Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Освіта, наука, техніка як фундаментальні основи життя українського етносу

 

1. Роль і місце освіти, науки та техніки в розвитку суспільства.

2. Освіта в Україні: історія та сучасність.

3. Наука і техніка України в контексті науково-технічного прогресу в світі.

 

1.Роль і місце освіти, науки та техніки в розвитку суспільства

Рівень освіти людей є одним з головних критеріїв потенційних можливостей розвитку будь-якого суспільства. Ці можливості найбільш повно реалізуються за вимогою забезпечення органічного взаємозв’язку освіти, науки, виробництва. Створення матеріальних і духовних багатств суспільства залежить від загального рівня науки і від прогресу техніки, від застосування науки до виробництва. Показником розвиненості та демократичності суспільства є доступність благ науки, освіти і культури для всіх прошарків населення.

Наука, техніка, освіта об’єктивно повинні розглядатися в органічній єдності, яка випливає з їх функцій та змісту. Наука може розглядатися і як інститут, і як метод, і як накопичення традицій, знань, і як важливий фактор підтримки і розвитку виробництва, і як один з найбільш сильних факторів, що формують переконання і відношення до світу і людини. В свою чергу, техніка являє собою сукупність штучно створених засобів діяльності людей. А сфера освіти є постачальником спеціалістів для різноманітних галузей народного господарства, науки, культури. Тут ведеться науково-дослідна робота теоретичного й прикладного характеру, здійснюється перепідготовка і підвищення кваліфікації викладачів і спеціалістів. Отже, призначення і функції вказаних галузей взаємообумовлені та взаємопов’язані.

Важливо пам’ятати про високу місію і відповідальність учених за наслідки своєї творчості, за долю людства. Адже в наш час досягнення наукової думки, в тому числі і в галузі атомної енергії, неодноразово використовувалися не для створення, а для руйнування. Реальну загрозу для людства являють собою екологічні проблеми, викликані непродуманими діями в галузі науково-технічного прогресу.

В умовах розбудови незалежної України по-сучасному звучать слова М.С.Грушевського про те, що межі всіх потреб національного життя потреба рідної школи найголовніша тому, що народ, який не має своєї школи, може бути лише пасинком чужих народів, бо ніколи не виб’ється на самостійний шлях існування. Він уважав, що українці повинні мати свою власну вищу школу, де б усі науки викладалися українською мовою і українськими професорами, щоб різноманітні потреби українських громадян задовольнялися українською наукою, щоб українці жили своїм власним і повним життям. Він закликав «дати українцям повну свободу і можливість розвивати свою писемність, науку і мистецтво, своє життя суспільне»[4].

Незалежна держава Україна повинна мати національну систему освіти й науки, тому що кожна нація, більша чи менша, має свої якісні особливості, свою специфіку, яка належить тільки їй і яка виявляється в національній культурі. Разом з тим важливо пам’ятати, що наука, техніка, освіта не мають національних меж, вони створюються всіма народами.

Кожний народ, у залежності від конкретно-історичних умов, вносить свій вклад у розвиток світової науки і техніки. Наприклад, як можна говорити про розвиток теплотехніки, не зупиняючись на тому вкладі, який до неї внесли російський винахідник Іван Ползунов, англійський винахідник Джеймс Уатт, французький учений Саді Карно? Історія авіаційної техніки була б неповною, якщо були б забуті такі імена, як Лілієнталь, Можайський, брати Райт, Сікорський.

А хіба може забути людство внесок радянських і американських учених і конструкторів у засвоєння космосу, а японців – у розвиток електронно-обчислювальних машин і робототехніки? До речі, і в першій, і в другій сферах помітний слід залишили українські вчені та спеціалісти.

Тому потрібно розглядати розвиток науки, техніки і освіти в контексті як світової історії, так і вітчизняної.

 

2.Освіта в Україні: історія та сучасність*

Формування системи освіти самим безпосереднім чином пов’язано з появою і розвитком писемності. Створення слов’янської азбуки пов’язують з іменами Кирилата Мефодія(IX ст.). На зламі IX і Х ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма і глаголиці з’являється більш досконала азбука, що отримала назву кирилиця; нею і написані відомі нам пам’ятки давньоруської літератури. З прийняттям християнства прискорюється розвиток писемної культури. Літературною мовою стає церковнослов’янська, яка прийшла на Русь із Болгарії.

У літописі вперше згадується про введення Володимиром Святославовичемшкільного навчання на Русі. Ярослав Мудрийпід час свого князювання у Новгороді наказав створити школи і навчити грамоті триста дітей.

При Києво-Печерському монастирі існувала школа вищого типу, де поряд з богослов’ям вивчалися філософія, риторика, граматика. Із цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.

Грамоті навчалися не тільки хлопці, але й дівчата. У літописі розповідається про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Анною (Ганкою) Всеволодівноюпри Андріївському монастирі в Києві. У школі, крім грамоти, дівчата навчалися співу, шиттю, іншому рукоділлю, що для середньовічної Європи було новизною. Знала «книжне письмо» і сама писала книжки княжна Єфросінья Полоцька.

До кінця XVI ст. визначальними у шкільній справі залишалися візантійські традиції: школа при церкві (або монастирі); дяк («дідаскал», «майстер», «бакалавр») – шкільний учитель; богослужебні книжки – підручники; буквар, церковний спів і письмо – програма навчання, мова навчання – церковнослов’янська.

Єзуїтські колегії (у кінці XVI ст. їх в Україні було більше 20) забезпечували освіту вищого європейського стандарту. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності.

Ще у 1569 р. єзуїти у Вільно відкрили свій колегіум, який у 1579 р. було віднесено до рівня академії. У відповідь у 1580 р. за активного сприяння князя Костянтина Острозькогов його фамільному маєтку Острозі на базі діючої раніше школи було відкрито Острозький слов’яно-греко-латинський колегіум, що задумувався також як майбутня православна академія.

Острозька академія (1580-1608) протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей. Академія, яку називали «трьохмовним ліцеєм», «храмом муз», «Острозькими Афінами», була навчальним закладом нового типу – слов’яно-греко-латинською академією, за зразком якої відкривалися православні навчальні центри у Києві (1632), Ясах (1640), Москві (1687). На відміну від кращих соборних шкіл, де навчання обмежувалося граматикою, риторикою і діалектикою («трівіум», лат. trivium схрещення трьох доріг), там викладалося «сім вільних наук» (ще арифметика, геометрія, астрономія і музика – «квадрівіум», лат. quadrivium схрещення чотирьох доріг) та елементи філософії, творили видатні богослови, філологи і філософи – Герасимі Мелетій Смотрицькі, Василь Острозький, Христофор Філалет(Мартин Бронський).

