• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України 7 сторінка

- природно-ресурсний потенціал США, Канади та Латинської Америки;

розкривати:

- роль США у політичному та економічному житті світу;

- роль країн Латинської Америки та Канади у світовому господарстві

складати:

- порівняльну характеристику господарства держав регіону.

Поглиблюємо знання

У XXI ст. Латинська Америка увійшла із комплексом старих нерозв'язаних проблем. Про це свідчать темпи росту ВВП у регіоні, які у 2000 р. склали 4% (5,2% у 1994 р., 0,3% у 1999 р.). Лише Мексика та Домініканська Республіка зуміли добитися приросту ВВП у 7%. Є країни з нульовими показниками росту ВВП (Аргентина) або з темпами росту ВВП менше 1% (Ямайка), і навіть з від'ємними показниками (Уругвай). У регіоні зростає бідність, соціальне, майнове та освітнє розмежування населення. Разом з тим початок XXI ст. умовно можна назвати перехідним періодом, коли при загальному у регіоні екстенсивному шляху розвитку економіки з'являються сучасні способи виробництва, збільшилась кількість технопарків, відбувається оновлення фінансової системи. Мікроелектронний та інформаційний переворот зачепив чимало галузей господарства, зросла кількість комп'ютерів, користувачів Інтернету. У першу чергу, це стосується Бразилії та Мексики.

Розуміння неможливості «життя в борг», коли розрахунки за зовнішню заборгованість перекладаються на наступні покоління, призвело до того, що сума зовнішнього боргу Латинської Америки у 2001 р. скоротилася до 725 млрд. дол. у порівнянні з 762 млрд. дол. у 1999 р. Мексика, Бразилія, Венесуела, деякі малі країни Південної та Центральної Америки почали викуповувати свої боргові зобов'язання.

Останнє десятиліття XX ст. характеризувалося намаганнями США створити півпланетарну зону вільної торгівлі у Західній півкулі. У 1994 р. на саміті керівників 34 країн Північної та Південної Америки було розглянуто інтеграційний суперпроект, пов'язаний зі створенням зони вільної торгівлі (АЛКА), яка у випадку її затвердження за своїми показниками, кількістю учасників може стати більшою за ЄС. Виникне єдиний економічний простір площею 42 млн. км кв. з населенням понад 800 млн. осіб і сукупним ВВП у 14 трлн дол. Міністри торгівлі країн Північної та Південної Америки у 2001 р. домовилися, що укладання договору про створення АЛКА між НАФТА та блоком латиноамериканських країн відбудеться 1 січня 2005 р.

Необхідність організації такого спільного економічного простору у Західній півкулі мотивується як геополітичними міркуваннями, пов'язаними з новим балансом сил у світі (посилення конкуренції з боку ЄС та Японії, зміцнення Китаю), так і зацікавленістю США у латиноамериканських ринках: сумарний вивіз товарів зі США у регіон (177 млрд. дол.) перевищив їх експорт у країни АТР та до ЄС.

Участь в АЛКА південні сусіди НАФТА пов'язують із розв'язанням низки конкретних завдань, а саме: отримання безмежного доступу своїх товарів на американський ринок, широке залучення іноземного капіталу тощо. Проте ці країни не без підстав побоюються, що в АЛКА, де командні висоти зосередяться в руках США та Канади, країнам Латинської Америки буде відведено місце постачальника сировини та виробника напівфабрикатів. Тим більше, що у Латинській Америці зміцнюються тенденції розвитку регіональної інтеграції. У 1991 р. був створений МЕРКОСУР — південноамериканський спільний ринок, до якого увійшли Бразилія, Аргентина, Уругвай і Парагвай. Угрупування виявилося настільки динамічним та перспективним, що до нього як асоційовані члени згодом приєдналися Чилі та Болівія. Особливий курс південноамериканського ринку проявляється як у підписанні у 1995 р. угоди про співробітництво між МЕРКОСУР та ЄС, так і в розширенні зв'язків країн регіону з Японією та Китаєм.

Однією з основних проблем, які стоять на шляху створення АЛКА, є подолання бідності та злиднів. Скорочення до 2005 р. числа людей, які живуть в умовах злиднів, — одне із центральних завдань країн Західної півкулі, які намагаються створити єдину зону вільної торгівлі. Чи зможуть вони розв'язати в умовах глобалізації цю складну проблему — від цього залежатиме й доля унікального півпланетарного угрупування і загальний характер подальшого світового розвитку.

