Особливості соціально-гуманітарного пізнання

Спробу переорієнтувати наукове пізнання на людину та її життєвий світ, знайти місце для людини в гуманітарних науках зробили філософи ХХ століття. Насамперед це три філософських напрямки: філософія життя початку століття (В.Дільтей), феноменологічна філософія (Е.Гуссерль і М.Хайдеггер) і філософська герменевтика (Г.Гадамер).

В основі проекту Дільтея лежить поняття «життя». Основна відмінність наук про дух від природничих наук, за думкою Дільтея полягає в тому, що об'єкти перших виступають не як одиничні феномени, що даються ззовні, а постають зсередини, з безпосереднього життя людини. На підставі цього підхід до феноменів життя людини повинен бути не пояснювальним, тобто заснованим на гіпотезах і аксіоматичних теоріях, а описовим, таким, що враховує взаємозв'язок людських переживань. Звідси й відмінність у методі природничих і гуманітарних наук: "Природу ми пояснюємо, життя ми осягаємо".

Яким же чином можна осягнути життя людини у всій його повноті? Дільтей робить висновок, що науки, засновані на принципі гіпотез, перетворюють предмет свого дослідження у штучну модель, яка не містить у собі нічого від життєвості й конкретності споконвічно даного у внутрішньому досвіді переживання. Повнота життя, за думкою Дільтея, повинна не виводитися з якихось елементарних процесів, а навпаки - бути основою психологічного пізнання, і тільки в цьому випадку вона може бути зрозумілою, описаною й проаналізованою у всій її цілісності. Завдання ж описової психології - осягнути цю єдність життя й описати його. Не ціле розуміється, виходячи з суми одиничного, а одиничне стає доступним нам тільки на підставі того, що описова психологія осягає внутрішній зв'язок цілого.

Феноменологія (від грец. «феномен» і «логос» - вчення про феномени/явища) - це позначення філософського руху, що сформувався на початку ХХ століття, а також своєрідної практики осмислення, проникнення до джерел людського досвіду й пізнання. Засновник феноменології Е.Гуссерль вводить у філософський лексикон поняття «життєвого світу», який є амбівалентним джерелом як теоретичних інтересів, науковців так і практичних дій людини. Саме в «забутті» життєвого світу Е.Гуссерль вбачає кризу сучасної науки.

Наука для Е.Гуссерля – це особлива форма практичного життя людини, а не те або інше конкретне знання, й навіть, не його сукупність. Як наука, так і повсякденне життя людини, мають, те ж саме джерело - життєвий світ. Разом з тим, в історії західноєвропейської культури наука настільки віддаляється від життєвого світу, що стає протилежністю повсякденності. Коріння цього протиставлення Е.Гуссерль вбачає у свого роду фальсифікації ідеї старогрецької науки. Ця фальсифікація відбувається в Новий час, коли наука починає апелювати не до речей, що оточують людину, а до моделей цих речей, які досягаються шляхом математизації нашого життєвого світу. Звідси, завдання філософії - повернути освічену людину до того життєвого світу, що є основою всіх її розумних дій.

Феноменологічна практика застосовується не тільки в філософії, але й у психології, психіатрії, соціології, історичних науках, мистецтвознавстві тощо. Її відмітними рисами є: націленість на вивчення тих рівнів людського досвіду, які в повсякденному житті залишаються поза нашою увагою; експлікація й тлумачення цього досвіду і його сутнісних структур; переважно описовий (а не пояснювальний, каузальний) характер дослідження; наявність певних методологічних правил і принципів організації дослідницької роботи.

Основний принцип феноменологічної філософії – «До самих речей!» - вимагає орієнтуватися лише на досвід безпосереднього явища. Зрозуміло, що писати про це багато простіше, ніж робити: адже найчастіше ми навіть не звертаємо уваги, що маємо справу не із самими речами, а їхніми схемами, символами, що їх заміняють. Дивлячись на світ, ми бачимо його в світлі пануючих природознавчих (або будь-яких інших) гіпотез і здатні помітити в ньому лише те, що укладається в наше розуміння. Щоб навчитися бачити самі речі мало «читати» феноменологічні тексти, потрібно постійно намагатися практикувати феноменологічний метод. Головне, чому належало б навчиться - це власному баченню речей за допомогою рефлективного звернення уваги. Критичне осмислення такого досвіду буде сприяти звільненню від несвідомо використовуваних схем сприйняття й мислення.

Проблема співвідношення частини й цілого була предметом рефлексії і традиційної герменевтики, що бере свій початок ще від схоластичного мистецтва тлумачення священних текстів.