Розширенню в Україні вищої, зокрема, філософської освіти сприяла польська Замойська академія, відкрита у західноукраїнському місті Замостьє у 1595 р. З цієї академії вийшли відомі діячі культури і науки Сакович, Козловський, Косов, які пізніше стали викладачами Києво-Могилянської академії.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства - національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Зокрема, у 1585 р. свою школу організувало Успенське братство Львову. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов’янську та грецьку мови, а також «вільні науки». У 1586 р. тут було складено «Порядок шкільний», у якому зокрема викладено педагогічні вимоги до вчителя. Він мав бути «побожний, скромний, негнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому». На початку XVII ст. в Україні налічувалося близько 30 братських шкіл.

Значну роль у розвитку освіти в Україні відіграло козацтво. Запорізькі школи поділялися на січові, монастирські і церковно-приходські. На думку Д. Яворницького, більшість січового війська за своєю грамотністю і начитаністю стояла так високо, що переважала у цьому відношенні середній, а, може, і вищий стан людей свого часу. З 1616 р. Військо Запорізьке низове стає колективним членом Київського братства. Київська братська школа була створена у 1615 р. У 1619 р. у Києві виникла ще одна школа – Лаврська, заснована архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою.

У 1632 р. відбулося об’єднання шкіл у Київський колегіум, пізніше – Київську Мазепинсько-Могилянську академію, потім – Києво-Могилянську академію. Тут вивчалася слов’янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов’я. До речі, всі останні дисципліни у той час викладалися і у славетному Кембриджі. Пізніше, з кінця XVIII – початку XIX ст. в академії почали викладати історію і географію.

Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання – 12 років. В академії існувала демократична система виборів викладачів і ректора. Правління академією здійснювали ректор, префект, суперінтендант.

Києво-Могилянська академія не була тоді становою, в ній навчалися діти всіх прошарків суспільства. Цікаво, що знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: «доброго, мірного, старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного» навчання.

Учені Академії займалися активною освітньою, науковою і літературною діяльністю не лише у Києві, але й в інших містах, особливо у Москві. У 1664 р. прибув до Москви русин Семен Полоцький, який навчав царевичів Олексія і Федора, царівну Софію, а також царевича Петра. Привнесли сюди свої сили та знання Степан Яворський, Дмитро Ростовський(в миру Данило Туптало), Феофан Прокопович. Коли у відповідності з наказом Петра I у 1721 році в Росії були засновані духовні школи і семінарії, то вчителями там ставали тільки українці: їх вважали найкращими педагогами. Те ж саме відбулося і після заснування в Росії у 1786 році народних шкіл.

Києво-Могилянська академія майже 200 років задовольняла освітні, наукові і суспільні потреби України. Її вихованцями і учнями були Г.С. Сковорода, А. Денисов, М.В. Ломоносов. За зразком Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700 р.), Харкові (1721 р.), Переяславі (1738 р.). Зокрема, Харківський колегіум став центром освіти у Слобідській Україні. У 1765 р. тут почали викладати інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.

Таким чином, на кінець XVII ст. Україна мала розвинену освітню систему, що включала в себе початкову, середню і вищу освіту. Однак на кінець XVIII ст. спостерігаємо вже іншу картину. Через закріпачення і розорення селян більшість сільських шкіл на Лівобережній та Слобідській Україні припинили існування. Згодом тут, як і в Росії, виникають малі народні училища (дворічні) – у повітових містах і головні народні училища (п’ятирічні) – у губернських центрах.

1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти Російської імперії, яке в 1803 р. провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвськийв Одесі (працює з 1817 р.), Крем’янецький(з 1819 р.), Ніжинський(з 1820 р.). Навчання велося російською мовою.

На західноукраїнських землях було організовано початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчали німецькою мовою. У сільських школах при церквах теж навчали польською чи німецькою, лише в поодиноких випадках – українською мовою.

У кінці XVIII – на початку XIX ст. на території України з’являються перші університети. Найстаріший на західноукраїнських землях Львівський університет,який веде відлік своєї історії з 1661 р., відновив свою роботу у 1784 р.

До 1867 р. мовою викладання тут була німецька, пізніше – польська. Перші українські кафедри з’явилися лише у 1848–1849 рр., що було наслідком так званої «весни народів» – революційного антимонархічного руху європейських народів навесні 1848 р. У 1844 р. у Львові була заснована політехніка; у 1855 р. – Землеробська академія у Дублянах (з 1881 р. – Ветеринарна академія); у 1875 р. у Чернівцяхзаснований університетз німецькою мовою викладання, який мав три українські кафедри.

На українських землях, які входили до складу Російської імперії, перші університети відкрилися на початку XIX ст. Значну роль у відродженні української культури відіграв Харківський університет, відкритий у 1805 р.У 1820 р. у Ніжині була відкрита Гімназія Вищих Наук, яка прирівнювалася до університетів.

У Києві традиції Києво-Могилянської академії, яка в 1817 р.була реорганізована в Духовну академію, продовжив Київський університет, заснований у 1834 р.

У 1865 р. шляхом реорганізації Рішельєвського ліцею створений Одеський університетз офіційною назвою Новоросійського університету.

Внаслідок розвитку промисловості і загального підвищення рівня економічного розвитку України були відкриті: Харківський технологічний інститут(1884 р.), Київський політехнічний інститут(1898 р.), Катеринославське вище гірниче училище(1899 р.)[5], Київський (1906 р.) і Харківський комерційні інститути. У 1915 р. у Харкові почав функціонувати евакуйований з Нової Олександрії сільськогосподарський інститут.

На початку 1880-х рр. при Київському університеті вдалося відкрити Вищі жіночі курси, які у 1885 р. були закриті. У 1906 р. їх знову вдалося поновити, а з 1914 р. курси було перейменовано у Жіночій інститут ім. Св. кн. Ольги. У 1906 р. були відкриті Вищі жіночі курси в Одесі, у 1907 р. – у Харкові. У 1910 р. з’явилися жіночі медичні інститути у Києві, Харкові та Одесі, а у 1916 р. – Вищі жіночі медичні курси у Катеринославі.

На кінець XVIII ст. у Росії присуджувалися всі європейські звання – доктор, магістр, бакалавр. До 1917 р. наукова атестація була справою професорських колегій та деяких навчальних закладів (у тому числі Харківського університету). Високою була престижність науково-педагогічної праці. Зокрема, у відповідності з Табелем рангів учені звання співвідносилися наступним чином: кандидат – «губернський секретар» (XII клас); магістр – «титулярний радник» (IX клас); доктор – «колезький асесор» (VIII клас). До 1845 р. чини XIV–IX класів давали право на перехід в «особисте дворянство», а VIIІ – у «родове дворянство»

На жаль, у XIX ст. в Україні посилюються процеси насильницької русифікації, утиснення української мови та культури. На це було спрямовано наказ Міністра внутрішніх справ П.О. Валуєва від 20 червня 1863 р. (т.зв. «Валуєвський циркуляр») та, так званий, «Закон Юзефовича» (Емський указ) від 19 травня 1876 р.