Запрошуємо до дискусії

Які чинники сприяли перетворенню США у світового лідера як з розвитку економіки, так і у найвпливовішу країну при вирішенні політичних питань?

Тема 10. КРАЇНИ АФРИКИ. АВСТРАЛІЯ ТА ОКЕАНІЯ

§ 32. Країни Африки

1. Географічне положення та склад території. Країни, що розвиваються, займають всю територію континенту за винятком його південної частини, де розташована ПАР — єдина економічно розвинута держава Африки.

Рис. 108. Політична карта Африки (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

До Африки належать також країни, розташовані на прилеглих островах Мадагаскар, Зелений Мис тощо (див. рис. 108).

На розвиток країн Північної Африки вирішальний вплив має вихід до Атлантичного океану, Середземного та Червоного морів, через які проходять важливі морські шляхи з Європи в Азію та Австралію. Зв'язки країн Північної Африки з державами, що розташовані на південь від Сахари, ускладнені у зв'язку з незначною кількістю сучасних шляхів сполучення через пустелю.

На розвиток господарства країн Західної Африки впливає їхнє положення на узбережжі Атлантичного океану. Однак деякі країни регіону та країни Центральної Африки розташовані у глибині материка (Чад, Малі, Нігер та ін.), тому їх положення менш вигідне. Для країн Східної Африки зовнішні зв'язки з країнами Азії по Індійському океану є найважливішим чинником розвитку та розміщення господарства.

Країни Південної Африки межують із ПАР або оточені її територією (Лесото, Свазіленд). До 90-х років XX ст. це негативно впливало на їхній розвиток. Положення змінилося після відмови керівництва ПАР від політики апартеїду.

Нині на континенті нараховується 53 незалежні країни. Збереглися колонії Іспанії (Сеута, Мелілья), заморська територія Франції — о. Реюньон.

2. Природно-ресурсний потенціал. Африка — досі недостатньо вивчений у геологічному відношенні материк — містить величезні й різноманітні корисні копалини. її часто називають «найбільшою коморою світу», «геологічним дивом». Континент займає 1 місце за запасами марганцю, бокситів, хромітів, кобальту, ванадію, металів платинової групи, золота, алмазів; 2 місце — за запасами міді, урану, берилію, азбесту, графіту; 3 місце — за запасами нафти, газу, залізної руди. Значні ресурси титану, вольфраму, літію, вісмуту, ніобію, цезію, тобто важливої для високих технологій сировини, а також олова, дорогоцінних металів, фосфоритів тощо (див. рис. 109).

Рис. 109. Мінеральні ресурси Африки (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

На Африку припадає 10% площі лісових масивів світу та 17% запасів деревини. У вологих екваторіальних лісах багато дерев цінних порід (ебенове, червоне, рожеве та ін.). Деревина є основою експорту деяких країн (Демократична Республіка Конго, Габон).

Найкращі умови для землеробства на високогір'ях та в саванах зі сприятливим чергуванням вологих сезонів. Більшість ґрунтів материка мають невисоку природну родючість, вони швидко деградують при порушенні правил агротехніки.

3. Населення. Етнічний склад населення континенту надзвичайно строкатий. Тут живуть понад 200 народів. Кожна народність розмовляє своєю мові, тому в Африці нараховується більше тисячі мов. Мовні проблеми, що переплітаються з етнічними та релігійними, створюють особливі труднощі та сповільнюють сучасний процес злиття й змішання етнічних груп, формування народностей та націй. Переважають багатонаціональні держави, особливо у тропічній Африці.

За величиною природного приросту населення Африки випереджає всі інші регіони світу. З 1950 р. до 1990 р. населення материка зросло майже втричі, за даними ООН у 2000 р. на континенті проживало біля 13% всього населення світу. Таке швидке зростання чисельності населення загострює продовольчу та інші соціальні проблеми.

Середня густота населення невелика і становить 22 особи/км кв. Найбільше заселені райони розвинутого землеробства та промислової діяльності. Найвища густота населення у долині Нілу (1000 осіб/1 км кв.), на середземноморському узбережжі Магрибу, Гвінейської затоки, у районі Великих озер і на південному сході ПАР.

