• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Правові презумпції

Презумпція (лат. praesumptio — припущення) — при­пущення про наявність або відсутність певних фактів, за­сноване на зв'язку між передбачуваними фактами і реаль­ними фактами і підтверджене попереднім досвідом. В осно­ві презумпції лежить повторюваність, типовість життєвих ситуацій. Раз щось систематично відбувається, то, ймовірно, що за аналогічних умов воно повториться.

Правові презумпції — це офіційно визнані припущення про наявність або відсутність тих або інших юридичних фактів. Правова презумпція виступає як спосіб встановлен­ня юридичних фактів, при якому юридичний факт перед­бачається існуючим на підставі якого-небудь явища об'­єктивної дійсності.

Необхідно відрізняти презумпції від правових аксіом, оскільки, по-перше, аксіома — це дійсна думка, а презумп­ція — це положення, умовно прийняте за істину. По-друге, аксіоми в праві — очевидні прості істини, завдяки чому вони є зрозумілими для більшості людей, а презумпції — склад­ніші правові категорії, їхній зміст вимагає роз'яснення.

Розрізняють спростовні та неспростовні презумпції. Спростовні презумпції можуть бути спростовані, якщо буде встановлене існування іншого, у протилежність перед­бачуваному, юридичного факту. До таких презумпцій на­лежать: презумпція невинуватості підсудного (криміналь­ний процес); презумпція винуватості боржника (цивільне право); презумпція авторства (право інтелектуальної влас-

ності). До неспростовних презумпцій належить презумп­ція знання закону: передбачається, що кожен повинен знати закони своєї країни, а незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення.

За формою правового закріплення презумпції бувають? фактичними і законними. Фактичні презумпції в законі не виражені й тому формально не мають юридичного зна­чення. Проте вони «спрацьовують» при формуванні внут­рішнього переконання правозастосовувача. Наприклад, є очевидним, що людина — розумна істота, що батьки люб­лять своїх дітей, що боржник розуміє необхідність вико­нати зобов'язання. Законні презумпції — припущення, прямо або побічно закріплені в законодавстві. Такою є, наприклад, презумпція батьківства, закріплена в ст.122 Сімейного кодексу України. Вона свідчить, що батьками дитини, зачатої і народженої у шлюбі, є подружжя. Суть цієї презумпції полягає в тому, що один факт — факт су­місного проживання подружжя, дає підставу припускати наявність іншого факту, що чоловік матері — батько ди­тини.

За сферою дії розрізняються галузеві та загальноправо-ві презумпції.

Галузева презумпція діє тільки в межах однієї галузі або кількох суміжних галузей права. Такими є: презумпція, згідно з якою з одного й того самого правового питання не може бути двох судових рішень; презумпція про компетент­ність вищестоящого державного органу в питаннях, що належать до ведення нижчестоящого (підлеглого) держав­ного органу. Наприклад, вищий орган прокуратури при­ймає до провадження справу, підслідну нижчому органу. Загальноправові презумпції діють у всіх без винятку галузях права, перетворилися у свого роду загальноправо­ві принципи. У сучасних правових системах — це презумп­ція доброчесності громадян, презумпція знання закону, презумпція істинності нормативно-правового акта.

Презумпція доброчесності громадянина означає, що кожна людина, яка вступає у правові відносини з іншими суб'єктами права, вважається доброчесною (добросовісною). Доброчесною відповідно до правових вимог може вважати­ся особа, яка не здійснює дій, що завдають шкоди іншим людям, їхнім інтересам, суспільству та державі, та здійснює певні дії (або утримується від них), коли закон цього ви­магає. Презумпція доброчесності знаходить вираз також у

кримінальному процесі в презумпції невинуватості обви­нуваченого,

Презумпція знання закону є найдавнішою юридичною презумпцією, була сформульована і застосовувалася ще в римському праві і знаходила вираз у формулі «nemo igno-rantia juris recusare potest», (ніхто не може відмовлятися незнанням закону). Без такого юридичного припущення було б взагалі неможливо застосувати правову норму, ви­рішити ту або іншу юридичну справу. Правозастосовчі органи і посадовці виходять при цьому із того, що громадя­нин повинен знати закони своєї держави. Інакше їм довело­ся б нескінченно з'ясовувати питання: «Знав або не знав громадянин закон? » І навряд чи вони з цієї причини ді­сталися б до суті вирішуваної справи. Умовами, що забез­печують реальність цієї презумпції, є: широка участь на­селення країни в обговоренні проектів найважливіших нормативних актів; ясність і чіткість самих актів, добре відпрацьована процедура їх ухвалення та публікації, ши­роке тиражування цих актів.