У 1864 р. було проведено реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувалися загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Середніми освітніми закладами були гімназії двох типів: класичні і реальні. Наприкінці ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів, діяло 19 вищих закладів освіти, у тому числі 3 університети та 3 вищі технічні заклади освіти. Проте навчальні заклади могли охопити навчанням лише 30 % дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії відбулося загальне зниження рівня грамотності. За переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24 %.

Тому після Лютого 1917 р. створення ефективної системи освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.

Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві, Харкові, Одесі.

Більшість з накресленого Центральною Радою було здійснено при гетьмані П. Скоропадському. Зокрема, було відкрито 150 українських гімназій, засновано 350 іменних стипендій для учнів, почала відлік своєї історії у 1918 р. Академія наук України, яку очолив один з її організаторів і перший її президент В.І. Вернадський, засновані Національна бібліотека України, архів, галерея мистецтв, історичний музей, національний театрі т.п.

Після встановлення в Україні радянської влади досягаються успіхи в ліквідації неписьменності, розвитку вищої школи, науки і техніки.

У січні – квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети, про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, усі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи.

Здійснюючи реформу вищої освіти, Наркомпрос України у 1920 р. відмовився від такого типу вищих навчальних закладів як університети. Всі вищі навчальні заклади, і, передусім університети, було перетворено на інститути народної освіти (ІНО).

У 20-ті рр. на Україні, яка входила до складу СРСР, була ефективно проведена «українізація» системи освіти. Так, до 1927 р. 78 % шкіл, 40 % технікумів, 33 % вузів працювали з українською мовою викладання.

Надзвичайно важливого значення для розвитку науки і культури мало відновлення у 1933 р.університетської освіти в Україні. Університети почали функціонувати у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську. На кінець другої п’ятирічки (1937 р.) у республіці склалася стабільна мережа вищих навчальних закладів, яка нараховувала 123 вузи, у тому числі 35 індустрійно-технічних, 20 сільськогосподарських, 36 педагогічних, 14 медичних і т.п.

У післявоєнний період на Україні за короткий термін була відновлена освітня сфера, значно зміцнений вузівський сектор науки. Так, у системі вищих навчальних закладів Мінвузу УРСР на 1966 рік працювало 4 науково-дослідних інститутів, 37 проблемних і 68 галузевих лабораторій, обсяг наукових досліджень в усіх вузах України з 1956 р. (за 10 років) збільшився у 12 разів.

У цей період радянська наука займала пріоритетну роль у атомній енергетиці та ракетобудуванні, засвоєнні космосу, створенні лазерів, розвитку біохімії і т.д. СРСР перевершив США, над усе завдячуючи високому рівню освіченості населення.

На жаль, у 1970-1980-ті рр. недоліки, притаманні адміністративно-командній системі, негативно відобразилися і на сфері освіти та науки. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50-ми – початком 60-х рр. у декілька разів збільшили свої витрати на науку і освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи пріоритети у розвитку науки і народної освіти.

Багато правильних рішень у галузі освіти і науки було прийнято у 1985–1990 рр. Проте вони залишилися тільки на папері. Отримання Україною своєї державної незалежності, розпад СРСР кардинально змінили подальший процес реформування вищої школи, як і всієї сфери освіти.

За роки незалежності України зроблено суттєві кроки в розбудові національної системи освіти:

- розроблена нова законодавча база освітньої галузі;

- створено вітчизняні підручники і педагогічну пресу;

- оновлено зміст освіти, насамперед, у суспільно-гуманітарній сфері;

- розширено масштаби україномовної освіти;

- зроблено вагомі кроки щодо входження української освіти в Європейський і світовий освітній простір. Зокрема, приведено у відповідність до міжнародних вимог освітньо-кваліфікаційні рівні та ступневість освіти, розроблено держстандарти освіти, укладено угоди про співпрацю з більш як п’ятдесятьма країнами світу, у 2005 р. Україна приєдналась до Болонського процесу.

Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. Так, валовий показник охоплення навчанням у 2003 р. в Україні становив 79,6 % (для порівняння: в середньому по світу – 65 %, по країнах, які розвиваються – 61 %, високорозвинених країнах – 94 %, У країнах Східної Європи та СНД – 77 %). Кількість студентів вищих навчальних закладів на 10000 населення збільшилася з 316 осіб у 1990 році до 512 у 2003 р.

З іншого боку, на якості освіти в Україні негативно позначаються:

- задавнене недофінансування галузі (аналітики вважають, що навчальні заклади недоотримують від 40 до 60 % необхідних для їх нормального функціонування коштів);

- явно підвищена кількість студентів вищих закладів освіти, що навчаються на платній основі. Їх питома вага у 2003–2004 навчальному році склала 60 %;

- низький рівень заробітної плати освітян, зниження престижності науково-педагогічної праці, що ускладнює кадрову проблему у сфері освіти;

- недостатня забезпеченість підручниками, навчально-методичною літературою та інформаційними матеріалами;

низький рівень матеріально-технічної, особливо комп’ютерної бази навчального процесу, незабезпеченість енергоресурсами.

Таким чином, науково-інформаційна, культурна та освітня сфера стають сьогодні системоутворюючими і стратегічно важливими факторами розвитку держави. Сучасна економічна кон’юнктура вимагає зміни бюджетної психології: капіталовкладення в гуманітарну сферу перестають бути ресурсовитратним і нерентабельним соціальним навантаженням на бюджет, а навпаки стають пріоритетною інвестиційно-прибутковою стратегією. Держава має стати основним інвестором, менеджером і фінансистом національної науково-інформаційної, культурної й освітньої структур.

3. Наука і техніка України в контексті науково-технічного прогресу в світі

Протягом своєї історії український народ здійснив вагомий внесок у розвиток світової цивілізації, зокрема в прогрес науки і техніки[6]. Помітними були досягнення у розвитку наукового знання у Київській Русі. Металургія, ковальська і ювелірна справи, вимагали знань у галузі металознавства, будівництво монументальних споруд – елементарних знань з математики. Арифметичні знання необхідні були в торгівлі. Виготовлення скла, мозаїк, різнокольорових емалей, черні, глазурі для керамічних виробів і т.п. було неможливим без знання хімічних властивостей матеріалів. Значного розвитку на Русі досягли географічні знання, що охоплювали всю Європу, південну частину Азії і Північну Африку.

У Київській Русі відомі і початкові медичні знання; лікування за допомогою рослин, діяльність лікарів-професіоналів (наприклад, Агопіт – монах Києво-Печерського монастиря). Широкі наукові знання містили історичні, філософсько-публіцистичні, юридичні, художні та церковні твори періоду Київської Русі.

З другої половини XVI ст. на Україні починається бурхливий розвиток просвітництва. Воно носило гуманітарний характер, що позитивно відбилося на рівні філологічної науки, літератури, філософських і історичних знань.