Через другий тип відтворення населення, малу тривалість життя (для чоловіків — 49 років, для жінок — 52 роки) у складі трудових ресурсів переважає молодь, що в цілому відзначається доволі низьким рівнем професійної підготовки. У сільському господарстві зайнято 2/3 працездатного населення материка.

За рівнем урбанізації Африка поступається іншим регіонам світу. Частка міського населення становить приблизно 30%, проте темпи його росту залишаються найвищими у світі. У кінці XX ст. на континенті було вже 33 агломерації з населенням понад 1 млн. осіб кожна. Найбільші з них — Каїр (більше 10 млн. осіб) і Лагос (близько 10 млн. осіб).

4. Загальна характеристика господарства. До 50-х років XX ст. Африка була континентом колоніальних і залежних країн. Франції належало 37% території, Великобританії — 32%, Бельгії — 8%, Португалії — 7%. Колонії також мали Іспанія та Італія. Єдиною незалежною країною була Ефіопія. З 50-х років посилився національно-визвольний рух і перші держави отримали незалежність, більшість країн стали самостійними у 60-х роках, а в 70-ті роки процес визволення материка практично завершився. Більшість країн Африки невеликі, слабкі економічно, тому реально залежать від своїх колишніх метрополій і відповідно входять до Британської Співдружності, Співтовариства франкомовних країн. Понад 30 країн континенту є асоційованими членами Європейського союзу й виконують роль його сировинного придатка.

Африканський континент найслабше розвинутий і найменш динамічний у плані економіки регіон світу. Країнам поки що не вдалося помітно змінити колоніальну галузеву й територіальну структуру господарства. У ній переважають сільськогосподарське виробництво та гірничодобувна промисловість, у той час як галузі обробної промисловості у більшості країн перебувають на стадії становлення. Економічний розвиток країн Африки характеризується нерівномірністю, нестабільністю, широкомасштабними кризовими явищами як суто господарського походження, так і спричиненими політичними чинниками.

На африканському континенті розташовані 33 із 47 найменш розвинутих країн світу. Тільки ПАР за рівнем розвитку належить до розвинутих країн. Серед країн, що розвиваються, найрозвинутішими є Алжир, Єгипет, Нігерія, Габон, Маврикій і Сейшели.

5. Сільське господарство. Аграрні відносини у країнах Африки відрізняються винятковою складністю. Для них характерне переплетення дофеодальних, феодальних та капіталістичних форм землеволодіння та землекористування.

Провідну роль у сільському господарстві відіграє рослинництво, в якому виділяються два напрями — споживче (натуральне) та експортне (товарне). Споживчий напрям переважає у Тропічній Африці, де в більшості країн зберігається общинне землеволодіння, дрібне натуральне й напівнатуральне господарство, що ведеться найвідсталішим способом. Плантаційне господарство розвинуте менше, ніж у Латинській Америці та Південно-Східній Азії. У тропічній частині є тільки окремі ареали плантацій. Африка посідає останнє місце у світі за використанням мінеральних добрив, тут дуже низькі енергоозброєність та матеріально-технічне забезпечення сільського господарства. Усе це, у свою чергу, спричинює екстенсивний характер розвитку. Швидке виснажування грунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що в свою чергу прискорює ерозію та загальну деградацію природного середовища. Характерною рисою рослинництва більшості країн є його монокультурність.

У Північній Африці експортне значення мають плоди цитрусових та маслинових дерев, овочі, фрукти, трава альфа. Єгипет та Судан вивозять бавовну. В оазах Сахари вирощують фініки, які йдуть на експорт. Головні споживчі культури цієї частина материка — ячмінь, кукурудза, пшениця.

У країнах Західної, Центральної та Східної Африки найважливіша експортна продукція — какао-боби, арахіс, кава, плоди олійної пальми, чай, сизаль та бавовна. Монокультурність господарства тут проявляється найяскравіше. За експортом какао-бобів виділяються Гана, Кот-Д’Івуар та Нігерія, арахісу — Сенегал, Нігер та Гамбія, ядер пальмових горіхів та виробництву пальмової олії — Нігерія, кави — Ефіопія, Кенія, Уганда, чаю — Кенія тощо. Центральна Африка, крім того, виділяється вирощуванням таких культур, як ефіроолійні (піпетрум), каучук, банани, тютюн. Основні споживчі культури — сорго, кукурудза, рис, маніок, батат, ямс, манго, динне дерево тощо.