Презумпція істинності нормативно-правового акта означає, що акт, прийнятий нормотворчими державними органами, перш за все законодавчими, передбачається істинним, правильним.

Істинність нормативно-правового акта визначається та­кими параметрами. Нормативно-правовий акт має: 1) пра­вильно відображати стан регульованих суспільних відно­син; 2) давати їм правильну юридичну оцінку, що знахо­дить вираз у правових приписах, санкціях, рекомендаціях; 3) видаватися в межах компетенції та повноважень відпо­відного державного органу; 4) відповідати вимогам, що пред'являються до його структури, форми, порядку видан­ня, набрання ним юридичної сили.

Акт, що відповідає вказаним вимогам, вважається іс­тинним. Але оскільки далеко не всі акти істинні, діє не категоричне твердження, а припущення (презумпція) їх­ньої істинності. Ця презумпція вносить стабільність у правове життя суспільства, створює необхідні умови для вирішення соціальних і інших завдань правовими засобами. Презумпція істинності нормативно-правового акта — умо­ва обов'язковості цього акта для всіх суб'єктів, яким він адресований.

' 11.10. Правові фікції

Поняття правової фікції було введено в науковий обіг німецьким юристом XIX ст. К.Ф.Савіньї, хоча цей прийом законодавчої техніки використовувався і раніше. Зокрема, правовою фікцією Савіньї вважав юридичну особу.

Правова фікція (від лат. f ictio — вигадка) — це прийом юридичної техніки, за допомогою якого особі, предмету або явищу в цілях захисту законних приватних, суспільних і державних інтересів свідомо приписується характеристика, якою особа, предмет або явище насправді не володіє.

За допомогою правової фікції конструюється неіснуюча або, точніше, умовна реальність. Вона служить засобом удосконалений юридичного складу і застосовується, коли інші засоби досягнення певної мети вичерпані або мало ефективні. Правова фікція дозволяє істотно спростити структуру фактичного складу і тим самим сприяє економії в правовому регулюванні суспільних відносин.

Основною ознакою правової фікції є те, що норма-фікція умовно заповнює невідомі обставини і надає їм значення юридичного факту. Таке заповнення досягається такими способами:

1) штучне уподібнення або прирівнювання одне до одно­
го таких понять та обставин, які насправді є різним або
навіть протилежними. Наприклад, фікцією є електронний
цифровий підпис (реально це не власноручний підпис);

2) визнання реальними неіснуючих обставин і запере­
чення існуючих. Наприклад, Цивільний кодекс України
допускає визнання фізичної особи померлою, якщо за міс­
цем її постійного проживання немає відомостей про місце
її перебування протягом трьох років. Фізична особа оголо­
шується померлою з дня набрання чинності рішенням суду
про оголошення її померлою;

3) визнання існуючими обставин і ситуацій до того,
як вони стали існувати насправді або виникли пізніше,
ніж це було насправді. Наприклад, такими є законні інте­
реси дитини, яка ще не народилася;

4) штучна реконструкція фактів, що реально мали
місце. Наприклад, кримінально-процесуальне право визнає
доказом відтворення обстановки і обставин події.

За допомогою правових фікцій досягаються цілі законо­давчої політики. Правова фікція, що діє в системі право­вого регулювання суспільних відносин, вносить якісну

визначеність в правові інститути і тим самим сприяє ста­
більності правопорядку. >

,: Питання, завдання та тести для самоконтролю

1. Дайте визначення права та охарактеризуйте його озна­
ки.

2. Як ви розумієте категорію « сутність права» ? Відповідь
обґрунтуйте.

3. Складіть схему «Функції права».

4. У чому, на вашу думку, полягає цінність права?

5. Які етапи розвитку права виділяють сучасні вчені-
юристи?

6. Дайте визначення права в об'єктивному та суб'єктив­
ному сенсі слова.

7. Складіть схему «Принципи права».

8. Знайдіть відповідність між стовпцями таблиці.

Читайте також:

1. Адміністративні правовідносини
2. Адміністративні правовідносини: поняття, ознаки,
3. Адміністративно-правові (організаційно-адміністративні) методи мотивації
4. Адміністративно-правові відносини
5. Адміністративно-правові відносини
6. Адміністративно-правові методи забезпечення економічного механізму управління охороною довкілля
7. Адміністративно-правові норми
8. Адміністративно-правові норми поділяють на види за різними критеріями.
9. Банківські правовідносини
10. Банківські правовідносини мають такі самі характерні риси, що властиві усім видам правовідносин, але в них є і свої специфічні ознаки.
11. Бюджетні правовідносини: об’єкти, суб’єкти, норми бюджетного права
12. Види адміністративних правовідносин.

Переглядів: 8854