З другої половини XVII ст. наукова думка України концентрується і розвивається у Києво-Могилянській академії. Велика увага приділялася розвитку філософської думки. З ідеалістичних позицій виступали професори І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський, С. Яворський. Київські вчені були пов’язані з закордонним науковим світом, зокрема з вченими Германії та Польщі.

У XVIIІ ст. яскравим представником філософської думки в Україні був Г.С. Сковорода. Помітний внесок у розвиток філософської думки зробили Ф. Прокопович, Я.П. Козельський. Розвиток природничих і точних наук в Україні відбувався під впливом діяльності М.В. Ломоносова. Йому належить велика заслуга у вивченні мінеральних ресурсів і земельних надр України.

Більш інтенсивно, чим у попередній період, розвивалася медична наука. Серед її видних представників цього періоду слід назвати Д.С. Самойловича, який першим запропонував систему протиепідемічних заходів. Він по праву вважається основоположником не тільки вітчизняної, але і світової епідеміології; його вибрали своїм членом 12 Академій наук світу.

У ХІХ ст. передові вчені України розвивали матеріалістичні традиції у природничих науках. Науково-дослідні роботи концентрувалися переважно в університетах і ліцеях. У другій половині ХІХ ст. наукові товариства функціонували в усіх великих промислових центрах України. Вони плідно займалися пропагандою знань, укріпляли контакти між вченими всієї країни.

На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка(1873), на базі якого у 1892 р.було створене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка(НТШ), яке складалося з 3 секцій: історико-філософської, філологічної, математико-природничо-медичної і ряду комісій з окремих галузей науки.

Успішно розвивалося винахідництво. Зокрема, уродженець України, інженер Н.Н. Бенардосвинайшов у 1881 р., а потім запатентував у багатьох країнах Європи принципово новий спосіб з’єднання металів, поклавши початок електродуговому зварюванню.

Видатним вченим початку ХХ ст. був ректор Київського політехнічного інституту В.Л. Карпічєв, відомий своїми працями в галузі фізики, механіки, опору матеріалів. А викладачем цього ж інституту Є.О. Патономбув створений ряд капітальних посібників і монографій щодо мостобудування.

У 1909 р. у Києві виникло товариство повітроплавання під керівництвом професора політехнічного інституту Н.Б. Делоне. Тут успішно працювали такі відомі конструктори і пілоти, як Д.П. Григорович(творець гідролітаків), І.І. Сікорський(сконструював перші у світі надпотужні багатодвигуневі літаки «Російський витязь» і «Ілля Муромець», а вже в Америці – перші вертольоти), П.М. Нестеров(пілот-ас), Ф.Ф. Андерс(кадровий працівник заводу «Арсенал», сконструював і побудував у 1909–1912 рр. перший громадянський дирижабль «Київ»). Усього в Києві у 1909–1912 рр. було створено біля 40 дослідних літаків різних типів.

Перший президент ВУАН В.І. Вернадський є основоположником геохімії, біохімії та радіології у республіці. Ним була заснована радіологічна лабораторія, на базі якої у 1925 р. в Одесі виник хіміко-радіологічний інститут.

Інтенсивно у цей період розвивається радіофізика. Під керівництвом Д.А. Рожанськоговперше у світі був створений магнетронний генератор, який став одним з основних елементів радіолокаційної апаратури.

У середині 20-х рр. розпочинаються планомірні геологічні дослідження території УРСР. Особливо детальними вони були у районах Донбасу і Криворіжжя. У результаті була складена перша гідрологічна карта України (1930 р.).

Посилено розвивається матеріалознавство, зокрема з проблем зварювання металів. За ініціативою Є.О. Патона при Київському політехнічному інституті було створено кафедру інженерних споруд зі зварювальною лабораторією. Розроблені у цій лабораторії методи зварювання вперше у світовій практиці використовували на Дніпробуді, при будівництві Магнітогорського металургійного комбінату.

Успішно розвивалися фізичні науки. У 1928 р. за ініціативою А.Ф. Іоффе у Харкові був відкритий Український фізико-технологічний інститут, який перетворився в один з найбільших центрів теоретичної фізики в СРСР і в усьому світі. У 1929 р. тут створюють магнетронний генератор (значно раніше чим аналогічний винахід за кордоном), уперше в країні на початку 30-х рр. розщеплюють ядро атому літію. З 1930–1931 рр. починаються дослідження проблем фізики напівпровідників.

У роки Великої Вітчизняної війни вчені України зробили вагомий внесок у забезпечення перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Першорядного значення у забезпеченні Червоної армії такою зброєю, як танк Т-34, мали праці колективу інституту електрозварювання АН УРСР. Впровадження автоматичного зварювання зумовило швидке зростання продуктивності праці на оборонних підприємствах. У роки війни Патонівська технологія швидкісного зварювання застосовувалася на 53 підприємствах. На танкових заводах діяло 133 установки автоматичного зварювання.

У післявоєнний період в Україні діяли такі видатні вчені, як математик, механік і фізик-теоретик М.М. Боголюбов; учений у галузі електротехніки, автоматики і обчислювальної техніки С.О. Лєбєдєв, під керівництвом якого у 1950 р. була розроблена перша у СРСР універсальна швидкодіюча обчислювальна машина (МЕОМ). За своїм технічним показниками електрозварювальна апаратура, розроблена інститутом електрозварювання АН УРСР, перевищувала кращі закордонні зразки і досягнення.

Не поступалися кращим світовим аналогам виготовлені на українських заводах морські судна, літаки, зокрема Іл-18, АН-12, ТУ-104.

У 60-80 ті рр. учені України зробили вагомий внесок у розвиток фізики та кібернетики. У 1964 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було збудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів потужністю 2 млрд. ЕВ, уведено в дію ядерний реактор у Києві, а також перший у СРСР протонний мікроскоп та ізохронний циклотрон «У-240». Яскраву сторінку у створенні ракетно-космічної техніки вписав колектив учених і спеціалістів Південного машинобудівного заводу й Конструкторське бюро під керівництвом видатного конструктора, двічі Героя Соціалістичної Праці М.К. Янгеля.

Значні успіхи було досягнуто в розвитку кібернетики. За цикл праць по теорії цифрових автоматів академік В.М. Глушкову 1964 р. був відзначений Ленінською премією.

У справжній центр металургійної науки і техніки перетворився у цей період Дніпропетровськ. Ефективні наукові дослідження в галузі металургії тут проводили колективи вчених і спеціалістів металургійного інституту, інституту чорної металургії АН УРСР, Всесоюзного науково-дослідного трубного інституту, НІІАчермету, Укргіпромезу. На їх основі склалися науково-педагогічні школи доменщиків, сталеплавильників, електрометалургів, прокатників, металознавців, механіків під керівництвом таких видатних вчених, як З.І. Некрасов, К.П. Бунін, О.П. Чекмарьов, К.Ф. Стародубов, С.Т. Ростовцев, С.І. Хитрик, В.І. Лапіцький, А.В. Кірсанов, Н.С. Щиренко, І.І. Коробов та інші.