У більшості країн Південної Африки споживчі та експортні культури приблизно ті ж, що і в інших країнах континенту. Вагоміша тут частка кукурудзи та пшениці.

Тваринництво в Африці має екстенсивний характер: переважає відгінно-пасовищне, напівкочове та кочове скотарство. Низька порідність худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють низьку продуктивність тваринництва. Внаслідок цього, займаючи одне із провідних місць у світі за поголів'ям худоби, країни не в змозі забезпечити населення м'ясо-молочними продуктами. Галузь помітно розвинена в господарстві тільки деяких країн — Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР. Сомалі та Джібуті експортують живу худобу, Зімбабве, Ботсвана, Лесото, Свазіленд спеціалізуються як на виробництві продуктів тваринництва (вовни, каракулю, шкіри), так і на вивозі живої худоби (див. рис. 110).

Рис. 110. Сільське господарство Африки (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

5. Промисловість. Гірничодобувна промисловість є провідною галуззю промисловості африканських країн. Вона розвивалася і значною мірою розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства країн-споживачів відповідної сировини.

ПАР займає провідні позиції у світі за видобутком золота, платини, марганцю, хромітів, алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія та Алжир (залізна руда), Габон, Гана, Марокко, Демократична Республіка Конго (марганець), Замбія та Демократична Республіка Конго (мідь), Гвінея (боксити), Сьєрра-Леоне (титан). Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал багаті на фосфорити.

Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Найбільші запаси мають Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, а також Камерун, Демократична Республіка Конго і Туніс. Туніс є лідером за видобутком газу на континенті, значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет. Видобуток вугілля, крім ПАР, не є широкомасштабним. Африка володіє великими гідроресурсами, але ріки розміщені по території континенту дуже нерівномірно. Виробництво електроенергії на ГЕС зосереджене в Єгипті, Гані, Нігерії, Демократичній Республіці Конго, Мозамбіку. Інші країни вимушені будувати ТЕС.

Більшість африканських країн задовольняє свої потреби в електроенергії тільки на 10-15%, 37 країн є імпортерами енергоресурсів.

Для більшості країн континенту 60-70-ті роки стали початком формування власної обробної промисловості. До 40% продукції цієї галузі припадає на ПАР, ще 30% — на країни Північної Африки. Провідну роль у структур; обробної промисловості більшості країн займають текстильна та харчова промисловість. В останні роки почала зростати частка чорної та кольорової металургії, машинобудування (збір автомобілів з імпортних деталей) та хімічної промисловості (виробництво добрив та лакофарбова промисловість).

У структурі виробництва країн Африки практично відсутні високі технології (за винятком ПАР). Підприємства обробної промисловості (чорна і кольорова металургія, хімічна, деревообробна, текстильна, цементна) сконцентровані у декількох країнах: ПАР, Єгипет, Марокко, Нігерія, Замбія, Зімбабве, Демократична Республіка Конго та ін. Розвивається також промисловість будівельних матеріалів (виробництво цементу) (див. рис. 111).

Рис. 111. Основні промислові центри Африки (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

Промисловість Африки, розвиток якої диктувався раніше інтересами монополій, розміщена в місцях виробництва сировини та на узбережжі.

6. Транспорт. Транспортна мережа материка розвинута недостатньо. Одноколійні залізниці зв'язують райони видобутку сировини з морськими портами або сполучають судноплавні відрізки річок. Як правило, вони ізольовані. На материку не існує єдиної транспортної мережі. Морський транспорт відіграє вагому роль у міжконтинентальних перевезеннях. За роки незалежності почали розвиватися й інші види транспорту: автомобільний, повітряний, трубопровідний. Через Сахару прокладено транссахарське шосе, нафто- і газопроводи з'явилися в Алжирі, Лівії та Нігерії.

До 40% залізничних та автомобільних шляхів припадає на ПАР, відносно розвинена транспортна мережа країн Північної Африки.

7. Зовнішні економічні зв'язки. Найважливішу роль у зовнішніх економічних зв'язках країн Африки відіграє торгівля. Країни є експортерами паливних матеріалів, мінеральної сировини, технічних культур та деяких продовольчих товарів. Абсолютна більшість держав опинилися у небезпечній залежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Серед готової продукції достатню конкурентноздатність мають лише текстиль та одяг. Стримує нарощування експорту нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на перевезення продукції. Економіка країн Африки залежить від імпорту машин, обладнання, палива, напівфабрикатів і продовольства.