З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про інтерпретацію документів, текстів, що містять у собі смислові зв'язки. В такому вигляді вона була розроблена в межах історико-філологічної науки XVIII ст., хоча корінням своїм сягає ще античних часів. З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є X.-Г.Гадамер, К.Апель, П.Рікер та інші. Необхідно розрізняти філософську герменевтику і традиційну. Остання орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення. Філософська ж герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні її засади були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Він переніс герменевтичний метод на історичне пізнання. Вчений виходив із традиційної тези, що творець історії або опису історії в тексті сам живе в історії. Його індивідуальність («історична постать») багато в чому є продуктом історичних умов. Тому принциповим є питання, яким чином досвід людини і її здатність до пізнання можуть піднятися до рівня історичного досвіду, досягти з ним адекватності. Інструментом такого пізнання може служити співпереживання. Дільтей виходив із принципу, що сама можливість розуміння походить з однорідності людської природи - люди за всіх часів були однаковими, а, отже, через самопізнання й співпереживання ми можемо досягти адекватності розуміння з людьми давнини.

Можливість трансформації герменевтики у філософію була закладена феноменологією Е.Гуссерля. Завдяки його дослідженням об'єктом вивчення ставали феномени — суб'єктивні способи існування предметів буття у свідомості людини, а їхня інтерпретація вже прямо стикалася з герменевтикою. Свідомість постає у феноменології як поле значень і смислів слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, розгорнуте пояснення якого здійснив Мартін Хайдеггер: при будь-якому тлумаченні відбувається перехід від сприйняття окремих частин до змісту в цілому, а потім, виходячи з інтерпретації цілого, відбувається повернення до тлумачення частин на підставі досягнутого розуміння цілого. Цей цикл може тривати як завгодно довго, поки не буде вичерпаний цілком весь зміст, що міститься в даному тексті.

Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософією тлумачення: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Гадамер обґрунтував поняття герменевтичної розмови, у ході якої відбувається вироблення якогось інструмента, що служить цілям взаєморозуміння й тим самим співпадаючого із самим процесом розуміння й тлумачення. При цьому середовищем, у якому здійснюється розуміння, є мова, а способом - тлумачення. А оскільки відношення людини до світу в принципі є мовним, то герменевтика являє собою універсальний аспект філософії, крім того, що служить методологічним базисом всіх «наук про дух».

Запропонований Гадамером проект філософської герменевтики аж ніяк не намагається зайняти місце методу гуманітарних наук, як це намагався зробити Дільтей з описовою психологією. Гадамер прагне показати, що науки про дух повинні відновити давньогрецький зміст науки як особливої форми життя людини. Тому гуманітарне знання може називатися як наукою, так і мистецтвом.

Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П.Рікер — гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковано знаками й символами. Під символом Рікер розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший — непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. Герменевтику він трактує як «теорію операцій розуміння в їхньому співвідношенні з інтерпретацією текстів; слово «герменевтика» означає не що інше, як послідовне здійснення інтерпретацій». При цьому, розуміння - це мистецтво тлумачення знаків, переданих однією свідомістю й сприйнятих іншими свідомостями через їхнє зовнішнє вираження (жести, пози, мова тощо). Оскільки знаки мають матеріальну основу, моделлю якої є писемність, то їх можна інтерпретувати. Таким чином, розуміння— це проникнення в іншу свідомість за допомогою зовнішнього позначення, а інтерпретація — розуміння, спрямоване на зафіксовані в писемній формі знаки.

При цьому, за Рікером, символом називається будь-яка структура значень, де первинний, буквальний зміст означає одночасно й інший, вторинний, непрямий зміст, що може бути зрозумілий лише через перший. Тоді інтерпретація виявляється розшифровкою змісту, що слідує за очевидним значенням і розкриває приховані змісти. Тобто інтерпретація застосовується там, де є багатоскладовий зміст.

Це здебільшого виявляється в «мета герменевтиці» німецького філософа Ю.Хабермаса. Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, окрім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політична. Хабермас робить висновок, що необхідно скоригувати герменевтику, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комунікації, з його точки зору, є мова. Результатом комунікативної поведінки, вважає Хабермас, є формування опосередкованого, нормативного середовища, стійких міжособистісних відносин, особистісних структур тощо. Теорія комунікативної дії — це один із аспектів соціальної філософії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію, то слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки: 1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо; 2) обґрунтовується метод аналізу культурних явищ; 3) здійснюється поворот до загальнолюдських цінностей.

Ідея позитивістської філософії про досвід як основу достовірних знань була використана прагматизмом - філософська течія, що зробила чистий досвід не просто споконвічним принципом пізнання, але й надала йому онтологічного статусу. Американський філософ У.Джемс (1842-1910), в роботі «Чи існує свідомість?» - відкинув відношення «суб'єкт - об'єкт» як основний принцип філософії й замість нього ввів поняття «чистого досвіду», який розглядав в якості «первинного матеріалу, з якого складається все в світі». Відношення ж «суб'єкт - об'єкт», в такому випадку, є лише похідне від чистого досвіду.