У наступні роки наукові традиції цих шкіл були підхоплені і продовжені плеядою талановитих вчених, зокрема В.І. Баптизманським, Ю.М. Тараном-Жовніром, М.І. Гасиком, О.П. Грудєвим, П.М. Остриком, А.А. Гіммельфарбом, В.М. Грєбєнніком, Ю.Й. Розенгартом, В.І. Большаковим, В.І. Шаповаловим та багатьма іншими.

Як і у попередні роки, Україна залишалася центром розвитку науки щодо зварювання металів, були створені і впроваджені у практику методи електоннопроменевого, аргоннодугового і мікроплазменного зварювання, зварювання вибухом, мікрозварювання і т.п. У 1969 р. вперше у світі зроблено зварювання алюмінія, титану та нержавіючої сталі в умовах космічного вакууму і невагомості на космічному кораблі «Союз-6». Були розроблені принципово нові конструкції і технологія зварювання трубопроводів великого діаметру.

Застійні явища, які охопили економіку СРСР на зламі 70-80-х рр., події початку 90-х рр., які призвели до розпаду Радянського Союзу та гострої економічної кризи в колишніх його республіках, досить негативно відобразилися на розвитку науки, у тому числі і в Україні.

Але все ж таки НАН України зберігає провідні позиції у галузі математики, матеріалознавства, електрозварювання, мікробіології. У 1992 р. НАН України на правах національного члена увійшла в міжнародну раду наукових союзів. Уже в роки незалежності наукова діяльність багатьох українських учених отримала міжнародне визнання.

Отже, з давнини українському етносу були притаманні високий рівень освіченості, наукових досягнень. Українці зробили вагомий внесок у розвиток світової освітньої сфери та науково-технічного процесу. Ці сфери є важливими чинниками розбудови незалежної України, її входження до світового економічного та культурного простору.


Тема 11

ФОРМУВАННЯ ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ. РЕЛІГІЙНО-КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

 

1 Особливості формування та специфіка історико-етнографічних регіонів України.

2 Національний склад населення України. Релігійно-конфесійна ситуація в Україні.

3 Проблеми етнополітики. Українська діаспора.

 

1.Особливості формування та специфіка історико-етнографічних регіонів України

Україна розташована в Східній Європі, межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною – на заході, Румунією і Молдовою – на південному заході, Білоруссю – на півночі і північному заході, з Російською Федерацією – на сході і північному сході. На півдні територія України виходить до Чорного й Азовського морів. До складу України входять Автономна Республіка Крим, 24 адміністративні області та Київ і Севастополь як міста центрального підпорядкування. Але існує також історико-етнографічне районування нашої держави.

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.

Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.

Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Історико-етнографічні регіони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп. Етнографічна група є однією із форм існування етносу – позачасової, позатериторіальної, позадержавної спільності людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою). Визначають такі форми існування етносу: мікроетнос (особа); субетнос (етнографічна група); мезоетнос (частина етносу, яка перебуває в якійсь окремій країні); макроетнос (якийсь етнос в цілому); мегаетнос (сукупність кількох споріднених етносів); суперетнос(сукупність кількох різних етносів в межах однієї держави).

Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, СлобідськуіЗахідну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.

Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Першийохоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін.

Другий етапвідбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі– ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу.

Середня Наддніпрянщинаохоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей. На стадії формування земель Середня Наддніпрянщина включала три землі – Київську, Переяславську і Чернігівську. В кінці 50-х рр. ХІV ст. Київську землю було включено до Великого князівства Литовського. Це суттєво не порушило її політичного ладу. В 1471 р. на територіальній основі Київської землі було створено Київське воєводство. Чернігівщина відійшла до Литви в 60-70-х рр. ХІV ст. І тільки з другої половини ХV ст. тут посилюються московські впливи: за договорами 1503 і 1508 рр. до Росії відійшла значна територія з містом Чернігів. Згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 р. лівобережжя Середньої Наддніпрянщини увійшло до складу Росії, одержало назву Гетьманщини, яка спочатку користувалася певною автономією. У 1764 р. гетьманське управління було скасоване.

Полісся – північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Українське Полісся охоплює Чернігівську область, північні райони Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей. Полісся як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. Вона зустрічається вже у працях Геродота. Як самостійна земля Полісся відоме з ХІV ст. Її самовизначення прискорювали подальші політичні події – входження українських земель до Великого князівства Литовського, Речі Посполитої. В результаті розділів Польщі все Полісся відійшло до Росії. Після І світової війни західна частина Українського Полісся була передана Польщі, східна відійшла до СРСР. У 1939 р. Західне Полісся було приєднано до СРСР.

Волиньохоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північну смугу Хмельницької і Львівської областей. В давнину Волинь заселяли племена дулібів, бужан, волинян, вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. У другій половині ХІV ст. західна частина Волині відійшла до Польщі, після Люблінської унії (1569 р.) Польща поступово захопила всю Волинь. У результаті поділів Польщі Волинь була включена до Росії. Після І світової війни західна її частина згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. була передана Польщі, Східна Волинь – Радянському Союзу. У 1939 р. Західна Волинь увійшла до складу СРСР.

Поділля – займає територію трьох сучасних областей – Хмельницької, Вінницької, частину Тернопільської. Розташоване в басейні лівих приток Дністра і Південного Бугу. Вперше згадується в джерелах у середині ХІV ст. З 1434 р. Поділля втрачає незалежність і цілісність: одна його частина під назвою «Подільське воєводство» увійшла до складу Польщі, друга – Брацлавщина – до складу Великого князівства Литовського. Після поділів Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом – намісництва, а з 1796 р. – Волинську та Подільську губернії. Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. Після громадянської війни Подільську губернію було скасовано. На її території утворилися у 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. – Кам’янець-Подільська (з 1954 р. – Хмельницька) області. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише у 1939 р. були приєднані до СРСР, утворивши Тернопільську область.

Галичина– включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Тернопільської області. Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів, а частково землі уличів і тиверців у Нижній Наддністрянщині та у Нижньому Подунав’ї. У ХІІ ст. Галицько-Волинське князівство, до складу якого входила Галичина, досягло найбільшої могутності. Однак уже на початку ХІІІ ст. Галичина через смути втрачає колишню могутність, потрапляючи в залежність від Угорщини, а з 1387 р. – Польщі. Після першого поділу Польщі у 1772 р. Галичина відійшла Австрії. Внаслідок Паризької мирної конференції 1919 р. Східна Галичина ввійшла до складу Польщі. Була приєднана до СРСР у 1939 р.