Значні економічні позиції в Африці зберігають Великобританія, Франція та Бельгія. В останні десятиріччя помітну активність виявляють американський та німецький капітали. ТНК переважно діють у обробній та гірничодобувній промисловості.

Запитання і завдання

1. Чому країни Північної Африки є найрозвинутішими на материку, а країни Центральної Африки — найменш розвинутими?

2. Які риси характерні для географії населення африканських країн? Що є спільним та відмінним у географії населення країн, що розвиваються? Свою думку обгрунтуйте.

3. Чому країни континенту є найменш розвинутими серед країн, що розвиваються ?

4. Які особливості розвитку сільського господарства материка?

5. Чому основні промислові райони континенту розташовані на узбережжі? Які особливості галузевої структури промисловості країн Африки?

6. У чому проявляються колоніальні риси транспортної мережі країн Африки?

7. Порівняйте країни, що розвиваються, Латинської Америки, Азії та Африки. Які риси є спільними у їх розвитку? Чому країни Латинської Америки є найрозвинутішими, а країни Африки — найменш розвинутими?

Це цікаво

Понад 40 млн. дітей шкільного віку у країнах, що розташовані в Сахарі, не ходять до школи. Через економічні труднощі у багатьох школах немає води, погані санітарно-гігієнічні умови. Крім того, бракує підручників і кваліфікованих учителів.

У Південній Африці розташована країна, яка за своїм географічним положенням відрізняється від усіх інших на континенті. Це — Лесото, єдина країна в Африці, яка з усіх боків (протягом 909 км) межує з однією державою — ПАР.

«Африканська Швейцарія». Так часто називають Лесото. І справді, територія цього африканського карлика помітно підвищується із заходу (1500 м) на схід (до 3600 м у Драконових горах).

Справжнім багатством країни є вода. На території Лесото починаються великі південноафриканські річки, серед яких одна з найбільших на материку — р. Оранжева. Найбільша проблема Лесото — швидке зростання населення, адже площа країни обмежена, а природні ресурси бідні.

Республіка Гвінея — справжня комора мінерально-сировинних ресурсів. Країна займає перше місце у світі за запасами високоякісних бокситів (20 млрд. т), а за їх видобутком — друге. Крім того, тут є поклади високоякісної залізної руди, алмазів та золота. У Гвінеї побудовано єдиний в Африці завод з виробництва з бокситів глинозему — напівфабрикату для виробництва алюмінію. Всі видобуті корисні копалини експортують у різні країни світу. На гвінейських глиноземах працює Миколаївський алюмінієвий завод в Україні.

Мадагаскар завжди приваблював до себе поетів, мандрівників, авантюристів, шукачів кращої долі. Араби називали його Місячним, португальці — островом Святого Лаврентія, французи — островом Дофіна. Своєю сучасною назвою острів зобов'язаний венеціанському мандрівникові Марко Поло (1254-1323). Мадагаскар у середні віки облюбували пірати, які навіть проголосили на його північно-східному узбережжі свою республіку — Ліберталію. Основою економіки острова до цього часу залишається експорт природних багатств: м'яса, морепродуктів, прянощів і спецій, кави, лікарських рослин, цінної деревини, фруктів.

§ 33. Порівняльна характеристика Австралії та країн Океанії

Австралійський Союз

Столиця — Канберра

Населення — 19 млн. осіб (2000р.)

Площа — 7687 тис. км кв.

1. Географічне положення та склад території. Австралія — єдина країна, що займає цілий материк. Океанія — група островів південно-західної і центральної частини Тихого океану, на яких розташовані 13 держав. Найбільші з них — Папуа-Нова Гвінея та Нова Зеландія. Багато островів залишаються володіннями США, Великобританії, Франції, Австралії, Нової Зеландії.

Рис. 112. Оперний театр у Сіднеї (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

Віддаленість від Європи у зв'язку з розвитком транспорту та засобів зв'язку перестала бути вирішальним чинником їх географічного положення. Позитивного значення набуває відносна близькість до країн Південно-Східної Азії. Останнім часом зростає туристичне, комунікаційне та стратегічне значення Океанії.

