному кріслі. І особливо це стосується мажоритарних округів (відомі, наприклад, випадки підтримки парафіями УГКЦ та УПЦ КП соціалістів, УПЦ- членів Народного Руху, харизматами, яких спостерігачі міцно "записали" за "Громадою", - СДПУ(о) та інші комбінації, які погано прораховуються з точки зору формальної політичної логіки). Найменш логічні, звичайно, виявилися вірні УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Ця Церква, центр ідентичності якої, сказати б так, у настроях південних східних парафій, а левова частка громад - на правому березі Дніпра, просто приречена на таку алогічність. Навряд чи для віруючих УПЦ Волині, Поділля, Буковини й Закарпаття виявилися привабливими проросійські гасла Партії регіонального відродження (навіть за умови, що другим у списку цієї партії був єпископ Вишгородський УПЦ Павло (Лебедь). Зрештою ця партія не набрала й 1 % голосів. Найзначущими для ієрархів і духовенства УПЦ виявилися місцеві пріоритети й конкретні розрахунки: деякі священнослужителі прямо й відверто агітували за представників місцевих властей, бізнесу, які належать до різних партій або ж є і безпартійними. Таку підтримку було отримано за цілком конкретні речі -будівництво храму, великі пожертви на церкву та інші подібні послуги. У деяких селах, районах, містах, де чітко визначився "хазяїн", духовенство стало на його бік, оскільки залежність цієї верстви від нього (подекуди - від неї) принципово не відрізняється від залежності директора школи чи голови сільради.

Все це підтверджує вже давно сформульований висновок, що УПЦ не є і не може бути єдиноспрямованою політичною силою. Причому там, де політичні симпатії її священноначалія й могли б отримати співчуття, голос самої церкви майже не чутний. Тобто сподівання деяких аналітиків та організаторів виборчих технологій, що за певної підтримки властей УПЦ допоможе "відтягнути" від лівих скільки-небудь значну кількість голосів, не справдилися.

Головний висновок, що випливає з аналізу ролі релігійного чинника в березневих виборах 1998 p., - це відверта відсуненість цього чинника на периферію політичного процесу. Зрештою, жодна з політичних партій чи навіть окремі кандидати не ставили релігійні питання на перше місце. Навіть протестантські пастори, які балотувались до парламенту, спочатку підкреслю-

Тема ЗО. Релігія і Церква в незалежній Україні 847

вали соціально-економічні, політичні, а вже потім - духовні проблеми.

Ще одне. Практично ніде не простежувалась тенденція, щоб релігійний чинник вирішально спрацював на перевагу тієї чи іншої партії (навіть, як вже йшлося, при винесенні ієрархів на чільні позиції партійних списків). Особливо тут варто зупинитися на партіях, що визначають себе як "християнські". Ось їх результати: виборчий блок "Вперед, Україно!", до якого входили Українська християнсько-демократична партія та Християнський національний союз, -1,74% голосів; Християнсько-демократична партія України - 1,3%; Республіканська християнська партія 0,54 %. Отже, навіть об'єднавшись, християнські партії все одно не перетнули б 4-відсотковий бар'єр. Очевидно, що масова свідомість дотепер ще не прийняла ідею християнської демократії як такої.

Що ж до Партії мусульман України, то без кримських татар, які відмовили їй у підтримці ще п час установчого процесу, 0,2 % зібраних голосів, очевидно, є реальним показником її впливу.

Вибори 1998 р. в Україні, так само як і аналогічні події в інших країнах постсоціалістичного простору, засвідчили одну дуже важливу обставину: Церква у цьому просторі як інституція, що має серйозну структуру, відпрацьовані технології трансплантації доволі складних ідей у тканину буденної свідомості, високий рівень довіри з боку населення, є дуже привабливою для тих, хто орієнтується на досягнення владних позицій. Але вона у більшості випадків виявляється нездатною вплинути на політичну поведінку віруючих у бажаному для неї напрямі. Це є вислідом більш глобальних процесів. Релігія полишає публічну сферу, "приватизується", і Церква, навіть попри бажання ієрархії, вимушена йти за цим процесом. Власне, присутність Церкви у політиці і ширше - у суспільстві - це присутність не лідера і проводиря, а скоріше - опікуна, який не бажає (і не може, з огляду на власну місію) залишити своїх підопічних, тобто віруючих, у тих чи інших ситуаціях, насамперед важких і критичних.

Водночас треба зазначити, що соціально-політичний аспект в діяльності релігійних інституцій України в спеціальній літературі, а особливо в публіцистиці, серйозно перебільшується. Власне, говорити про "політизацію" Церков стосовно останнього десятиліття XX ст. можна тільки в двох сенсах. Перший - це запит, який адресує до певної Церкви політично визначена особистість. Кореляція між політичними перевагами молодих, наприклад, віруючих і їхньою конфесійною, точніше - церковно-юрисдикційною належністю, є цілком очевидною.¹ По-друге, це запит політичних кіл, які ангажують релігійні інституції до політичного процесу з метою власної

' Див.: Єленський В.Є., Перебенесюк В.П. Релігія. Церква. Молодь.- К., 1996.-С.85-101.

Розділ V. Релігія і сучасність

легітимації і реальної підтримки.

Що ж стосується, власне, церков України, то питання про їхнє місце в суспільно-політичному процесі лишається до кінця ще невирішеним. За дуже небагатьма винятками, релігійні інституції не оприлюднили скільки-небудь очевидної позиції з проблем, які глибоко торкаються морально-духовних підвалин суспільства і принципових засад його устрою. Навіть звернення єпископів УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі "Про завдання християнина в сучасному суспільстві" (Львів, 12 березня 1999 р.) стало швидше нарисом напрямів соціальної доктрини цієї церкви, ніж спробою її застосування в українському контексті. Жодна з церков України водночас не подала синтетичного богословського документу з аналізу посткомуністичної ситуації і не запропонувала вірним напрямки в життєво важливих ситуаціях вибору, перед якими їх поставила ситуація радикальних суспільно-політичних, економічних, громадських і культурних змін.

Таким чином, Церкви України, передовсім - православні, цілком визначено слідують політичним дискурсам певних течій українського політикуму, намагаючись взяти на себе модераторські функції і відіграти суспільно-політичну роль реально надпартійної сили. Це детерміновано частковим, а почасти й повним співпадінням релігійно-юрисдикційних та політичних ліній поділу, що в свою чергу є відображенням найширшого українського контексту.

Читайте також:

1. II. Злочини проти життя та здоров'я особи
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. V. Постанови Пленуму Верховного Суду України
4. VI. Накази Генерального прокурора України
5. А. 5-7 день життя.
6. А/. Верховна Рада України.
7. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
8. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
9. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
10. Аграрні закони України
11. Адаптації до паразитичного способу життя
12. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства

Переглядів: 576