Підкарпатська Україна включає Закарпатську область. Її історія пов’язана з історією племен карпів, хорватів, частково уличів і тиверців. Починаючи з ХІІ ст. Підкарпатська Україна була підкорена Угорщиною. Після захоплення Угорщини турками на початку ХVІ ст. східна частина Підкарпатської України відійшла до васала Туреччини – Трансільванського князівства, західна – до Австрійської держави. З 1699 р. все Закарпаття опинилося у складі Австрійської імперії. Після розпаду Австро-Угорщини Угорщина анексувала більшу частину Закарпаття. У 1919 р. Підкарпаття переходить до складу Чехословацької держави, у 1939 р. – Угорщини. У 1945 р. був підписаний радянсько-чехословацький договір, який юридично закріпив приєднання Закарпаття до СРСР.

Буковина– історико-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, зараз він включає Чернівецьку область. Щодо назви «Буковина», то вперше вона з’являється в грамотах молдавських господарів у ХІV ст. і пов’язана з природною особливістю краю – буковими лісами. З ХІІ ст. Буковина входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у ХІV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства. В ХVІ ст. ця територія ввійшла до Туреччини, в 1775 р. – до Австрії. У листопаді 1918 р. Буковина стала провінцією Румунії. Приєднання Буковини до СРСР відбулося у 1940 р.

Бессарабія– історико-етнографічний регіон, розміщений в основному в міжріччі Дністра і Пруту. У Х–ХІV ст. Бессарабія була у складі Київської та Галицько-Волинської Русі, з другої половини ХІV ст. – Молдавського князівства, з 1812 р. – Росії, з 1856 р. – Румунії, з 1878 р. – знову Росії. З початку 1918 р. Бессарабія була включена до Румунії. Після утворення Молдавської РСР (1940 р.) Бессарабія увійшла до її складу, населені переважно українцями території відійшли до України (у складі Акерманської (пізніше Ізмаїльської) області, тепер західної частини Одещини), Хотинський повіт – переважно до Чернівецької області. Східна частина колишньої Бессарабії, заселена переважно слов’янським населенням, – т.зв. Придністров’я – внаслідок війни 1992 р. вийшла зі складу Молдови, утворивши невизнану Придністровську молдавську республіку (ПМР, президент І. Смирнов).

Крим. Етнічна структура населення Криму була розмаїтою. На півострові мешкали кіммерійці, скіфи, греки, пізніше – готи, гуни, хозари, євреї, печеніги, половці. У Х–ХІ ст. у Криму виникають вірменські поселення, викликані як масовою міграцією вірмен після загарбання їхньої території (у VІІ–ХІ ст.) арабами та турками-сельджуками, так і антивірменською політикою Візантії. Приблизно в ці часи в Криму осідають караїми та кримчаки. В ХІІІ ст. Крим підпав під вплив татар: розквітає Кримське ханство. У ХV–ХVІІ ст. відбулася нова хвиля грецької еміграції в Крим унаслідок виселення частини греків з Туреччини, як і «волохів», циган, а у ХVІІІ ст. – грузинів. У 1783 р. Крим було приєднано до Російської імперії, після чого чисельність одного з корінних етносів – татар неухильно зменшувалася. 1944 р. кримські татари були примусово переселені до Середньої Азії, і тільки з 1980-х рр. розпочалося їхнє масове повернення, яким нині опікуються українські влади. З 1954 р. Крим перебуває в складі УРСР на правах області, а з 1990 р. – адміністративної автономії.

Запоріжжя– територія південної і південно-східної України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська і Донецька області. Ще у Х ст. у районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в ХІІ–ХІІІ ст. перетворилися на справжні городища. У ХV ст. колонізаційний рух, що йшов у напрямку моря, спалахнув знов. У ХVІІ–ХVІІІ ст. Запорізькі землі були відносно добре економічно освоєні. З середини ХVІІ ст. на Запоріжжі посилюється вплив Московської держави, яка прагнула посилити своє становище на Причорномор’ї і прилеглих теренах. Петро І започаткував криваві акції знищення Запоріжжя (1709 р.), а Катерина ІІ завершила їх повною ліквідацією запорозького козацтва (1775 р.). Відтоді почалася цілеспрямована русифікація Запоріжжя, яка проводилася одночасно із загарбанням його земель і поселенням туди вихідців з інших районів. У 1730 р. вздовж р. Орель було споруджено так звану Українську лінію проти нападу татар з переселенням туди жителів України, Росії, Сербії. В 1746 р. східна частина Запоріжжя по р. Кальміус «перейшла» у володіння донських козаків. У 1750–1752 рр. на запорізьких землях споруджено фортецю св. Єлизавети (тепер Кіровоград) – центр організованої тоді Нової Сербії. На північному сході запорізьких земель (Донбас) було створено Слов’яносербію. Запорізькі землі роздавалися поселенцям, які прибували сюди з інших районів, представникам адміністрації та дворянства. Царський уряд створив на запорізьких землях Новоросію і намагався перетворити ці землі в придаток Росії.

Донеччина (Подоння, Донбас)– сучасні Донецька та Луганська області. Перша хвиля розселення слов’ян у придонські степи припала на VII–VIII ст., а відплив із степів під тиском печенігів – на Х ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині ХІ ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік – наприкінці ХІ ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в ХІІ ст. і був пов’язаний з занепадом половецької сили; татарська навала ХІІІ ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Придніпров’я, – і колонізаційні успіхи ХІV–ХV ст., коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця ХV – першої половини ХVІ ст. української передстепової території – і нова колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі ХVІ–ХVІІ ст. у спустошені простори. З другої половини ХVІ ст. посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками. Масовий рух розпочався у ХVІ ст. і тривав у ХVII, ХVIII і ХІХ ст., коли українські збіглі селяни залюднювали ці простори.

Слобожанщинаохоплює східну частину України – теперішні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації. В ХІ–ХІІІ ст. Слобожанщина була об’єктом східнослов’янського освоєння, яке в основному велося русичами Чернігово-Переяславської землі. Татарські напади на багато століть перетворили ці землі в безлюдний край, в так зване Дике поле. Упродовж ХV – першої половини ХVІ ст. ця територія знову почала заселятися, що вимагало належної її охорони від набігів кочовиків з півдня. Московський уряд ще в середині ХVІ ст. створював т.зв. оборонні лінії від Путивля до р. Сейм. Наприкінці ХVІ ст. укріплені прикордонні лінії просунулися на південь уздовж лінії Бєлгород – Курськ – Воронеж – Валуйки. Розташовані поблизу укріплень землі були неосвоєними. Вільні, переважно степові та лісостепові регіони одночасно освоювалися з заходу українцями, з півночі – великоросами. Вже на початку ХVІІ ст. великі загони українських селян і козаків оселялися біля перших укріплених ліній, де вступали на військову службу. В названих районах осідали й російські поселенці. На початку 50-х рр. ХVІІ ст. на Слобожанщині виникає цілий ряд поселень – фортець, заснованих українськими селянами і козаками – вихідцями з Правобережної України. На Слобожанщині існувала українська автономія. На чолі полкових урядів стояли полковники і полкова старшина. У ХVІІІ ст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Ахтирка, Суми, Чугуїв, створюються з місцевого населення і українських переселенців козацькі слобідські полки. У 1765 р. козацьке самоврядування було повністю ліквідовано, а Слобідська Україна увійшла до складу Слобідсько-Української губернії, 1832 р. перетвореної на Харківську. При врегулюванні українсько-російських кордонів у 1924–1925 рр. враховувалися результати перепису населення 1897 р. Вороніжчина, Курщина, Бєлгородщина відійшли до Росії.