Австралія та Нова Зеландія, як і деякі острови Океанії, входять до Британської Співдружності, главою цих держав є королева Великобританії, представлена генерал-губернаторами, які призначаються за згодою урядів країн.

2. Природно-ресурсний потенціал. Австралія багата на мінеральні ресурси. Тут знаходиться 1/3 світових запасів бокситів, значні поклади залізної руди, руд кольорових металів, кам'яного вугілля (див. рис. 113). В останні роки на материку відкриті родовища нафти та газу, алмазів. Деякі острови Океанії мають родовища нікелю (Нова Каледонія), фосфоритів (о. Туамоту), нафти (Нова Гвінея), золота (Нова Гвінея, Фіджі), міді (о. Бугенвиль), вугілля (Нова Гвінея), вугілля, срібла, золота (Нова Зеландія).

Рис. 113. Мінеральні ресурси Австралії та Нової Зеландії (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

З попередніх курсів географії пригадайте, у яких кліматичних поясах розташовані Австралія та Океанія. Які особливості природи цих країн? Як вони впливають на розвиток господарства?

3. Населення. Австралія та Океанія — один з найменш заселених регіонів світу. Середня густота населення в Австралії — 2,2 осіб/км кв.

Австралія та Нова Зеландія — країни переселенського типу формування населення. Серед європейців тут переважають нащадки англійців. У Новій Зеландії вони складають 4/5 населення, тому країну часто називають «Британією південних морів». Корінне населення Австралії (близько 160 тис.) живе на малопридатних землях у внутрішніх районах країни. Аборигени Нової Зеландії — маорі— становлять 12% населення. На островах Океанії переважають представники корінного населення — папуаси та полінезійці, крім того, тут живуть європейці, індіанці, малайці тощо.

Для розвинутих країн регіону характерний перший тип відтворення населення.

Розміщене населення дуже нерівномірно. Більшість населення (4/5) Австралії концентрується на південно-східному узбережжі, 3/4 населення Нової Зеландії живе на Північному острові. У країнах Океанії кількість населення коливається від 3,7 млн. осіб (Папуа-Нова Гвінея) до 600 осіб (Кокосові острови).

Австралія та Нова Зеландія — країни з високим рівнем урбанізації; частки міських жителів відповідно становлять 85% та 87%. На островах переважає сільське населення.

У промисловості Австралії зайнято 25% економічно активного населення, у сільському господарстві — 7%, у торгівлі та сфері послуг — 35%. У Новій Зеландії 24% економічно активного населення зайнято в обробній промисловості, 11% — у сільському господарстві.

4. Загальна характеристика господарства. В історичному та економічному розвитку Австралії та Нової Зеландії чимало спільного з Канадою. У наш час це розвинуті індустріально-аграрні країни з високим рівнем життя населення. У структурі господарства провідну роль відіграє обробна промисловість. Але у світовій торгівлі обидві країни мають аграрно-сировинну спеціалізацію.

Країни Океанії, крім Нової Зеландії, належать до групи країн, що розвиваються, їхня роль у світовій економіці незначна. Характер і структура господарства цих країн склалася під впливом ЕГП: розташування в екваторіальних і тропічних широтах та ізольоване існування. У багатьох країнах Океанії зберігається архаїчний родоплемінний лад.

В економіці країн регіону значну роль відіграють ТНК та іноземний капітал.

5. Промисловість. Обробна промисловість Австралії представлена чорною металургією, машинобудуванням (автомобілебудування, виробництво верстатів, локомотивів, сільськогосподарських машин, суден), хімічною (нафтопереробка, виробництво кислот, суперфосфату, синтетичного каучуку) та харчовою галузями.

Обробна промисловість Нової Зеландії базується на переробці продукції високорозвинутого сільського господарства. Домінують м'ясна, маслосироробна галузі. Розвинуте машинобудування (автоскладальні та авторемонтні підприємства), чорна та кольорова металургія, промисловість будівельних матеріалів. Особливе значення має промислове лісництво, на основі якого розвивається деревообробна та целюлозно-паперова промисловість. Проте обробна промисловість обох країн не забезпечує повністю потреби населення та господарства. Імпортують промислове обладнання, наукомісткі вироби і споживчі товари (див. рис. 114).