«Чистий досвід» - це безпосередній життєвий потік, з якого складається світ. Це й не дух, і не матерія, а щось, що передує й тому, і іншому.

У прагматизмі підкреслена практична сторона філософії, або точніше ідея про співвідношення теоретичних міркувань та їхнього практичного втілення (слово pragma, переводиться з латинського як справа, дія). Ми часто, вважає Джеймс, змушені приймати рішення без достатніх теоретичних підстав. У цих випадках ми керуємося тільки вірою (або невір’ям). Звідси прихильників прагматизму прагнуть розглядати не стільки знання, скільки віру як основу наших дій.

Такі міркування свідчать про посилення суб'єктивності в пізнанні. Звернемося до висловлень американського філософа Ч.Пірса (1839 - 1914), який сформулював принцип прагматизму: для досягнення ясності в наших думках про будь-який об’єкт треба з’ясувати які можливі наслідки практичного характеру цей об'єкт може містити в собі. Тут йдеться про підміну гносеологічного моменту оціночним, що суперечить канонами як науки (природознавства), так і раціоналістичної філософії, яка стверджує об’єктивність знання.

У.Джемс займає фактично таку ж саме позицію: ідеї стають істинними остільки, оскільки віра в них вигідна для нашого життя. Звідси можна зробити висновок, що істина - це один з різновидів добра, а не окрема категорія. Істиною ідею роблять не процедури, а події, у центрі яких вона знаходиться. Істинне - це лише зручне в способі нашого мислення, й в остаточному підсумку - в наших діях. Пошук нами істини, таким чином, зводиться до пошуку нами вигоди для себе. Тоді можна погодитися з таким висновком: ми не можемо відкинути будь-яку гіпотезу, якщо її наслідки є корисним для життя. Так, наприклад, гіпотеза про Бога є істиною, тому що вона задовольняє потреби широкого кола людей, відповідає релігійному досвіду, ідеалу добра й справедливості.

Якщо цей принцип поширити на світ в цілому, то ми неминуче приймемо його плюралістичну картину. У.Джемс вважав , що тоді світ уподібниться до федерації рівноправних штатів, в якій кожний суб’єкт має автономію. Інакше кажучи, будь-яке пояснення світу можна розглядати як відносне, тому що воно походить від конкретної особи, яка переслідує тільки свою вигоду.

З наведених міркувань очевидно, що прагматизм відійшов від класичних постулатів раціональної філософії про світ (буття), про пізнання, про істину і підкреслив значення індивідуальних начал суб’єкта пізнання: волі, досвіду, віри, користі тощо.

Філософія прагматизму знайшла широке коло прихильників серед звичайних людей, які в її положеннях побачили практичні керівництва для власних дій; це ж стосується політиків, бізнесменів, менеджерів і всіх, хто замість абстрактних міркувань надає перевагу практичним діям, які спрямовані на конкретний результат.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась ще одна течія, яка вплинула на подальший розвиток соціально-гуманітарного пізнання - структуралізм. Його основні представники: К.Леві-Стросс (1908), Ж.Лакан (1901-1981), М.Фуко (1926-1984), Р.Барт (1915-1980) та інші. Структуралізм акцентує увагу на виявлення структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури.

Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша — власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів; друга — структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60-70-ті роки. В даному випадку мова йде про структуралізм як філософську течію. Об’єктом дослідження структуралізму окрім культури як сукупності знакових систем, найважливішою з яких є мова, є також і наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об’єктах структурний аналіз може виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина.

У зв’язку з цим Лакан висловлює думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. На цьому він будує культурологічну концепцію, суть якої полягає у пріоритеті символічного над реальним.

Структуралізм як явище філософської думки пройшов ряд етапів. Перший характеризується становленням методу дослідження (лінгвістичний структуралізм). Концепції структуралістів, попри усі розбіжності, мають спільні риси:

1) виділення первинної множини об’єктів, в яких можна передбачити наявність єдиної структури;

2) розчленування об’єктів (текстів) на елементарні частини, в яких типові відношення зв’язують різнорідні пари елементів;

3) розкриття відношень між частинами об’єктів (текстів), їхня систематизація і побудова абстрактної структури;

4) виведення із структури всіх теоретично можливих наслідків та їхня перевірка на практиці.

Для цього етапу розвитку структуралізму характерним є також протест проти психологізму і прагнення визначити структуру мови, не досліджуючи її розвиток.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблеми наукового знання в концепції К.Поппера	\|	Постпозитивістська традиція в філософії науки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.