Сіверщина– північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини. Її населення формувалося на стику племінних об’єднань сіверян, радимичів та в’ятичів, розселених у долах Десни, Сейму, Сули, Оки тощо. Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси. У ХIV ст. ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Внаслідок перебування Чернігово-Сіверщини у складі Росії (1503–1618 рр.), російське населення цього регіону поповнювалося за рахунок «служило-ратних людей» – стрільців, які розміщувалися в прикордонних повітах. Цим ратним людям надавалися приміські слободи, а потім і землі, що ними інтенсивно освоювалися. Серед російських мігрантів були й старообрядці. Річ Посполита відібрала у Росії Сіверщину (1618 р., Деулінське перемир’я) і утворила на її основі після Полянівського миру (1632 р.) у 1635 р. Чернігівське воєводство. За Бахчисарайським договором 1681 р. з Туреччиною і «Вічним миром» 1686 р. з Польщею був визнаний перехід до Росії Лівобережної України, у т.ч. і Сіверщини.

Наведені вище дані свідчать, що Україна розташована на прикордонні між Сходом і Заходом, на перехресті історичних шляхів, на межі зіткнення різних релігій – християнства й мусульманства, різних конфесій – православ’я й католицизму. Ця геополітична «межовість» ставила українську людину в надзвичайно складну ситуацію незахищеності, робила її об’єктом ворожнечі завойовників зі Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Але особливе геополітичне положення України, суспільно-політичний розвиток її народу в умовах «кордонної» цивілізації дає підстави розглядати українців як інтерцивілізаційний феномен. Англійський історик А. Тойнбі вважав найвищим призначенням міжцивілізаційних контактів творення «нового способу життя», який переймав би «без упереджень» духовне багатство «культур-суперників», забезпечуючи «вихід за межі обох цих культур-цивілізацій». Особливостями українського суспільства можна вважати: а) відкритість до різних культурно-цивілізаційних впливів; б) одночасна включеність до процесів, які відбуваються як у православній, так і в західній цивілізаціях; в) поєднання православної традиції з прозахідною спрямованістю культурно-політичного розвитку.

Історичний розвиток українських земель обумовив існування певних відмінностей у психіці, культурі, політичному та економічному способах життя мешканців різних регіонів України. Так, існують значні відмінності між Правобережною, Лівобережною і Західною Україною, іншими регіонами України. Лівобережна Україна ввійшла до складу Російської імперії у 1654 р., Правобережна – в 1793 р., а Галичина – лише в 1939 р., що звичайно спричинило формування в ній іншої ментальності.

Наддніпрянці – це в основному люди східноєвропейської культури і свідомості. Вони хоча і відрізняються від росіян, проте з останніми їх єднає дуже багато: спільність історичної долі, війни, трагедії і перемоги, релігія і культура. Світогляд галичан формувався і рівнявся на західноєвропейську – австро-німецьку та польську культури, звичаї та традиції. Серед характерних рис населення Галичини – індивідуалізм, партикуляризм, працьовитість і слухняність, уміння господарювати, економити і розподіляти результати своєї праці, цілеспрямованість, поміркованість, національний патріотизм. У населення Наддніпрянської України історично виробилися анархізм, радикалізм і народництво, віра в «доброго і розумного господаря», який наведе порядок і звільнить народ.

Певний вплив на існування відмінностей між Наддніпрянською Україною і Галичиною мала діяльність греко-католицької церкви в Галичині. З одного боку, залежна від Ватикану уніатська церква в Галичині формує універсальний західноєвропейський католицький менталітет, який докорінно відрізняється від православного візантійського менталітету Наддніпрянської України. З іншого боку, за часів панування Польщі, особливо в міжвоєнний період, саме належність до греко-католицької церкви ідентифікувала національну приналежність українців Галичини, на відміну від польського римо-католицизму, зберігала українську окремішність у Галичині.

Водночас, народні основи у Наддніпрянській Україні і Галичині дуже близькі. Усвідомлення всіма українцями свого етнічного типу особливо яскраво проявляється при порівнянні їх з росіянами, поляками або білорусами. Тоді спільне, що їх єднає, набуває особливо виразних форм, певною мірою нівелюючи відмінності.

Таким чином, у різні історичні періоди на території України сформувалися історико-етнографічні регіони. Вони характеризуються різними розмірами, індивідуальними особливостями історії, господарської спеціалізації, національного складу і традицій населення, самобутньою матеріальною і духовною культурою. Але те спільне, що визначає етнічну і духовну соборність усього українського народу, набагато сильніше, ніж історико-етнографічні особливості окремих регіонів.

 

2.Національний склад населення. Релігійно-конфесійна ситуація в Україні

 

Населення України з давніх-давен окрім українців складалося з різних національних та національно-етнічних груп. Серед них – росіяни, євреї, болгари, молдавани, поляки, румуни і чимало представників інших народів. Неукраїнське населення чітко поділяється на кілька когортних груп. Першу складають росіяни (8 млн. чол.), другу – етноси, чисельність яких перевищує стотисячний рубіж. В Україні таких етносів налічується вісім. Це євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Частка їх становить не менше 4 % від усього населення держави. Третю когорту утворюють національні громади, чисельність яких коливається від 50 до 100 тисяч. Таких етносів в Україні чотири: греки, казанські татари, вірмени та німці. До четвертої когортної групи належать етнічні громади, чисельність яких –від 10 до 50 тис. чол. Це цигани, гагаузи та грузини. П’ята когорта – це етногрупи, чисельність яких не перевищує 10-ти тис. бар’єр, однак налічує більш як тисячу чоловік у кожній етнічній групі.

Формування національного складу населення України характеризується таким:

1.Процес формування національного складу пройшов три етапи: перший стосується періоду існування археологічних культур й епохи античності; другий пов’язаний з Великим переселенням народів і раннім середньовіччям ІV–ІХ ст.; третій обіймає ХІІ–ХІХ ст. і пов’язаний з колонізацією українських земель сусідніми державами, а також з міграцією українського населення та іноземних колоністів. Пік цих процесів припав на ХVІІІ–ХІХ ст., коли формувалася національна основа сучасного складу населення.