Рис. 114. Основні промислові центри Австралії та Нової Зеландії (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

Гірничодобувна промисловість розвинута як в Австралії та Новій Зеландії, так і в деяких країнах Океанії. Австралія виділяється видобутком залізної руди (19% світового видобутку), титану (близько 44%), вісмуту (23%), країна займає 2-ге місце у світі за добуванням свинцю (17%). Значний видобуток кам'яного вугілля, бокситів, нікелю, цинку, марганцю, вольфраму, урану, золота, срібла, кухонної солі. У Новій Зеландії добувають титан, руди заліза, міді, свинцю, цинку, золото. Експортне значення має мінеральна сировина островів Океанії: мідь і золото з Папуа-Нової Гвінеї, нікель з Нової Каледонії, фосфорити (острови Науру та Туамоту).

Основою енергетики Австралії та Нової Зеландії є кам'яне вугілля, хоча останнім часом зростає частка нафти та природного газу.

6. Сільське господарство. У сільському господарстві Австралії та Нової Зеландії переважає велике землеволодіння. Сільське господарство відрізняється високою інтенсивністю та механізацією і має експортне значення.

У структурі цієї галузі господарства провідна роль належить тваринництву. Австралія та Нова Зеландія займають відповідно перше та третє місця у світі за поголів'ям овець, розвинуте скотарство та свинарство.

Землеробство в Новій Зеландії має споживчий напрям, вирощують пшеницю, ячмінь, овес, займаються плодівництвом та овочівництвом. Головна експортна культура Австралії — пшениця, вирощують також ячмінь, овес, цукрову тростину, тютюн. У країні розвинуте плодівництво (ананаси, банани, цитрусові) і виноградарство (див. рис. 115).

Рис. 115. Сільське господарство Австралії та Нової Зеландії (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

Сільське господарство споживчого напряму є головною галуззю господарства країн Океанії. Вирощують кокосові пальми, коренеплоди (ямс, таро, маніок), хлібне дерево, цукрову тростину, овочі й фрукти. Розводять велику рогату худобу, кіз і свиней.

7. Транспорт. Транспортна система Австралії добре розвинута. Основне значення мають трансконтинентальні залізниці і шосейні дороги, а також внутрішній і зовнішній повітряний транспорт. У зовнішніх перевезеннях велику роль відіграє морський транспорт. У Новій Зеландії переважає автомобільний транспорт, важливе місце належить повітряному та морському транспорту.

8. Зовнішні економічні зв'язки. Основа експорту Австралії та Нової Зеландії — продукція гірничодобувної промисловості та сільського господарства. Австралія вивозить за кордон 50% продукції сільського господарства (вовна, м'ясо, молочні продукти, пшениця) та 75% продукції гірничодобувної промисловості (боксити, свинець, цинк, мідь, марганець, нікель, уран, алмази), що разом складає 75% вартості експорту країни. Нова Зеландія відома у світі як виробник вовни, м'яса, масла і сиру, експортер деревини та продукції її переробки.

Основні торгові партнери обох країн — Великобританія, США, Японія. Дедалі більшого значення набуває торгівля з країнами Східної та Південно-Східної Азії.

Країни, що розвиваються, вивозять корисні копалини, деревину, копру, кокосову олію, какао-боби, тропічні фрукти, морепродукти. Імпортують продукти харчування, промислові вироби. Головні торговельні партнери — Австралія, Нова Зеландія, Японія, європейські країни.

Запитання і завдання

1. Як змінилося ЕГП країн регіону з розвитком сучасного транспорту?

2. Що спільного і відмінного у формуванні населення Австралії, Нової Зеландії та Канади?

3. Чи відчувається у сучасному економічному розвиткові Австралії та Нової Зеландії вплив колоніального минулого? У чому він проявляється?

Читайте також:

1. L2.T4. Транспортування рідких, твердих та газоподібних речовин.
2. L2.T4/1.1. Засоби періодичного транспортування штучних матеріалів.
3. L2.T4/1.2. Засоби безперервного транспортування матеріалів. Транспортери.
4. V. Постанови Пленуму Верховного Суду України
5. VI. Накази Генерального прокурора України
6. А/. Верховна Рада України.
7. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
8. Аграрні закони України
9. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
10. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
11. Адвокатура України.
12. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ СПОРТУ

Переглядів: 450