2.Деякі народи оселилися на українських землях ще за часів існування Київської Русі. Так, у період правління Ярослава Мудрого вздовж річки Рось було розселено полонених поляків, у Х ст. у Київській Русі з’явилися євреї, які переважно переселилися з Хозарського каганату, особливо після його розгрому Святославом Ігоревичем. Хоча, безперечно, більшість цих груп були асимільовані ще в давнину. У ХІ ст. угорці почали захоплювати райони сучасного Закарпаття, яке входило до складу Київської Русі. За часів Київської Русі на українських землях жили волохи – романомовні предки молдаван і румун, які утворювали помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівства. У ХІІ ст. на територіях нинішніх Закарпатської та Львівської областей поширюється поселення німців.

3.На національний склад населення українських земель вплинуло їх перебування під владою інших держав. Так, масове переселення поляків на українські землі припадає на ХIV–XVI ст., коли литовські та польські феодали, скориставшись занепадом Київської Русі, захоплюють землі Західної і Правобережної України. У ХIII–XIV ст. Угорська держава перетворила Закарпаття у власне володіння. Після татарської навали сюди переселилося чимало угорців. У ХIV ст. складовою Молдавського князівства стала Буковина, але масове переселення молдаван на українські землі, зокрема на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, припадає на ХVІ ст. і було викликано репресіями турецьких завойовників.

4.Дуже строкатою є національна карта Криму. Тут мешкали татари, греки, кримчаки, караїми, італійці, болгари, вірмени та ін. Ще у VII–V ст. до н.е. на північному узбережжі Чорного моря виникли грецькі колонії. Грецькі поселення пережили чимало історичних випробувань, але зуміли зберегтись і в пізніші часи. У ХІІІ ст. в Криму з’явилися татари після того, як Золота Орда захопила півострів. Майже до кінця ХVІІІ ст. татари складали більшість населення краю.

5.Великі зміни у національному складі України відбувалися у ХVІІІ–ХІХ ст. Так, у ХVІІІ ст. почалося масове переселення росіян на українські землі. Основний напрямок їх переселення йшов на Лівобережжя, в Слобідську Україну та у Степові райони – Новоросію, Таврію, Донбас. На Чернігівщині росіяни розселялися разом із білорусами (білоруське населення України переважно розселялося в поліських районах Лівобережжя і Правобережжя). Протягом ХІХ ст. значно збільшилася чисельність росіян майже в усіх регіонах України. У ХVІІІ–ХІХ ст. збільшується й чисельність поляків, але змінився характер міграційного процесу з польських земель, міграція в основному була спрямована в українське Причорномор’я, а з 60-х рр. ХІХ ст. (після скасування кріпацтва) – в райони Середнього Придніпров’я й Донбасу. Надзвичайно інтенсивним у ХVІІІ–ХІХ ст. був етнічний потік євреїв. Цей потік після поділів Польщі був спрямований на Правобережну Україну, Новоросію, Таврію і Лівобережжя з Галичини, Польщі, Білорусі (переселення євреїв на ці землі з Західної Європи почалося головним чином з ХІV–XV ст.). Після російсько-турецьких війн у другій половині ХVІІІ ст. царизм постійно заселяв південь України, виходячи зі стратегічних міркувань і потреб колоніального міркування. Внаслідок цієї політики з’явилися Новосербія і Слов’яносербія (1752-1753 рр.). У 1762 р. Катерина ІІ звернулася з маніфестом до іноземців, закликаючи оселитися в Україні. Молдавани, греки, серби, болгари, німці, угорці та ін. масово переселялися на українські землі. Вони звільнювались від податків, отримували землі, кошти. Після знищення Січі у 1775 р. близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана у володіння німецьким і сербським колоністам. У ХІХ ст. зменшилася чисельність татар. Початок їх масовому відпливу поклала Кримська війна. Більшість татар, що мігрувала з Криму та Причорноморської частини України, розселилася в Анатолійській області Туреччини, а також у Румунії та Болгарії.

6.За статистичними даними кінця ХІХ ст. населення України складалося з понад 20 національних груп, розселених переважно компактно. Українці становили 72 % населення, росіяни – 12 %, євреї – 8 %, німці – 2 %, поляки – 1,2 %, білоруси – 0,9 %, татари – 0,9 %, молдавани – 0,8 %, греки – 0,3 %, болгари – 0,3 %, чехи – 0,2 %, представники інших груп – менш, ніж по 0,1 %.

7.Умови національно-культурного розвитку меншин до революції 1917 р. були неоднаковими. Росіяни являли собою панівну націю й мали можливості вільного духовного розвитку. Сприятливі умови національного життя мали й німці, болгари, греки. Менш сприятливими були обставини культурного розвитку поляків. Складною являлася ситуація з кримськими татарами. Найбільших утисків зазнавали євреї, які як етнос фактично розвивалися в умовах культурної ізоляції. Проблемою національно-культурного розвитку етнічних меншин вже з ХІХ ст. став відчутний тиск російськомовної культури, що в певних випадках набирав форми русифікації.

8.Значно змінився національний склад України і за роки радянської влади. Так, під час ІІ світової війни від рук нацистів загинуло багато євреїв. З другої половини 30-х рр. відбувалося витіснення німців з України. До серпня 1942 р. майже все німецьке населення із території нинішньої України було виселено у східні райони Союзу РСР. Примусове переселення німців із Західної України проходило в західному напрямі на територію фашистського Рейху. У другій половині 30-х рр. відбувалося виселення поляків у східні регіони СРСР. У повоєнні часи значна частина поляків переселилася до Польщі. У 1944 р. з Криму в Середню Азію, Сибір і Казахстан було депортовано татар, греків, вірмен, болгар. У передвоєнний час, особливо під час голодомору 1932–1933 рр., а також у період масових репресій і вивезення в Сибір українців, задоволення потреб у робочій силі здійснювалося в республіці переважно за рахунок приїжджого населення, більшою мірою етнічних росіян. За 1930–1959 рр. чисельність росіян в Україні зросла у 2,1 рази. Чисельність етнічних росіян в Україні продовжувала зростати і в подальші роки і в 1989 р. склала 22,1 %. Таким чином, мала місце тенденція перетворення українського суспільства з багатонаціонального на двонаціональне – українсько-російське.

9.Деякі корективи у національний склад населення


Читайте також:

  1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
  2. IV. Агротехніка квітково-декоративних рослин відкритого грунту.
  3. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
  4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  5. А. 5-7 день життя.
  6. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
  7. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
  8. Агротехніка вирощування сіянців модрини
  9. Агротехніка вирощування сіянців ялини
  10. Адаптації до паразитичного способу життя
  11. Активне управління інвестиційним портфелем - теоретичні основи.
  12. Анамнез життя




Переглядів: 762

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Та її політики в 1991-2006 рр. | Біографії історичних діячів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.075 сек.